Все це тільки ілюзія

 

 

 

Агарон Аппельфельд знову повертається до України, цього разу з «Квітами пітьми», що їх нещодавно видали «Книги ХХІ» у перекладі Віктора Рудницького та Оксани Пендерецької.  Відомий ізраїльський письменник тут, як і в «Катерині», котра вийшла українською у 2018-му, продовжує тему любовних взаємин української жінки та єврея на тлі Голокосту.  Він повертає нам пам’ять про ті жахливі часи, а заразом дозволяє дізнатись більше про українських повій, їхній побут та долю в часи Другої Світової.  Але все ж найважливіше те, що «Квіти пітьми» – це саме та історія кохання, якої нам так не вистачало.

 

«...розставання – це ілюзія.

...Відчай – це капітуляція»

 

Гуго виповнюється одинадцять, святкування його уродин більше нагадують поминальний обід, в ґетто щодня все менше людей і все більше напруження, а його  тата вже забрали. Деяким батькам вдалось домовитись із селянами, аби ті відвезли їхніх дітей в гори, найближчих друзів Гуго от-от також відправлять, натомість його мати ніяк не може домовитись про таку ж втечу для нього. Вони переселяються жити в темницю, звідти через маленьке віконце хлопчик щодня спостерігає за тим, як світ покривається все більшим мороком, солдати просто на вулицях і в домах хапають дітей та старих, час спливає все швидше і швидше. Юлія, мати Гуго, зрештою вирішує відвести сина до своєї давньої шкільної подруги Мар’яни, котра погодилась його переховувати. Місце є тільки для одного, тож Юлії залишається тільки надіятись, що в сусідньому селі її впустять до себе селяни, багато з яких тоді переховували в себе євреїв. Тому вони збираються в дорогу, посеред ночі спускаються в каналізацію з надією не потрапити на очі солдатам, та зрештою добираються до дверей Мар’яни. Мама прощається з сином, дає останні настанови, обіцяє повернутись, як тільки випаде нагода, і таки не говорить, чим саме займається та, що погодилась допомогти. Мине чимало часу, поки Гуго нарешті дізнається, що його рятівниця – повія.

 

 

Відтепер дім Гуго – це маленька холодна комірка, химерна кімната Мар’яни, в яку йому іноді дозволяють вийти погратись, сни і спогади замість реальності. Спершу йому часто являються батьки, друзі та родичі, пізніше їхні обриси стають розмитішими, а замість матері головною жінкою в житті стає Мар’яна. Він вчиться розрізняти голоси – це його єдиний зв’язок із зовнішнім світом,  Гуго не читає і не робить уроки, як обіцяв матері, він лише грає в шахи і згадує. Його спосіб існування – це не просто якась самоізоляція, це відчування світу в той спосіб, який мало кого може не перетворити на безумця. Тому ця книжка також є і путівником у стан примирення з обставинами, якими б обмеженими вони не були.

 

“«Тату, мамо, де ви?» – запитував Гуго збентежено, але батьків «усередині себе» вже не відчував. Марно він силувався викликати із глибин своєї пам’яті, вони відмовлялися втілитися у звичні для нього образи. І зі снів його вони зникли. Тепер його сни заповнила Мар’яна.”

 

 Гуго проводить свої дні, вслухаючись у голоси за стінами свого маленького простору, граючи в шахи і згадуючи, проте за півтора роки життя в темній комірці, перетворюється з дитини на привабливого юнака, з Мар’яниного цуценяти в її коханця.  Ця історія дорослішання власне і прекрасна тим, що серед безпросвітної жорстокісті знайшлось місце химерному коханню між 12-річним хлопчиком і старшою від нього жінкою. Маючи лише одне одного, вони взяли все, що могло їм дати те кохання без присмаку вічності. І попри те, що Мар’яна зловживає коньяком, іноді до полудня забуває про хлопця і обіцяну йому їжу, в неї часті перепади настрою, її мати помирає, ніщо не заважає їй любити Гуго зі всією ніжністю, на яку вона тільки здатна. Постійно повторюючи, що євреї – найніжніші коханці, вона згодом дозволяє йому пізнати її тіло так пристрасно, наскільки це можливо тільки під страхом смерті. Інші жінки «обителі» також охороняють свого таємного співмешканця, здається, тільки їм під силу обманути німецьких солдат, тільки їм під силу врятувати життя.

 

Тому найцікавішим тут є все ж закритий світ отих українських повій, який вперше позбавлений тягаря української долі. Бо це просто жінки, які намагаються вижити, просто ті, кого відштовхнуло суспільство, просто ті, хто вірить в Бога навіть тоді, коли здається, що він покинув цю планету. Їх лупцюють, їм купують подарунки, їм забороняють пити, хоч тільки алкоголь може позбавити їх думок про реальність. Деякі з них люблять говорити про себе в третій особі – особливо Мар’яна – так наче вони відрікаються від свого тіла, наче їхня душа немає нічого спільного з тим, що інші роблять з цим тілом, наче це все відбувається з кимось іншим. Вони всі мають своє минуле, свої правила, дорогі їм речі та спогади, вони всі є кимось і нарешті ми бачимо, що їхні історії вартують того, аби більше їх розказувати, аби більше слухати. Коли прийдуть росіяни, їхній світ зникне назавжди, залишивши за собою лише декілька валізок з сукнями, люстерками, баночками від парфумів, пуделками з прикрасами, панчішками і всім тим, що вже ніколи не буде вдягнене за призначенням. Тема розплати з жінками, які лягали в ліжко з німцями, настільки недоговорена, особливо в українській літературі, що хочеться аби за «Квітами пітьми» прийшли й інші, готові розповісти про ті долі, які обірвались назавжди через бажання помсти. Адже в нас все ще триває війна і хто зна, чи колись ми спробуємо поквитатись з ще одною Мар’яною, не знаючи про те, чому саме вона «грішила» саме в такий спосіб.

 

“Ще трохи, і нам доведеться вирушати в дорогу. Спати на вулиці поки що неможливо. Будемо сподіватися, що Бог пошле нам добрих, порядних людей, – сказала Мар’яна і поклала пляшку до валізки. Дивно, але цей рух, у якому не було нічого особливого, закарбувався в його пам’яті. Згодом він, бувало, запитував себе: «Коли в мені назавжди застигли сльози?»” 

 

 

22.06.2020