Чотири роки тому група митців у хаті Параски в Криворівні на Прикарпатті знайшла під ліжком коробку з негативами. Це й стало підставою розширити спектр огляду її творчості. “Наївна” художниця і літераторка, знана у вузьких колах шанувальників Гуцульщини, виявилася дуже якісною фотографинею.

  У театрі мене найбільше дратує драма. Той факт, що вона конче мусить бути. Що всі мусять працювати на глядача.   Хоча це найлегше й найочевидніше. Наприклад, можна просто налити крові. Або сліз. І вже все є. Драма для глядача, який буде схвильований і задоволений.   Але просто кров і сльози – це плоско. Тобто не ново. Не свіжо. Варто б щоразу вигадувати щось ориґінальне. Але позаяк кількість сюжетів обмежена, то нічого нового не вийде.  

  Мене дратує формулювання «мова ненависті». Бо виглядає, що ним спекулюють. Хоч напевно не всі. В своїй ідеї й у первісному значенні все файно. Ненавидіти погано, бо треба любити. Але інколи складається враження, що дехто із тих, хто критикує тих, хто ненавидить своїх ворогів, так само ненавидить тих, хто ненавидить, тому й виступає нібито проти ненависті.  

  Пригадую притчу про пустельника, який тридцять дев'ять днів нічого не їв і не пив, а в останній день своєї схими з'їв хлібину. Тоді його запитали, чи справді він так знеміг, що мусив їсти? Пустельник відповів, що не мусив, але не хотів уподібнюватися Ісусу Христу й рівнятися з ним подвигами.  

  Настала майже туга, як добре цим пройнявся. А було так, що просто мав трохи чекати. Щоб чекати не марно, взяв із собою термочашку з кавою і книжку Миколи Яновського «Гірське серце». То, по суті, його повне зібрання. Дві повісті читав раніше, а тепер взявся за оповідання. Думав, що чекання буде недовгим, тому встигну одне чи два прочитати. Але чекання вийшло тривалим і читання теж.  

  Коли я був ще дуже малий, то в нас у селі була лиш одна дуже стара жінка, що вміла робити сирні коники. Ну може хтось десь колись робив для себе, але не так багато і не так добре. А про цю бабцю навіть книжки писали і фільми знімали.   Минув якийсь десяток років і майстриня померла. Але тут раптово виявилося, що вона таки встигла багатьох навчити. І багато молодих дівчат, менших за мене, знову гарно і багато роблять сирні коники.  

  Людське життя – найбільша цінність.   Я люблю своє життя і людей, котрі в ньому є. Але було так, що свята мала Тереза, ще перебуваючи в дошкільному віці, прибігала до своєї матері, обіймала й бажала їй смерті. Дівчинка знала про рай і знала, що мама там буде. Тому бажала найкращого, чого тільки могла побажати.  

  Коли народжувалася франківська Стометрівка, повсюдно був туман. Робочі вправно і жваво викладали бруківку. Всім хотілося зробити якнайшвидше, щоб згодом і самим прогулюватися, але, найбільше – бачити, як гулятимуть інші люди і як їм буде приємно. Робочі добре знали, що робити добрі справи – приємно. А бачити, що іншим справді від того приємно – найбільша насолода. Тому стометрівка народжувалася організовано і переконливо.  

 

  Ніч і чай. Це мало-кому важливо, бо в кожного своя ніч, не кажучи про чай. А ромашки так розквітли. Серед осені. Дядько, який торгував квітами, звісно трохи підігравав, але було видно, що таки здивований – поїхав на дачу, а там ромашки. В кінці вересня. Я спочатку хотів узяти букет різних кольорових, але ромашки – те, що треба. Оксана зраділа.