Красний, теплий день осїнний. Сонце лагідним промінємь пестить цвіти і дерева, прибираючи их світлими барвами. В природї панує супокій.
І на місци спочинку покійників панує нїчим не переривана тишина. Через зелені коси сплаканих берізок сонїчко гладить лагідні блїді головки несмертелників і зелені галузки плющу. Червоні коралї глогу і калини покрило сріблисте бабске лїто; милі астри, пристроєні барвами дуги, колишуть стрункі била. Високі вершки дерев пообсїдали poї ворон і кавок, розговорюючи тужно між собою не знать о чім. Може й о тих, що сплять сном вічним, не чутких на те, що лишили за собою.
Може оно й красче, що сну их не мішає нїякій голос земского житя, сердець не ворушить вид роспуки тих, що були для них найдорожшими, або найтяжшій завід — зневіра в тревалість их жалю.
Золочені крати гробівцїв і скромні могили бідаків oплїв своїми звоями зелений плющ, вірний приятель гробів. Певно єму ту добре, бо росте буйно і скоро. Сива птичка цвинтарна, вьючи своє гнїздочко серед покійних, питає єго нераз цїкаво: о чім так розмавляють зелені єго листочки?...
***
Прегарний гробовець звертає увагу прохожих. Спочиває тут загально поважана і люблена, молода і красна женщина. З першим усміхом дитини попращала світ, ледви покушавши упоюючої чаші житя.
Надпись на памятнику свідчить о великім жалю мужа. Зелений плющ бачив то не раз, як шалїючи з болю, товк головою о мармор гробівця.
Рік минув... Зівяли цвіти, буйні хабази розросли ся свобідно... Нїхто сюда більше не приходив.
***
Солодка стать ангела з білими крилами стоїть на камянім підмурованю, окружена вінцем рож. Вісїмнацятьлїтна красна мов цвіт дївчина спочиває ту сном вічним. Була сиротою. Любов матери, пестощі батька, усміхи ріднї заступали їй одно горяче чувство. Любила і єї любили. Коротко тїшила ся своєю любовію; в пахучій вeчip червневий зложили єї до холодної землї.
Китицї білих рож застелили могилу, а серед них вив ся скромний плющ. І бачив він нераз, як лїтними вечерами срібне проміня місяця совгалось по марморнім лици ангела і лагідно пестило похилену у стіп гробівця голову мужчини. Бачив, як рамена молодця обіймали студене камінє гробове, як з синих очей спадали горячі каплї... Чув тихій шепіт оповіданя милій, як єму тяжко жити без неї...
Минуло кілька лїт... Красний день червневий зближав ся до кінця. Блеск пурпуровий заходячого сонця облив потоком світла могилу і кинув кровавий відблиск на лице ангела. Коло гробівця молодої дївчини задержав ся якійсь похід похоронний.
З товпи висунув ся молодий мужчина, роблячи дорогу своїй товаришцї. Зір єго безмисно задержав ся на камінній стати ангела.
Чорні очи молодої женщини побігли за ним.
"Ти кинула нас! О білий ангеле,
Няй сон вічний солодко тя пригорне...
Любила-сь щиро і страждала дуже —
Сердечний біль твій гріб лиш переможе!"
відчитала тихо і звернулась до мужа:
— Ах, таж то гріб Галї? Як сумно подумати, що она перша царювала в твоїм серци...
— Будь вирозумілою, найдорожша! — шепнув він їй. — Я любив Галю, бо не знав тебе.
Спомин першої любови погас сейчас від блеску чорних очей, що глядїли на него з любовію.
На гробі Галї не появили ся вже більше нїколи білі рожі.
***
Золочені крати богатого гробівця закидані множеством вінцїв, білі шарфи вють ся серед зелени.
Скромний плющ не встидає ся пишних сестричок і братчиків. Вузким прутиком пне ся до гори, оплїтає зелїзні штахети і знов листки єго шепочуть тихо... Не дуже давно чув тут стони і жалї. Жінка з роспуки рвала свою одїж, великим голосом кликала до Бога, що забрав їй все — забрав їй єство наймилїйше і найдорожше, без котрого жити не може, жити не буде!
Товпи спочуваючих окружали єї.
Минуло кілька мicяцїв — она появила ся знов, похилена на рамя молодця.
— Коханий мій! задержуючись при гробівци, шепнула тихо, однак не так тихо, щоб не чув плющ все зеленїючій, хоч єго товариші давно повяли. "Коханий мій! даруй менї, що тебе сюда проваджу. Тепер, коли менї таке щастє засяло, коли знаю, що любиш мене і що буду твоєю, хотїла-б я побачити, як виглядає гріб сего бідака. Лиш єму я мушу бути вдячна за те, що ти будеш моїм... Чей не гнїваєш ся?
Мав би гнївати ся?! Єму все те байдуже. Тисячі спочиваючого тут бідака, здобуті кровавим потом, вже так як би належали до него, зруйнованого панича, враз з біленькою ручкою тої, котру той бідак видобув з нужди, даючи їй любов і майно.
Від тої хвилї плющ став незвичайно розрастати ся. Ріс і ріс, прибираючись в що-раз більше і красче листє, і так густо оплїв гробовець, що навіть тая колись повна роспуки жінка не змогла би відчитати имени свого мужа.
***
Галузка плющу спускає ся поволи через золочені крати гробівця, шо-раз низше й низше, аж вкінци досягла малої могилки і стала єї любовно оплїтати. Під зеленим дерном спить малий Остапко — одиноке щастє блїдої, слабосильної женщини, що приходить кождого свята відвідати свое найдорожше. Листочки плющу пестять ся, гладячи зівяле перед часом чоло, слухаючи тихого шепоту:
— Остапку, Остапку! чому ти пійтов від мами? Тяжко мамї жити без тебе... Як тобі там студено, синочку мій маленькій! Коли-б мама не була така бідна, ти би міг був жити. Ти би мав був тепле одїнєчко і богато молока, як инчі дїти, і мама не плакала би на твоїм гробі...
. . . . . . . . . . . . . . . . .
Минула неодна весна, лїто і осїнь. Галузка плющу мала час окружити могилку і малий хрестик зеленим віночком, а блїда женщина все частенько клячить при могилцї і з плачем повним роспуки тулить голову до сирої холодної землї.
Переклав Пл. К.
[Дѣло, 24.07.1895]