Полагода української проблєми в Польщі визвала стільки ріжних проєктів, що волова шкіра грубо за мала, щоби змістити їx бодай у скороченні. Є між ними менше й більше реальні, менше й більше ориґінальні, але один тільки придбав собі велику популярність, хоч має марку: "Маде ін ендеція". Він такий: Понад голови закукуріченої інтеліґенції подати згідливу руку почтивому людкові. Популярність такої розвязки настільки велика, що аж дивно, чому не знайшовся досі якийсь маляр, щоб цю ідею переніс на полотно. Як легко і яке вдячне поле до попису!

Сільська деревляна церковця тонула ціла в сірім сумерку весняного вечора. Перед головним престолом блимала лямпадка, а її мерехітливе світло скакало то тут то там, розяснюючи старе золото ікон на іконостасі. Тиша лежала в храмі, тільки десь по темних кутках шелестіли молитви богомільців. Великодна сповідь добігла до кінця, а старенький священник сидів у сповідальниці вже тільки тому, що було сказане: до осьмої.  

З самого заголовку можна легко виміркувати, про яку це Мельпомену йде. Ясно, що про українську. Чи не найбільше недоживлену, а проте найбільше витривалу і роботящу з усіх Мельпомен світа. Скитається вона з кута в кут, по чужих хатах провінції переважно, а у Львові постійно.  

Дві речі ще нам не ввійшли в кість і кров: телєфон і каварня. Телєфон — розумію, це заґраничний дуже ще новий винахід, але чому каварня?!   Адже каварня, як нас учили історики та історичні письменники, це винахід нашого земляка зпід Самбора Кульчицького! Він, захвативши пару мішків кави, відкрив у Відні першу каварню і тим зробився такий славний, що до нині сваряться народи за нього як за Коперника, якої він був народности і якою мовою послугувався.  

"Тиждень розпнятих сердець"... Що день, мало: що година — вістки як чорні круки, події як градові хмари. Тремтіло, корчилось від болю розпняте людське серце, а кожна хвилина то новий цвях, то нова рана.   Місто, повне часописів, бюлетенів, чуток і домислів, будилося і лягало з вухом при землі: може почує бодай далекий відгомін відраднішої чутки.   Ні згуку!...   В таких моментах душа людини шукає помочі в когось, шукає спокійних очей, зрівноваженого слова, кріпкого стиску теплої руки.  

На сторінці 295. II тому "Книги Знання" є таке (в скороченні): Кров (sаnguis) рідина, що кружить у кровоносних судинах тіла людини. Складається з рідинної білковини і завішених у ній білих і червоних тілець та кровяних платівок. Червоні тільця крови містять у собі червоне барвило крови. В однім кубічнім центиметрі є їх чотири і пів міліона.   І ще багато говорить уступ "Книги Знання" про найціннішу рідину на світі.   Але чи це вже все, що про цю рідину можна сказати! Напевно ні!  

Приходять до мене люди і раз-у-раз: Чому не пишеш? Адже не можна так!   Ох братя, справді не можна так. Справді в тім місці "Діла", де від 15 років звикли люди знаходити "Відгуки дня", так довго вже нема нічого.   Чи думаєте, що автор малих фейлєтонів не знаходить теми — не кажу до сміху, бо це було б нині скреготом сича, але до заповнення своєї рубрики в "Ділі"?! Чи не міг би замість у каламар замочити перо хочби у власну кров, хочби в жовч і визвати на білий папір думки?!  

Був вітряний, осінний вечір. Великі ясені коло церкви шуміли так голосно, що той їх шум вривався до хати, хоч вікна приходства були вже приспособлені на зиму і хоч по шибах тарабанив дощ. Батько поїхав кудись, у хаті була мама, сестра, я і стара няня Рузя.  

Час до часу приходить до мене один добрий мій знайомий. Зайде, сяде, закурить і починає розчовпувати якусь проблєму. Буває нею політика, література, товариське життя, кохання, економічні обставини, погода, сила волі, популяція, спорт, гиґієна і т. п.   Вчора зайшов до мене знову і почав про чистоту:   "Багато тепер балачок про чистоту раси, багато з того приводу сварок, клопотів, a навіть судових процесів. Але мені в даному випадку не йде про чистоту раси (як таку!), а про її чистість."  

Кажуть, що найбільше на світі лікарів: кожний кожному дораджує на його недугу якесь лікарство. Але приглядаючись нашому життю я заризикував би інше твердження: у нас найбільше поетів. Не кажу тих, що дістають або мають дані дістати нагороду ТОПІЖ-у, не тих, що діждалися, чи діждуться доброї рецензії, а навіть не тих, що діждалися злої рецензії. Взявши гуртовно, таких поетів нема багато, хоч від часу дуже свобідних асонансів, занедбання сенсу і погорди до настрою число їx помітно збільшилося.