Проскурів, 27. червня 1920.
Коли я назвав Київ многострадальним, це ще не означає, що цим словом я обняв все, що Київ перетерпів за час від 1917 до 1920 року. Фактично у лексиконі українських слів немає такого виразу, який в точности міг би окреслити всю глибінь терпіння і мук цього старого прекрасного українського міста.
Місто, колись веселе і живуче, тепер виглядає скоріш на цвинтар, як на місце, де живуть люде. Вилюдніле. Пусте. І страшно, страшно понуре, сумне.
Вимірання Київа почалось вже від першої большевицької інвазії. Страшливий терор чрезвичайок, муравйовшина (початок 1918 р.) гнали всю інтеліґенцію з великого міста на периферії, або за кордон. Перша большевицька інвазія, це одна велика крівава пляма на прапорі народніх московських комісарів. Вже німими тепер свідками тої ганьби являються тисячні трупи української інтеліґенції, між ними і міністра земельних справ Олександра Зарудного і київського митрополита Володимира. А треба зазначити, що Олекс. Зарудний був симпатиком большевиків, але Українець. У першому складі "Народніх секретарів України" були між иншим Евгенія Бош, ненормальна зовсім людина, яка на всяких вічах збуджувала у масах кроваві інстинкти і взивала отверто до погрому інтеліґенції, бо це мовляв "буржуї". Про Українців тут говорити нічого, бо вони всі були під підозрінням найгіршого злочину, цебто підозрівалися у симпатіях до "контрреволюційної" і "буржуазної" Центральної Ради.
Від обстрілу міста згорів чудовий будинок проф. М. Грушевського на Паньківській вулиці і все, що в ньому було, бо "визволителька працюючих мас" не позволила гасити будинку буржуазного професора. Прекрасні музейні збірки, величезна історична бібліотека вартости принайменше міліонової згоріли зовсім на вівтарі, як казали большевики "народнього" гніву.
Ледви киянин виліз із пивниць, як прийшлося йому знову ховатись у нори. Наступали Німці. Евгенія Бош, годину ще перед відступом запевняла пролєтаріят, що Київ нізащо не буде зданий, а за годину у Київі були Німці, яких кияне зустріли з полекшою.
Гетьманщина пробула майже 8 місяців і в заслугу її можна покласти те, що в тім часі повстали такі поважні наукові інституції, як Українська Академія Наук, Академія мистецтв, Університет у Київі і Камянці, фільольоґічний факультет у Полтаві і деякі курси українські у харківському університеті. Крім того в тім часі відчиняється ціла сітка шкіл і ґімназій по всій Україні.
Вжеж таки українське громадянство стояло у різкій опозиції до гетьманського уряду за його москвофільський склад і федеративні тенденції. Стояло у опозиції, але не виступало активно, бо гетьман всеж таки заявлявся за незалежністю України. Та упав у Німеччині Вільгельм і його ставленник Скоропадський почув, що ґрунт хитається під його ногами і він, шукаючи ратунку, оголошує "грамоту", про відбудовання "єдиної неділимої Росії" руками і кістками самих Українців.
Вибухло повстання. Гетьман впав, прийшла Директорія, яка ледви вспіла скликати Трудовий конґрес і зараз мусіла виїхати до Винниці з цілим урядом, звідтам до Камянця, звідки теж мусіла небавом тікати.
До Київа прийшли большевики в друге. Ревізії, реквізиції, арештування відбувалися кождого дня і ночі, киянин знову не показувався на вулицю, а коли показався з конечности, то одягав "пролєтарське" вбрання, щоби, боронь Боже не приняли його за буржуя. Заляканий інтеліґент сидів тихо, нарікав і плакав тільки в дуже інтимному кружку, чекав звідкись спасення. Всі закони і декрети виконував точно і совісно, бо инакше погрожувала йому чрезвичайка. При всяких виборах інтеліґенти і взагалі київські обивателі голосували на комуністів, так що большевики з гордістю називали Київ "червоним".
За те селянство українське, яке почувало себе незвичайно сильним, не проявляло ніякого рабства, і всі большевицькі заміри розбивалися о твердий і завзятий опір селян. Мені приходилося з обовязку журналіста бувати на численних селянських з'їздах, які скликалися часто большевиками для нащупання ґрунту, чи яких небудь слабих сторін селянства, щоби пізніш можна було його взяти у свої руки. А коли селяне ніяк не піддавалися улесливим словам і демаґоґії большевицьких аґітаторів, зїзд обявлявся контрреволюційним і замикався.
На таких зїздах відбувалися завше національні інціденти. Делєґати домагалися тільки українських промовців, українських посвідчень і т. д. Я був свідком того, як оден селянин, критикуючи Українську Совітську Республику, говорив, що коли у такій Республиці дають "удостовєреніє" замісць "посвідчення", так тоді краще викинути слово "український" і вставити "російський". Постійні інціденти бували на ґрунті відспівання національних гимнів. "Заповіт" Шевченка можна було співати, але "Ще не вмерла" большевики рішуче забороняли, а тут як навмисне, селянам хочеться співати "Ще не вмерла". Комуністи кидаються, скаженіють, грозять репресіями і чрезвичайками, нічого не помагає. Тепер свобода — кажуть на те селяне — і ми можем співати і говорити, що нам подобається.
Є багато анекдотів, які курсують по всій Україні, але є також багато правдивих фактів, незвичайно яскравих, ілюструючих український гумор. На селянський зїзд у Балті зїхалися селяне і оден з них пішов подивитися до большевицьких установ, що там робиться.
Заходить у головну установу "Революційний Комітет" з батогом у руці і капелюхом на голові, оглядає кожного урядовця з окрема і питає:
— Чи є тут хто?
— Что вам угодно — товаріщ — підбігає якийсь урядовець.
Дядько критично подивився на нього, сплюнув і сказав:
— Нема нікого — самі Жиди.
Тоді підійшов до його якийсь боротьбист-Українець і питає про справу, яка привела дядька до "ревкому".
— Чи то правда, що до Балти має приїхати два ваґони жидівської комуни? — питає флєґматично дядько.
Здивований боротьбист гаряче перечить, називає чутки провокацією і т. д., а селянин спокійно кивнув головою і сказав:
— Ну, ну, вважайте!
І помахавши грізно батогом пішов з "ревкому".
Про комуну ходять приказки в роді того, що мовляв комуна це кому на, а кому дуля.
Єсть цікавий анекдот про большевицькі реквізиції.
Щоби селян задурити, большевики оголосили по селах, що будуть пускатися "жовті лучі", які осліплюють, тому пропонується селянам ховатися по пивницях на повний протяг часу. Коли пізніше селяне починають виходити із пивниць, показується, що по стайнях не стало ні коней ні худоби. А коли питають большевиків, куди це все ділося, їм відповідають, що певно "жовті лучі" їх знищили.
Але я відбіг від теми, бо бажаючи описати життя Київа, кинувся у далекі екскурсії селянсько-большевицьких відносин.
І тоді коли йшов спір поміж селянами і большевиками, Київ голодував, бо ніхто з селян не хотів привезти хліба для "дармоїдів".
Всеж таки у 1919 році київське мистецьке і літературне життя дуже гарно розвивалося, большевицький "Всевидат" готував широкі видавничі пляни головно українських книжок, українські літературні клюби і студії розвивалися.
Ґрупа "Музаґет" мала свою студію, до якої вчащали і публіцисти і актори, крім цього відчинений був літературний мистецький льох, на якому поети читали свої вірші, актори інсценізували вірші Тичини, Савченка, Загула, Слісаренка, Семенка, Терещенка і инших поетів молодшої групи, музиканти і композитори продуковали свої твори, белєтристи читали новелі і т. д.
Тоді до Київа наїхало дуже багато російських письменників, з відомими літературними іменами, як напр. Еренбург, Венгров, Кірета і т. и. і українським письменникам приходилось вести запеклу боротьбу за культурну геґемонію. Конкуренція спонукала оба табори, а навіть три табори, бо український, російський і жидівський, творити і творити без кінця, щоби не вдарити як то кажуть "лицем у болото".
У театральному мистецтві була також така культурна конкуренція, хоча український театр змагався іти иншими шляхами, як ішов російський, значить, український театр не хотів дорівняти російському. а перевищити, що в деякій мірі йому удалося. Театр Леся Курбаса (нашого земляка) став одним з найкращих театрів Київа, а коли він відчинив студію, вона мала найбільше учнів зі всіх київських драматичних студій.
Драматичний театр Загарова тримався стрях шляхів і хоч він не був гірший від російських театрів, але не був кращий.
Крім цього багато було театрів на передмістях Київа, які щирили українську свідомість поміж київським робітництвом.
Забув я ще згадати, що у томуж 1919 році заложено "Музичну Драму" українську оперу, яка вспіла поставити кілька разів з величезним успіхом "Утоплену" Лисенка і мусіла з приходом Денікіна припинити свою діяльність.
Денікинщина, яка змінила большевиків, означає для Київа повне знищення всіх українських культурних здобутків. Всі театри, школи, літературні студії, і инші культурні установи задихалися під гнетом "єдино-неділимської" реакції, чимало культурних сил опинилося на бруку, і тут в пригоді стають кооперативи.
"Дніпросоюз" приймає до себе на службу Павла Тичину, Кирила Стеценка, Леся Курбаса і чимало инших і тим дає змогу сяк так пробиватися і ховатися перед терором "єдино-неділимців". Крім цього кооперативи фінансують всі школи, дають стипендії, допомоги і взагалі виконують всякі опікунчі обовязки.
Короткочасовий побут денікинщини полишив важкі рани на тілі української культури і коли на зміну прийшли знову большевики, не можна вже було нічого зробити, щоби поправити справу.
До того ще большевики 1920 року стали дуже ощадними, не давали ніяких грошей на культурні потреби громадянства, театри перестали націоналізувати, мистецька і літературна богема голодувала. Поміж поетами і акторами не чути було балачок ні про літературу, ні про театральне мистецтво, а про те яким чином утечи з Київа десь на село, де багато хліба і молока. А виїхати з Київа дуже тяжко, не пускають. Складалися цілі театральні групи, які старалися виїхати на провінцію, як робітничо-селянський театр і деяким удавалося, так що в результаті Київ опустів зі всіх інтеліґентних українських сил, і коли у травні прийшла до Київа українська влада, не було кому працювати.
А тимчасом обивательський Київ почав студіювати науку приноровлювання до всяких політичних змін і відносин. Коли має наступити переворот, кияне в першу чергу обліплюють вікна паперцями, щоби не потріскались від гарматньої стрілянини, потім лізе у пивницю, а ще пізнійше підшукує зі свойого архиву документи, які доказували би його льояльність до істнуючої влади.
Це київський обиватель знає робити чудесно, бо чейже 15 переворотів дали йому такі кольосальні практичні знання, що ніхто не зуміє його збити з пантелику.
Я перебув біля 14 переворотів у Київі і всеж таки до тепер не знаю, чи Київ большевицький, чи денікінський, чи український.
Він може бути який хочете.
А проте Київ дуже нещасливе місто, а коли до того він перебуде ще з 15 евакуацій, тоді напевно вже і цеглини з Київа не зістанеться.
[Громадська думка, 01.07.1920]