Ніл Стівенсон. Дилогія «Історія майбутнього»: мова як зброя, культурний код як валюта
Жанр кіберпанку завжди був для мене «нескореною вершиною». Скільки б я не читав Гібсона, Стерлінга, Діка, скільки б не дивився «Того, що біжить лезом» чи «Привида в обладунках», емоційного зв’язку між мною і жанром не виникало ні на йоту. Цей напрям фантастики завжди був для мене занадто «стерильним», занадто неспіввідносним художнім уподобанням. Тому й за розхвалену критиками «Історію майбутнього» американця Ніла Стівенсона я брався з острахом. Як виявилось, переживання були марними, а романи пана Стівенсона стали ключем, що дозволив нарешті сформувати правильне уявлення про кіберпанк.
Та все ж, перед тим, як аналізувати самі твори, необхідно мати певне уявлення про історичний та культурний контекст, у якому ці твори з’явилися.
Червень 1992 року. США. Кіберпанк як культурне явище уже встиг зародитися, отримати масову популярність, «померти» та виростити нове покоління фантастів, яких згодом назвуть «посткіберпанком». Видавництво Bantam Books, у якому друкували свої твори такі мастодонти жанру як Айзек Азімов, Рей Бредбері, Філіп Дік оприявлює світу третій роман мало кому відомого Ніла Стівенсона під назвою «Snow Crash» («Лавина»).
Книга, яка стане культовою як серед любителів якісної фантастики, так і серед професіоналів сфери ІТ. Книга, яку засновник Google Сергій Брін рекомендуватиме як настільну. Книгу, іменем головного героя якої віце-президент Microsoft буде підписувати свій профіль в соцмережах. Книгу, яка зробить із Ніла Стівенсона ікону нової фантастики і введе його до когорти тих самих «мастодонтів жанру».
Що ж це за звір такий – кіберпанк? І чому він наробив стільки галасу у 80-ті? Жанр зародився зусиллями письменника Вільяма Гібсона, а згодом іще й Брюса Стерлінга, і став ковтком свіжого повітря для авдиторії молодих та протестних. Суть явища можна схарактеризувати містким hi-tech – low life (високі технології – низький рівень життя). Кіберпанк змальовує реальність, де мегакорпорації отримують надприбутки, світ майже повністю перенісся в цифровий простір, проте міста перенаселені й загальний стан культури та економіки близький до жахливого. На боротьбу з корпораціями стають технічно підковані герої-одинаки, переважно хакери чи інженери, гарячі анархічні голови, що хочуть зламати світовий порядок на краще. Багато концептів жанру (цифрова реальність, перенаселення, престижність ІТ-професій) стали пророчими і в ХХІ столітті кіберпанк потроху став реальністю, але на піку свого розквіту (1984-86) був надзвичайно прогресивним і опозиційним так званій «гуманістичній фантастиці», яка ще вірила у людство. Кіберпанк же показував зуби і часто демонстрував безсилля людини перед бездушним технократичним суспільством (так, антиутопія відіграє важливу роль у родоводі жанру).
Проте, було одне «але». Батьки-засновники жанру не дуже розуміли суть описуваних процесів. Комп’ютерні технології для них були певним різновидом магії, а хакери – чарівниками, що якось цю магію контролюють. Ніл Стівенсон, син професора електротехніки та біоінженера, на відміну від Гібсона зі Стерлінгом, здобув відповідну освіту та чудово розумів, як працює сфера інформаційних технологій. Понад те, широкий кругозір автора дозволив йому вкласти в роман і своє бачення соціальних, економічних, культурних та, як не дивно, філологічних аспектів життя недалекого майбутнього Америки.
Письменник-фантаст Ніл Таун Стівенсон.
Сюжет «Лавини» зростає навколо комп’ютерного вірусу та одночасно інформаційного наркотику Snow Crash, що може заразити і підкорити собі кожного у так званому Метавсесвіті (місцевому Інтернеті). Головний герой, Хіро Протагоність (куди вже чіткіше?) – хакер, музичний продюсер («Америка вміє робити три речі: знімати кіно, писати код та створювати музику») та майстер фехтування є одним із творців цього Мультивсесвіту, обдарованим фрілансером, перед яким постає завдання з’ясувати, що таке Snow Crash, чому дивний алеут на прізвисько Ворон заражує ним найуспішніших хакерів планети та розплутати хитру схему одного бізнесмена, що бажає підкорити людство за допомогою лінгвістики.
Звучить уже доволі цікаво, а коли ми додамо сюди ще колоритне зображення корпорацій майбутнього, які, на відміну від традиційного кіберпанку, не є світовим злом, та міфологію давніх шумерів – отримаємо гримучий коктейль, цікавий для більшості читачів, навіть тих, хто фантастикою зацікавлені мало.
Описувати «Лавину» – не найпростіше завдання для рецензента. Роман бере на себе сміливість зачепити майже всі пласти існування людини недалекого майбуття і, що дивує найбільше, усюди досягає успіху. Доставка піци – одна із найнебезпечніших робіт, яку фінансує мафія? Велетенський саморобний пліт азіатських мігрантів з промитими мізками? Антагоність, що під’єднав до себе ядерну бомбу і тепер ніхто не насмілюється завдати йому шкоди? Стівенсон описує все це різноманіття в деталях, пояснює кожен елемент вигаданого світу так, щоб у читача не виникало бажання сумніватися в його достовірності. Та ще й не дає роману втрачати динаміку. Пояснення важливих технічних чи філософських деталей через дію змушує ковтати сторінки одна за одною аж до самого, не надто передбачуваного, фіналу.
Ще одна сильна риса книги – другорядні персонажі. Яскраві, живі, неординарні особистості, що своїм колоритом лише додають твору гостроти. Чого вартує тільки місцевий дон Мафії (так саме з великої, бо це ж тепер торгова марка) – хитрий дядечко Енцо, для якого родина – завжди найважливіша, хай навіть деяких її членів варто прибирати, звісно ж, для благополуччя цієї родини.
Якщо намагатися формулювати ідею «Лавини», то це – роман про мову. Книга про те, наскільки потужним інструментом ми користуємося для комунікації та навіть не підозрюємо цього. Про те, що між шумерськими глиняними табличками і кодом програмування не така велика різниця як здається.
Стівенсон вкладає в свій твір цікаве припущення, що шумерський клинопис – це певна протомова Всесвіту, фактично – бінарний код, яким послуговуються програмісти у своїй роботі. І цей код може бути вражений певним лінгвістичним вірусом, що зможе перебудувати структуру мозку людини і зробити її фанатиком будь-якої ідеї.
«Лавина» – рідкісний представник гостросюжетного, цікавого роману, динаміка якого анітрохи не руйнує його інтелектуальності та сміливості польоту авторської думки. Справжній діамант жанру, який можна рекомендувати кожному, незалежно від його зацікавлення фантастикою.
І тим цікавіше було братися за читання другого роману циклу – «Діамантовий вік, або Буквар шляхетних дівчат». І здивуватися тому, наскільки ж інша книга постає перед читачем. Якщо «Лавина» – твір для всіх, то «Буквар» – чтиво для справжніх цінителів літературних експериментів. Романи поєднані в дилогію «Історія майбутнього», але до історичної хроніки, до зрізу епохи набагато ближча саме друга частина.
У романі Стівенсон фокусує свій авторський об’єктив не стільки на фабулі чи персонажах, скільки на дусі вигаданої епохи, на деталях побуту, політики, технологій майбутнього. І змальовує, напевно, найреалістичніший сценарій розвитку нашої раси серед інших авторів ХХІ століття.
У світі майбутнього за Стівенсоном не буде держав, валют та потреби в пролетарях. Усе виробництво замінив собою Потік – щось типу 3-D-принтера, на якому людина може «друкувати» собі необхідні речі. Це призвело до краху світових гегемонів типу США чи Європи. Їхнє місце зайняли філи – братства зі своїми законами, правилами та соціальним устроєм.
Якщо ти не член філи – ти поза законом і, фактично, беззахисний. Серед тисяч маленьких філ існують три найвпливовіші – Вікторіанська, Ніппонська та Ханська. Відповідно, європо-, японо- та китаєцентричні, які постійно конкурують культурно та технологічно. Відкриті військові конфлікти втратили будь-який сенс, оскільки нанотехнології дозволяють виробляти мільярди мікроскопічних роботів різного призначення. Хмари таких «мушок» і воюють одна з одною замість людей та постійно присутні в повітрі, воді чи їжі кожної філи. Фактично, це означає контроль над кожним членом філи в обмін на захист від нанороботів ворога.
Фабула твору розповідає нам про «Буквар для шляхетних дівчат» – надзвичайно розумний комп’ютер, замаскований під книгу, головна функція якого – виховання дітей. Така машина учить дитину з найменших років, досліджує її, навчається сама і корегує поведінку та процес виховання дитини. Один із «Букварів» потрапляє до рук дівчинки із соціального дна і дитина, яка мала закінчити своє життя в борделі або від передозування наркотиками, отримує шанс на повноцінну освіту, фактично – щасливий квиток у життя. Окрім Нелл (так кличуть дівчинку), Буквар отримують кілька дітей багатих аристократів та буквально пів мільйона китайських дівчаток. Хто ж із них зможе почерпнути найбільше?
Паралельно з цією лінією розвиваються іще дві – політична, де автор порівнює переваги та недоліки європейської та азіатської культур, та театральна – аналіз Стівенсоном ролі культури в суспільстві, де, на перший погляд, уже немає національностей. Саме ця остання лінія, як на мене, і є серцем роману, його головною цінністю, бо як говорить місцева пані-продюсер: «Є дві головні індустрії – виробнича та розважальна. Виробничу замінив Потік, залишилися лише ми». Як ідентифікувати себе у світі без держав? Як зберегти культурний код нації у такому майбутньому?
Стівенсон ставить складні питання, але розуміє, що на них немає простих відповідей. Тому відсторонюється як автор і дає змогу персонажам самим розіграти перед читачем «драму культури».
Особливого колориту книзі додає те, що автор обрав для порівняльного аналізу два максимально різні шляхи розвитку цивілізації – вікторіанство та конфуціанство. Дія твору відбувається в Китаї, де представники Піднебесної змагаються із Атлантидою Шанхайською – китайською філою Вікторіанців, що обрали для себе як зразок поведінки й культури Британію ХІХ століття, епохи, коли Європа була наймогутнішою силою на планеті. Увесь інтерес цього конфлікту в тому, що автор не дає змоги європейцям та азіатам зіштовхнутися у вербальній суперечці. І суддя Чан, і акціонер Фінкель-Макгроу представлять перед читачем свої погляди, а вибір нехай робить сам.
Автор використовує вікторіанський колорит не тільки у зображенні суспільства, де люди, що граються в британців епохи королеви Вікторії, їздять на робоконях та старомодно тримають дома гувернанток, а не роботів, а й у стилістиці тексту. Стівенсон вміло маскує свою манеру письма під авторів епохи Діккенса і така пишність слова у поєднанні з розвоєм описуваного технологічного прогресу – цікавий хід, що принесе задоволення вибагливому цінителю фантастики.
Автор дилогії «Історія майбутнього» Ніл Стівенсон.
Дилогія «Історія майбутнього» – це два дуже різні твори. Різні за авторським тоном, різні за проблематикою, різні за динамікою і структурою. Але обидва – яскраві представники вартісної фантастичної літератури. «Лавина» – інтелектуальний блокбастер, де дія врівноважена змістом. «Діамантовий вік» – хроніка складних ситуацій та культурних проблем, які нам може принести якщо не завтрашній, то післязавтрашній день. Обидві – чудовий спосіб познайомитися з творчістю талановитого автора – Ніла Тауна Стівенсона.