"Для опису селянина не варто користуватися словами, яких він не розуміє", – написав колись французький письменник Жуль Ренар у своєму славетному "Щоденнику". Ця фраза – по-своєму парадоксальна й естетично самоцінна – містить, утім, відому мисленнєву пастку, яка немовби принципово заперечує саму можливість опису, уподібнюючи будь-яке міркування про людей навколо лише до ще однієї форми самоопису. Так кожна ідентичність немовби замикається на собі і становить ізольований феномен, у якому сторонній спостерігач змушений старанно добирати слова й усіляко фільтрувати дискурс заради омріяної симфонії суб'єкта й об'єкта опису, зняття будь-якого ментального бар'єра між ними.
А отже, описуючи когось, слід старанно добирати слова, що є спільними для обох світів і словників. Для опису селянина варто увійти у внутрішній світ селянина, достеменно знати його побут й отримати від нього символічну санкцію на його опис, який цілком збігався би з його розумінням і відчуванням самого себе, – немовби говорить автор. Дарма, що такої санкції ніхто не дасть, не останньою чергою саме тому, що вона – цілком умоглядний конструкт, оскільки авторський намір уподібнитися до селянина – не більш ніж зухвала позитивістська примха, бо достоту невідомо, чи максимально наближаючись до описуваного об'єкта, ми насправді від нього не віддаляємося. Тобто існує природне побоювання, чи самоопис селянина набуде задовільної форми і чи не зведеться до якихось принагідних, цілком випадкових суджень, які не лише не вичерпують нашої цікавости, а й усе ще більше заплутують або й нівелюють.
Інакше кажучи, якби цей проєкт Ренарові в одній із радикальних форм вдався, це означало би, що жодної напруги між суб'єктом, який лише входить у становище описуваного, старанно уникаючи власних уявлень і оцінок, та об'єктом, який володіє обмеженим арсеналом самоопису, більше не існує. Засаднича нееквівалентність позицій натякає, що якби виникла ідеальна ситуація зворотного опису – письменника селянином, – другому з них довелося би перестати бути собою і зайнятися цілком невластивим видом діяльности, а отже, таким чином була би порушена структура, в якій хтось один у процесі опису мусить вдатися до метамови, не конче зрозумілої для описуваного об'єкта, а хтось інший погодитися з тим, що хтось володіє привілеєм опису його життя в якості зовнішнього спостерігача.
Загалом цей казус Ренара підштовхує до глобальніших питань штибу "навіщо потрібна художня література?" і "чому хтось вирішив, що має право описувати щось (історію, людей, події, ситуації) так, як тільки йому/їй хочеться?"
Живучи на цвинтарі різноманітних методологічних -ізмів, породжених літературознавством минулого століття, ми часто забуваємо, що сучасному читачеві, який стикається з художньою творчістю, часто-густо йдеться взагалі не про літературу як таку. Ні, він самовіддано читає книжки, з неабиякою пристрастю прагне знання та розуміння, веде читацькі щоденники на Goodreads, старанно занотовуючи власні враження від прочитаного, аби вилущити потрібне, підкреслити важливе й визначити зайве. Він навіть об'єднується з такими, як сам, у спеціальні групи на Facebook, де влаштовуються імпровізовані товариські судилища над авторами й текстами, де люди діляться незрозумілою лексикою, знайденою в тексті, особливостями свого нерозуміння авторського задуму чи композиції твору, пошуками недостовірностей у просторі художнього тексту і, певна річ, своїми вердиктами – варто чи не варто купувати/читати?
Читач мусить від читання отримати щось, бо заплатив у книгарні конкретну суму за книжку і тепер мусить виправдати витрачені кошти. І горе авторові, якщо його словник і його власна метамова йде врозріз із картиною світу реципієнта! І нещасний той автор, який наважується вийти за усталені схеми національної літератури або порушити расову чистоту жанру – цього нового бога всіх, як казала одна викладачка української літератури в певному коледжі кораблебудування, "залюблених у рідне слово"!
От, наприклад, ти пишеш художні притчі, де поселяєш своїх героїв у невизначеному (універсальному) просторі, а тобі закидають, що ти геть позбавлений таланту побутописання і психологізму. Так, ніби література зводиться лише до них і потребує лише їх. Ти описуєш ніби-сон, у якому фігурує якась мама, а недремний критик уже тебе підловив: йому нецікаві "стосунки автора з його мамою". А що вже казати про такі звичні закиди, як нереалістичність і "вигадки"… Оці "вигадки" в художній літературі (вона ж англійською fiction – "вигадка") – це взагалі для нашого читача іноді гріх, який волає про помсту до неба.
Арсенал поведінки читача у віртуальному просторі – найрізноманітніший. Іноді люди читають лише для того, аби розжитися харчами для власних фрустрацій, щоразу знаходячи в художній текстах тисячі приводів для чергового привселюдного роздратування й незадоволення. Цьому усередненому читачеві соцмереж у 90% не цікаві особливості стилю автора чи цілісність задуму. Йому часто навіть про приємність не йдеться. Він узяв книжку до рук не для того, аби отримати насолоду від тексту чи спонукати себе самого до мислення, чи просто розважитись, бо все інше набридло. Він – той, хто прийшов вивести на чисту воду й засудити. За зайві прикметники, за зайві сюжетні лінії, за зайві описи. "Зайве" – сухий осад з усього, що цікавить читача в художньому тексті.
Так література стає ще однією лабораторією ресентименту для обраних – тих, хто в цьому суспільстві ще не розучився читати складені в речення слова. Все, що не вдається в літературі, належить лише авторові. Автор не має рації, бо спромігся написати і наважився видати, а за читачем – завжди правда, бо він наївний і заплатив за книжку, викупивши в незримих сил абонемент на ненависть, шельмування та продукування кілобайт відвертої дурости. Іноді від цієї дурости, на превеликий жаль, не рятує ні кандидатська дисертація, захищена у Харкові, ні докторський ступінь, виданий самим доктором Попелем у Новій Англії.
Для читача української літератури передусім важливо знайти, де автор послизнувся і схибив, бо він чекав "чистого джерела", чорно-білого світу з виразним поділом на позитивних і негативних персонажів, чіткого сюжету зі зрозумілим фіналом, повного дотримання вимог жанру, він сподівався пророцтва і світла в кінці тунелю врешті-решт, а отримав… "Я, взагалі-то, з сучасної української літератури читала лише Василя Шкляра, який мені дуже сподобався, тому мушу сказати, що все, що не Василь Шкляр – не варте уваги…" – майже дослівна цитата з відгуку живої людини в Instagram.
Тож коли я згадую про фразу Жуля Ренара в контексті нашого письменництва й читацтва, то розумію, що її утопічний сенс у тому, що автор мусив би прийти до читача з лабораторно вивіреним, усередненим текстом, який задовольнив би нарешті більшість читачів, збігся з усіма їхніми читацькими сподіваннями й уявленнями про літературу. Одне слово, зайнятися описом свого реципієнта – такого собі монстра Франкенштайна, зшитого з розмаїтих фрагментів суспільного тіла – так, аби той ототожнив цей опис із самим собою. Ні, не автор бере за руку читача і веде його у свій світ – читач б'є авторові по пальцях, бо той не відповідає його сподіванням. Просто читацтво – не більше й не менше – маленька модель суспільства, яка вимагає від літератури перетворення – ні, навіть не на дзеркало – на селфі-паличку, де закріплено смартфон читача. І більше ні на що.
Але на такій скептичній ноті не можна закінчувати тексти. Читачі не зрозуміють. Закінчу крихітною байкою від того ж таки Жуля Ренара:
"Під час війни одному чоловікові довелося з'їсти від голоду свого собаку, і, після закінчення трапези, він поглянув на об'їдені кості і промовив:
– Бідолашний Медор! От би він зараз поласував!"