Сусідня держава у пошуках себе
У неділю 9 серпня в Білорусі чергові президентські вибори. “Чергові вибори Лукашенка” – жартують злі песимісти. Ні, це вибори нового президента, – віджартовуються нечисленні оптимісти, як на плакаті. Нового президента в Білорусі не було з 10 липня 1994-го. В Україні того самого дня президентські вибори виграв Леонід Кучма – відчуйте різницю! У сусідній країні 25-30-літні дорослі люди вже виросли і сформувалися під незмінним портретом одного й того ж керівника держави. Не уявляючи, що може бути якось по-інакшому.
Насправді ж у білоруському суспільстві сьогодні відчувається внутрішнє нап’яття і жагуча потреба змін. Втома від багатолітнього і справді таки жорстко-авторитарного правління Аляксандра Лукашенкі накопичилася до межі. За кимось проведеними дослідженнями, у суспільстві сьогодні підтримують політику президента держави лише три відсотки населення. З’явилося єхидне прізвисько “Саша 3%”. Наче у відповідь, Лукашенка провів попередню зачистку, прибравши з політичного виднокола політично вагомі фігури – Віктора Бабаріку, якого заарештував, звинувативши у зловживаннях на попередній посаді, і Валерія Цепкала, який мусив виїхати з дітьми до Росії, залишивши у Мінську дружину. До участі в виборах, окрім самого Лукашенки, допустили дружину заарештованого блогера Ціхановського Світлану, а також Ганну Канапацьку, Андрія Дмитрієва і Сергія Черечня. Жодне з цих імен не входить у вищу лігу білоруського політикуму. На попередніх виборах ще у 2010 році виклик Лукашенкові кидали поет Уладзімір Някляєв, громадський діяч, лідер кампанії “Європейська Білорусь” Андрей Санніков та міцний військовик Нікалай Статкевіч – вони мали програми і стратегії. Проте і їхні походи завершилися позбавленням волі на довші чи менші терміни.
Тож цьогоріч цікаві не так самі вибори в Білорусі, як те, що буде опісля. Чи протестуватимуть 97 відсотків, а чи дадуть трьом відсоткам переконати себе, що вони не становлять більшості у своїй країні?
У поемі білоруски Марії Мартисєвіч “Амбасада” героїня прагне отримати візу в сусідню, як виявляється, також білоруську державу, але вільну й демократичну. (Поема ця є навіть перекладена українською, Анастасією Живковою, й опублікована в журналі “ШО”). І цей пошук іншої, ідеальної вітчизни лунає часом у сябрів у різних версіях та варіантах.
Білорусь перебуває все ще у пошуках власного обличчя, власного імені, власної назви. Ось іще один приклад.
Три роки тому проходили спільні російсько-білоруські навчання “Захід-2017”. Були обнародувані мапи цих навчань, на яких білоруське і російське війська мали протистояти Вейшнорії – уявній сепаратистській державі. На мапі територія Вейшнорії займала десь одну п’яту території Білоруської держави, тулячись на північному заході, під литовським і польським кордонами. Білоруське суспільство зреагувало швидко і жваво. Маленька зухвала самостійна білоруська держава, яка вступає у військове протистояння з РФ і РБ! Вейшнорія на сьогодні має герб і прапор, все це є у Вікіпедії. Навіть вейшнорські паспорти, здається, хтось малював в інтернеті. Що це, як не пошук ідеальної, уявної, небесної вітчизни?
Тим часом у реальності жоден з зареєстрованих кандидатів не вживає публічно білоруської мови – це теж не може не насторожити. Як називається країна без своєї мови? Патріотично налаштована частина суспільства виходить на мітинги з біло-червоно-білими прапорами, скандує “Верым! Можам! Пераможам!», а самі мітинги проходять російською. Останніми днями Світлана Ціхановская, вже згадана вище дружина блогера Сергія Ціхановського, заарештованого тільки за намір балотуватися, збирає велелюдні народні віча по всій країні, – а серед її передвиборчих обіцянок є одна, особливо варта уваги. Пані Ціхановская обіцяє, що одразу після своєї перемоги призначить нові, демократичні вибори, і симпатії більшості потрохи перетікають до неї.
Потреба у створенні нової, очищеної білоруської держави, як бачимо, ширяє у повітрі. Чи втілять білоруси цю свою мрію, і якщо втілять, то наскільки швидко й вдало? Відповіді на ці питання ми почнемо отримувати вже з 10 серпня.
І на завершення – теж три роки тому, у 2017-му, екранами світу пройшов, і не зовсім щоб непомітно, такий собі пересічний голівудський бойовик The Hitman's Bodyguard – українською переклали “Тілоохоронець кіллера”. Убивати б таких перекладачів, тупа калька з російського “телохранитель”, а що ж іще охороняє охоронець, окрім тіла? Він що, душу здатен врятувати?
Але це не єдиний цікавий ляп у перекладах.
Десь із сьомої хвилини фільму виникає диктатор Владислав Духовіч, якого вже усунуто від влади, заарештовано, і який очікує розгляду міжнародного суду в Гаазі. Потім на екрані змінюється місце дії і з’являється субтитр: Belarus, Former Soviet Union. А під час процесу над Духовічем показують ковзаючою камерою демонстрацію під будівлею суду: майорять прапори, біло-червоно-білі і навіть офіційні, червоно-зелені, Республіки Білорусь, мельком виникає на плакаті слово “справедлівасць” у білоруському написанні, і багато транспарантів з написами “Freedom Belarus!” на задньому плані. Але в голосовому перекладі – і в українській, і в російській версіях – Духовіча називають “боснійським диктатором”. Що це? Небажання ображати білорусів? Але про яку образу йдеться?
Можна все ж зрозуміти американців – один з них розповідав мені, що візуально американець на мапі Європи запам’ятовує Італію-чобіток, а вже далі на схід у нього Туреччина і Росія. І якась каша незрозумілих малих держав поміж ними. Тож Боснія і Білорусь у фільмі хоча б на одну літеру називаються. І Україна там недалеко, її з Угорщиною можна сплутати. Або з Угандою.
У фільмі тому знялися двоє першорядних акторів – Гарі Олдмен, він і грає власне Духовіча, а також Семюел Л. Джексон, який наповнив роль убивці-гітмена гумором і людяністю. В самому кінці фільму герой Джексона таки наздоганяє переляканого Духовіча на даху будівлі суду і цілком справедливо скидає його униз! Джексон лисий, з поголеною головою, а Ґарі Олдмен загримований під якогось троцкіста – цапина борідка й рідкувате русяве волосся. Добро перемагає зло, як то завжди й буває у реальному житті.
Ось такі версії уявної Білорусі з’явилися в культурі за останні роки, як бачимо із наведених прикладів. Білорусь шукає, намацує шлях у майбутнє, і ми, українці, як друзі й однодумці білорусів, не повинні стояти осторонь. Маємо виказувати їм нашу підтримку, будь-якими способами.
Бо дуже вже хочеться вірити, що білорусам для того, аби звільнитися від диктатури, не знадобиться ніякий професійний кіллер.
