Кілька днів тому мене зворушило повідомлення у газеті. Йшлося про одного чоловіка, який ціле життя займався чимось зовсім іншим, чимось матеріальним і живим, а тепер презентував свою книжку. Матеріал, викладений у книжці, зовсім не стосувався основної діяльності автора, але без того, щоби займатися цією діяльністю, він не мав би нагоди так близько перетнутися із цим матеріалом. Такі випадки вже є зворушливими, бо спричиняються до снування справжньої грибниці культури. Без якої неможливі жодні видатні гриби над землею.
Той чоловік – з допомогою кількох земляків, котрі якраз ціле життя займалися писанням книжок – виклав важливі факти про історії, що відбувалися у карпатських лісах, до яких – і лісів, і фактів – він мав доступ. Занотував не занотоване. Запам'ятав забуте. Презентуючи книжку, автор сказав, що зробив її ще й тому, щоби залишити по собі щось навічно.
Власне це зворушило найбільше. Оте навічно. Спостерігаючи впродовж цілого життя за життям текстів, встиг багато разів пересвідчитися в тому, наскільки ненадійним способом перебування навіть не у вічності, про яку ми насправді не маємо найменшого поняття, а хоча би у сотці років є книжки. Не у сенсі кільканадцяти деків естетично обробленого паперу, а стосовно звичайної згадки, яка уповає до пам'ятання і спроможності хоча би хвилевого повернення.
Тож зворушила наївність. Наївність належить до тих ґрунтовних речей, які можуть зворушити. Зрештою, і до тих небагатьох, які страшенно злять. Все залежить від рівня заангажованості цієї наївності у коло власних потреб. Чим дальша наївність від того, щоби безпосередньо порозумітися заради ефективності дрібної справи, тим більше ніжності і сентименту вона викликає.
Бо, скажімо, вже моя наївність, яка полягала в тому, що замилувався зворушенням від уявлення про чиюсь далеку наївність, виявилася досить болісною. Подумав собі: що за наївність бути переконаним у тому, що саме ця книжка мала би – як безліч інших – занедбатися десь у вовчих ямах забуття. Що ти можеш знати про майбутнє, орієнтуючись на закономірності того, що було. Сам знаєш, якою химерною буває спіраль пам'яті. Які пружини можуть вилізти гострим кінцем із матрацу, на якому рельєф твоїх нерівностей і рухів відтиснений краще, ніж мірки у талановитого кравця.
Дивлячись на те, як забуває і згадує стара хвора мама, маю перед собою трохи інші графіки мозкових процесів. Бачу, як вона забуває важливі речі, які довгий час слугували зовнішнім скелетом культурної ідентичності. Якісь прізвища, імена, хто є хто. Бачу, як вона намагається втриматися на поверхні цього озера. Як важливо орієнтуватися у ширшій акваторії. Як по-молюсковому боляче, коли стулки вже не можуть стримати піщинку, яка, перемішавшись із слизом, породжувала перли. Були перли, тай ся стерли…Потім починається тактика мнемоніки. Ще раз запитати ім'я того, котре вилетіло з голови. Видно, було непотрібним для кінцевої цілості екзоскелету. Спочатку вона пам'ятає про те, що щось забула. Відбувається нагадування. Потому вона забуває, що вже багато днів поспіль пам'ятає про те, що забула, і потребує нагадування. Врешті вона забуває про те, що слід нагадувати. Що щось таке взагалі колись мало значення.
Дійсно, кажу я, це ж таке необов'язкове. Хоч воно є якраз конечним у вибраній колись знаковій системі контакту впізнавання свій-інший. Але не витримує напору.
І врешті з-під непевного намулу, в якому стирчать ненадійні віхи, вибулькує чистий вічний спомин. Вічний, бо він уже зробив і її, і мене, і далі, і далі… Десь на електрівні облаштували справжній басейн, яких не було у місті. Давніше у тій величезній ямі, акуратно обкладеній цеглою, зберігали вугілля. Потім для нього знайшли інший прихисток, а резервуар наповнили чистою водою. Пірнаючи, можна було торкатися мурованих стін, неначе у досконалому фільмі катастроф. Або, як уві сні, в якому вода, що несе різноманітний непотріб, піднімається аж до дахів щільних вулиць, з яких утворилися прекрасні канали… Мама його згадала. Їй тоді було три роки. Вони там купалися зі своєю мамою, чекаючи на тата, який от-от мав вийти з роботи. Так виглядало щастя, яке ледве-ледве вдається тепер запакувати у притомний спогад. Без натяку на вічність.