Від часу до часу в наших політичних кругах йде розмова про те, яка є політика "Гром. Думки". Трапляються й такі люде, що кажуть, немов то політика "Гром. Думки" є неодностайна, нетверда, хитка. Чи справді так є? Чи ми в оцінці подій, в подаванню й освітлюванню ріжних явищ політичного життя так дуже хитаємося, що аж заслужили на очеркнення неодностайности. Не знаємо, які є наглядні, ясно поставлені закиди проти нас, на чім вони спираються, але з метою зберігти ширший загал перед такими поголосками — хочемо коротенько зясувати нашу політичну лінію.

 

Перш усього мусимо якнайвиразнійше підчеркнути, що ми обороняємо велику ідею, думку цілого українського народу, а саме, що нашим єдиним, невідкличним, справедливим змаганням являється зєдинення всіх українських земель і одну вiд нікого незалежну, народоправ ну державу. Від цеї основної засади не відступали ми ніколи.

 

Незалежна і обєднана українська держава се давний наш клич, давнє велике гасло, давна мрія і думка, за здійснення котрої полилося вже море найдорожчої крови. За державність українських земель, за їх обєднання в одну неподільну цілість йшла вперта боротьба від зарання нашого історичного життя. І все, коли наш нарід, поконаний брутальною насилою наїздників мусів зігнути шию в чужинецьке ярмо, то ніколи не думав про вічну пітьму і неволю. За козацьких часів під проводом безсмертної слави гетьмана нашого Богдана Хмельницького зірвався увесь нарід до великої боротьби. Опісля, коли виснажений довгою боротьбою був приневолений обєднатися з Москвою, то се вважалося тільки тимчасовою конечністю. Опісля знову наступав зрив. І боротьба йшла із всіма тими, що наважилися вбрати нас в свої шлиї, запрягти як тягло у свій панський віз. А навіть тоді, коли чобіт гнобителя придавив нас до самої землі, коли вдавалося, що вже все пропало, то в головах найкращих синів народу ворушилася думка про волю, про правду, про життя без опікунів на власній багатій землі. На протязі останніх шістьох літ січові стрільці а опісля тисячні українські армії проливали свою кров за це святе право народу.

 

Хтось міг би нас запитати, чи ми не хочемо федерації (злуки) з иншим народом чи державою. На це ми так скажемо: Ми не відмовляємося від такої злуки, як рівні з рівними, як вольні з вольними. Коли би в дальшім розвитку нашого народу виявилося, що федерація є потрібна для нашого розцвіту, економічного чи політичного, коли би це означало зріст наших сил, то — розуміється, що на таку політику піде український нарід. Але тепер се неможливе. А чому? Бо на протязі нашого історичного життя ми поробили сумні досвіди з нашими сусідами. Ми федерувалися в Поляками і кепско на тім вийшли. Ми лучилися з Москвою і також на тім хиба лиха надбали. Тому наперед хочемо бути незалежні, а як станемо сильнійші, міцнійші, більше вироблені, повною нацією, як не буде нам загрожувати чужинний визиск або винародовлення, як переконаємося, що той — хто думає лучитися з нами у якусь спілку або союз, не має супроти нас поганих намірів, а навпаки через федерацію змагає до обопільного скріплення, — то тоді певно не відмовимося.

 

До якогож ладу змагаємо для нашого народу? Отже ми хочемо, щоби в державі українського народу сам народ порядкував своїми справами, ми хочемо і боремося за те, аби найбільша народня верства — селянство — дістала землю, той варстат праці для міліонів робучих рук. Хочемо, аби великі панські землі знову вернули до їх природних власників, до хліборобів. Землею перш усього з підмогою держави повинні бути наділені малоземельні і безземельні селяне. Колись в давнину наш нарід жив свобідно і уживав всю землю на просторі, котрий заселював. Колиж в нашу землю вдерлися чужинці, то вони через кілька століть ріжними способами, як королівськими чи царськими наданнями, підступом через усунення попередних власників, або просто розбоєм (наїздами) позахвачували земельні простори. Нові посідачі не вдоволилися загарбанням землі. Ні, вони повернули селян в панщизняних рабів. Довгі віки наш селянин працював на панських ланах як панщизняний невільник, а опісля по знесенню панщини як наємник за песю плату. Наше домагання повернення землі селянам основується не тільки на тім, щоб запанував кращий суспільний лад і справедливість, але також домагаємося, так сказатиб по ученому — дізанексії нашої землі, привернення до попереднього, колишнього стану.

 

Ми змагаємо до того, аби в державі українського народу кождий працюючий мав своє забезпечення, аби робітник фабричний чи інтеліґентний заробляв не тільки на вдоволяюче життя, але аби була забезпечена його сімя і його старість та нездатність до праці. Заразом уряд не повинен допускати, щоби в одних руках громадилися великі багацтва, щоби багачі капіталісти не могли при помочі своїх багацтв завести ладу ви зиску широких народніх мас. Дальше змагаємо до того, аби в нас були добрі школи, аби процвітала просвіта і наука, аби ми засвоїли собі цю нову зброю освічених людей — боротися проти лиха знанням і вмілістю.

 

Ось як в коротеньких зарисах виглядає наша політика у відношенню до народу.

 

А тепер скажемо, як ми відносимося до Поляків і Москалів, двох споріднених з нами кровю, найблищих нам і сусідніх народів, з котрими ми мусіли жити і боротися вже довгі століття. Коли ми змагаємо до державної незалежности, то тим самим ми не є ані за Польщею, ані за Росією. Се повинен кождий читач добре собі затямити. Бо нераз буває так, що люде злої волі, або злобні, або такі, ще не вміють чи не хотять здати собі справи з написаного, — коли є щось проти Москалів, зараз через свою невиробленість думають: ага, то ми за Поляками і навідворот. Так справи ми не ставимо, одначе не виключаємо згоди чи то з Польщею, чи з Росією, чи навіть з обома тими державами коли вони відречуться від своїх плянів поневолити нас, загарбати наші землі, або не залишать своєї "опіки" над нами, та на це прийдегься мабуть довго ждати.

 

Від довшого часу цілий світ переповнений гамором. Всюди говорять про большевиків. Отже, чи ми є за большевиками, чи проти большевиків? Ми не пристаємо на большевизм, то значить: ми противимося накиненню малою меншістю при помочі насили великій більшости такого ладу, якого бажає собі та меншість. Ми обстоюємо право більшости, за котре український нарід бореться цілими століттями. Бо якраз на праві меншости все опиралось панування чужинців над нашим народом, — а український нарід все боровся за, право більшости, щоби — здобувши його — скинути чужинецьке ярмо, вложене на нас меншістю. Єдино на підставі права більшости, принятого цілим культурним світом, зможемо бути вільні, зможемо зломити ту вікову неволю, яка все опиралася на праві меншости. В методах захоплення власти для нас всяка ґрупа, що опирається на праві меншости, є большевицькою — без огляду на те, чи вона є комуністично-соціялістичною, чи буржуазно-капіталістичною, чи це є робітники, чи великі пани, або урядники (бюрократія).

 

Щож до самої комуністичної (спілкової) проґрами, то ми не противилися би їй, як би була певність, що вона є добра, реальна, а не є фантазією, видумкою людей, відірваних від життя. Aлę вже сам наш нарід з природи і традиції противиться спілковому посіданню напр. землі і хоче мати її на власність індивідуальну (особисту). Коли ми є проти комунізму, то ще й тому, що то є лад видуманий в Московщині. Може бути, що він для Московщини добрий, але для нас кепський. Зрештою, комуністичний лад на Україні опирається на міських робітниках, котрі в своїй зникаючій меншости хотіли б панувати над широкими масами українського селянства. Колиж не йдемо на цей московський комунізм, то тим самим обстоюємо інтереси українського трудового народу, а саме, що український нарід має сам постановляти, який йому лад і порядок кращий, а не має йому ніхто диктувати, як належить порядкувати на українських землях.

 

А вкінці ще кілька слів про гол. от. Петлюру. Як ми ставимося до нього? Був час, коли Петлюра обстоював право цілого українського народу. Тоді у нас всі його хвалили. Та згодом, коли наступили великі невдачі, Петлюра подався у Варшаву, де з своїми міністрами заключив угоду з Польщею. Розуміється, ми нічого не мали би проте угоди, як би в ній не містилося поневолення всіх західно-українських земель, a в першій мірі Східної Галичини. Але як ми довідалися, яка то угода, то ми виступили проти неї. Гол. от. Петлюра із своїми міністрами вперся і таки підписав акт, що роздирає Україну та при помочі Поляків взявся до будови української держави на правім березі Дніпра. В тій будові ми не будемо робити йому перепон. Навпаки, тими галицькими силами, що є за Збручем, можемо навіть помогти йому. Най пробує. Ануж вдасться. Бо ми стоїмо на тім, що денебудь будується українська сила, то згодом може нам стати в пригоді. Але особа самого от. Петлюри для нас не важна. Ми взагалі поодиноких осіб не вивисшуємо так дуже понад голови цілого народу. Може тим будівничим бути хтось инший, не конче Петлюра.

 

Ось так в загальнім начерку виглядає наша політика. Того ми все держалися. Розуміється, що в инших дрібнійших і менше важних справах, а головно в інформативній части є деякі хитаня. Та се не залежне від нас, тільки від самого життя і політики цілого світа, котра змінюється з кождим днем, з кождою хвилиною. Взагалі життя не стоїть. Воно пливе і прибирає ріжні форми і ріжний зміст.

 

Громадська думка

 

24.06.1920