При писаню чужих слів (головно латиньских і грецких) єсть певна розмаїтість. Здає ся, одностайности в писаню чужих слів не буде. Тепер і пишуть трояким способом: ї (лїтература, унїкат), і (архів, академічний) та и (президент, стипендист) або і мішано в тім самім слові: унїверситет, мілїтаризм. Др. С. Томашівский дораджує всюди писати и, покликуючись на много виразів з чужих язиків взятих, у люду вживаних, де і, грецке ί, υ, η віддає ся голосівкою и.

В. Дорошенко помістив в „Лїтературно-науковім Вістнику" 1913. р. статю: „Український науковий рух в 1912. р." де в відділі про „мову" згадав про мої „Замітки язикові" в „Русланї" чч. 249—261 р. 1912, кажучи, що уваги в них заміщені „нераз зовсім слушні і річеві", але заразом дав прищіпку: „поза властивим авторови залюбленєм у видуманих ним, неможливих пуризмах, що мають бути взірцем чистої мови (у Росіян славить ся такий пурист проф. Р. Брандт, що творить щиромосковські „новотворки")."  

Не від нинї заморока між нами. Тріває у нас від многих а многих лїт. Причина тої замороки перед всїм нерозвитість нашого за­галу і велике виображенє о собі декотрих людей, що себе уважають духовими провідни­ками народа. Буває таке, що хто напише я­кий стишок або яку повістку, сей час думає, що єму належить ся первеньство в лїтературі. Булоб се не великої ваги, колиб разом з тою думкою у декотрих писателїв ве лучилась о­хота все критикувати і поневіряти. Критика найчастїйше несправедлива, фальшива, осно­вана на власній, дуже чудній сновидцї.

Лучило ся мені ходити до школи, коли то у нас ширилось язичє. Були також тогдї ріжницї в правописи, на котрі однакож не звертано уваги. Писане рускої бесїди латиньскими буквами, а польскою правописею рішучо відкидувало ся Русинами, а навіть декотрі приклонники польскої правописи (Йосиф Лозиньский) пізнїйше стали писати „рускими“ буквами, кирилицею або гражданкою. По виданю декотрих утворів Маркіяна Шашкевича і Граматики Якова Головацкого язик руских писателїв що раз більше занечищував ся, ставав що раз тяжший і безжизненнїйший.

Головна заслуга тої нової нїмецкої правописи єсть упрощене і уєдностайненє в писаню нїмецких слів. Не треба однакож думати, щоби скрізь заведено в новій нїмецкій правописи одностайність. От на примір пишуть тепер: Divan, Diwan, Slave, Slawe, Vezier і Wesir, Tee і Thee, Grummet і Grumt, Kummet і Kumt (хомут genit. хомута), Sammet j.

Василь Сїмович так перенятий важностю правописи, що по єго думці не лиш язик або, як він каже, „мова“ від неї зависить, але навіть естетика. Правда, він яко „фільольоґ“ знов виявляв своє незнанє пишучи наросток цький, але щож робити, треба знов єму вибачити, хоть він від девяти лїт учить рускої граматики в ґімназиї. Та годить ся, щоби єму яко „фільольоґу“ витолкувати, як має бути.

Хто винен тому неладови правописи у нас? Ото, по словам Василя Сїмовича Рада шкільна, бо скликала анкету, за інїциятивою реформаторів — хто они саме, чи правники, чи природовцї, чи історики не знаємо — а не повідомила про се фільольоґа, автора шкільної граматики, щоби він міг бодай оборонити те, що хотять чомусь викинути з єго правил і розяснити „анкетантам“, чому він обстав за ними (за „анкетантама“ чи за правилами?). І появляв ся „Руска правопись зі словарцем“ Львів 1904.

Віддаванє чужого l змягченим л (то єсть через ль) єсть новійше; в 1860 — 1890 р. писано у нас як і передше все (або по крайній мірі переважно) через л — а до того способу иисаня прихиляє ся др. C. Томашівский що уважаю зовсім слушним. Чи звісно др. Смаль-Стоцкому, як тоє ль у нас повстало?

Новійшими часами оголосив др. С. Томашівский статї: „В справі нашої правописи“ („Дїло“ 1912. ч. 158. з 9. липня, І. ; ч. 158. з 16. липня, II ; ч. 168., з 27. липня III.; ч. 174. з 3. серпня IV.; ч. 186. з 17. серпня V. і ч. 191. з 24. серпня VI.). Розберім сї статї подробно; декуди горять они яркою поломіню; ми віднесемо ся до кождого уступу з спокоєм: вже сама правопись річ така, про котру надто горячити ся шкода. Жадна правопись на світї не єсть виключно льоґічна, нераз правописні правила становить призвичаєне, уживанє — а оно побиває инодї всякі льоґічні згляди.

„Страхопудъ“ видаваний Ливчаком у Відни так парафразував остатні стихи Шевченкового „Завіщаня“: І мене в семї великій, В семї во́льній, но́вій Не забудьте помянути Не злим, тихим словом. на И мене въ семьи великой Въ семьи вольной, старой Не забудьте помянути Не злымъ, тихимъ словомъ. Тим то і побивали з почину всї старші молодих (переважно до приклонників народного язика, до так званих „народовців“ належачи молоді люде) своєю назвою „старорусини“ і „тверді“.