Нещодавно в Ужгороді автор цих рядків узяв участь у дискусії про загрожений стан історичної архітектурної спадщини. Як у нас заведено на таких заходах, учасники одноголосно нарікали й бідкалися, а влада розводила руками (тими, що «нічого не крали»).
З наближенням осінніх місцевих виборів таких дискусій, круглих столів і експертних посиденьок лише більшатиме, але попри всю гостроту подібних обговорень – архітектурної спадщини в наших містах щотижня й щомісяця стає менше. Її не конче руйнують чи зносять, інколи вистачає всього лиш дорогого ремонту, благого наміру щось покращити. Як там у поляків? Сo się polepszy – to się popieprzy…
Втім, потреба говорити про історичну спадщину піднімає по-фройдівськи чи не важливіше питання: а що після нас? Тобто ми маємо в суспільстві консенсус, що треба всіляко берегти старі палаци й історичні кам’яниці, вважаємо історичні центри кількох наших міст суспільним надбанням, критикуємо корумповану владу і скоробагатьків, які скрізь хочуть запхати як не торговий центр, то якусь чергову шашличну.
Але чи немає в усьому цьому процесі відтінку приниження? Невже це нормально, якщо наша місія зводиться до збереження чи бодай не-руйнування того, що збудували інші? Так, це необхідний мінімум, але знано амбітніше було б запитати: а що залишиться після нас, що цікавого, красивого й неповторного збудуємо ми?
Можна безкінечно захоплюватися замками й фортецями, що їх кілька століть тому збудувала аристократія, перераховувати всі барокові церкви, зведені, скажімо, Мазепою, обурюватися станом, в якому тепер перебувають сотні палациків дрібної шляхти, але протиставити їм ми майже нічого не можемо.
Взяти б і найпростішу аналогію: скільки всього доброго зробили і красивого збудували багатії-цукрозаводчики Ханенки, Терещенки, Симиренки, Чикаленки! А що залишиться після сучасних олігархів – хороми Пшонки, лондонська квартира Ахметова, голосіївський палац Косюка, дача Медведчука в Жденієві, дебаркадер Януковича в Межигір’ї?
Річ не в тому, щоб хайпанути на несмаку олігархів і топ-чиновників, адже насправді вони в своїх уподобаннях недалеко втекли від народу. Як мало в наших містах цікавих нових будівель, якими однотипними й дешевими здаються всі сучасні архітектурні проєкти, як важко, виявляється, звільнитися від совкового вірусу однаковості!
Усе тепер на одне лице, і навіть в елітних районах і котеджних містечках оку ні за що зачепитися, жоден будинок не викликає бажання сфотографувати його, не кажучи вже про фото на його тлі. Архітектура зі скла й бетону прийшла до нас тоді, коли в світі мода на неї вже давно згасає. Та й те, що збудовано, – всі ці хмарочосики і коробки торгових центрів – не наводять на думку, що їхні проєктанти чули колись про Заху Хадід.
Знову ж таки, важливо розуміти, що мова не лише про багатих людей і їхній горизонт естетичної екстравагантності. Погляньмо на те, що за останні десятиліття гуртом збудовано людьми біднішими, – церкви. За тридцять років незалежності саме храми були наймасовішим об’єктом громадського будівництва – либонь, кожне село отримало нову церкву, а деякі й не одну. Але архітектурно цікаві храми можна порахувати на пальцях однієї руки, більшість із них просто ніякі, меншість – потворні, а претензія на смак обмежується в рівні псевдоісторизму.
Уявляю, що через сотню років перед місцевими виборами товкти воду в ступі про історичну спадщину зберуться наші нащадки. «Чи бачили ви, що в центрі на старій п’ятиповерхівці якісь вандали знесли історичний засклений балкон, неповторну лоджію, оббиту вагонкою?» — обуриться один. «Та що там казати, якщо варвари хочуть надбудувати четвертий поверх над неповторним ТРЦ «Токіо», який сто років тому став візитівкою нашого міста!» — вторуватиме йому інший. «Цитьте! — прикрикне третій. — Дійшло до того, що злочинна влада дала дозвіл на знесення історичних МАФів, в яких наші славні діди торгували пиріжками і пивом!».