(Надіслана стаття)
Знову доборолась Україна до цього, що мусимо рахуватись передусім з чужою силою. А це сяк — чи так, небезпечна гра. Покищо за нами знову радше право, ніж своя сила.
Нашим правом являється: незалежна, українська держава на всіх безперечно українських землях. За це ллється і продалося вже стілько української крови на всіх побоєвищах від 1914. року.
Нам удавалося в цім часі завести свою народню владу то на всій Наддніпрянщині, то в Сх. Галичині, — нас визнавали раз осередні европейські держави то знову здавалося т. зв. антанта, але закріпити нашу державність на всіх українських землях нам покищо не вдалося.
Напевно завинили в цьому багато і окремі люде, провідники, — але вистане згадати, що 1) до часу останньої російської революції ми як цілість були радше незнаним світови етноґрафічним матеріялом, ніж свідомою своєї ціли нацією, а тому разом з будовою державности прийшлось нам рівночасно закріплювати і підставу її, українську націю та вводити її в світ, — 2) що до цеї праці ми, політичні раби в державах, які володіли нами, не могли бути добре підготовані, — 3) що велика ріжниця культурних типів українського життя на Наддніпрянщині і в Галичині мусіла викликати безліч непорозумінь, чи і якої спільної держави треба нам та як її добитись, — і хочби лиш 4) що ґеоґрафічне і економічне положення України незвичайно важне для дотеперішніх володарів наших і їх, навіть політичних, вірителів, — що самостійна соборна Україна це цілий переворот на Сході Европи, а світ хоче мати певність, що ми доросли до звязаних з цим положенням завдань, — що в нас може бути не те, чим Польща або Латвія для світа, але (як казалось i про Тараса) або ніщо (як досі), або тілько дійсно щось дуже велике, — вистане лиш це згадати, аби здати собі справу з виїмково важких обставин, серед яких мала закріпитись українська державність.
В таких обставинах, на межі европейського Заходу і Сходу, між Росією та Польщею, ми разпораз збивались з раз вибраної дороги, скрізь шукали виходу, аж нарешті скрізь биті терором давніх володарів, розбились на безліч ворожих собі гуртів, кермуючих свої погляди більше настроями, ніж політичною думкою.
В теперішній мент стоїмо перед такими, більше або менше реальними політичними можливостями, що торкається нашого національно-державного питання:
а) Українська Радянська Соціялістична Республика (УРСР),
б) Укр. Народна Республика (У.Н.Р.)0 — і
в) Східно-галицька держава, або Західна Україна.
Не можемо розбирати цих можливостей тілько з огляду на галицько-українське суспільство, бо крайна пора не забувати, що ми одна земля, від Лемківської до Кубанської. І рахуючись з дійсністю, не можемо рахуватись з нею аж до загину своєї політичної української лінії. Часом треба з дійсністю за свою стежку і мету боротись! А то можемо під настрій опинитись на дорозі, де булаб гірка біда "чайці небозі".
Перша в цей мент мілітарно, а може й політично найбільш реальна можливість, УРСР, чужа нам тому, що вона в своїй ідеольоґії і практиці не все спирається на дійсних інтересах українського селянства, яке творить величезну більшість українського народу, — що вона насильно і жорстоким терором, проти всіх засад демократії заводить орґанами своєї в великій більшости навіть національно чужої і накиненої нам влади, чужий і непридатний нам лад: диктатури і соціялізації, а відтак, що вона веде нас може до соборної, але не до незалежної України. Вся европейська демократична, навіть соціял-демократична ідеольоґія і надусе сама дійсність на Наддніпрянській Україні свідчить, що з одного боку українське селянство не може бажати собі і не преться до розвязки всіх суспільних і національних потреб на Україні по думці большевицької програми, а з другого боку ми, згідно з досвідом загалу галицької армії на Україні бачимо, що імперялізм в совітській федералістичній російській республиці не завмер і що УРСР. поки що досить недотепна філія централістичного кабінету московської комун. партії. Це правда, що в УРСР. вже можна друкувати большевицькі або неполітичні часописи по українськи, вже можна відправляти українські богослуження в церквах, грати в театрі українські комедії та вчити у всяких, навіть вищих, школах українською мовою (всього того не можуть ще й досі зрозуміти деякі инші наші "приятелі"), але все це вже за малий кожух для нас, ми домагаємося соборної і незалежної України! Нарешті погодимось тимчасом на всяку форму влади, поки не вирішить її нарід демократичним ладом, себто загальним, рівним, тайним і т. и. голосованням, — але і тимчасом це мусіла б бути дійсно незалежна і дійсно українська держава. Як довго всього того нема, не на папері і в уяві бажаючих, але в живім життю УРСР., вона чужа нам.
Друга політична можливість, УНР., попри всі свої недостачі блища нам через те, що хоче бути українською незалежною селянською державою. На жаль, УНР. зріклася варшавською умовою ідеї соборної України, відкидаючи від себе без права на це і без застережень найціннійшу для будови укр. державности свою область, Східну Галичину (разом з Холмщиною і зах. Волиню) В критичнім менті керманичі УНР. визнали сподівану незалежність ціннішою ніж соборність і по варшавськім договорі з 22. квітня ц. р. не тілько формально, але на жаль і фактично зірвали з ЗОУНР. всякий звязок. Тимчасом завойовник її не знав ніякого пардону! — Здаючи собі справу з відносин і потреб Наддніпрянщини в даний мент, ми, Галичане, проти своєї гіркої дійсности, не були прінціповими противниками справедливої згоди між Україною і Польщею. Ми знаємо, чим є для нас російський імперіялізм, знаємо ціль і характер історичного російського кокетовання укр. справи в її політиці з Польщею, розуміємо чому по переяславській угоді мусіла прийти Полтава і чому Москва вірно навивала нас не богданівцями, а мазепинцями! Однак, може й широко подумана, але дрібничковою і короткозорою Польщею куцо скомпонована польсько-українська політика в варшавськім договорі, а надусе нерозумна і безоглядна польська політика в Сх. Галичині викопали велику пропасть між галицькими Українцями і Польщею, що, на жаль, страшно відбилося на стосунку Галичан до союзної з Польщею У. Н. Республики. Це викликало настрої — справедливі, хоч хто його знає, чи згідні з дійсним інтересом цілої нації на дальшу мету. Це факт, — vis mаіоr! А тому, як довго цей настрій усправедливлює болюча галицька дійсність, як довго керманичі УHP. не зрозуміють, що доконче і негайно треба в цілости узгіднити політику уряду УHP. з політикою її західної области на програмовій підставі соборної і незалежної України — і як довго менше страшна нам від соборної Росії етноґрафічна Польща (поки це ще й від неї залежить) не зрозуміє, що Україна не дасться подумати без її західних земель та що незалежна Польща не остоїться без незалежної України перед, покищо все таки імперіялістичною Росією і Німеччиною, — поти остання політика УНР. нам незрозуміла. Її остаточно можна було зрозуміти, коли ще думалось на Наддніпрянщині, що за великі наші теріторіяльні жертви польська мілітарна допомога дійсно доведе нас до хоч покищо не соборної, то все таки незалежної України. Однак тепер осталось з тої концепції тілько визнання Польщею У. Н. Републики. А тому колиб ще й тепер У.Н.Р. сліпо держалась букви варшавської умови (яка зрештою через незатвердження урядами є хиба лиш конвенцією обох армій), тоді з цеї політики вийшлаб ще неодна непотрібна завірюха! Ні, цей боляк мусить негайно лопнути! Тілько тоді може й Галицька Україна погодиться і в душі своїй з цим, що вона: западна область У.Н.Р., коли під цим гаслом розуміти незалежну, соборну, демократичну Україну.
Сама Западна Україна, в межах Сх. Галичини, це можливий тимчасовий вихід хиба тілько на випадок найбільшої загально-української державної катастрофи. Але й тоді наша жива ідея булаб мусілаб бути надалі одна і та сама: соборна і неналежна Україна! Все инше, — і У.Р.С.Р. в теперішнім її виді і сама західна Україна — етапи, стежка, не мета!
До цеї мети можуть нас завести всякі стежки! А тому треба розуміти це і спокійно оцінювати ріжні прямування всіх, хто лиш іде до мети. Аби колись не треба було і про нас співати Мазепину пісню, що
"през незгоду всі пропали,
сами себе звоювали!"
[Громадська думка, 02.08.1920]