Магдисюк-Менькач В. Кросна. – Київ: Гамазин, 2020. – 132 с.

 

 

Поезія, точніше її екзистенційний первень, її позасловесне джерело – це завжди щось нове, щось не-таке-як, щось до певної міри свіже й незнане. Інакше втрачається сенс, а без сенсу не може бути і стилю, що є базовою категорією доброї поетичної роботи. Відтак, стикаючись з новими іменами в поезії, неминуче відчуваєш певний оптимізм (виправданість якого неоднозначна), плекаєш певні очікування, наділяєш оцього конкретного нового автора – нового, принаймні, суб’єктивно – авансами уваги й схвалення. Володимир Магдисюк-Менькач, поза сумнівом, автор, наділений саме такими авансами – а чи виправдані вони, покаже… ну, скажімо, історія. Історія літератури, певна річ.

 

Збірка «Кросна» – це певна спроба впорядкування низки екзистенційних досвідів, римована систематизація, та навіть каталогізація життєвих вражень ліричного характеру, розбудова наративної традиції оспівування певних засадничих, простих і зрозумілих кожному речей, як от: домівка, стосунки, еміграція. Тут відстежуємо виразні інтенції бардівського мелосу, що неминуче вплітається в поетичне полотно збірки і значною мірою формує його.

 

Країна Ов – моя країна мрій

 

Поезія Магдисюка-Менькача – це лірика, тонка й ніжна, дещо наївна, відчужена від реалій суворого, навіть брутального сьогодення. Соціальний тригер не впадає ув око в цих текстах – тут багато світла, кольорів, позитивних емоцій. Ймовірно, такі вірші радше пасували б зовсім юному, закоханому в життя поету-початківцю, а не вже достатньо зрілому, збагаченому досвідом і набутими компетенціями, автору. Однак якраз номінативна семантика самого імені поета – Володя – натякає на певну умовну юність літератора, що позиціонує себе таким чином, пробуючи емоційно зблизитись з читачем, викликати відчуття співприсутності і зв’язку (можливо, також певної поблажливості).

 

 

Магдисюк-Менькач творить власний, пронизаний тонкими художніми перцепціями і ледь меланхолійними барвами, світ, де єдиними вартими уваги сенсами зостаються любов і краса, як це не банально звучить, де «сонце сходить в діжі золотій у світ без краю, над бездонне небо». Саме так, у цьому метафоричному світі, його поезія може сприйматись максимально органічно, саме там їй місце, бо вона народжена в тому світі й для того світу, тієї вигаданої задзеркальної країни:

«Ти знаєш, є. Десь є Країна Ов.

Не уві сні – її я справді бачив.

Її пісні я чув. Я їй завдячив

Тим, що у ній

своє гніздо знайшов.

Там сонце сходить в діжі золотій

у світ без краю, над бездонне небо.

Там день, як вік… Хіба щось більше треба?

Країна Ов. Моя Країна Мрій»

(«Ти знаєш, є»).

 

Автор починає із того, що творить власний автентичний топос, суверенну територію, що відображає основи його персонального міфотворення, втілює засадничі постулати світогляду. Саме в цьому вірші «Країна Ов», на наш погляд, Магдисюк-Менькаач досягає апогею себе як поета – принаймні, у цій книжці, – прозорими алюзійними засобами висловлює особливу внутрішню естетику цієї поезії, оприсутнює її для читача, підкреслюючи:

«Ти знаєш? – Є десь. Є країна Ов.

Вже скоро час: вона мене покличе

у світлий сон – свою безмежну вічність

під тиху колискову про любов»

(«Ти знаєш, є»).

 

Жаске, як стерня, полотно

 

У поезіях Магдисюка-Менькача багато квітів і музики, музики і квітів. Тут цвітуть цикламени, лотоси, бузок, лунає вальс, сальса, танго. Тут усе живе, рухається, танцює. Цій динаміці важно не підкоритися, її неможливо ігнорувати.

 

Так само відстежуємо значну роботу з географією текстів – є тут Равель, Каталонія, Париж, Прованс. Ці назви звучать абсолютно чарівно, вони заколисують, вони, вочевидь, мусять добре сприйматися публікою, зголоднілою за романтикою старих європейських містечок.

 

Вірші збірки помережані співочими рефренами, зіткані з витончених метафор, ніжних образів, витворені в системі класичної лексики й морфології. Поету краще вдаються саме короткі, мелодійно насичені строфи, ті, які лунають музично ще до того, як їх поклали на музику. Прозорість, повітряність пасує цій поезії – поодинокі спроби автора посилити щільність наративу виглядають дещо штучно й напружено, сюжетність і певний «драйв» загалом відсутні.

 

Магдисюк-Менькач – поет доволі умовно, поет рівно настільки, наскільки це потрібно людині, здатній заримувати щось, окрім хрестоматійного «кров-любов». Проте це не значить, що він не є автором поезії. Дійсно, окремі тексти у «Кроснах» піднімаються до найвищих рівнів літературної майстерності, зворушують і викликають радісний подив: отже, так можна було!

 

Автор актуалізує давно забуті теми, по-новому окреслює естетику поетичного повсякдення тут-і-зараз, оповідає про прості речі ще більш простими засобами – і це не робить їх малоцінними. Він продукує впізнавані сенси на межі з банальностями («смерть одна, ста не буде смертей» («Пролог»)). Тут убачаємо і певну наративну прямоту на межі з побутовизмом, але водночас і спробу художньо окреслити семантику власної форми і змісту, закріпитися в просторі поетичного мовлення.

 

Густий текст, щільність рядків, закритість троп і певна «висловленість» губить поезію Магдисюка-Менькача, цим текстам багнеться прозорості, чистих коротких рядків, відсутності умотивованого фіналу, менше структурності й, можливо, навіть пунктуації.

 

Знаходимо тут певну зайву риторичність, котрої варто позбавитись дорогою до чистого світла і музики, що є певним знаменником кращих текстів автора, головним результатом суми його творчих зусиль:

«Десь весна – Запізнілий Птах

Забарилась у вічних клопотах.

Тільки дощ по зсивілих снах

Кропить землю обридлим холодом.

З тим дощем повз дахи над кроквами,

Між людей зубожілі кокони

Кораблями-анізотропами

Пропливає час»

(«Дощ іде»).

 

На противагу, рядки штибу «роздоріжжя світів. Але вибору знову катма» («Повертається все на призначені Богом шляхи»), – це радше наративні поетизовані щоденники архітектора, але не поезія в засадничому сенсі. Разом із тим, у цій збірці є поезія, справжня, легка і летка, і це підкуповує, і дозволяє пробачати певні огріхи, не так технічні, яких насправді тут вкрай мало, як семантичні, інтонаційні, змістові.

 

Смислеобрази поета подеколи вражаюче тонкі й ліричні, зворушливо-беззахисні у своїй оголеній естетиці, і, понад тим, дуже справжні, автентичні, авторські, попри всю присутню інтертекстуальність:

«Багряні коні йшли до водопою.

Їх зустрічала втомлена ріка.

В прозорих сутінках завмерла осока,

Розсипав вечір зорі над рікою.

І мов чиясь невидима рука,

Гасила ніч у прихистку листка

Свічки латаття поміж осокою»

(«Багряні коні йшли до водопою»).

 

Магдисюк-Менькач доводить нам, що здатен сягнути вершин поетичної естетизації навколишнього світу, осягнути його особливе екзистенційне наповнення, що проявляється саме у простих, найпростіших речах, проявляється як «незриме світло в душах диво-коней». Саме цього світла сповнені тексти у збірці, цієї простої краси, що є безумовним рушієм усілякого мистецтва, і ще – безмежної любові, такої абсолютної і відвертої, що нам, імовірно, навіть важко одразу сприйняти її за чисту монету.

 

Неприхована закоханість у світ природних речей, у чисту натуру, у довколишні обрії – це саме те, що хочеться відзначити в поезіях Магдисюка-Менькача. Тексти у «Кроснах» приємно тішать добірністю, елегантними стилістичними рішеннями, послідовністю творчої манери, тяглістю до класичної традиції (що може видатися комусь суперечливим здобутком), власною, а не підглянутою чи підслуханою у когось, системою смислеобразів.

 

Самотній і єдиний пасажир

 

Тема втраченої домівки й екзистенційного вічного повернення також цікавить автора – щоправда, у нього вона набуває більш пасторальних, класичних інтонацій, що відсилають до ностальгійної туги Шевченка, Франка, Павличка. Оспівування сільського дитинства, загубленого у часі хутора, порослих споришем стежин і такого іншого гарного – усе це настільки хрестоматійно, що, як не прикро, дає підстави говорити про вторинність, про певне блукання поміж трьома соснами канонічної традиції.

 

Автор крокує усталеними маршрутами, не ризикуючи збитись на манівці, адже все тут настільки добре знайоме: ось хутір, ось батьківська хата, ось стара криниця. Меланхолія спогадів, питомо українська екзистенційна туга чи то за вишневим садочком, чи то за «бузком, що цвіте, як і цвів» – усе це чітко проявляється у поезіях Магдисюка, архетипізує, сказати б, поетичний доробок цього автора:

«Спориші у дворах

не залишили й сліду тинів,

За межею, мов ріки, течуть споловілі жита.

Тільки спогад далекий забутою пам’яттю снів,

Сизим птахом летить і летить крізь літа»

(«Знову сняться і сняться забуті сади хуторів»).

 

Сучасний читач може не знайти в такій поезії рвучкої, постмодерної динаміки, новаторських прийомів та образів – проте це враження достоту хибне. Ймовірно, вибір зазначеної тематики, навіть певне звуження власної оптики автора до окресленого поля обсервації і є спробою наблизитись до класичних джерел української літератури, поєднати зумисний класицизм форми з оригінальною методою бачення, забарвити доволі монотонне звучання власними, свіжими й ліричними тонами, тонкими, не поміченими ніким раніше, деталями. Саме ці деталі, ледве вловимі штрихи, несподівані моменти якогось творчого злету, навіть певного прориву, і роблять ці вірші поезією.  

 

Попри те, що ідилічні сільські образки з утраченого дитинства та юності поступово втрачають актуальність для літературного опрацювання (тією мірою, наскільки в поетичний простір входить сучасна, озброєна інноваційними гаджетами, хіпстерська й урбанізована культура), у приватному вимірі Магдисюка-Менькача досі існує запит на проговорення цих тем, своєрідне поетичне форматування цього ідилічного простору усе-незабутності, і хто ми такі, аби відмовляти поету у праві на те, аби висловитись. Тим паче, що йому вдається робити це яскраво, оригінально і самобутньо:

«Забута стежка паркових алей

під жовтим листям звітрених рамен

У затишку, подалі від людей,

розцвів спізнілим гостем цикламен»

(«Цикламен»).

Любов іще жива!

 

Емоційний пафос збірки подеколи може видатись штучним, сповненим неприродного ентузіазму та зайвих для сучасної поезії інтонацій. Проте є в цьому всьому якась щирість і правда, що неминуче підкуповує:

«Хай буде світло! Нині і повік!

Цей день – він мій!

Любов іще жива!»

(«Розрив-трава…»).

 

Подібної життєствердності майже не зустрічаємо в сучасній нашій поезії, її витравили з коренем, її замінили психо[пато]логічні рефлексії та безкінечні спроби осмислення деструктивних процесів, що відбуваються всередині власного его. Магдисюк-Менькач, натомість, не боїться гучних закликів, красивих слів, категоричних декларацій – може тому, що й досі вірить у все це, досі наполегливо творить простір любові й світла, не озираючись на тенденції розвитку літератури.

 

Разом із тим, у спробі наївно опоетизувати навколишній світ, автор нерідко ризикує опинитись на межі відвертої графоманії, що мимоволі засмучує. Тотальне спрощення лексичного малюнку підступно наближається до певного аматорства, блиск і краса віршотворення гаснуть, а на зміну їм приходить сіра нудьга: було, було, таке вже сотні разів було…

 

Якщо злегка утрирувати, то, римуючи кров із любов’ю, слід бути готовим до того, що можуть закинути профанацію поезії як такої. Магдисюк-Менькач подекуди хибує захопленням оцією надмірною ліричністю на межі з солодкавим пафосом, позбувшись відчуття художньої правди, що є певним ґрунтом під ногами кожного поета.

 

Дещо разить притаманна автору багатослівність, справжня словесна повінь, котрою хибує Магдисюк-Менькач, нагромаджуючи численні риторичні конструкції та узагальнення, конструюючи примітивні, проте цілком функціональні механізми в той час, коли читач прагне «метеликів у бурштині», химерності й легкості, ніжності та повітряності.

 

Попри окремі знахідки, «Розрив-трава» – семантично чи  не найслабший розділ книжки, тут тема кохання пропонується уже майже з нав’язливістю, і все це починає нагадувати самодіяльний концерт до Дня молоді, наприклад, в якому-небудь райцентрі нашої прекрасної Батьківщини, чи звітні читання літературного гуртка при Спілці письменників (якщо такі читання й досі існують).

 

Від такого доволі майстерного поета (себто, автора, котрий володіє основними методами і прийомами версифікації) прагнемо більшої потуги, енергії, зречення оцих спекулятивних сентиментів, котрими надто охоче оперують автори у пошуках схвалення авдиторії (читай, жіночої авдиторії, прихильної до усяких ліричних страждань):

«Серце розкрає стрілою глибокою,

Душу розкриє кривавою раною…

Він не залишить її у спокої,

Він буде снити нею – коханою.

Випише в пам’яті кожну мить її:

Сталась невпізнана, зникла незнаною…»

(«Час то летить, то навшпиньки світами йде»).

 

Так само Магдисюк-Менькач дещо спекулятивно (хоча, ймовірно, ці мимовільні емоційно-психологічні спекуляції зовсім не були первинною метою автора) уводить в простір свого поетичного мовлення усталений архетип матері:

«Мамо, мамо, не плач…

Бачиш – мальва біліє за плотом.

Як вона відцвіте,

Ти з походу на мене чекай»

(«Мамо-мамо, не плач…»).

 

На жаль, не можемо назвати ці й подібні до них рядки поезією – радше, це фольклористична стилізація, зразок народницького за змістом віршописання, побудованого на традиціях етнічного мелосу, як ритмічно, так і композиційно, сюжетно.

 

Тож, попри оптимістичні очікування після прочитання «Країни Ов», є у «Кроснах» і те, чого не хочеться тут обсервувати, щось доволі дилетантське, аматорське, не по-доброму наївне (так, знаємо, що автор не є «професійним» літератором, та і хто ним, зрештою, є?). Однак факт оприлюднення такої доволі амбітного, високоякісного в технічному сенсі продукту, як ця книжка, зобов’язує до певного рівня компетенції, бодай до прагнення досягти цієї компетенції, виплекати її в собі, аби вкотре не пропонувати читачу недолугі віршовані ерзаци, тим самим сприяючи деградації масових смаків і нівеляції суті та змісту самої поезії, котра не мусить виглядати як чергова нарізка сяк-так римованих банальностей.

 

Зниклі адресати у вранішніх готелях

 

«Кросна» – красива книжка, добре зроблена в естетському й технічному сенсі. Втім, вона лише б виграла, якби автор трохи скоротив деякі тексти, ви струнчив, сказати б, статуру, зменшив об’єми (вічна спокуса максимально репрезентувати зроблене, донести, докричатись – цього мало кому вдається уникнути, тим паче, на початку творчого руху, з першими публікаціями ). Наприклад, Розділ «Метаморфози вічності» узагалі випадає із загального контексту збірки, він дещо втомлює своїми філософськими ремінісценціями, позбавленими справжньої оригінальності та свіжості погляду. Тексти тут занадто нерівні інтонаційно, різною мірою вагомі та важливі для творення загального простору збірки:

«у неодмінності парадоксальності

вічні у пошуках нового значення

робимо вибір напівтональностей

вперто вдаємо не все ще втрачено

 скніємо в шорах пустого відчаю

паралізовані скривленням бачення

(«Неодмінність парадоксальності»).

 

Хтозна, чи казав хтось автору, що назви віршів штибу «Неодмінність парадоксальності» як це не парадоксально, неодмінно викликають відчуття непозбувної бентеги й тихої нудьги. Та навіть якщо й казав, то зовсім не обов’язково має бути так, щоб думка цього умовного критика-порадника щось важила для самого автора. Врешті, поезію не варто сприймати всерйоз, хоча не слід і недооцінювати, бо вона є простою річчю, річчю в собі, і на якомусь рівні досить цього.

 

 

У «Кроснах» багато епіграфів, що, загалом, не притаманно сучасній поезії і приємно вирізняє збірку, підсилює компетенцію і дає опору пропонованим автором текстам. Інтертекстуальність поезій Магдисюка-Менькача є доволі добрим знаком якості, хоча комусь оцей весь огром цих посилань та ремінісценцій може видатись дещо надмірним, якщо зважити на загальну семантику текстів-після та рівень їхньої оригінальності.

 

Всуціль інтертекстуальним, наприклад, є вірш «Чуєш, брате», що прямо покликається на поезію Богдана Лепкого «Чуєш, брате мій», і, зрештою, справляє враження скоріше аматорського переспіву, аніж самостійного і повноцінного тексту.

 

Окремі тексти Магдисюка-Менькача нагадують особливу іздриківську методу нагромадження переліків, герметизації тексту та загравання з сучасною термінологією («вічність стверджується в означеннях…», «хотілося б шостим виміром…», «Зримі-незримі»).

 

Вранішній Париж відсилає до паризьких віршів Василя Махна, впадає у вічі уся ця впізнавана й неодмінна атрибутика:

«Ранкова кава. Теплий круасан.

Городина на тротуарах свіжих.

Буденна звичність звиклих парижан...

І двоє вас в незвичності Парижа

(Готель «Негреско»).

 

Разом із тим, опираючись на пласти опрацьованого інтертексту, Магдисюк-Менькач здатний потішити раптовою і яскравою, цілком оригінальною метафорою, свіжими тропами, скромно залишаючись при цьому «звичайним сторожем в кампусі літніх снів» .

 

Окремі лірично-сюжетні замальовки відсилають до пласту сучасної, певною мірою постмодерної, поезії, що поступово вписується у дискурс сучасної української поп-культури, і в цьому бачимо втішне явище. Зокрема, балада такого штибу:

«Приснилось: у вікно постукав янгол.

(Хоча здавалось, тільки що приліг).

Десь грало радіо П’яццоли «Лібертанго»,

І падав сніг – передвесняний сніг. Йому відкрив:

– Привіт. Я ненадовго.

Тобі пакунок – «зниклий адресат».

А я лечу, бо маю розклад строгий...

– А кава?

– Як летітиму назад».

(«Приснилось: у вікно постукав янгол»).

 

У тексті знаходимо свідому чи позасвідому алюзію на подібний за духом і змістом вірш Сергя Татчина «Вихідні» («Прилітали два янголи рано в суботу»), поставленого братами Капрановими на музику, і це недаремно. Адже саме музичність, наспівні мотиви – це той маркер, що відзначає збірку «Кросна», є її головною окрасою і принадою. Окрім того, в обох поетів, Магдисюка-Менькача і Татчина, простежується оця тема внутрішнього, ментального діалогу з умовною Лаурою, постаттю скоріше узагальнюючою та метафоричною, аніж реальною, – це такий собі збірний образ ліричної героїні як складного конструкту об’єкт-суб’єктних зв’язків, котрий кочує світовою літературою вже не одне століття. І оця напівреальність епістолярної адресатки цілком умотивована, адже:

«Читав написане. Бурчали батареї.

«I’ve seen that face before», – співала Грейсі Джонс…

Читав листи. Свої листи до неї.

Хоч то був сон. Всього лиш тільки сон».

(«Приснилось: у вікно постукав янгол»).

 

Загалом, у сучасній українській літературі відстежуємо дискурс, котрий можна умовно окреслити як «сувора чоловіча поезія про любов» (хоча насправді не така вже й сувора, і не тільки про любов). Хедлайнерами цього вкрай умовно виокремленого напрямку є, на наш погляд, Василь Махно, Тарас Федюк, Сергій Татчин. Окрім тематичної, можна говорити і про поколіннєву приналежність поетів (хоча вартувало б утриматись від виокремлення будь-якого поетичного покоління, як утопічної і беззмістовної категорії), їх сукупний корпус досвідів і текстів, що творять певний пласт поетичного доробку. Вписується в цей дискурс і Володя Магдисюк-Менькач, з його ніжною ліричністю, талановитою пейзажистикою та елегійною емігрантською естетикою.

 

Збірка «Кросна», таким чином, втілює певну традицію, прив’язану не так до конкретного часового наративу, як до емоційного, художньо-смислового континууму, де книжка поезій є простором вираження ліричного, до певної міри інтимного досвіду, чуттєвих, майже поза свідомістю, переживань, осмислення певних уроків пам’яті без неодмінної і часто надмірної рефлексії та самозаглиблення. Натомість знаходимо тут концентрацію на деталях зовнішнього світу, оспівування романтики простих речей і простих відчуттів, багато музики і світла, і квітів, квітів, квітів… І хто сказав, що для поезії цього не досить?

 

21.07.2020