Михайло Сеньків

Дивна дифузія сну і життя, життя і літератури, літератури і позасвідомого, яка проте чітко вказує, звідки тягнеться ця, смертельної загроженості, яма. Де є її джерело? На болотах, в темному лабіринті, де живе сучасний Мінотавр!
Цей художній засіб є осердям всілякого художнього світобачення. Метафора як велике диво перенесення чогось відомого на невідоме. Вона виростає із філософії зміни і пронизує інтерпретаційними пошуками мистецтво.
Це поезія про спостереження смутку, авторка бачить усе без прикрас. Їй не треба вигадувати риторичні фігури, щоб, стоячи на тонкій кризі непевності, міцно триматися невидимої опори. Триматися своїх слів. Це також поезія про дух цінності.
Що ж насправді спричинило цей каскад метаморфоз, буйство екзистенції та ренесансний пароксизм. Де ця точка, що переписала сумну, меланхолійну історію, котра заповідалася на самому початку?
І дерево, і камінь піддаються шліфуванню, є будівельним матеріалом, у поєднанні творять неповторність гір, звучать, дивують, є і для пам’яті, і для перетривання.
Тут доводиться говорити про більше намагання “бути”, аніж реальне “буття”. З іншого боку, це є вміла містифікація. Створення постійної уваги до себе, акценти і виклики, позерство і бутафорія. Утвердження себе буквально нічим.