З Лїська.

 

Маю намір звернути увагу Вп. читателїв на тую часть, на той закуток Галичини, о котрім ледви де-коли в наших часописях пригадують, хоч він таке важне, таке велике має для нас значінє, — познакомити ширшій круг рускої суспільности з відносинами, які панують дотично рускости в трох мicтax повітових — в Сяноцї, Лїську та Яслї.

 

Як відомо, повіти сяніцкій і лїській заселені майже виключно рускою народностію, причисляють ся до всхідної части нашого краю, — повіт же ясельскій, маючій також значне число Русинів, до західної.

 

Гадав би хто, що відповідно до свого числа повинні Русини як в повітах, так не менше в повітових містах занимати поважне, а не якесь низьке становиско. Однак річ стоїть, на жаль, инакше. А богато причин складаєсь на то, що наша справа в місцевостях, котрі повинні бути для нас твердинями супротив напору чужих елєментів, стоїть не добре, — що ми навіть в зад подаємось...

 

Пригляньмо ся згаданим трем містам і побачмо в них становиско Русинів.

 

Кождому приїзджаючому до Ясла здає ся наперед, що се чисто мазурске місто, що Русинів анї на лїк там не найшов би. Коли однак довшій час забавить і розгляне ся, то побачить, що при зелїзници, і при старостві, і при почтї, і в ґімназії є Русини, — тілько они, тревожно, мов сполохане стадо, самопас блукають, не маючи осередка, не маючи місця, котре би их лучило, збирало до купи. Як радо хотїли би они молити ся в своїй церкві! як весело було би им, коли-б замість чужого могли рідне любе слово почути в своїм храмі! Ждуть не діждуть ся тої радістної хвилї! На церков, хоч невеличку, але доконче в Яслї потрібну, зібрав свого часу о. Дуркот, покійний декан дукляньскій, досить значну сумму, — єї вложено до каси й забуто, забуто о нїй, забуто і о церкві. А тимчасом ясельским Русинам невесело і недобре так жити. Позаяк рускій священик, що доїздить до Ясла, мешкає далеко, то мусять они по неволи, як давнїйше так і тепер, удаватись дуже часто до пароха латиньского, котрий єсть таким приятелем Русинів, що недавно в часї одного похорону, на котрий крівні небіщика запросили і руского священика, виправив прикру исторію... Як же инакше дбають Поляки о свої справи! Де тілько горстка латинників, зараз всї складають, що можуть, — будують як не костел то бодай каплицю. А у нас?...

 

Сумні відносини панують також і в Лїську. На 1800 руских душ і на чотири церкви в парохії — один-одинокій священик, парох! Тимчасом у Поляків, хоч их число менше і тілько один мають костел, єсть два священики. Коли додамо, що рускій священик, побіч великих занять в парохії, мусить бути ще катихитом і учити в пяти-клясовій місцевій школї, то очевидно, що така праця переходить єго сили, не позволяє єму виповняти належито всї повинности. Не єго отже вина, що, не маючи помічника, в так торжественні свята, як Великодний понедїлок, Провідна недїля і т. п., мусить виїздити на філію, лишати людей без богослуженя, і мимоволї пускати их в обнятя наших "braci". Не дивота також, що консеквентним наслїдком тих анормальних відносин — о котрих, сказавши мимоходом, наша перемиска Консисторія формально знати не хоче — єсть стале і тихе "łapanie duszyczek", єсть приготовуванє грунту на другі Тучапи...

 

Між рускою интеліґенцією, котрої як на Лїсько — єсть доволї, бачимо замість національної самосвідомости і дбалости о народні справи — байдужність і догоджуванє своїй особі...

 

Все і всюди тут не по нашому. Навіть напись на ц. к. старостві, котра прецїнь у всхідній части Галичини має бути також і руска — в Лїську лише польска...

 

Не лїпше дїє ся в Сяноцї.

 

Що до парохії — то ще половина біди завдяки обережному а пружистому поступованю місцевого пароха о. Чемарника.

 

Що-до ґімназії, місця, з-відки має виходити будуча освічена підпора рускої народности, наша молодїж, — стоїть дїло як найгірше. Велика єї часть або цїлком не знає або дуже мало знає говорити і писати по руски; богато учеників цурає ся, не хоче ся признати, що они Русини. Так погано, так зле стоїть наша справа на нашій земли, в своїй хатї! Коли схочемо слїдити за причинами, то прийдемо до заключеня, що найголовнїйшою причиною того явища єсть мале дбанє о науку руского язика. Недавно, бо перед трема лїтами, було о стілько лучше, що кождих дві кляси творили один віддїл і яко-тако йшла наука. Тепер же прийшло вже до того, що в висшій ґімназії учать по руски лише в пятій клясї — отже наколи Русин з VIII-ої кляси хоче по матурі записатись на богословіє, мусить ходити на науку рідної мови разом з учениками кляси ІV-ої взглядно V-ої. Консеквентно скінчить ся тим, що в тій школї, де руского язика повинні учити точно і окремо, на рівнї з польским кождій клясї, з часом забудуть о русчинї і перестануть учити. В ґімназії — чи умисне, чи припадком — нема анї одного професора-Русина, кромі, розумієсь, катихита; в бібліотецї нема рускої книжки, кромі, коли не милю ся, двох з байками о котї і миши. Справа помочи бідним ученикам, справа заснованя рускої Бурси, на котру вже щось 500 зр. зібрано, якось замерла, пійшла в відволоку.

 

Взагалї між Русинами сяніцкими дивна апатія. Тимчасом наші противники поступають инакше — не сплять, а на кождім поли працюють "nа chwalę ojczyzny". На двірци зелїзничім, по відновленю і побільшеню єго, усунули всї, хоч би й найменші рускі написи, а заступили их лише польскими! І нїхто не обізвав ся, не запротестував проти того, хотяй се кривда та й ярка несправедливість — виправляти щось подібного на нашій земли! Злобна а тілько лїт практикована тенденція: поступінно а усильно що-раз дальше ширити польонізацію — проявляє ся все і всюди.

 

По селах і місточках повітів ясельского, лїського і сяніцкого кола исторія не така сама, то подібна. Нарід пригноблений, бідний і темний. Мало хто журить ся і дбає о єго просвіту і економічне піднесенє. Тимчасом що-раз більше туманять і ссуть єго жиди, що-раз близше приходять чужі і ставлять "kościółki" а в школах учать незнаного язика. Наша-ж интеліґенція — замість солідарної, завзятої боротьби о права і святощі народні, сварить ся та дїлить ся, пускає в хату непрошених гостей...

 

Уступчивість і недостача енерґії не дає нам, автохтонам спроможности занятя оборонного становиска, — се й причина, що наша справа замість ити в перед йде в зад, а противники Руси що-раз дальше й глубше вганяють ся в наш орґанізм. Крайна вже пора, — залишивши "усобицї" згромадити сили до оборони ceї граничної землї, взятись щиро до дїла в користь "незрячого брата" та й заступити чужинї дорогу до вітчини нашої!

 

Лїсько 8 н. ст. серпня 1895.

 

Дѣло

 

09.08.1895