Пісня.

 

Нас лишили сам-на-сам в кімнатї. Лише стара бабця сторожила над нами. Але она не чула добре і не видїла як треба. Сидїла собі в високім кріслї в другій комнатї і хитала ся як автомат... Єї мисли блукали кудась далеко, по тій дорозї, що йде з цвинтаря до неба, а до нас она сказала:

 

— Робіть собі, дїтоньки, що хочете.

 

І прийшла хвиля, котрої я ждав не від нинї і об котрій я снив в снах рожевих. Давно-давно я уложив собі в своїй мисли чудесні й нїжні слова і чекав тої хвилї, щоби заговорити ними.

 

І отсе, коли тая хвиля прийшла, коли нас лишили сам-на-сам з собою і лиш бабця старенька сидїла і хитала ся як автомат, менї зробило ся якось дивно, не свійско, я став перед ньою як студент, що лєкції не вміє, забув тоті чудесні й нїжні слова, і замість них заговорив я трусливо:

 

— Панї! заспівайте менї...

 

Она послухала. Вдарила кілька акордів сумних і невиразних а за ними полились слова звістної пісни:

 

"Красний той синій цвіт,

Що не забудьков звесь —

З цїлого серця я

Люблю тебе!"

 

___________

 

Я стояв поруч ньої, весь заслуханий в єї голос чудовий і задивлений в єї личко тихе, блїдоньке.

 

І здавало ся менї в тую хвилю, що ми покидаємо землю і на крилах ангельских линемо в край чудовий, заземельний і співаємо пісню:

 

"Красний той синій цвіт,

Що незабудьков звесь —

З цїлого серця я

Люблю тебе!"

 

І легко-легонько я нахилив cя до ньої і доторкнув ся горячими устами єї маленької руки.

 

— Панї! я не забуду сеї хвилї, она найкрасча в моїм житю! я вам не в силї подякувати за неї і нема скарбів на світї, щоб можна заплатити за ню!...

 

____________

 

Довкола нас було тихо, самітно. Лише в другій кімнатї в високім кріслї сидїла бабця. Она хитала ся як автомат і легким храпінєм вечірної дрімки давала знати, що жиє.

 

Зворушений до послїдної капельки крови в серцю і до найменчого нерву в мозку, вибіг я з хати. Хоч як менї було любо сидїти сам-на-сам з ньою, я встав і попращав єї, бо менї здавало ся, що мене кров заллє, що я мину ся від щастя. Щоби охолонути з тих вражінь сильних і томлячих, я пустив ся до міского города.

 

Вечірний вітер холодив моє чоло і дмухав подувом легким на мою розгорячену кров. Я ишов скоро, скоренько.

 

Підходжу до города, і чую спів. Знакома пісня! Наново кров ударила в лице.

 

— Так! се та сама пісня, що я би чув перед хвилею.

 

Обдерта, бідна жебрачка, з слїпими очима, з поганим знищеним лицем, стояла опершись о тин — грала на скрипливій скрипцї і приспівувала голосом хрипливим знакому пісню:

 

"Красний той синій цвіт,

Що незабудьков звесь —

З цїлого серця я

Люблю тебе!"

 

Я кинув їй гріш. Дав би був другій, щоби перестала співати, я дав би бувь всьо, щоби не чути того єї співу...

 

 

Осїнний цвіт

 

Лежав я хорий.

 

На дворі красувало ся лїто. Веселе, ясне і горяче лїто. З синього блакитного неба падало сонїшне золоте промінє. Від него збіже золотом филювало, до нього у садах, з поміж зеленого листя свої румані личка яблока обертали — і соняшник крутивсь за ним слїд-в-слїд... З левади несло подихом скошеного сїна. Люде острили коси і ладили серпи та забирали ся до жнив.

 

А я лежав прикований недугою до ліжка.

 

Ось менї легче. Встаю і виходжу з хати. Осїнний вітер хитає мене, як на межи коноплю. Вийшов я в сад.

 

Боже яка зміна! Під моїми ногами шелестить пожовкле листє. Довкола мене сумують дерева, обідрані з зеленої одежи.

 

Хто их обдер? Недобрий осїнний вітер! Они-ж витягнули свої сухі гиляки, як рамена до неба і немов пімсти кличуть від Бога на той недобрий вітер осїнний.

 

А цвіти?

 

Цвітів нема! Стоять сухі билини, мов згадка сумна колишньої краси. Стоять та прочуваючи свій недалекій конець — передають своє насїнє совістній земли. Она не змарнує єго. Переховає через зиму — переховає та зростить на весну.

 

Цвітів нема! Я шукаю за ними всюди. В городї, в садї і на поли. Дарма!

 

Проходжу в лїс. А в лїсї шум. І шум і сум! Відвічні дерева стоять і раду радять, як оперти ся зимі, як устоятись перед вітром і бурею, А бідні дрібонькі листки падуть з дерев і зі страху перед стужею вітру тулять ся до землї, тихо шепочуть, зі страху трясуть ся.

 

Цвітів нема!

 

От щось синеньке... То самотна цвітка! Спізнилась бідна. Одним одна, як сирота осталась. Я став над ньою, став і задумав ся.

 

Як тобі сумно! В тобі житє і молодість живе, а довкола тебе листє сухе, трава суха, гильцї сухі; вітер посушний смертельним подихом дише. Не любувати ся тобі нї весняною росою, нї подругами-цвітами, нї сердечними обіймами шовкової травицї. Нїхто не налюбуєсь тобою, нїхто не гляне на тебе, но скаже: яка красна цвітка! Прийде нічка студена і зварить твоє личенько синє, закриє очи, що не видїли нї весни, нї краси, лиш осїнний сум і осїнну тугу.

 

Бідна цвітонька! Ти не звеселила мене, ти напровадила на мою душу богато гадок, сумних і невеселих.

 

 

Пугу — пугу!

 

Тиха маєва нічка, як чарівниця забрала сон від мене. Я встав, відчинив вікно і виглянув в городець.

 

Там було тихо. Лише соловеї в кущах калини співали піснї. I вітер втих і дерева недвижно стали, мов дух заперли в собі. І місяць став, не плив по небі, не бив ся з хмарами. І він слухав співу.

 

Скінчилась пісня. Чути, як — роса падає, трава росте, як цвіть до цвіта головку клонить, любови багне. Довкола чар. Чар сили і житя і чар спокою.

 

I в мою грудь вливаєсь струя холодного повітря лїком цїлющим. і в мої жили житє вливаєсь, що бє в природї, в траві і в цвітах, в земли і в повітрю. I мою скрань холодить вітер легким крилом.

 

Ох, як менї добре! Сам себе не чую. Так менї легко на души і в мисли. Дух мій не чує гнету від тїла, тїла не рве мій дух думками і не бентежить крови. Між ними згода.

 

А ту так тихо, погідно, спокійно. Нї оден голос незгідний, противний не псує тиші. А я думав, що єї нема — що нема тої хвилї щасливого спокою. — Ось она єсть... Тихо!...

 

Заколихали ся віти дерев і голос нічної сови розбудив мене з дрімоти...

 

— Пугу! — пугу!

 

Час зачинити вікно.

 

 

В театрі.

 

Я йшов в театр.

 

Великі, різної краски паперів поналїплювані на углах домів говорили прохожим, що отсе нинї виступає славна артистка і — варто пійти до театру.

 

Приходжу до каси і жадаю білєту.

 

Нема — кажуть — такого як хочу; єсть лишень в-двоє дорожшій. Я витрусив всї свої кишенї, заплатив білєт і вийшов з каси.

 

На дворі був вечір. На-пів весняний а на-пів зимовий ще вечір. На небі світять ся зорі, на улицях лампи ґазові. На небі мрака і хмари, і зорі світять ся неясно. На лямпах скло брудне й не мите не пускає крізь себе світла.

 

Йду скоро, спішусь до театру. Минаю улицї широкі а йду вузкими, куда коротша дорога.

 

На переулку якась постать чорна і погана стає передо мною.

 

— Дайте, паноньку, крейцар! дитина цїлий день не їла...

 

Я сягнув до кишенї. Там не було нїчого, лишь білєт. I менї стало встидно і я побіг ще скорше до театру.

 

Сидїв я поруч знакомих. Они дивились на штуку і бавили ся весело.

 

— Ох як горячо! — казав оден, — коли не випью пива, то вмру як та акторка на сценї...

 

Всї засміяли ся сердечно і дивували ся, чому я не сміяв ся разом з ними...

 

[Дѣло, 12.07.1895]

 

12.07.1895