У країні, де торік – спочатку на президентських, а згодом і на парламентських виборах – перемогла інфантильна, популістична версія кучмізму, не існує політичної теми, яка би не увиразнювала вже давно усталені лінії поділу суспільства. Тема офіційного статусу російської мови, вміло законсервована в часи старшого Кучми в нібито максимально збалансованій системі "стримувань і противаг", яка багатьма нині вважається чи не найоптимальнішим способом побутування влади в Україні, була приспана, з одного боку, тим, що не отримувала розвитку в законодавчій площині, залишаючи українську мову ділових паперів і шкільництва єдиною державною, а з іншого боку тим, що фактично жодним чином не намагалася зменшити неоколоніяльну вольницю для мови російської.

Тобто де-юре україномовні могли втішатися державним статусом своєї мови, а де-факто їхні мовні права обмежувалися діловими паперами й українською мовою шкільних уроків. Тому знайти україномовну газету, вивіску чи афішу в Криму чи в Одесі було набагато важче, ніж сьогодні в Перемишлі чи Любліні, а фільми в українських кінотеатрах аж до середини 2000-х демонструвалися здебільшого з російським перекладом.

Я дуже добре пам'ятаю ту мить, коли почався урядовий "наступ" на російську мову кінотеатрів. Мій під ту пору приятель-ліберал із числа київських російськомовних скрушно дорікнув, мовляв, нехтуються його культурні права, бо відтоді йому нестерпно важко стало споживати в ситості й комфорті найновішу продукцію "фабрики мрій". Він навіть ужив тоді вислів "сломали об колено". Мені ж, людині, яка чомусь зі своєї україномовної дзвіниці не виявила емпатії до його упосліджених мовнокультурних прав, прилетіло, як полюбляють сьогодні казати, звинувачення в тому, що український ліберал закінчується на питанні російської мови.

Дарма, що попередні 15 років його анітрохи не турбували мої мовні права. Дарма, що обов'язкова українська кінотеатрів стала першим актом реальної, а не формальної українізації. Дарма, що російська досі залишалась у сфері медій і впливу на мізки наших громадян зі своїм "ринковим" і майже тотально безальтернативним статусом. Дарма, що в нас не припинявся вільний обіг московських і петербурзьких книжок із відповідними культурними й ідеологічними сенсами. Саме тоді чітко увиразнилася одна проста обставина – кожен із нас у цьому питанні воліє залишатися при своєму: російськомовний приятель – із бажанням залишити "как и было всегда" і не посунутися ні на сантиметр, я – із когнітивним дисонансом від того, чому в країні під назвою "Україна" я 15 років не міг подивитися своєю – ох, якою державною й офіційною! – мовою фільм про нові пригоди Брюса Вілліса і мультик про Короля Лева, і відчуттям цілковитого домінування російської в усіх сферах життя, крім ділових паперів і шкільництва.

Минуло ще 15 років, і "насильницька українізація" у країні під назвою "Україна" на шостому році війни з Росією дійшла до небаченого зухвальства, ухваливши закон про державну мову, аби бодай трохи вплинути на розширення її сфери впливу. За останні роки в колі моїх російськомовних друзів сформувався політичний консенсус, який полягає не так у зміні мови їхнього спілкування, як у радикальній зміні ставлення до української. У системі координат людей, які пройшли через Майдан і війну, майбутнє української мови тісно пов'язалося з майбутнім їхніх дітей і онуків. Нині вони – реально двомовні. Українська для них – не лише ширма, якою вони відокремлюються від інших представників пострадянського простору в Парижі, Дубровніку чи Хургаді, а мова, на яку вони дедалі частіше переходять зі своїм найближчим оточенням, мова, якою вони охоче користуються у крамницях і ресторанах, мова, якою вони все частіше читають книжки.

І якщо запитати їх про упослідження мовних прав, дев'ять із десяти скажуть, що жодних проблем з українською вони не мають. Навпаки, всі вони підтримали мовний закон. Просто тому, що на війні – як на війні: російська окупація стосується не лише втрачених земель, а насамперед тонших матерій – ідеологічних практик і політичних цінностей. Інакше висловлюючись – проблеми гуманітарного виживання країни. Бо ніде, в жодній іншій країні світу, крім як у країні під назвою "Україна", не розвиватимуть українську і не дбатимуть про розширення сфер її побутування. Бо поруч, за якихось двісті кілометрів на північ від Києва – приклад денаціоналізованої, неосовєтської Білорусі, де нині в ролі найбільшого білоруського націоналіста напередодні президентських виборів виступає… Олександр Лукашенко. Бо путінське "один народ" – це насамперед про спільну з колишньою метрополію мову, а отже віру й армію.

Я свідомий того, що моє коло – це всього лише моя особиста "бульбашка фільтрів", що Україна неймовірно велика, й у ній мешкають різні люди. І недарма я написав про дев'ятьох із десяти, бо й у моїй вибірці є той один із десяти, який не вкладається в мої стрункі побудови. Він – уже інший, та все ще той самий російськомовний київський ліберал. Уже не приятель, а, як нині заведено казати, "френд", який вибивається з провідного тренду мого середовища спілкування. Наснажений успіхами своєї політичної сили на виборах 2019 року, Олександр Г. прийшов до мене в коментарі під запис, у якому йшлося про те, що російськомовні чомусь не влаштовують маніфестацій за свої мовні права. Прийшов із простою, як господарське мило, думкою, що російськомовні, яким бракує в Україні культурних прав, бояться… вуличного насильства. А в якості прикладу навів… мученицьку загибель журналіста Бузини.

І ось вам парадокс: у його картині світу спокійно співіснують "мученик" за російську мову Бузина, який нібито поклав голову за ідеали мови Пушкіна в Україні, і ліберальні практики, відповідно до яких Україна мусить не просто залишити російській мові статус реального домінування, а й знову, як у часи Кучми, вивести цю тему у сферу умовчання: "хотим, чтобы всё оставалось, как и было всегда", – і навіть без жодних мітингів і політичних вимог.

Казус Олександра Г. – не поодинокий. Почастішали випадки образ на мовному ґрунті. Борзописці з різних проросійських "хвиль" знову називають україномовних "мовними інвалідами" чи "національно заклопотаними", оголюючи рожевий м'якуш справжньої суті своєї політичної групи: російська мова в Україні – насправді не про права російськомовних, а завжди про російський націоналізм в Україні і збереження колоніального статус-кво.

Чому я так вважаю? Тому що, повторюю, цей сегмент нашого суспільства ніколи не виходить на демонстрації і маніфестації за свої мовні права. Вони розуміють, що провідна – мовна – ознака їхньої ідентичності в Україні дана їм за замовчуванням як щось стале й надійне, дане з найвищого веління. І що ознака ця навіть у незалежній країні під назвою Україна – непорушна і не підлягає ревізії, а будь-яке розширення прав української – це наступ на їхнє "хотим, чтобы всё оставалось, как и было всегда". Хоч їхнє "всегда" в тій частині України, де розташований Київ, виникло всього лише якихось 190 років тому, починаючи з уваровщини і політичної реакції їхнього першого Ніколая.

Причина проста: вони знають, що завжди отримають необхідну підтримку з-за північно-східного кордону і ставлеників Кремля у Верховній Раді. Точнісінько як тоді, за першого Ніколая, коли вся державна машинерія працювала на повну русифікацію всіх сфер життя.

Тож скільки завгодно можна вбиратися в шати рослібералізму і "загальнолюдської природи" їхньої ідентичності на противагу українській, а маркери на кшталт Бузини завжди зраджують їхній реальний життєвий інтерес: їм ніколи по-справжньому не болітимуть українські справи. Просто тому, що в них за спиною – російський мовнокультурний континент, у якому нема місця для українського в будь-якій іпостасі, відмінній від чіткого підпорядкування в дусі імперської ієрархії. То що йому тривале френдування (дружбою чи приятелюванням це однак не назвеш) з якимось українцем, коли в нього мученик за його мову – Бузина?