«Вітер твоїх небес...»

Небо, не душу, змінюють ті, хто рушає за море.

Горацій

Михайло Зарічний. Галичина the best: Вірші.

Львів: ЛА "Піраміда", 2024, 116 с.

«Про що книжка?» або «Про що пишеш?» – звичні запитання, коли беремо книжку до рук чи цікавимося працею літератора. Якщо це стосується творчості Михайла Зарічного, то відповідь – у першій же поезії («Замість передмови»): «Сторінка перша сторінка остання / між ними ще майже сто я віддам заніщо / готуйтеся до вдумливого прочитання / я теж умію писати ні про що»...

«Краще нічого не робити, аніж робити нічого» (по-галицьки хіба: «Ліпше ніц не робити, аніж робити ніц») – сказав хтось із античних («нічого» – тобто втягатись у перегони за багатством, титулами, світською славою, поринути, як про це Горацій, у «завзяте безділля»). Подібне, лиш у перегуку слів («ні про що» – «нічого»), – й тут, лиш навпаки: найцікавішими бувають ті твори, що й не сказати, про що вони: такі собі, «ні про що». Бува й гітарист, не задумуючись, просто награє собі – що лягає на струни душі й гітари, прилітаючи й відлітаючи хтозна-куди... Для «ділової», націленої на щось «важливе» людини, така гра, таке писання – «ні про що». У заголовному «я теж умію писати ні про що» («Замість передмови») – перший зблиск Михайлового гумору, яким освітлена вся поетична книга.

Ключові образи в ній – дорога, що є життям («Дорога, життя»), і гітара, що творить своїми струнами такі мінливі й перелітні настрої (стани душі) того, хто в дорозі. «Мій шлях до цілі не провадить, / Бо ціль – омана, гра, що надить. / Якби довіривсь я меті, / Не приглядався б до путі» (Франц Карл Ґінцкай – голосом Ігоря Качуровського). Михайло Зарічний, знаний у світі математик, а ще – самобутній поет-пісняр, гітарист, приглядається до путі. У цій книжці – те, що з його погляду важливе: «та найважливіше в житті /це вміти відрізняти що важливе / а що взагалі неважливе».

Що таке гітара для Михайла Зарічного, мовить світлина, яка на форзаці. «І що б я робив без неї?..» – якось під час бесіди, яку перемежовували пісні (чи навпаки), кивнув Михайло на свою шестиструнну. Саме так: «що б я робив без неї» (а не «що вона – без мене»)... Пригляньмось до того, як автор тримає свою с п і в у ч у, відчитаймо його ледь зарисовану усмішку – і це буде ключем до розуміння, про що він пише і як він пише.

Нова поетична збірка математика-гітариста – це гра. Гра в античному, поважному, розумінні слова («ludus», гра, латинською, – це також «школа»). Тому – «готуйтеся до вдумливого прочитання». Іноді ж і вдумливість не допоможе: поезії Зарічного так рясно всіяні різномовними, з різних наук і мистецтв, словами, термінами, іменами, абревіатурами, так багато тут алюзій, ремінісценцій, така віртуозна гра слів, що читач не раз згадає слова Сократа, надто, коли йдеться про «знання» (= «незнання») з музики, літератури, точних наук (про це – й самі заголовки: «Квантовий трюк нівелює каузальність», «До теореми Ґінзберґа», «Schlusstück-2» тощо). Античні віднесли б таку поезію до «вченої». Але ця вченість – світла, легка, окрилена. Звісно ж, для того, хто й сам літає в усіх тих сферах, почувається як птах у повітрі чи риба в воді.

Отож як на гітарі, так і тут словесними акордами автор виконує свої твори з легкістю й насолодою. Легкість – від володіння віршем у різних його «реґістрах». Насолода – від усвідомлення новизни. «Важка це річ – давності додати новизни» (Пліній). Зарічному – вдається. «Давність» – це вічні теми (любов до вітчизни, вороги й приятелі, життя та його пріоритети, правда і кривда...) Новизна в тому, як ці теми трактує автор. А трактує він їх поважно, але – з усмішкою. «В пісні, десь на дні, у глибокім схові, зблискує правда» (Павло Русин з Коросна). Так наш перший латиномовний поет говорив про античну лірику, передусім – Горацієву: чільний римський лірик приховував свою «правду» (тобто думку, почуття, свій біль) справді у глибокім «мистецькім схові». Автор «Галичини...» – за своєю усмішкою, яку читач має «розшифрувати», долучитися до тонкого інтелектуального гумору, відчути стан душі (status animi) автора. З гумору й почалось наше знайомство з Михайлом Зарічним чимало років тому при вході до Франкового університету (вже не пам’ятаю, хто знайомив мене):

– А знаєте, що про Вас писав Богдан Лепкий?

– ?..

– «Чи ще живий Федір, Юрко / І мій сусід Зарічний? / Чи й нині, як колись було, / Співають "Бог Предвічний"?»

– Дійсно!..

Спливли літа, а й досі чую те, здавалось, невдаване (подив у голосі й на обличчі), акцентоване Михайлове «Д і й с н о!» – відповідь гумором на гумор...

Іскринка гумору – переважно наприкінці твору (на «десерт»):

ввечері вийду з хати – Боже яка краса!

схожі на планетарій ввігнуті небеса

зорі вони як очі дивляться скрізь на нас

та що з них відчитаєш як уже спати час

Усмішка – від контрасту, зіткнення високої, Божої краси, з буденним, прозаїчним... Згадую, з дитинства, співи парубків, на мості, до місяця: «Місяць на небі, зіроньки сяють...» (а ще – Франкове зоряне небо: «вічність нам морга до віч»). Новизна і вага поезій Михайла Зарічного в оригінальному, мистецькому їх поєднанні, «примиренні» двох світів – «ліриків і фізиків»...

А втім, ті світи, якщо зазирнути в глибину, – єдині. Поетичне слово, повертаючись до Павла Русина, – «співзвучне дев’яти небесним сферам». А там – точність, гармонія, яку, за ненастанним гудінням «колеса темних турбот», колеса, яке дедалі швидше розкручує технічний прогрес, що починався вже в античності («techne», видумка, хитрість, майстерність, – їхнє слово) людина й перестала чути. Музика, поезія – нагадує про космічну гармонію, про яку – й Ґете, «сонячний геній»: «Могутнім громом сонце грає / В гучному хорі братніх сфер».

І все-таки, про що ж нова поетична книжка Михайла Зарічного?.. Можна б так сказати: про світ, який глобалізується, і про людину в тому світі; людину, яка в силу своїх професійних занять стає сучасним ваґантом, спраглим пісень і цікавих зустрічей, задивленим і заслуханим у світ, уважним до всього, що впадає в очі, сягає слуху – і западає в душу. Про все (крайнощі сходяться) – а тому, можна ще й так сказати, – «ні про що».

Але в озвученні Зарічного те «ні про що» стає чимось дуже важливим і дуже особистісним, а водночас – таким притягальним і таким відчутним для кожного, хто готовий до «вдумливого прочитання», бо ж усі ми – в тому світі, який, попри всі його темні сторони, все ж залишається білим, подібним до «картки паперу», з якого маємо відчитувати «оповіді дивовижні».

Цей світ для згаданих середньовічних співців-ваґантів – всіяна античними й біблійними реаліями тодішня теперішність. Для Михайла Зарічного – всіяна теперішніми реаліями зігріваюча душу минувшина, що прозирає з–за діалектного слова і впізнаваних пісенних образів. Звідси й той дивний настрій, те «повітря», яким дихають поетичні рядки:

на білій як світ картці паперу оповіді дивовижні

п’ю каву гірку наче життя коли їх читаю:

стоїть гора висока мовби мода в Парижі

а на горі дуб зелений як поняття котрого не маю...

фламінго біжать рожеві наче деякі мої мрії

і листя подекуди жовте – чисто як преса буває

річка тече широка на зразок ерудиції меї

і глибока що мóя повага до рідного краю

Та якщо в картинах імпресіоністів реальне повітря, настрій твору бачимо, то тут, у «картині, яка промовляє», інтелектуальну усмішку маємо прочитувати, вступаючи на терени різноманітних наук, передусім філології, живопису, музики, до якої дослухався Піфагор. (Гумор вимагає знання; що тонший – то глибшого знання.) Інакше втратимо найголовніше, найприємніше – відчуття руху, радше лету в просторі тієї словесної картини без рамок:

Прокреслив небо слід боліда,

Пейзаж – суцільна ікебана,

Звучить No llores mi querida

Сиріч Не плач моя кохана...

Найтепліша, найдушевніша усмішка (навіть не усмішка – сама ясність, що від назви краю) – у заголовку: «Галичина the best». Галичина, parva patria, мала батьківщина. Її, малу батьківщину, оспівували античні: Вергілій – Мантую, Горацій – Венузію, Овідій – «багатий на холодні джерела» Сульмон... Соломія, що своїм голосом чарувала світ, теж найперше зверталася до своєї малої батьківщини, до її природи, до її минувшини: «Родимий краю, село родиме...» Бо Галичина – the best:

вітер твоїх небес

серця твого тепло

Галичина the best –

кращої не було

кращої не буде

навіть як схочеш фест

тож не шукай ніде –

Галичина the best

Чому «рими та різні там віршові розміри / це вчорашній день / поезії»?.. Це питання стає темою багатьох поважних дискусій, наукових пояснень. А можна б відповісти по-простому: рими відходять у минуле, бо пісня і праця, нерозлучні «великі дві сили», в урбанізовану, аритмічному світі, в якому домінує гудіння того «колеса», все ж розлучилися, пішли на різний шлях. Адже в дивовижному розмаїтті віршових розмірів давньогрецької лірики, у світі народної пісні взагалі, у нашій пісні (а вона, словами нашого Кобзаря, – «найкраща поезія») – вчувається пташиний спів, голоси природи, ритми всіляких робіт. Нинішньому дневі – не до мелодійності, не до римування...

Михайло Зарічний, умовно, ділить свою поезію на римовану («Заримоване»), де чуємо звичну риму, «вчорашній день»: «захід» – «закид»; «зефір» – «зір»; «зрада» – «завада»; «зірок» – «замок»... і начебто «неримовану», точніше римовану на особливий, незвичний лад. Саме тут автор дає волю своїй філологічній (і математичній) винахідливості, потягові до експериментальності, імпровізації (часто римуються наші слова з іноземними: «небес – the best»). Саме тут, у несподіваних асонансах, перегуках, у грі слів, в уявних діалогах, де єднається, здавалося б, непоєднувальне, автор являє і тонкий музикальний слух, і такий же витончений гумор. Тут, в останніх двох рядках, уже й не усмішка – сміху не стримати: Майлз Девіс пробує вимовити... «Міську» (в моєму селі лише так окликали: «Міську», «Миховку», слова, від яких «серце б’ється – ожива», бо то – мала батьківщина, parva patria):

я так хотів би хоч це неймовірно чи майже

неймовірно зустріти на вулиці Елвіса Преслі

або ні краще Майлза Девіса – йому б я сказав Майлзе

ти граєш звичайно чудово тільки бракує експресії

від цих слів зразу затерпне його серце розм’якле

у погляді в нього з’явиться неприховане скруха й

не потрафивши вимовити Міську він скаже Майкле

граю я як умію а не подобається не слухай

Скільки поезій у книжці «Галичина the best», стільки й тональностей різних. Кожен слухач (читаючи – чую Михайлову гітару) запам’ятовує щось близьке своїй душі. Хтось за «Спогадом про Перемишль» згадає «Спогад про Альґамбру» Ф. Тарреґи, ще хтось, глянувши на заголовок («Заграй ми гітаристе»), замугикає собі «Заграй ми, цигане старий...», а ще комусь «стоїть гора висока мовби мода в Парижі» навіє настрій «Журби» Глібова («А молодість не вернеться...» Мені ж припала до слуху, а він – пряма стежка до серця, строфа з «Дуранґо»:

Десь на гітарі грає Джанґо,

Зійди з коня, танцюй фанданґо,

І ще помрій про стигле манґо,

Ми скоро будемо в Дуранґо.

А далі, в озвученні Григорія Кочура, озвались у пам’яті й рядки з Едгара По («Ельдорадо»):

Каже привид: «Поглянь, –

Там, де обрію грань,

Видко гір нерухому громаду;

Отуди твоя путь,

Щоб аж їх перетнуть,

Якщо хочеш знайти Ельдорадо!

Озвались, можливо тому, що згадав рядок із «Метафоричного» («фламінго біжать рожеві наче деякі мої мрії»), а може, спало на думку давно зауважене: надобрійні хмари у своїх найрізноманітніших конфігураціях часто такі вже подібні до гірських хребтів!.. Доєдналась і строфа з попередньої поетичної книги Михайла Зарічного («Просто сто сторінок»): «хмари вночі розсіються / засіяють пікселі-зорі / і смайлик сумний місяця / на небесному моніторі».

Бо мрії – то таки мрії. Як ті хмари, а чи гори, зарожевлені всміхненим, ранковим, чи надвечірнім, спогадовим, променем сонця... Яким не був би той промінь (у Михайла Зарічного – він зарожевлений, ранковий: «життя прекрасне як небо ранком»), яким, кажу, він не був би – до мрії треба йти. Бо «дорога – це життя» (via est vita), надто – ваґантів, мандрівників: «Хоч мета розумного, тим він і примітний, – / класти зруб життя свого на скалі несхитній, / я ж, супроти розуму, з хвилею хисткою, / в світ пливу – нове щодня небо наді мною»... «Небо, не душу, змінюють ті, хто рушає за море» – доповнює ваґантів їхній улюблений поет, Горацій.

Залишається й нам їх доповнити голосом сучасного ваґанта, мандрівного співця-гітариста: «В світ пливу», пам’ятаючи, що Галичина – the best…