Оповіданє.
Був весняний, цвітневий вечір... В першій половинї цвітня було ще холодно, но сонечко вже иначе до людей усміхало ся з синього неба, снїги вже стаяли, з вирею прилетїли бузьки, а невдовзї около Благовіщеня сподївались люде також ластівок, любих щебетушечок... По перебутій тяжкій зимі вступив в людей відраднїйшій дух, а з веселим співом жайворонка вступала і в людей веселість, нове житє...
Що ино перед хвилею погас тусклий полусвіт сумерку і цїлком звечеріло. Віяв холодом проймаючій вітер, по небі, мов на здогін гнали пошарпані хмари, а місяць то показував ся з-за хмар то назад ховав ся, і в міру того робило ся на світї яснїйше, то знов темнїйшало...
На стариннім цвинтари, що лежав край одного подільского села, шуміли гиласті липи, колихались плакучі берези, а вітер, продираючись крізь штахети деяких огорожених гробів, добував переразливі тони, мов граючи на якихсь диких инструментах.
Но нї на шум дерев, нї на проймаюче сковиченє вітру не звертали жадної уваги два чоловіки, що знаходились під ту пору на цвинтари... Оден з них, старий гробар Танас з зівялим, поморщеним лицем, тяжко відсапуючи, закопував свіжій гріб, а другій, молодий ще чоловік, одягнений в святочний сїрак і без шапки на голові, стояв з боку гробаря і зі зложеними на-вхрест руками на грудях пильно заглядав до незасипаної ще ями... Коли-б так гробар Танас поглянув при світлї місяця на лице молодого чоловіка, то певно завважав би на нїм вираз безграничної роспуки, якоїсь одубілости і відчаяня, яке пробивалось з єго запалих очей, з наморщених брів, з єго на-пів отворених, дрожачих уст і взагалї з цїлої єго постави, похиленої, пригнобленої... Но гробар Танас був цїлий занятий своєю роботою. Він насунув шапку на потилицю і з поспіхом, мов би на него чекала ще якась друга, важна робота набирав лопатою сирої землї та кидав єї в яму, отираючи від часу до часу рукавом піт зі старого морщинами поораного чола...
— Відступись на бік, Мироне, не заваджай! — обізвав ся він вкінци до молодого чоловіка грубим, терпким голосом, — а нї, йди до дому! Ти вже тут нїчого не порадиш... небораче! — Послїдне слово він вимовив лагіднїйшим, тихшим, нїби дрожачим голосом.
Молодий чоловік, котрого гробар назвав Мироном, відступив оден крок на бік, но не відповідав нїчого на сю бесїду анї не йшов до дому.
— Ех, небоже, Мироне! — говорив гробар дальше, — не таке ще я видїв... Ти поховав жінку... ну, то певно велике нещастє, великій смуток, бо ви з собою добре жили... Та, видиш, я не плакав, бо я вже привик до людских слїз і до роспуки... але раз, небоже, коли якась жінка ховала чоловіка та хотїла кидати ся в яму і коли всї люде плакали, дивлячись на єї нещастє, то й я плакав, знаєш... я плакав!... Но коли се було? [Він ударив себе по чолї кулаком]... нї, вже не можу собі пригадати... Ех, та память моя нещасливая!...
Гробар Танас говорив се, щоби Мирона потїшити, щоб єму показати, що прецїнь лучають ся ще більші нещастя від єго смутку, но Мирон все стояв непорушно і мовчав мов заклятий.
— То так, небоже — говорив гробар дальше, не відриваючвеь від своєї роботи — оден на світї умирає, а другій родить ся, но хто щасливійшій? чи той, що родить ся, чи той, що умирає? Я не хочу на теє відповідати, нехай відповідять ті ось могили, що по них вітер бушує, хе, хе, хе! — Він зacмiяв ся дрібненьким сміхом і зайшов ся від кашлю... засміяв ся мабуть вдоволений з того, що до єго голови прийшла така розумна думка...
Но сі фільософічні слова не промовили Миронови в тій хвили до серця. З наморщеним чолом і з напруженим зором він слїдив порушеня лопати і чим більше гробарева робота зближалась до кінця, тим скорше дрожали єго уста, якійсь непокій огортав єго чим раз більше, а одна єго рука піднеслась і вхопилась долонею за чоло, як-би хотїла підперти упадаючу голову, або придушити горючу там думку...
________
Мирон не належав до тих людей, що неприступні для глубших зворушень, анї до тих, що уміють запанувати над собою розумом, розвагою. Він був оден з тих, що дають ся поривати своїм почуваням без опору, наче дрібна стебелинка, — що в щастю чи в горю забувають на цїлий світ і йдуть слїпо за поривом свого серця, навіть коли-б оно мало их завести на дно пропасти... Не знати, як би він поступив собі в якімсь незвичайнім щастю, — він такого щастя в своїм житю не зазнав. Но ось постигло єго незвичайне горе: жінка, котру він любив цїлою душею, захоріла і перед часом умерла, полишивши четверо дрібних дїтей. Сего удару Мирон нїколи не cпoдївaв ся, він мав надїю до послїдної хвилї, що жінка видужає, а коли наступила смерть, тогдї мов-би хто єго тяжким обухом ударив но голові. Він став битись о стїну головою, лебедїв, ричав несамовитим голосом. "Ах умерла ти, моя надїє! — лунав єго плач по подвірю — осиротила-сь мене бідного, нещасливого... і як менї тепер жити на білім світї? що менї робити? де порадоньки глядїти?... Перебідували ми таку зиму тяженькую, а тепер ледви стало на весну благословитись, ледви стало сонїчко усміхатись, а ти попрощала ся з сим світом, моя зоре ясная!..." Він аж захрип з великого голосїня, а люде, хоч і що робили, не могли єго утихомирити... Вкінци здаєсь він виплакав всї сльози, викричав всю силу в грудях... Мирон сїв в кутї хати і cидїв тихо, непорушно, нї до кого не відзивав ся, нїкому нї на що не відповідав, блудними очима водив по хатї і нїби усміхав ся якось гірко дрожачими устами... Добрі сусїди самі занялись похороном, а коли тїло винесли з хати, тогдї і Мирон підняв ся з свого місця і пійшов в слїд за домовиною до церкви, а відтак на цвинтар. По похоронї люде хотїли забрати єго до дому, но він не хотїв ити...
— Дайте мені спокій! — сказав він тихим голосом, — лишіть мене до кінця...
Люде порозходились а Мирон стояв, зложивши на-вхрест руки на грудях і пильно дивив ся, як гробар Танас закидав яму...
Вкінци гріб був уже готовий. Танас зробив могилку, вирівнав, приплескав єї зі всїх сторін лопатою і перехрестив ся...
— Ну, славити Господа Бога, скінчив! — промовив він ставлячи на бік лопату.
Тогдї Мирон впав перед могилою на колїна, нахилив ся до неї чолом, обняв єї руками і полежав так хвильку. Відтак нагло зірвав ся на ноги, вхопив одною рукою гробаря за плече, а другою показуючи на вільне місце край жінчиної могили, промовив крізь зуби якимсь шипучим гробовим голосом:
— Ось тут, Танасе, копайте зараз другу яму! чуєте? зараз! — По тих словах він, спотикаючись по гробах, пустив ся до брами і щез на дорозї, що вела до села.
Но гробар мав в тій хвили свою голову надто заняту чим иншим, а щоби мав звертати увагу на Миронові слова. Він сїв на сусїднім гробі і виняв повільним рухом руки з-за холяви люльку, набив єї тютюном і закурив, потім добув з-за пазухи пласкату флящину і покалатав нею кілька разів. "Нема?" — спитав він себе здивований, коли в флящинї нїчого не відзивало ся. Не довіряючи сам собі, він відіткав флящину і перехилив єї до рота. "Нема! — закликав гнївним голосом, ховаючи флящину назад в пазуху, — а менї здавало ся, що є хоч трохи на днї... А то раз голова! а то память!" Він занїс мотуз і лопату до трупарнї, зібравсь до дороги, зачинив браму і пустив ся до села. "Нема а менї здавало ся, що є! — не переставав він думати по дорозї, попакуючи люльку. — Треба йти випити, бо не витримаю, вялить в животї..."
Єму відтак прийшов на думку Мирон і єго слова на цвинтари. "І що він думає, божевільний? ще готов зробити яку дурницю!... Чи не пійти-б до него? чи не вгомонити-б єго?" — Він прийшов на роздороже в селї: одна улиця вела до коршми, а друга до Миронової хати... Він став на хвильку... Куди йти? чи до Мирона? Єго права рука піднеслась до пазухи, де спочивала порожна флящина і — гробар Танас, тяжко зітхнувши, пустив ся дорогою... до коршми.
________
Мирон гнав без шапки на голові просто до дому... Коли він стояв над гробом жінки в глубокім мовчаню, виродилась в єго голові одинока мисль і она цїлком єго опанувала. Там у хатї на жердцї над постелію висить довгій, червоний пояс... взяти той пояс, пійти до стоділчини, зробити петлю, привязати до платви, закинути собі на шию і — кінець... Через цїлий час він нї про що инше не думав, лише ся одна думка вертїла єму мозок і здавалось навіть робила єму пільгу, а тепер ось він жене до дому мов божевільний, щоби сю думку здїйстнити.
В хатї темно, тихо, хоч мак сїй... Мирон підійшов на пальцях просто до жердки, намацав пояс, здійняв єго, стиснув судорожно в руцї і хотїв ити з хати до стоділчини... Втім місяць вийшов з-за хмари і ocвітив напрасно ясним світлом середину хати. Цїла смуга місячних промінїв впала просто на постелю і Мирон увидїв, як єго четверо дїтей сплять спокійним сном покотом одно биля другого... На их дитинячих личках малювала ся невинність і та спокійна безжурність, яка лише дитячому вікови властива...
Мирон здрігнув ся... "Дїти! — подумав він собі — а я й забув про дїти..." Пояс випав єму з рук на землю, місяць мов навмисне не заходив за хмару, лиш освічував внутро хати і спячі дїти, а Мирон стояв, мов вкопаний, не спускаючи очей зі своїх небожаток... Що з ним за той час дїялось? Він стояв і слухав, як якась невидима сила вступила в него, як якісь відміннй від попередних почуваня ворушились в єго груди... Єго стиснув за серце якійсь невимовний жаль, він впав на колїна, притулив чоло до краю постелї, а з очей хлинули єму сльози цїлим ручаєм... Він не плакав уже майже два днї, а тепер в міру, як єму сльози лились з очей, робилось єму на серци лекше, мов тяжкій камінь зсував ся єму з грудей... Він зложив руки і став з жаром молитись. І молив ся Мирон довго, а нова сила стала в него вступати і спокій розливав ся благодатною струєю по цїлім єго єстві... Він встав, нахилив ся над дїтьми, став их хрестити і цїлувати. "Бідні дїти! — думав він — матери не мають, а що би з ними стало ся, коли-б им і батька не стало?.. Ах, коб ви знали, мої голубята, — говорив він шепотом — від якого кроку виратували в тій хвили свого батька! Дякую вам, мої сердечні, та обіцюю і присягаю вам, що від тепер буду для вас виключно жити і працювати..." Він накрив дїти кожухом і сам сїв коло них на краю постелї схилив голову на руку і став чекати, поки і єго не зморить сон... А місяць все світив і цїкаві зорі заглядали крізь віконце до тихої світлицї...
________
На другій день рано гробар Танас ишов до коршми заморити червака. На дорозї він пригадав собі Мирона і вчерашні єго слова. Він став драпати ся в потилицю. "І от мочиморда з мене непросвітний! — закликав він в пів голосу. — І треба було менї вчера йти до коршми? А тепер бідний чоловік може де висить на бантах?... Ще готова бути людска душа на моїм сумлїню..."
Він пошкандибав до Миронової хати, но чим більше зближав ся до неї, тим поволїйше йшов — якійсь острах робив тяжкими єго ноги. Вкінци він учув, як з Миронової хати виходили рівномірні удари ступи... От, хтось товче просо, се певно Мирон, слава Тобі Господи! Він перехрестивсь і пустив ся скоршим кроком, а за хвилю стояв перед сїнними дверима Миронової хати, котрі були на половину отворені.
— А хто там товче в сїнях просо? — закликав гробар Танас — чи то ти Мироне?
Мирон скочив зі ступи і приблизив ся до дверей. Єго лице було дуже блїде, но спокійне.
— Що робиш? — спитав Танас.
— Товчу просо дїтям на кашу — відповів Мирон. — А ви що скажете? може вам що належить cя?
Танас почухав ся в голову.
— Чи належить ся? — відказав він. — Ага, добре, що ти пригадав... Моя память, видиш, мов решето... Та оно щось нїби теє... Менї вчера дали кількось-там шісток, вже не можу собі пригадати, хоч мене забий... но ще менї щось там прийде... От, що даси, те й буде, та й годї! — Він облизав ся, а єго тусклі очи слабо сверкнули в сторону коршми...
Мирон побіг до хати і винїс гроші.
— Нате! маєте! маєте тут пять шісток — сказав він, даючи Танасови гроші — може буде вже всьо... як кажете?
— Ах, всьо, голубе! аж за багато! Бувай здоров — та жий для дїтей...
Танас стиснув гроші в кулак і потягнув підбігцем просто до коршми — заморити червака.
А Мирон постояв на порозї, подивив ся за відходячим Танасом та повторив єго слова "жий для дїтей" і полїз на ступу товчи просо дїтям на кашу.
[Дѣло, 11.06.1895]