Уперше в житті я опинився в Чернівцях у ніч із 8 на 9 травня 1983 року. Попри колосальну часову віддаленість, помилки бути не може: це був початок моєї примусової військової повинності, а такі дати не забуваються. До того ж 8 травня (неділя) випало на Великдень, що підсилювало драматичні ефекти від прощання, а краще сказати – розриву з рідними.
Артилерійський полк, де я разом із групою інших рекрутів провів кілька нічних годин ув очікуванні невідомого військового майбутнього, нині, як подає Wikimapia, «заброшенный неиспользуемый объект», причому ледь не в історичному центрі міста. Від цієї інформації я навіть відчуваю легку зловтіху. Добре, що місце, в якому починалися мої погані часи, нині аж так принижено.
З іншого боку, усвідомлення того, що тієї ночі я протягом кількох тьмяних годин, пролежаних на підлозі спортзалу в артилерійському полку, перебував, сам того не відаючи, аж так близько (фізично близько) до самої серцевини великого поетичного міту на псевдо Целан, сповнює мене особливою вдячністю. Добре, що була та ніч і був той артполк.
9 травня вдень мене у складі невеличкої групи таких же невдах перекинули до передмістя з мальовничою назвою Садгора, де надалі мені призначено було відбувати службу, а точніше перші її пів року, в мотострілецькій учебці. Невдахами я назвав нас не просто так. Недобра слава про це пекло на землі ширилася далеко поза межі військової частини. «Хто пройшов Садгору, виживе і в Бухенвальді», – вістила популярна солдатська приказка. Безіменному авторові навряд чи спадало на думку, що насправді між двома географічними назвами значно більше конотацій – і значно жахніших. Тобто зв’язок між Садгорою й умовним Бухенвальдом насправді значно давніший і значно жорстокіший.
Колись, через багато років після служби у війську, в іншому житті та світі, я написав про Садгору, що «провмирав там шість найжахніших місяців». Такого слова – «провмирати» – в мові немає, це семантичний дисонанс. Можна вмирати, а можна і прожити. Провмирати – щось таке, ніби жити, з дня на день умираючи, але не вмерти. Хоч і це пояснення не цілком точне. «Вмирати» у нашому, садгірському сенсі означало «мучитися», «страждати». Саме тому сержанти й офіцери з першого дня нашого потрапляння до садгірського пекла підбадьорювали нас однією й тією ж доброю порадою: «Вішайся!». Зверніть увагу на ще один імперфект: не «повісся», а «вішайся». Вішайся щоразу, щодня, вішайся багато разів на день.
Умираєш? Вішайся!
Який це могло мати стосунок до обороноздатності держави, я досі не вловлюю.
Зацитую більше з того ж тексту: «Усе, що я здобув за пів року в Садгорі, було – крім двох сержантських личок на погоні – свіжо заросла тріщина у правій нозі, великі й менші садна на обидвох долонях зі стійкою тенденцією до незаживання, цементний пил, що забився в усі можливі пори і вже з них не вимивався, а також слова патріотичної пісні “Мы от солдата и до маршала одна семья, одна семья”. Ну так – і вірусний гепатит Б».
Але чи не найбільше закарбувалося в пам’яті безглузде відчищання дощаної підлоги у спальному приміщенні нашої роти уламками битого скла і зламаними лезами для гоління. Протягом дня підлога встигала почорніти від наших густо нашмірованих чобіт, і вночі нас примушували всю ту чорноту зішкребти, аби назавтра знову було що забруднювати. Сержанти формулювали перспективу надзвичайно просто: раніше закінчимо – раніше відіб’ємося. Закінчимо о другій – ляжемо о другій, закінчимо о п’ятій – відповідно, о п’ятій ляжемо.
Згодом це вилізе мені написаним також уже в новому житті після військової служби віршем «Касарня», що його наведу повністю:
ми навіть її не бачимо й не знаємо яка вона
адже вдосвіта вибігаємо з неї й повертаємось
коли споночіє
певно вона мурована
ще й досі в ній пахне людським потом
і сіном зі стаєнь гусарського реґіменту
здається має кам’яні сходи
а коли ми шкребемо її безкінечно чорну підлогу
відламками шкла і тупими бритвами
то здається шкребемо спину великого кита
вгрузлого в мілину
у листопадовій пітьмі шостої ранку
лунає сурма побудки
розлучивши кожного з його нічними дівчатами
і під хрипкі погрози капралів
друга чота зіскакує на голови першій
ми ніяк не можемо розтулити очей і руки
все ще тягнуться за дівчатами які відпливають
і так починається день
Рядки з 8-го по 11-й саме про це: підлога, «безкінечно чорна» й неозора, як гігантський кит на мілині. В цьому вірші немає «я», в ньому «ми» – солдатська знеосіблена маса. Інтеґральною часткою тої маси був такий собі я – той, що від травня до листопада 1983 року ледь не щоночі зішкрібав гуталінову чорноту з дощаної підлоги.
37 років по тому зі мною трапляється ось що. На шляху до Садгірської синагоги ми проїздимо повз рештки, переважно порослі зеленню і недоруйновані, моєї учебки. Її, як і артилерійський полк у Чернівцях, виявляється, свого часу ліквідували. Принагідно я дізнаюся від Супровідника, що коли зносили садгірські казарми, під дощаним настилом підлоги відкрилися покладені горизонтально мацеви, юдейські нагробні плити. Колись їх позвозили з розташованого неподалік садгірського цвинтаря і… використали на будівництві наших казарм. Комусь це здалося прагматичним і, може, навіть дотепним будівельним рішенням.
Коли ми шкребли ту прокляту смердючу підлогу, ми навіть і не здогадувалися, що якимось одним сантиметром нижче поховано цілий світ. Точніше, уламки його святощів.
Тепер лишається сподіватися, що моє тодішнє невідання мені пробачено.