Життя приводить мене з черги на ті ж самі місця, де колись ходили танком мої малі ноги. Немов це було тільки нещодавно, чую чужозвучну, не польську мову між розлогих краківських каштанів у сяйві весняного золота. Чудну мову з маминої пісні, що її зовсім не мало чим розуміти моє відчужене вухо...   Немов причинна, що йде смугою місячного світла, я йду за мельодійним журчанням слів. Звичайно вслід гурткові чорномазих, дещо екзотичних юнаків, мабуть студентів, та з захопленим, німим окликом ловлю це й друге слово за рубці й мов скарб убогих несу додому.  

Перший допав бараку Яць Шуліка, отворив двері, аж будьто непроходима пара звалилась на нього, підождав хвилю, облетів вигрібущим зором долівку й банти, скрикнув владно: "Гей, до купелю, баби? Котра остане, за дроти!"

У заглубині підгіря, що від пожовклих лип жевріла з далека як золота церковна чаша, віяло вже осеню. З соняшними хвилями чергувалися невгамовні дощі. У загайниках гриби не давали себе настолочити ізза хрусталів леду, що вівся їм у серце.

  Єсть край, де по давньому повіррю у лонї скелї спить Барбароса, в повнім міднім озброєнню, — глибокі столїття переплили над ним, як Сальца, від рути зеленїйша, перепливає над камінем, що його бурі скотили колись з Альп на її дно, розмаєне казками.  

  (З останнїх хвиль Франка).  

Уже шіснадцятий раз соняшний розсвіт блиснув над шпилями Єрмону, як мідяний диск Римлянина, і шіснадцятий раз сонце покотило ся у бездну позіхаючу необнятою загадкою від коли Мисалех, виповнюючи обіт, вийшов із свойого хутора в землї сирійській і пустив ся в путь до Єрусалима.  

Гутірка.   Навіть у людини, найбільше в жорстокостях війни отупілої або притисненої в "Hіntеrland-ї" всякими страхітями істнованя, слова "Святий вечір" наносять на леди, якими тепер душа обросла, теплий Ґольфштром лїрики. Знаю людий, які боять ся сей один вечір бути самими, хоч поза ним не шукають гурту. Є і такі, яким не страшно лиш раз тодї доторкати ран, згадувати давно похоронені імена, мимо того, що з правила не оглядають ся поза себе, щоб не попасти в круговорот особистого терпіня, яке губить змисл для почувань загалу.  

Як наближало ся свято пoмиpення, Icyс і pибалка Петро опустили дім Йоанни, жени Хузе. Був ранок, червоний від центурії, що квітчала узгіря, коли отуливши ся у свій хитон світлий, недїлений, Ісус минув оливні сади Бетеляму і зійшов у низ, на поля. Сихем побудоване на горбах мріло з далеку мов сон, імла з над Йордану плила під ним і воно, здавало ся, стояло серед неї, як човен на містичному озеpi.   — Два таланти золота і нитку топазів подала Йоанна, пращаючи нас, Учителю... — говорив Петро, йдучи вузкою стежкою в слїд за Ісусом.  

То бува, сумерком, коли горла робітень викинуть із нутра свій чорний, людський зміст, як сцїпенїлу кров хорого велетня, як всї страхіття, обиди та нудьги придушить голодна втома, виходжу з хати пожити хвилю ілюзією. Вечірня зоря снує нїжну лєґенду, в якій кожда мисль є милосердєм: воно, як свята Єлисавета, простягне грізному королеви, злій хвилї, запаску, повну рож. Нa безлїч закутин, ям, каналів, де пахне гнилю, злїтає шовковий промінь, аж усї бараки виблиснуть під небом, білі мов гай розсипаних на безлюдю домовин.  

Високодостойному Пану Послови Николї Василькови — присвячую.   Був раз день, коли я лишила далеко за собою дантейські ворота. Мене непокоїла первобутня потреба поставити десь на тихій левадї костир з благовонного дерева і в горяче полуднє кидати паволоку і бисер і нараменники, дивлячись в слїд фиміяну — на розсипані зорі.