Рішення Святослава Вакарчука здати мандат і піти з активної політики може стати цвяхом в проєкт під назвою «Голос». Партія залишилася без фактичного лідера, який своєю харизмою і популярністю зібрав для неї відсотки для долання виборчого бар’єра до Верховної Ради. Без лідера і реальних місцевих організацій осінні вибори ризикують стати остаточним фіаско для «Голосу».

 

 

Звісно, можна з цього зловтішатися, але такі кпини є пострілом у власну ногу, адже мова про одну з усього двох парламентських партій, що мають чітку проукраїнську та проєвропейську позицію. До того ж треба визнати, що Вакарчуку вдалося провести в Раду справді достойних і фахових людей. Стрімке падіння рейтингу «Голосу» є проблемою не лише самої партії, а й української демократії загалом. Адже разом із розчаруванням виборців нівелюється сама ідея оновлення політичної сцени.

 

В чому ж проблема? Адже команда класна, це не просто молоді й «нові», а освічені й незаплямовані професіонали, партія займає чітку й послідовну позицію, зашкварів (крім відходу Вакарчука) не влаштовує, чому ж падає рейтинг?

 

Як на мене, причиною занепаду «Голосу» є відсутність чіткої політичної програми, яка б відрізнялася від інших партій. Фактично Вакарчук і Ко спробували скопіювати тренд «Слуги народу», взявши курс на максимально нові обличчя. Але в підсумку виявилося, що максимум, на який вони здатні, – запропонувати курс Петра Порошенка, але без Петра Порошенка. Після емоційно виснажливої президентської кампанії цього виявилося достатньо, щоб зібрати кілька відсотків голосів, але на довгу перспективу банального копіпасту програми «Європейської солідарності» замало.

 

Немає в нашій політиці сумнішого видовища, ніж чвари між націонал-демократами. Взаємна критика «Голосу» і «ЄС» – не тільки ница й ганебна, а ще й шкідлива для України. Але виглядає на те, що ці конфлікти будуть лише розпалюватися, адже дві партії топчуться на одному вузькому електоральному полі.

 

Замість того, щоб чітко окреслити свої політичні позиції і стати нарешті сутнісним, а не ситуативним політичним проєктом, «Голос» намагається бути більшою «Європейською солідарністю», ніж сама партія Порошенка. Виглядає це не так кумедно, як трагікомічно, особливо останні спроби стати рішуче-опозиційними.

 

Кіра Рудик із запаленим фаєром нагадує мені спроби зліпити з Арсенія Яценюка образ зубастого фронтовика. Ну не ваше це, не смішіть людей! Не беріться за справи, які неспроможні довести до переможного кінця, бо у виборців закарбується в пам’яті, що ви лузери, і вас припинять сприймати серйозно. Збір підписів за відставку Авакова треба починати тоді, коли ви зможете зібрати реальні голоси й відправити цього чорта на пенсію, а в іншому разі всі ці потуги схожі на дитячі погрози.

 

Невдячна справа – щось комусь радити, але мені здається, що «Голосу» слід насамперед знайти власний, особливий і унікальний голос. Сформулювавши справді нову й молоду політичну аґенду для України, а не борючись за право-консервативного виборця.

 

Наприклад, давно очевидно, що нам бракує молодої партії успішного середнього класу, яка б завойовувала голоси не особою лідера, а новими ідеями. Непопулярними серед більшості суспільства, але які б точно підтримала молодь.

 

Круто було б мати парламентську партію, яка виступає за легалізацію марихуани. Яка чітко скаже, що боротиметься за права ЛГБТ і голосуватиме за одностатеві шлюби. Партію, що запропонує виділити кілька мільярдів на інтенсифікацію вивчення англійської мови в усіх школах і в підсумку зробить англійську другою офіційною. Яка нарешті бодай частково легалізує інтернет-піратство і суттєво розширить свободу в мережі. Яка представлятиме атеїстів і засуджуватиме використання релігії державою й політиками.

 

Класна була б молода європейська партія, правда?

 

 

30.06.2020