Лежала свиня в баюрі та й ось як хрюкала-балакала сама з собою:   — Господи, якби-то мені роги! Я б їм задала, я б їм задала! Всім, усім, хто тілько коли-будь кусав мене, з буряків вигонював, собаками травив або хоч би тілько позаочі обмовляв і висмівав, — усім би я дала себе знати!  

Бідні люди хотіли собі побудувати дім — тривкий, кам’яний, вигідний. Змалку вони наслухались стільки разів приказки «Згода дім будує, Незгода руйнує», що рішили запросити Згоду, щоб і їх дім збудувала. Згода була то стара, беззуба, добродушна бабуся і дуже радо згодилася на їх просьбу.  

Присвячую Івасеві Сандулякові Луки з Карлова.     І   Був собі кожух. Простий баранячий кожух, навіть не надто новий; правда, не латаний, та вже порядно проходжений, просяклий запахом людського поту, з поблеклими віддавна прикрасами, що колись надавали йому характер типового покутського кожуха. Словом, тепер то був кожух звичайний, буденний, невидний, не цікавий для етнографа-аматора і на око без найменшого права до гордості.  

[Зібр.тв., т. 16, с.256—264]   ОПОВІДАННЯ ЛОЖКАРЯ   Вичитав оце я в газетах — бо я письменний троха,— що бог дав нашому краєві такого доброго маршалка, який каже: «Всіх сил доложу, аби тілько домашній промисл у Галичині піддвигнути. Вже нехай собі там що хоче паде, а що хоче пропадає, а домашній промисл мусить піднестися!»  

I   Русин умер. Про се не було ніякого сумніву. Секція його тіла, доконана трьома лікарями, виказала навіть причини, задля яких він мусив умерти. Причини були дуже глибокі і висловлені дуже вченими термінами; в протоколі не промовчано навіть, що секції доконали ті самі три лікарі, що за життя лічили його, пускали йому кров, виривали зуби і вирізували всякі шкідливі нарости, поки не вмер.   Умер нарешті, і його поховали.  

I  

Лис Хапко був сином Лиса Микити і у наслі­див його натуру і, як то звичайно буває, деякі батькові прикмети розвив дальше, а деякі занедбав. Лис Микита був добрий брехун і хитрець, інколи не без добродушного гумору. Лис Хапко не дуже любив працювати язиком, а більше покладався на зуби.   — Говорінням ситий не будеш,— говорив він,— а що в зуби вхопиш, те вже певно твоє.   Правда, лисячих хитрощів і він не покидався.  

[Зібр.тв. 16, с.335—376]   (ОБРАЗОК З БОРИСЛАВСЬКОГО ЖИТТЯ)   Яць Зелепуга був хлоп ледащо. Хто перед тридцятьма роками переходив через Борислав, міг бути певний, що або в коршмі, або десь близ коршми почує п’яний, охриплий голос, що виводив усе ту саму меланхолійну пісеньку:                  Ой не жалуй, моя мила,                Що я п’ю,                Тогди будеш жалувати,

[Зібр.тв., т. 16, с.207–214]                                                           Присвячую Степанові Ковалеву  

                                                      Присвячую пам' яті Михайла Драгоманова