Серпневе літо – се історія про кавуни. Про жадібне їх поїдання та супутні ритуали. Про відчуття спекотної днини, про спрагу та її втамування. Це історія про те, як весь липень тримаєшся, не купуючи тієї ягоди, побоюючись нітратів та цін, все не маєш настрою тягнути на горбі зайвих кілька кіло. Але зриваєшся в якусь мить, бо людина – істота слабка. Й ось уже тягнеш додому одразу трійко смугастих красенів. Аби зайвий раз не бігати. Хоча, коли мова про кавуни, то ще неодмінно доведеться побігати, хоч і не так.
Все тобі довкола в тій серпневій порі відлунює дзвінким звуком стукоту по кавунах під час вибору. Думаєш, якби ж людей собі на шляху можна було обирати подібно: злегка стиснути голову, постукати – і вже відаєш, що то є добра людина і зріла. Що вона не виявиться якоюсь перебродженою чи гнилою. Що начинка її потішить не менше, ніж стильні смужки тату на її шкірі. Тому відкидаєш і береш таких, до яких звик.
Серпневе літо – се історія про захланність, з якою накидаєшся на ту ягоду. А заодно й певність, що спожереш кавун, не проливши жодної краплі на одяг чи землю. Через те не береш із собою ніякої миски, аби підставити. Тим паче, що їси його на ходу, пересуваючись між кімнатами, балакаючи з кимось або й виходячи навіть на вулицю чи шпацеруючи пляжем. Тримаєш скибки свої двома руками, аби все йому показати довкола та розділити із ним цю прекрасну пору. Занурюєшся в м’якоть, ніби допадаєш до якої оази. Ніби врешті пізнаєш літо на запах та смак. Ось ти яке!
Серпневе літо – це патьоки кавунового соку по тілу, коли по бороді текло, а в рот не попало. Це коли за реакцією шкіри на ті струмочки можеш визначати, як близько осінь: на початку місяця відчуваєш приємну прохолоду, а під кінець його слідом за краплями пробігають сироти, що хочеться швидше злизати чи змити ті патьоки та накинути собі щось тепле на спину.
Серпневе літо – це патьоки кавунового соку, бо той серпень неодмінно вислизає крізь пальці, зоставляючи по собі липкі відчуття, ніби в щось вкараскався, але вже не добре пам’ятаєш, у що саме. Та відчуваєш, що в щось приємне й липке, як майже все, що трапляється загалом влітку. Від того усмішка розпливається на обличчі. Але поступово та приємність минатиме, а долоні лиш ставатимуть липкішими, приваблюючи різну комашню. І що довше так ходитимеш, то сильнішим ставатиме бажання умити руки й відчути полегшу, тому мусітимеш вивільнити із себе те все й забутися. Ніби нічого й не було. Аби могти через деякий час взяти ще скибку чи кілька, бо серпневе літо – це коли скільки не з’їси, а все одно замало. Тому намагаєшся кавунами снідати, обідати та вечеряти, аби насолодитись сповна. Це коли живіт твій сам починає нагадувати кавуна.
Поспішаєш, бо скільки того кавунового сезону. Треба напробуватись з різних його відтинків та покушати ягоди з різних країв. Намагаєшся вгадати, який шлях вони здолали до тебе: запилюженими польовими дорогами, мерехтливим трасами чи баржею, всотуючи в себе не лише баштанні краєвиди, а й кручі над Дніпром.
Волієш змішувати ягоду з іншими дарами літа. Проявляти себе через кавуни, створюючи мармуляди й закрутки, експериментуєш з випічкою та додаючи до морозива. Або й поготів берешся солити і їсти зі скибкою батона, як, за сімейними переказами, робив дідо.
І за тим всім зовсім забуваєш про сліди, що зоставив по собі. Поміж крапель ще зостаються кісточки вздовж твого шляху. Із яких потім проросте нове літо і новий серпень постане.