Остаточно затрівожилася польська партія соціялістична ворожим відношенням лівих кругів у Франції до польських змагань на Сході — і лідер польського соціялізму написав отвертий лист до соціялістів Франції на адресу денника "Ліманіте". Багато в цім листі вірних спостережень. Та для нас цікавий він ще й тими двома мірами, які мають польські соціялісти на всякий випадок. Одну — на експорт: поклони Вільзонови за проголошення гасла самоозначення народів — і її вони радо приноровлюють всюди поза границями Польщі. І другу — для внутрішнього вжитку: пристосовуючи її у себе, невдоволеним говорять про державну конечність, а счудованій заграниці про історичну місію.
Та даймо голос Дашинському.
Перше всього закидує Дашинський соціялістам Заходу недостачу орієнтації в проблємах Сходу. "Заняті своєю суспільно-політичною боротьбою — уважали вони національні квестії Східної Европи за реакційний "націоналізм", шовінізм і т. д. Вони, що бачили велике воєнне напруження між Францією і Німеччиною о 1½ міліона населення Альзації і Льотаринґії, не знали ані Польщі, ані України, ані Естонії, ані Лотви чи Литви, не зрозуміли історичної конечности сотки міліонів Сходу. Не розуміли, а часто не хотіли розуміти, що Схід Европи так само мусить колись зорґанізуватися в незалежні національні держави, як Захід. Легковажучи справу народів Сходу, підпомагали цією обурюючою іґноранцією пановання царату над тими народами". "Світова війна повалила на схід від Лаби три трони, три династії, але й розбила три держави національного гнету. Сього процесу — на жаль не зрозумів підчас світової війни ні один визначний соціяліст Заходу; ніхто з них не найшов ні одного слова, гідного слів президента Вільзона...
Цікаво було би вияснити причину сього замітного явища.
Отже державний гнет над народами виконувався не тільки урядничим апаратом і армією, а й також винародовлюванням, гнетом реліґійним, язиковим, культурним, експльоатацією економічною і кривдженням даного народу на користь інтересів "народу пануючого". "Vae victis!" гомоніло на всі лади на Сході.
Вкінці три найбільші тюрми народів, три монархічні бастилі Східної Европи в рр. 1917 і 1918 розторощено. На їх румовищах мали повстати національні держави. Процес повстання незалежних національних держав на румовищах монархії Гогенцолєрнів, Габсбурґів і Романових, на мою думцу, є головною частиною революції, що огорнула Схід Европи. Хто в історії народів на схід від Лаби по р. 1917 бачить тільки революцію в Петрограді, чи в Москві, хто благословить чи проклинає Керенського чи Лєніна, яко репрезентантів революційного руху в Росії, а не бачить повстання Фінляндії, Естонії, Польщі, України і вільних держав Кавказу, той не знає, що діється тепер на Сході, не розуміє значіння упадку тих трьох держав національного гнету".
Дальше звертає Д. увагу на вислід виборів до парляментів нових держав (Естонія, Лотва, Литва), до яких війшли в більшости соціялісти, а не вибрано зовсім большевиків — і застерігається проти закиду легковаження значіння большевицької революції. "Хто знав Росію передвоєнну, той не може вийти з ошоломлюючого подиву побід большевиків в російськім народі. Щоби це зрозуміти, треба зясувати собі, що ці побіди можливі були тільки в Росії, де пановання царату було доконечною декаденцією і звироднінням власти, де утворення 10-міліонової армії мусіло скінчитися розкладом тієї армії, де капіталізм був твором в значній мірі штучним і слабим. Та мимо сього, побіда большевиків над найбільшою машиною гнету будить подив і обожання в серцях міліонів.
Одначе менший подив, вже не боготворення, а радше переляк зачинає викликувати економічна політика большевиків, яка не обіймає 80 прц. російського народу, що мешкає на селі, та замінює всі більші міста в оселі голоду і болота".
І дальше: "Мимо подиву для побід большевиків в Петрограді і в Москві, я є тої думки, що большевики завдали тяжкий удар революції на просторах давної імперії царів, насилуючи прінцип незалежности народів". Вкінці Дашинський доходить до фактичної причини листа, а саме інформує француських соціялістів, що якраз Польща заступає прінцип незалежности окраїнних народів, що Польща бореться з Росією найперше о свою власну незалежність, що ані один жовнір польський не станув на російській землі, що коли Польща йшла походом на Схід, то в порозумінню з окраїнними народами. Своє твердження підпирає відозвою Пілсудського з 22 квітня 1919 р. до населення Литви після здобуття Вильна, відданням Динабурґа Лотві, а Житомира і Київа вільній Україні (!).
В освітленню Дашинського роля Польщі на Сході безкорисна, подиктована чисто ідеалістичними причинами: змагання визволити окраїнні народи з імперіялістичних кігтів Москви. Щоби малюнок вийшов без плями, промовчує про українські землі по цей бік Збруча, про Волинь, Холмщину, Підляше, тільки кидає крилате слово: бачите — Житомір і Київ ми здобули і не прилучили до Польщі, тільки великодушно віддали вільній Україні.
А большевики, інформує Дашинський, тепер знюхалися з царськими ґенералами, вони — царські ґенерали ведуть большевицькі полки проти Польщі, всі вони — Москалі одним миром мазані, всі змагають до відбудови єдіної і нєдєлімої.
Прекрасно! Тільки для народів, о яких шкіру в цім випадку ходить, утворюється ще одну ситуацію: вибирання з двох зол меншого. А не допустити до утворення такої ситуації не мали відваги польські соціялісти. Боялися наразитися на втрату популярности в "патріотичній" конкуренції з вшехполяками.
В дійсности ні оден з окраїнних народів не станув без застережень по стороні Польщі.
Дашинський, закидуючи соціялістичним кругам Заходу іґноранцію в справах Сходу, рівночасно користується нею у вибілюванню польських намірів на Сході.
І треба признати: робить се зручно, з реверансом Вільзонови.
Громадська думка