Балаканка.
Головним змаганєм сегочасних критиків Шевченка єсть вистежити впливи, яким підлягав наш ґеній, і тим способом виказати ґенезу творчої дїяльнocти поета. Річ вельми важна, коли подумаєм, що без "впливів" чи "вліяній" нашому брату жити годї. Такій то вже "дух" часу. Тож хочем і ми на свій пай "подути" і причинити ся понемногу до згаданого змаганя культурного і просвітного, чи культурно-просвітного. Як звісно, критика виказала доволї [а пчих! вибачайте, добродїйство, давить мене инфлюенца, тож і чхаю... а пчих!], як вплинули на Шевченка твори Мицкевича, Жуковского, Козлова, Пушкина і др. На нашого ґеніального поета мусїли впливати єще і богато других річей; Шевченко бо був людина добра і, надїйсь, для всяких впливів легко приступна: мов та губка суха і пружива, що вложена в кристал текучої водицї вбирає в себе жадібно плин оточаючій — так наш поет по чутливости і внятливости своєї предоброї удачі вглитав в себе всякі впливи єго окруженя.
Неструдним дослїдникам нашим удало ся тепер ще й викрити на-певняка, що Шевченко після чарки все закушував просом. Уважте панове! просо те він все з собою носив в кишени! Обставина се цїкава і важна заставляє нас дослїдити близше, якій вплив міг мати на нашого поета спожив проса. Як звісно, просом мож годувати також домашні звірята, чим они дуже правлять ся і стають вельми идилічно розположені. Подібно відай впливає поживок проса і на чоловіка. Отож закушуванє просом після чарки і у Шевченка мусїло мати вплив: именно виробило у него залюбованє идилічне, нахил до представлюваня образцїв з тихого, супокійного, сїльского житя. Але понеже не лише їда, але й напиток дїлає вельми на настрій душевний чоловіка — річ фізіольоґами загально стверджена — то також важним буде вислїдити, яких именно напитків уживав Шевченко, в якій скількости і в якім відношеню. — Вже Римляне проказували: іn vinо veritas. Ну, тож думаймо, що після доброго вина Шевченко і різав правду так, що в де-кого аж за печінки хапало... Після наших напитків вже буяла у поета більше фантазія. Горілка розпламеняла поета і давала єму снагу співати про кров, пожежу і чвари; а вже перчаківка т. є. горілка з перцем додавала єго поезіям приправки пекучої, сатиричної; після полинівки в піснях поета виходила гірка як полин резиґнація; горілочка солоденька знов навіювала пісеньки еротичні, що так мило скобочуть серденько. Так, панове, так! Сами знаєте, коби здорові! На-тощака то тобі не то що співати не хоче ся, а і цїлий світ обридне; а ковтнеш чарку, одну, другую — так любо на души стане, таки прямо зняв би ся до ясного блакиту і повис на рожевих оболочках, коби лише мож позичити крил в ясного сокола...
Та годї! Вернїм ся до проса. Виказавши, якій вплив могло мати закушуванє просом після чарки у нашого поета, виснувавши одвітне заключенє що-до ґенези єго творчости, можемо відтак дальші робити допуски і примітки. Обставина, що поет після чарки все закушував просом, доказує, що Шевченко, хоть і щербата була в него доля, та зуби мав вам такі здорові, що могли б єму безперечно их позавидувати по більшій части наші писателї, поети і не-поети. А нуте! панове, любезна в Аполінї братія, ближте ся до мене, кете сюди ротик! насиплю кождому з вас жмінку проса, пожуй те, будьте ласка! А що? скривались? Е, хвати з вас, хвати! скорше кождий зачеркає цїлий аркуш всїлякими ученими звітами, нїж утне тую штуку!
Подумаймо дальше. Вважаючи, що жаден з новійших писателїв наших, почавши від Котляревского [про дайнїйших і не згадую] не жув ще проса — могло-б з-першу здаватись, що тота просоїдність то примітна привичка, оріґінальна черта Шевченка. Однакож з другого боку оно виходить не так. Звісно, наш ґеніяльний поет був глубокої, вразливої удачі. Отож власне тому і жованє проса не могло бути у него оріґінальним. Шевченкови, яко вельми внятливій людинї, гадку про просо мусїла навіяти мазурска пісничка, котру він міг чути або по крайній мірі бачити напечатану або написану, именно:
Uciekła mi psepiórecka w proso,
A ja za nіоm nieboracek boso!
Уважте панове: просо! Тепер же-ж від проса до перепелицї недалеко. В-перше: оба тоті слова починають ся буквою n; в-друге: в наведеній пісничцї перепеличка і просо згадують ся поруч; в-третє: по свідоцтву дocлїдyвaчів природи перепелиця тріває в збіжу, а що-найрадше йде до проса. Шевченко — яко людина незвичайно внятлива на красу природи — мабуть дуже любив наслухувати підпалаканя або, як Українцї кажуть, підпидийомканя перепелиць. Toє могло мати на саму форму єго поезій вплив чи-малий. Зоольоґи зовуть перепелицю: perdiх dactylisonans. Звісно, перепелиця кличе: підполїть! підполїть! Тую кличку знаками прозодичними так можна виразити: ¯˘˘/¯˘˘. Як бачите, з такого одміченя вправдї не родять ся солодкі, скусні дахтилї, котрі би мож їсти, але все виходять дактилї звичайним смертникам непотрібні нї до чого, та пригідні поетам яко стопи стихові. [То і слушно прозвали перепелицю зоольоґи: dactylisonans.] Отож наш поет заслухуючись в спів перепелиць міг і від них де-що скористати, именно переняв ритмову форму для своїх стихів, т. є. переняв дактилї [але не дахтилї!]. Отож випадає слїдити, о скілько любував ся Шевченко стопами дактильними, або — гм! гм! — по крайній мірі підходячими до них стопами, і як тих стіп уживав в своїх стихах. Дальше мож буде дослїджувати, чи Шевченко окрім співу перепелиць не любив також часом і перепелички, чи то товстенькі, спражені, принадно уложені і плавлячі ся в смаковатім туку на тарілцї, чи живі перепелички фуркаючі, чи те-ж одні і другі. Ся обставина одвітно вистежена буде, надїйсь, дуже займавою і кине нове світло на Шевченкові поезії — а заразом покаже довідно, як то на ґеніяльного поета, людину глубокої і вразливої удачі, може подїлати сама згадка про просо і перепеличку!...
Боже-світе! Як подумаєш, то й дїйстно самотужки урозумієш, що такій ґеніяльний поет Шевченко, людина такої глубокої і вразливої удачи, без впливів не мислимий... Тут не розумієш тих впливів, яким підлягає кождий чоловік живучій між людьми, анї навіть впливів, які проявляють ся у кождого писателя, именно з початку єго літератскої дїяльности. Нї! Шевченко, бачите, то ґеній — отож і впливи мусять бути більші, розмірно до широти крил ґеніяльних. Тому-то і критики, коби здорові, так облїпили нашого орла впливами з переду, з заду і з боку, що вже й самого орла за впливами не видко стане. Наша народна гордість від того, бачте, підросте як на дріжджах — а пп. критикам велика честь і хвала! Достоту нагадуєсь нам байка про орла і маленьку пташину "королика", що то причепилась під крило орлови, коли летїв в гору. Підняв ся орел аж під самі хмари, а королик тогдї собі фурк! ще висшe орла, тілько що праведне сонечко єго осмалило і він огорілий упав на землю яко "куреник" — а орел таки орлом остав.
Гей-гей! милий Боже! Мабуть і уси Шевченка також по певнім образцю первовзору виросли. Здає ся, Шевченко задивив ся на якогось україньского козака або чумака довгоусого та й давай крутити свої уси: крутив, крутив — аж і викрутив такі усища, що повисали гей тії "батоги" у сома. Нестеменно так! Се показує ся з того, що Шевченко вельми любив і козаків і чумаків, нераз, бувало, розмовля з ними та виводить разом пісню степову...
Одно лиш у нашого поета оріґінальне. По крайній мірі нїхто тої "оріґінальности" не зачіпав доси і не слїдив за єї впливами. Се кожух Шевченка і єго шапка — і то яка шапка? — така шапура, що нею мож-би безпечно накрити голови трох звичайних фейлєтоністів, та ще й до того перебакирена на право... Варта-б знати, чи Шевченко днював і ночував в кожусї лїтом і зимою — та чи і в хатї не знимав величезної шапури, або по крайній мірі чи лише в случаях дуже виїмкових відкривав голову? Чи дїйстно кожух і шапура такі важні прикмети нашого поета, що майже все ними украшають поета на картинах? Чи дїйстно Шевченка почитаємо не за те, що він написав, а за те, що він носив кожух і баранячу шапку? Те нехай вже дослїдить глубша критика. Хто знає, може і тут дошатрять яких нових "впливів". Морока з тими "впливами" та й тілько. Та що подїєш? Без впливів, добродїю, тепер до Куликова не доїдеш, не то що!.. Тож хиба і держати ся нам "впливів", як слїпий поводатаря. Хто знає, може се нам к добру вийде, а і ми самі, коли знюшимо добре, за "впливами" станемо "впливовими людьми"...
[Дѣло, 02.08.1895]