(до річниці уродин найяснішого імператора Австро-Угорщини Франца Йосифа I)
Безумовно, найбільш європейським Львів був у часи панування тут Австрійської, а згодом Австро-Угорської імперії (1772–1918). Історична причетність Львова до однієї з найрозвинутіших європейських націй упродовж 146 років не могла минути безслідно для його культурного розвитку. Кам’яниці у стилі історизму і сецесії мають такий феноменальний запас урбаністичної міцності, що навіть незграбним рукам варварів – без різниці, чи то з глибин Євразії, чи то з поблизьких рустикальних галицьких загумінків – було не до снаги їх до кінця знищити, і напівсплюндровані й добряче пошарпані, з-під нашарування некультурності їхніх новітніх мешканців вони все ж і далі гордо сяють своєю шляхетною красою.
Золоті часи бабці Австрії неодмінно пов’язують з діяльністю дідуся цісаря, особа якого була адорована українськими співцями красного письменства. Зокрема Юрій Федькович у пориві щирої вірнопідданської любові проголошував:
За Цісаря радо рушим,
Хоч би з пеклом ми у брань!..
За Цісаря кровь и душу!...
Він наш гетман! Він наш пан!
Найясніший цісар, як і всі австрійські імператори, титулувався «власний підданий». 68 років на троні (1848–1916) – на ті часи це був рекорд у Європі, й історики жартували, що завдяки Францові Йосифові I XIX століття тривало 116 років. У віці трьох днів майбутній цісар уже отримав власний двір із 9 осіб, з того часу на прогулянки виїжджав тільки каретою, запряженою шістьма кіньми. У віці 6 років став головним кандидатом на австрійський трон і з того часу інтенсивно займався науками під наглядом матері – спочатку 20 годин на тиждень, згодом 50 годин. Окрім німецької, вивчив мови: французьку, італійську, чеську, угорську, частково польську. Досконально володів фехтуванням, верховою їздою, танцями. У 13 років отримав військове звання драгунського полковника, у 14 самостійно інспектував три полки драгунів у Брні. У 18 років узяв участь у воєнній кампанії під орудою генерала Радецького в Ломбардії, під впливом батальних емоцій почав курити тютюн. 2 лютого 1848 року став імператором, через декілька днів уполював свого першого зайця, у наступні 60 років уполював 50 600 штук дичини, в останні роки життя ще 4 400 – в середньому 850 штук річно.
Прийнявши корону Святого Стефана як король Угорщини, Франц Йосиф I грізно вимахує шаблею на всі чотири сторони світу, утім його доля завойовника і переможця була доволі кепською. 1859 року, всупереч традиціям Габсбурзького дому, цісар особисто очолив 250-тисячне військо і програв італійську воєнну кампанію під Сольферіно. Невдалими були майже всі його подальші воєнні кампанії, і зрештою він помер незадовго до розпаду своєї найбільшої в Європі імперії.
1886 року Франц Йосиф починає стосунки з коханкою, акторкою Катериною Шратт, вибраною для нього особисто його дружиною імператрицею Єлизаветою. 1898 року у святкуванні 50-річчя перебування цісаря на габсбурзькому престолі взяло участь 70 тисяч дітей, 1908 року під час відзначення 60-річчя правління – 82 тисячі дітей.
Упродовж усього життя цісар, називаючи себе «останнім монархом старої школи», не міг подолати відрази до технічних новацій своєї епохи: ліфта, вентилятора, телефону, друкарської машинки, електричного освітлення, військової маскувальної форми. З труднощами погодившись на проведення до свого палацу електрики, телефону так і не провів. Лише через декілька років призвичаївся до використання ватерклозету, тобто вбиральні з водопровідним пристосуванням для промивання унітазу.
Цісар досконало освоїв професію палітурника, бо після страти під час Французької революції королеви Марії Антуанетти Габсбурґи постановили, аби всі представники цього монаршого роду набували якоїсь ремісничої професії на випадок втрати трону.
Франца Йосифа I впродовж майже всього його життя переслідували родинні нещастя. Перша трагедія вразила родину цісаря 1867 року, коли в Мексиці республіканці засудили до страти його рідного брата Максиміліана, проголошеного імператором цієї країни. Прохання залишити йому життя, які надійшли від усіх монарших дворів Європи, американського президента Ендрю Джонсона та письменника Віктора Гюго, не мали успіху: республіканці Максиміліана розстріляли. Після цього Франц Йосиф ніколи не приймав мексиканських послів.
Єдиний син цісаря, спадкоємець престолу кронпринц Рудольф у ніч проти 30 січня 1889 року наклав на себе руки. Передісторія цієї трагедії була такою. 1881 року під тиском батька Рудольф одружився з донькою короля Бельгії Леопольда II принцесою Стефанією, однак кронпринц захоплювався іншими жінками. Одного разу він запропонував своїй коханці Міцці Каспар вчинити разом із ним самогубство, однак Міцці не погодилася і поінформувала про плани можновладного коханця поліцію. Два роки по тому Рудольф таки здійснив свій намір, застреливши себе і свою юну коханку баронесу Марію фон Вечеру в мисливському замку поблизу Відня. Згорьований батько поінформував усіх європейських монархів, що причиною загибелі єдиного спадкоємця престолу був нещасний випадок на полюванні, лише Папі Римському Леву XIII він написав правду. Імператриця Єлизавета, вражена смертю єдиного сина, відмовилася у це вірити і навіть не була присутня на його похованні. До кінця свого життя вона так і не оговталася від цього нещастя.
Після загибелі кронпринца Рудольфа спадкоємцем австро-угорського престолу став племінник цісаря Франц Фердинанд, але й того спіткала трагічна доля: 1914 його разом із дружиною застрелив у Сараєві сербський терорист Гаврило Принцип, що й стало безпосереднім приводом до Першої світової війни.
Трагічної долі зазнала й сама імператриця. 10 вересня 1898 року на березі Женевського озера, коли вона очікувала посадки на пароплав, до неї підбіг молодий італійський анархіст Луїджі Лучені і завдав смертельного удару ножем у серце. Трагедія зафіксована у галицькому фольклорі:
Наша пані цісарева
Габсбурзького роду,
Поїхала ся купати
У карлсбадську воду.
Леде вспіла шати зняти
Та й скочити в балью,
Як ся зрада зготовила
На найсвєтшу паню.
Якийсь батяр нехрещений,
В Парижу рождений,
Запхав пані цісаревій
Шпинґель затруєний.
Впала пані цісарева,
Кровця ся полєла,
Не минуло цвай мінуті –
Ґанц духа спустила.
Франц Йосиф I був останнім монархом в історії, який на папському конклаві 1903 року наклав вето на обрання Папою Римським кардинала Рамполи дель Тіндаро. Кардинали не наважилися суперечити можновладному й авторитетному монархові й обрали іншого кандидата – Джузеппе Сарто. Обраний завдяки цісарю Папа, який прибрав ім’я Пій X, одразу ж скасував право вето, і відтоді вже жоден монарх чи будь-хто інший не міг цього права застосовувати.
Часто кажуть, що австрійці, угорці та чехи й досі мають звичай звечора рано лягати і відповідно рано вставати. Цей звичай пов’язують із «жайворонком» Францом Йосифом I, який за своє тривале правління привчив до такого режиму всю імперію.
На честь цісаря названо арктичний архіпелаг Земля Франца-Йосифа, який 1873 року відкрила австро-угорська полярна експедиція. Від 1914 року архіпелаг належить Росії, та, на диво, він не був перейменований, і там досі є Австрійська протока.
* * *
Надзвичайно цікавими були аудієнції у цісаря, які відбувалися щопонеділка і щочетверга з 10:00 до 13:00. Звичай таких зустрічей із підданими найясніший цісар перейняв у свого діда Франца I. Письмове прохання про аудієнцію подавалося до канцелярії резиденції австрійських імператорів у Гофбурґу у Відні в понеділок на четвер і в четвер на понеділок. З проханням про аудієнцію мав право звернутися кожен підданий імперії, право щорічної аудієнції мали лише найвищі урядники, які посідали титул таємного радника, і військові. Здебільшого піддані бажали висловити свою найукліннішу подяку монархові за отримані ласки: посаду, титул чи клопотання у різних справах і запевнити у свої лояльності до імператорського дому.
Військові й урядники мали бути вбрані у парадний мундир, цивільні прохачі – у фрак і циліндр, прості селяни і містяни – в народний одяг, дами у темну чи попелясту сукню, білі рукавички і вуаль. Дамські капелюшки обов’язково мали бути з невеликим полями і без екстравагантних оздоб. Особливо цісар полюбляв народні строї селян, за його особистим розпорядженням канцелярія купувала для селян зворотні квитки з Відня додому. До столиці ж бідні прохачі з метою економії здебільшого приходили пішки з найдальших закутків імперії.
Цісар приймав усіх без винятку в мундирі полковника піхоти, стоячи (!) впродовж трьох годин обабіч овального стола. Зазвичай ніколи не подавав руки, лише деколи шляхтичам. Дуже не любив, коли перед ним падали долілиць чи на коліна, з незадоволенням промовляв: «Переді мною не клякають!»
Після обов’язкового глибокого уклону і слів: «Ваша Цісарська Милість» імператор поглядом сигналізував про те, що можна викладати свою справу. Узявши з рук прохача петицію, монарх клав її на стіл, промовляючи; «Прочитаю і розгляну». Найчастіше це були його єдині слова. Під час аудієнції особистої чи колективної запитання ставив цісар, а присутнім дозволено було лише відповідати. Схожий ритуал існує досі на аудієнціях Папи Римського у Ватикані. Цісар ніколи не звертався до всіх присутніх загалом, лише до кожного окремо.
Аудієнція тривала від двох до п’яти хвилин, про її завершення цісар інформував легким нахилом голови чи відверненням погляду у вікно. Якщо до цього часу прохач не зімлівав від емоцій і його не виносили, то виходив задкуючи, схилений у церемоніальному уклоні в той час, коли ад'ютант безшумно відчиняв двері. За цей час цісар встигав переглянути петицію і проставити на ній або велику літеру «F» (вирішити позитивно і швидко), або малу «f» (вирішити в міру можливості). Відсутність помітки цісаря на петиції означала, що вирішення справи відкладалося до кращих часів.
Якщо такі аудієнції відбувалися регулярно впродовж 68-річного правління Франца Йосифа I, то неважко підрахувати, що найясніший цісар за своє життя міг прийняти понад 400 тисяч відвідувачів. Можна собі уявити обізнаність монарха у найдрібніших справах своєї імперії, отриману від спілкування з найрізноманітнішими своїми підданими, у чому з ним навіть близько не може рівнятися навіть найдемократичніший сучасний президент. Цікаве питання, чи проходили перед аудієнцією представники нижчих верств якесь медичне обстеження на предмет своєї санітарно-гігієнічної придатності до спілкування з цісарем, особливо під час різних епідемій. Про це історія мовчить. До речі, будучи у Львові, цісар влаштовував аудієнції на місці, приймав петиції, спілкувався з простими людьми і навіть завітав на гуцульське весілля. Ну що казати? Цісар є цісар!
