Степан теж поїхав. Не попрощався з ніким, так наперло його вибиратися із своєї хати.   Усе покинув. Землю й хату.   — А мені навіщо те все, коли я їду там, де всі рівні, однакові?   — Скрині беріть собі, острішки свої латайте моїми гонтами!   — Процесуйтеся, межуючи немоєю вже рілею.   — Ох! Та, який же я вже щасливий, що нарешті мої мрії здійснюються!   — Ге?! Вам де це зрозуміти! Панів нема, а всі працюючі.  

...Пасу верблюди на степу — рік уже другий. Але я ліку днів не знаю. І цього теж не знаю, чи я ще жию, чи мерцем по світі валяюсь...   На степу дні однакові, як однаково голодні завжди немої верблюди. А сонце не гріє, тільки пражить, висисає кров із м'язів. Довжезним походом сунеться по небі, повільно, але жадібно висмоктує з мойого дряхлого тіла мою сукровицю, дриляє мене з ніг; мізок мій сохне.   Звалююсь колодою в зелене степове ложе, коміть головою, триваю непорушно у вічних вогнях. Горію, спалююсь живцем у багрі неба.  

Тричі стояв я віч-у-віч кінця. Одною ногою за порогом життя... На тонісенькій павутині...  

Повиходили малярі на небо... Вітряними пензлями прибирають баранчиків над горою й бором у пишні кожушки. Перших, що йшли на верхівях бору багряними чередами, вгощали калин-дерева ягодою; голівку ясміновими пелюстками; примаївка. З далекого моря сизих хвиль голубим перком краску приносили. І хмаркам стелили стежку: квітчаним килимом фіялок, незабутьки, волошків... А тих, що розбрились у свої громадки поміж шпилями двох гірських копиць, у смарагдовій крівлі вглибивши присипали золотим пухом...

  Земля співає пісню весни. Вона фіялками приманює свої шовкопрядні килими; соловіїними схлипами вкладається до сну та народжується співом жайворонків або клекотом із тополиного гнізда.   А коли домовитий господар іде з ранньою росою пантрувати свої ріллі, його серце щемить від великої радости. Мати так тішиться, коли її дитина рівні кроки ставить та вперше найкраще слово мовить: — Мамо, мамочко...