Малий фейлєтон.
І.
Не люблять не лиш нас.
Наші політики з ріжних таборів і ріжних орієнтацій все у однім згідні зі собою, а іменно що нас Українців ніхто під сонцем не любить, ніхто не признає, ба навіть ніхто не знає... Я й сам нераз сам журився. Та виявляється, що не ми лиш одні такі дуже відокремлені в світі. Тепер взагалі про міжнародне кохання трудно говорити й думати. Ось возьміть хочби наших сусідів. І вони не можуть нарікати на надмір любовних почувань до себе.
Недавно вернули зза кордону делєґати Польської Партії Соціялістичної Ліберман і Реґер, що обїхали европейські держави для інформовання робітництва про польські справи та про діяльність своєї партії. Вернули до краю і зложили звіт, який подали польські денники "Роботнік", "Напшуд" і "Дзєннік людови" ч. 178. Показується з їх звіту, що у Франції "нема верстви ані сфери, в якій не було би огірчення на Польщу з приводу Київської офензиви", яку "підпринято в інтересі великої земської посілости", бо "про те, щоби у Франції вірив хто небудь в щирість польських обіцянок і приречень що до створення самостійної України, нема бесіди".
І в Анґлії втирається фраза делєґата Валькера: Глядіть на Польщу, як лиш дістала самостійність, розкохалася у війні і безпокоїть цілий світ". Побоювання за нову війну зродили там "ненависть і обурення, що принимають прямо живловнй характер". І в Бельґії "відношення до Польщі не є більше приязне, як деинде".
Так пишуть польські денники. До сього віночка доплести би ще голос Німців, Росіян, Чехів, Литовців, Білорусинів — і був би менче більше повний малюнок...
Тому не журіться політики з "Республики" — не ми одні такі безщасні на широкому світі... І наші сусіди згадуючи 1920 матимуть повне право колись зітхнути словами короля Міндове:
О matko, matko. Ciężkie było życie;
Nikt nas nie kochał...
ІІ.
Чому я не був сеї неділі в Успенській церкві?
Дуже люблю добре виховання людей. Така вже в мене слабість. Розумію і відчуваю, скільки се мені шкодить в нинішні демократичні часи серед щиро роздемократизованих людей. Та дарма. Часом трудно людині виречися своїх наклонів і примх.
Люблю добре вихованих людей.
До минулої неділі любив я і поважав свойого пароха Успенської церкви. Так вже мене колись добре настроїли до нього люде. Властиво не люде, а наша Mephitis chinga. Бо треба знати, що українська Mephitis є найщирійшим другом і мужем довіря староруської Меphitis. У них однака порода, однакі вдачі, однак запахи та ідентичні вісти.
Перед кількома днями обі Mephitis присягалися в переулках, що Українці хотять вислати до Льондону митрополита для заступництва галицьких Українців, та стаpopyсини на те ніяким чином не хотять згодитися. Таку вістку перешанжувала Mephitis на сторінки польського денника.
Очевидно у всім тім стільки правди, скільки ідейности і серіозности в цілій громадянській діяльности надполтванського смердюха.
Та вертаю до справи моєї любови і пошани до мойого пароха. При ул. Руській, Зацерковній і Бляхарській товклася довгий час лєґенда про добре виховання, такт, чемність і джентельменство о. Василія Давидяка. Я люблю лєґенди і легко вірю в них.
Хоч, що правда, була провірена вістка, що о. парох м. року прогнав з хору співаків, які зібрались співати страстні псальми, а в часописах заповіли на четвер складки на ранених українських жовнярів, хоч була певна відомість, що о. парох зі столовим ножем в руці кидався у своїй хаті на пок. дяка, хоч читав я на власні очі письмо, в якому о. парох за позичення постелі хорій сироті по священику домагався заплати понад 1000 корон — та все те мене ще не переконувало.
Аж вчора був я свідком ось якої невинної та знаменної події. Була неділя. Я вибрався, як звичайно, на Богослуження до Успенської церкви. Йшов в товаристві ще кількох старших людей. В брамі церкви побачили ми як звичайно двоє дівчат з пушками в руках, що збирали добровільні жертви на "Рідну школу". В сю хвилю минає нас парох Успенської церкви, що вступив з улиці на сходи і з відповідним жестом руки і палиці повитав дівчата не дуже то христіянським привітом:
"Марш з перед церкви". Дальших слів я не чув. В мені кров заморозило. Я відвернувся, щоби не бачити огиди — і пішов в сторону Ринку. Через кілька хвилин стрінув я ті самі дівчата і питаю, як їх о. Давидяк благословив і за що. Бідні діти, засоромлені, зі слезами в очах розказували мені що о. парох прогнав їх з перед церкви, щоби "людям не дерли очей" бо "парохіяне нарікають".
Дівчата розплакалися. Я заспокоював їх, що, мовляв бувають хамства які людей не можуть діткнути. Із почуттям жалю, упокорення і огірчення пішов я помолитись сеї неділі у Преображенську церков.
Та сам я не заспокоєний до нині. Невже справді можлива така подія у нас у Львові? Невже справні можуть на се позволити парохіяне, Брацтво Ставропіґійське і Консисторія? Невже справді, нема способу зробити нешкідливим злющого старика, що своїм неокресанням безчестить поріг Божого Дому і обиджає наші найсвятійші почування?
Громадська думка