Сороковини… дивне за енергетикою слово, сповнене болю… Сьогодні воно мені прочитується як сорок днів вини. Сорок днів вини перед людиною, яка була відлюдником

25 лютого ніколи не було офіційним святковим днем у нашому календарі, але в душі для мене він завжди особливий, бо в цей день народилися два велети українського духу – Леся Українка та Лесь Курбас. Тому подумки називаю собі його – Лесів.  

Події у нашому місті «вміють» інколи накладатися одна на одну найнесподіванішим способом, проте це зовсім не означає, що вони співпадають у часі. Просто чомусь на презентації першої книжки Маркіяна Прохаська «Нестримна сила води» думається про прем’єру в Першому театрі – «Пригоди Тома Сойєра». Можливо, ці дві непоєднувальні речі таки єднає Вода, вимріяна Маркіяном і, і цілком реальна для Марка Твена.    

2017 рік завершився ювілеєм (80!) Алли Григорівни Бабенко – народної артистки України. Її особистий ювілей співпав з професійним – в театрі ім. Марії Заньковецької Алла Бабенко працює режисером з 1977 року – якраз 40 років. Тож мріялося принаймні про маленьку ретроспективу вистав на Камерній сцені театру, де в останні роки зосереджені режисерські пошуки Бабенко. Але на уродини, 26 грудня, ніяких урочистостей в театрі не спостерігалось.    

Холодно, агресивно, сумно… Так настроєво Львів входить у свої постсвяткові будні. Поспішаємо… хто куди, не зауважуємо нікого, я також спізнююсь і, щоб не зав’язнути у роздратуваннях, бурмочу собі під ніс: «поглянути у твої очі…», бо поспішаю на зустріч з «Оркестром почувань» у Дзеркальну залу Львівської Опери.  

Цієї зими Львів святкує Різдво не лише гастрономічно – пампухами та глінтвейнами, але й багатьма яскравими мистецькими акціями. І диву даєшся, коли опиняєшся в черзі (!) до каси Львівської філармонії, щоб придбати квиток на концерт.  

Здавалося, це мала бути просто презентація спогадів, одна з багаточисельних акцій до 100-річчя театру імені Марії Заньковецької, а виявилося – дивовижна зустріч з Театром! Ніякi пафосні заходи не можуть замінити щирості цієї осяяної колядою зустрічі. Отже, 13 січня  2018 року – переповнений зал Камерної сцени театру імені Марії Заньковецької. Усіх зібрав – покликав  на презентацію своїх спогадів народний артист України  Борис Мірус.

Здавалося, це мала бути просто презентація спогадів, одна з багаточисельних акцій до 100-річчя театру імені Марії Заньковецької, а виявилося – дивовижна зустріч з Театром! Ніякi пафосні заходи не можуть замінити щирості цієї осяяної колядою зустрічі. Отже, 13 січня  2018 року – переповнений зал Камерної сцени театру імені Марії Заньковецької. Усіх зібрав – покликав  на презентацію своїх спогадів народний артист України  Борис Мірус.

У передчутті Різдва завжди потрапляєш у полон спогадів. Переважно оглядаєшся на рік минулий, намагаєшся пригадати-проаналізувати радісні та сумні події. А інколи спогади понесуть тебе далеко назад і будуть світлими, і радітимеш, що є що пригадати. Ці спогади прийшли до мене від несподіваної зустрічі з  колишнім львів’янином, поетом, драматургом, головою Львівського інституту у Варшаві Янушем Васильковським. Ми сидимо у затишній каварні неподалік пасажу Міколяша і я вслухаюсь у неквапливу розповідь про Львів, яким його пам’ятає він, про Львів, який реально зникає на наших очах.

У передчутті Різдва завжди потрапляєш у полон спогадів. Переважно оглядаєшся на рік минулий, намагаєшся пригадати-проаналізувати радісні та сумні події. А інколи спогади понесуть тебе далеко назад і будуть світлими, і радітимеш, що є що пригадати. Ці спогади прийшли до мене від несподіваної зустрічі з  колишнім львів’янином, поетом, драматургом, головою Львівського інституту у Варшаві Янушем Васильковським. Ми сидимо у затишній каварні неподалік пасажу Міколяша і я вслухаюсь у неквапливу розповідь про Львів, яким його пам’ятає він, про Львів, який реально зникає на наших очах.