Якийсь тиждень тому в Україні відзначили 30-ту річницю ухвалення Декларації про державний суверенітет – одного з вирішальних клинів, котрий допоміг розколоти Совєцький союз і уможливив проголошення української незалежності. Що ж ми маємо тепер, більш ніж через покоління після розпаду того самого «совка», і яким є наше, суспільства, ставлення до тих рис СРСР, котрі змусили групу українців вимагати суверенітету від Москви 30 років тому?
Соціологія свідчить: хоча громадяни України й не обростають пієтетом до Совєцького союзу, водночас кількість нетерпимих до радянського терору українців теж не збільшується. СРСР як тоталітарне утворення засуджує лише кожен третій українець.
Засудити «совок»
34% українців схвалюють офіційне засудження СРСР як комуністичного тоталітарного режиму, котрий здійснював політику державного терору. Про це свідчить соціологічне опитування фонду «Демократичні ініціативи» та Київського міжнародного інституту соціології, проведене у партнерстві з Українським інститутом національної пам'яті.
Нагадаємо, засудження СРСР як тоталітарного державного утворення, котре практикувало терор, – це не просто світоглядна сентенція, а пункт із українського законодавства. Притім інша третина респондентів – 31% – не підтримують цієї тези. Кожен п’ятий мешканець України не має власної опінії з цього приводу, а кожен сьомий байдужий до такої історичної дилеми.
Регіональні розбіжності довкола засудження СРСР є цілковито передбачуваними: найбільше ненависників СРСР у західному регіоні – 47%. Центр поділився: 35% – непримиренні зі «совком», 31% – радше лояльні. На сході й на півдні лише кожен четвертий таврує СРСР як державу терору.
Соціологів дещо заскочили результати опитування у віковому перерізі. Дослідники висували гіпотезу, що частка поціновувачів совєцької доби буде досить високою серед літніх людей. Та ця гіпотеза справдилася лише частково.
«Серед різних вікових груп частка тих, хто засуджує СРСР, приблизно однакова. Ми не маємо великих відмінностей», – коментує аналітик фонду «Демократичні ініціативи» Сергій Шаповалов під час пресової конференції.
Зі слів соціолога, в соцопитуванні слід звернути увагу не лише на частку респондентів із визначеною опінією, а й на «байдужих».
«Серед наймолодшої вікової категорії, 18–29 років, близько чверті людей каже, що їм ці проблеми байдужі. Навпаки, серед старших вікових категорій тих, кому байдуже, найменше: близько 10%. Що відбувається? Молоде покоління, котре, як ми очікуємо, тяжітиме до того, щоб ставитися до радянського минулого негативно, насправді думає інакше: замість того, щоб переміститися в категорію тих, хто засуджує СРСР, молоде покоління переміщається в категорію тих, кому байдуже», – зазначає Сергій Шаповалов.
Аналітик «Демініціатив» вважає, що проблема починається ще зі шкільної парти: наймолодші українці трактують совєцьку добу «як набір фактів, з якими вони себе не асоціюють».
Контрдекомунізація
Натомість українці більше визначилися у своєму ставленні до декомунізації. Визначилися якраз у більш лояльний до СРСР, можна сказати, бік.
«Перейменування населених пунктів – це той захід державної політики, який викликав більше негативних ставлень, – тлумачить Сергій Шаповалов із ДІФ. – 44% ставляться до цього негативно, позитивно – 30%».
Регіональні відмінності знову очікувані: що ближче до заходу, то вища підтримка декомунізації в топоніміці, що глибше до сходу та півдня – нижча. Втім, соціологи розщеплюють інтерпретацію на кілька пояснень: громадську думку сформували не лише світоглядні імперативи, а й безпосереднє пережиття декомунізації.
«Накладається той фактор, що південь і схід – це і регіони, яких найбільше "зачепило". Вони на власному досвіді переживають це перейменування, це для них створює якісь незручності», – пояснює Шаповалов.
Водночас генеральний директор Київського міжнародного інституту соціології Володимир Паніотто зазначає: соціологія свідчить, що ставлення до перейменувань поступово поліпшується. Втім, образа все одно збереглася. Приклад – Кіровоград/Кропивницький.
«Ми проводили опитування в 2016 році, і більшість – 82% – були проти перейменування свого міста. Ми ставили додаткове питання: якщо перейменування все одно відбудеться, то який варіант найкращий? Тоді вони вибирали Єлисаветград: казали, що це не на честь імператриці, а на честь святої. Варіант із Кропивницьким підтримувало лише 8%, і він займав 6-те чи 7-те місце. Тобто вони були дуже сильно проти Кропивницького. А через два роки бачимо, що ситуація трохи покращилася: 19% цілком підтримували перейменування міста, а 24% – підтримували загалом, але воліли б іншої назви. Водночас 50% продовжувало вважати (але не 80%!), що треба було залишати стару назву – Кіровоград. Загалом, це вже суттєве зрушення», – зауважує Паніотто.
На думку соціолога, Україні забракло декомунізації в поглядах.
«Коли ідуть вибори, то наші політики вкладають багато грошей, щоб виборців у чомусь переконати. А тут – дуже відстаємо. Програма декомунізації має опиратися на кінцеві погляди у свідомості людей, а не на кількість перейменувань чи повалених ідолів. Це, звичайно, складніше», – резюмує директор КМІСу.
Водночас науковий директор «Демініціатив» Олексій Гарань не згоден із колегою.
«Не треба чекати, коли буде 50% "за" чи "проти". Тому що насправді значній частині людей це байдуже. Якби чекали таких змін (поки виникне суспільний консенсус, – Z) в Німеччині, коли проходила денацифікація, – то важко собі навіть уявити, наскільки вона б розтяглася», – зазначає Гарань.
Терор, укритий «найсмачнішим пломбіром»
Відповіді на тему СРСР можуть пролунати ще драматичніше. Нещодавно КМІС проводив соціологічне опитування, під час котрого цікавився у респондентів: чи вони тужать за розпадом союзу? Виявилося, що третина шкодує через крах Совєцького союзу. Водночас, половина не відчуває жалю через падіння СРСР – і це той випадок, коли не знаєш, чи радіти (бо ж таки більшість), а чи сумувати (бо вже ж тридесять років незалежності – а однодумців лише половина).
Втім, директор КМІС Володимир Паніотто й тут намагається виправдати респондентів. «Це не означає, що вони підтримують ті злочини, які були. Це означає, що коли вони жили, то не було ніяких трагедій. Крім того, була молодість», – зазначає соціолог.
Пан Володимир має ще два важливі спостереження. По-перше, з року в рік туга за СРСР поступово все ж таки розвіюється. А по-друге, своїм повільним равликовим прощанням із «совком» Україна дуже яскраво відрізняється від Росії, котра з роками все більше прагне «повторіть» і не припиняє фанатіти від Сталіна.
«У нас є певний прогрес. Його особливо помітно, якщо порівнювати із Росією: бачимо, що країни рухаються у різних напрямках», – обнадіює Паніотто.
Директор Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович, котрий перед своїм приходом на посаду неодноразово критикував декомунізацію як надміру директивну, офіційну, вважає, що українці й досі мало знають про СРСР. Дробович певен, що до історичної пам’яті слід підходити змістовніше, із інклюзивнішим діалогом. Крім того, креативніше й сучасніше. Директор УНІП ставить у приклад серіал «Чорнобиль», котрий не лише захопив глядача по всьому світові, а й викрив потворність совєцького ладу.
«Тут зовсім не йдеться про пропаганду, чи маніпулювання, чи створення демонічних образів. А йдеться про те, щоб називати речі своїми іменами. Говорити правду про все, що нам не подобається в Радянському Союзі, – цього достатньо, щоби люди просто ніколи більше не хотіли мати з тим справу», – вважає Дробович.
УНР. Борці
Зате в українському суспільстві визріло солідне переконання, що діячі Української Народної Республіки – борці за незалежність України.
«Близько половини наших громадян ставляться до цього позитивно – 48%. Негативно – лише 16%. Дуже важливо, що позитивні думки переважають у всіх регіонах, у південному і східному також», – прокоментував Сергій Шаповалов.
Науковий директор «Демініціатив» Олексій Гарань пригадав собі той час, коли в Україні сахалися сприймати лідерів УНР як героїв – ставлення до них було приблизно таким, як донедавна до Бандери.
«На початку 90-х ми бачили, як важко йшла реабілітація діячів УНР: Грушевського, Винниченка, Петлюри. Зараз вони сприймаються у суспільстві нормально, в тому числі і на сході країни. На початку 90-х було дуже собі важко уявити, як ця думка може змінитися. Це сталося. Ці діячі уже в нашому пантеоні. Аналогічно, було практично неможливо собі уявити, що більшість українців вважатиме учасників УПА борцями за визволення України: це питання розколювало суспільство. А тепер ми бачимо, що визнання УПА має більшість прихильників по країні», – зазначає Гарань.
Ставлення респондентів до УНР корелює з поглядами на майбутній зовнішньополітичний вибір України. «Це наочна ілюстрація тези про те, що без минулого немає і майбутнього», – зазначає Шаповалов.
Серед людей, які позитивно ставляться до визнання УНР борцями за незалежність, понад 60% є прихильниками європейського вектору розвитку. І навпаки: в тому кластері громадян, котрі опонують УНР, вища частка відповідей про потребу співпраці з Росією.
Так само й позитивне ставлення до заборони комуністичної символіки узгоджується з поглядами на майбутній вектор розвитку держави. «Відповідно, це аргумент, який підтверджує зв’язок минулого і майбутнього. Політика історичної пам’яті сьогодні – це ментальний стан наших людей завтра. Те, як люди бачать своє минуле, визначає те, як бачитимуть своє майбутнє – і чи будуть мобілізуватися на захист бачення своєї країни і свого місця у світі в майбутньому», – наголошує соціолог.
Директор УНІП Антон Дробович цілковито погоджується із думкою, що історична пам'ять корелює із майбутнім. «Те, що ми про себе як нація знаємо, що ми про себе як нація пам’ятаємо, що ми про себе як нація розповідаємо, безпосередньо впливає на те, яке майбутнє в нас буде», – резюмує директор інституту.