Триває титанічна праця львівського бібліографа Костянтина Курилишина – видання багатотомника «Часопис "Діло" (Львів, 1880–1939 рр.). Готується до друку шостий том, що охоплює період між 1910 роком і до російської окупації Львова у вересні 1914 року. Таким чином, опрацьованого вже 35  річників «Діла» з його 60-літньої історії: кожен із нас зможе ознайомитися з усіма авторами «Діла» та їхнім доробком, взявши до рук ці ошатно видані томи, багато псевдонімів розкрито вперше, кожен том супроводжує словник маловживаних слів та слів іншомовного походження. А квінтесенцією кожного тому є вступ до нього. Нижче пропонуємо короткий огляд життя Галицького краю у 1910–1914 роках крізь призму «Діла» у викладі Костянтина КУРИЛИШИНА.

 

 

Продовження теми. Попередні публікації:
Галичина 1880-1889 років – очима «Діла»
Галичина 1890–1894 років – очима «Діла»,
Галичина 1895–1899 років – очима «Діла»,
Галичина 1900–1905 років – очима «Діла»,

Галичина 1906–1909 років – очима «Діла»

 

 

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ, ЕКОНОМІЧНЕ, КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ ГАЛИЧИНИ 1910–1914 РР. ЗА ПУБЛІКАЦІЯМИ ЧАСОПИСУ «ДІЛО»

 

У свій 31-й рік функціонування «Діло» ввійшло у меншому форматі, зручнішому як для читача, так і для самого процесу друкування, а також у збільшеному до восьми сторінок обсязі. Розширення кореспондентської мережі у Галичині, Буковині, Австрії, Угорщині, підросійській Україні, Західній Європі сприяло швидшому та якіснішому представленню важливих подій національного життя і світової політики на шпальтах часопису. Редакція «Діла» з гордістю стверджувала: «…наш орґан, початий без великих материяльних засобів та удержуваний здебільша пожертвованєм одиниць, котрі розуміли вагу независимої публїцистичної народної трибуни, перетревав всякі переслїдуваня й репресиї, стаючи висловом думки що-раз ширших кругів нашої суспільности».

 

Упродовж 1910—1914 рр. подієве представлення українського життя у «Ділі» характеризувалося здебільшого не розвитком, а боротьбою за національну ідентичність, яка окреслювалася широким діапазоном вимог — від встановлення українських таблиць на державних інституціях і дотримання прав української мови в усіх сферах життєдіяльності до відкриття українського університету у Львові, запровадження виборчої реформи і надання українцям автономії у межах Австро-Угорщини. І все це відбувалося на тлі загострення загальноєвропейської політичної ситуації й українсько-польських взаємин, українсько-москвофільського протистояння, а також зростання взаємозв’язків між українцями по обидва боки Збруча.

 

У взаємовідносинах «часопис—читач» редакція дорікала своїм користувачам за бажання читати, не витрачаючись на передплату. Адже саме збільшення кількості передплатників було одним із важливих стимулів розвитку пресодруку. Редакція наводила факти, коли інституції, що засновувалися, сподівалися на безкоштовне інформування про це загалу, а також просили про безкоштовне надсилання примірників і обурювалися, коли їм виставляли проплати. «Діло» нагадувало українським інституціям, що одним з їхніх обов’язків має бути підтримка національної преси.

 

Власних дописувачів редакція попереджала, що рукописи, писані нерозбірливим почерком і на обох сторонах листка, не розглядаються; неактуальні й нецікаві матеріали, до яких не долучена поштова марка, не повертаються; статті без зазначення вимоги про гонорар вважаються безкоштовними.

 

У різні періоди 1910—1914 рр. на посадах редактора і видавця працювали Володимир Бачинський, Олександр Борковський, Володимир Кушнір, Василь Панейко. Зазначимо, що з 29 грудня 1913 р. до 3 лютого 1914 р., на час загального страйку друкарських складачів, у Львові виходив «спільний дневник» «“Діло” і “Нове Слово”». Відповідальним за редакцію був Сидір Рудницький (Ізидор Рудницкий). Через окупацію Львова російськими військами під час Першої світової війни «Діло» перенесло редакцію до Відня. Останні числа (193-тє і 194-те) вийшли у Львові 2 і 5 вересня 1914 р. відповідно із редакційними поясненнями щодо кількаденних затримок і висловленням надії про налагодження стабільного виходу часопису надалі. Число за 5 вересня підписав відповідальний за редакцію  Іларіон Свєнціцький.

 

Видрук часопису здійснювався друкарнею Івана Айхельберґера, а з 1913 р. — Видавничою спілкою «Діло», розташованими за однією адресою: Львів, Ринок, ч. 10.

 

На державному рівні виразником інтересів австрійських українців були їхні представники у Галицькому і Буковинському крайових сеймах та Державній раді Австро-Угорської держави. Другого лютого 1910 р. на запрошення голови Українського парламентського клубу Юліана Романчука у Львові відбулася їхня спільна нарада, мета якої окреслювалася необхідністю вироблення узгодженого підходу до вирішення основних національних завдань. Головував на зібранні митрополит Андрій Шептицький, член Палати панів Державної ради і віцемаршалок Галицького крайового сейму. Присутні ствердили, що головною причиною національних суперечок в Австрії є відсутність законодавчо оформлених національних автономій, тож декларували необхідність відокремлення «Великого Князівства Краківського від руського Королівства Галичини» і вимагали забезпечення самоврядування у політичному, економічному та культурному житті українців Галичини і Буковини шляхом поділу місцевих державних структур на національні автономні секції.

 

У червні–липні 1911 р. відбулися вибори до Державної ради. Задля кращої організації передвиборної кампанії Народний комітет Української національно-демократичної партії (УНДП) закликав до створення виборчого фонду, добровільні пожертви з якого планувалося використати для видавання агітаційної продукції, поїздки агітаторів тощо. У подальшому списки жертводавців оприлюднювала рубрика «Складаймо жертви на виборчий фонд».

 

Ведучи самостійну кампанію, УНДП сформулювала основні завдання, якими мали займатися її представники у парламенті, — це питання українського університету, сеймової виборчої реформи, реформування політичного управління, податкової системи і сільського господарства, меліорації ґрунтів і регуляції рік, скорочення терміну військової служби тощо. Кінцеву мету діяльності українських послів Народний комітет визначив у зверненні до русинів Галицької землі, й полягала вона у необхідності «вивести українсько-руський нарід на шлях самостійности, визволити його економічно, піднести культурно та здобути йому в краю й державі автономію і самоуправу». У цьому ж зверненні закликалося голосувати «лише на тих, хто каже, що ми, Русини, є цілком окремий нарід від Москалїв» і було оприлюднено список кандидатів по окремих виборчих округах, який з часом уточнювався.

 

На сторінках «Діла» перебіг виборчої кампанії представляли рубрики «Передвиборчий рух», «Виборчі обманства й розбої», «З поля виборів».

 

Після завершення виборчої кампанії мандат посла Державної ради отримали 26 представників галицьких українців (18 націонал-демократів, 5 радикалів, 2 москвофіли, 1 соціал-демократ) і 5 представників буковинських українців (усі — націонал-демократи).

 

Дев’ятнадцятого липня 1911 р. на засіданні Палати послів українські представники від Галичини і Буковини (націонал-демократи і радикали), об’єднані в Українському союзі, зробили правно-державну заяву, в якій обґрунтували право українського народу на національно-територіальну автономію у складі Австрійської держави. Того ж сесійного дня свою заяву про єдність «малоросів» Галичини і Буковини з росіянами озвучили москвофільські посли.

 

Не обійшлися чергові вибори і без пролиття крові. У цьому випадку широкого розголосу в пресі мали події 19 червня 1911 р., які отримали назву «кроваві вибори у Дрогобичі». Йдеться про 27-й міський округ, де найбільше протистояння відбувалося між Натаном Левенштайном, представником польських демократів, який і здобув мандат, однак відмовився від нього через трагедію, й самовисуванцем Матієм Баліцьким.

 

У результаті розповсюдження поголосків про виборчі зловживання на користь Н. Левенштайна агресивний натовп напав на його виборчий штаб. Дійшло до сутичок з військовими, які застосували зброю, — 26 вбитих (зокрема і померлих у короткому часі через травми) і близько 100 поранених. Звинувачення у необґрунтованому застосуванні зброї висунули комісару Лишковському, який віддавав відповідні накази. Розслідування трагедії доручили спеціальним комісіям, зокрема військовій.

 

Судові процеси проти учасників подій у Дрогобичі проходили у Самборі, а «Діло» інформувало про їх перебіг.

 

У річницю дрогобицької трагедії представники окремих партій створили спеціальний комітет для організації жалобної процесії на кладовище.

 

1911 рік ознаменувався ще одними виборами — 2 квітня розпочалася процедура (вперше на основі загального голосування) виборів послів Буковинського крайового сейму. Стартовий день виборчого процесу продемонстрував значне зменшення кількості виборців—прихильників москвофілів: з-понад 10 тис. осіб під час парламентських виборів 1907 р. до близько 4 тис. осіб. 28 квітня відбувалися вибори з курії громад, і в усіх 10 округах перемогу святкували українські кандидати. Підсумки виборчої кампанії були визнані «величавою перемогою української національної справи над русофільством».

 

Українські посли на першому засіданні створили окремий сеймовий клуб, головою якого обрали Миколу Василька. До позитивних моментів виборчої кампанії, серед іншого, була віднесена підтримка українських кандидатів місцевим єврейським населенням і священиками, зокрема румунськими. Відкриття першої сесії новообраного Буковинського крайового сейму відбулося 27 червня 1911 р.

 

Чергові вибори послів Галицького крайового сейму відбувалися у червні–липні 1913 р. Уся передвиборна кампанія базувалася на твердженні про те, що майбутні обранці зобов’язані затвердити виборчу реформу, з ганьбою провалену попереднім складом сейму. Представляючи своїх кандидатів, Народний комітет наголошував, що після прийняття виборчої реформи сейм повинен бути розпущений задля обрання наступного за новим законодавством.

 

Тактику москвофілів «Діло» критикувало за співпрацю з російськими кураторами і залежність від їхньої фінансової підтримки, а також за передвиборний пакт із т. зв. «вшехпольсько-подоляцькою» коаліцією, яка мала сприяти полякам у здобутті мандатів, належних українському народові. Звинувачення у протиставленні себе українцям завершувало виборчий портрет москвофільського кандидата. Зазначимо, що порушення під час передвиборної кампанії почалися з того, що староства перетворились у центри агітації за кандидатів «вшехпольсько-подоляцько-москвофільського» блоку.

 

Виборчі гасла Християнсько-суспільного союзу (ХСС), очолюваного Олександром Барвінським, називалися «блідим наслідуванням» маніфесту Народного комітету, а основний докір стосувався спроб розбиття одноцільності українського національного табору.

 

Повідомлення про участь Української радикальної партії (УРП) у виборчому процесі обмежилися інформуванням про кандидатів і округи, які вони представляють.

 

Двадцять дев’ятого травня 1913 р. греко-католицький єпископат видав пастирський лист у справі сеймових виборів і виборчої реформи, в якому ствердив, що планована реформа «мусить бути оперта на справедливости» і забезпечити селянству й іншим верствам українського суспільства безпосередню участь у виборчих процесах, де не буде місця «ошуканству, нелеґальности і підкупству». У документі досить чітко прозвучало і застереження щодо можливого відходу народних обранців від загальнонаціональних цінностей: «Посли, які забули би, що вибрав їх християнський, католицький нарід, і в справі віри або Церкви йшли би чи в парляментї чи в соймі проти того, що весь нарід уважає за своє найвисше добро, зірвали би з народом, зриваючи з його найсьвятїйшими засадами і мусїли би зректи ся всякого впливу і охоти старати ся другий раз о мандат».

 

Своє слово щодо сеймової виборчої реформи й пов’язаного з нею українсько-польського порозуміння висловив і римо-католицький єпископат, який, на відміну від греко-католицького, не підтримав компромісний варіант реформи, фактично виступивши на стороні тих польських політичних сил, які не хотіли проведення виборів на основі нового законодавства.

 

Результатом завершення виборчої кампанії з виборів послів Галицького крайового сейму стало обрання 32 представників українського народу — 23 націонал-демократів, 6 радикалів, 2 москвофілів, 1 безпартійного. Окрім того, послами стали 3 українці-вірілісти (митрополит Андрій Шептицький, єпископи Костянтин Чехович і Григорій Хомишин). Перша сесія розпочалася 5 грудня 1913 р. До українського клубу ввійшли 30 послів, окрім москвофілів.

 

Представлення виборчого процесу у часописі доповнювалося рубриками «Виборчий рух», «Виборчі надужитя», «По виборах».

 

Прийняття виборчої реформи стало основним завданням Галицького крайового сейму, і відповідні зміни до чинного законодавства були проголосовані. 12 липня 1914 р. цісар санкціонував новий закон. Незважаючи на те, що пропозиції українських послів переважно ігнорувалися польською більшістю, все-таки із запровадженням загального, рівного, безпосереднього і таємного голосування крайовий законодавчий орган отримав можливість перетворитися із сейму шляхти на народний або польсько-український сейм. Цісарським патентом від 16 липня 1914 р. Галицький крайовий сейм був розпущений, а нові вибори призначалися на жовтень–листопад 1914 р.

 

Однак цим планам не судилося здійснитися. 28 липня 1914 р. «Діло» повідомило, що розірвання дипломатичних відносин Австро-Угорщини з Сербією спричинило цілий ряд надзвичайних державних рішень, серед найважливіших з яких було припинення діяльності сесій Державної ради і крайових сеймів. Відповідно переносилася і дата виборів Галицького крайового сейму. Світ вступав у Першу світову війну.

 

У 1910 р. необхідність проведення виборчої реформи не оминула і Львівську міську раду. Більшість її складу не хотіла змін і робила все можливе, щоб не займатися цим питанням задля збереження status quo. Однак під тиском прогресивних міських сил члени міської ради змушені були створити комісію з виборчої реформи. Нова структура продовжила тенденцію щодо затягування розгляду справи по суті. Інтереси українців та інших національних груп, що творили загал львів’ян, до уваги не бралися. Поляки міцно трималися твердження, що «Львів — се відвічне польське місто», а тому місць для українців у міській раді не передбачалося.

 

Поодинокі польські голоси з пропозицією, що українські представники повинні ввійти до ради пропорційно до кількості українського населення, відкидалися з аргументацією необхідності запобігти жорсткому польсько-українському протистоянню, як це мало місце у Галицькому крайовому сеймі.

 

У результаті, обговорення змін до виборчого законодавства зводилося переважно до обговорення питання виборчих прав жінок. Остаточні рішення приймалися простою більшістю, а не двома третинами, як того вимагав закон, що унеможливлювало їхню легітимність.

 

Через такі суперечності дійшло до нових виборів міської ради, призначених на 28 лютого 1911 р. Загалом рада складалася зі 100 членів, обраних на шестирічний термін, з тою специфікою, що кожних три роки обиралися 50 радних. Народна канцелярія закликала українців до активної участі у виборчій кампанії і найперше запропонувала перевірити списки виборців, які нараховували 15 454 львів’ян.

 

Двадцять другого січня 1911 р. відбулися збори русинів Львова, які вимагали загального, рівного, таємного і безпосереднього виборчого права і пропорційного розподілу мандатів за національною ознакою.  Передвиборні зібрання поляків акцентували увагу на «польськості міста» і «руській небезпеці».

 

За визначенням «Діла», головними характеристичними рисами виборчої кампанії були терор і корупція. За підсумками голосування жоден українець не ввійшов до складу міської ради. По суті, «для Русинів у львівськім ратуши нїчо не змінило ся і нова рада лишить ся дальше “старою” зі своєю шовінїстичною нетерпимістю до всього, що руське».

 

Дев’ятого травня 1911 р. українці Львова оприлюднили протест, яким обґрунтували право 42 тис. львів’ян, українців за національністю, на 20 місць у міському представницькому органі.

 

Наслідком внесених учасниками виборчого процесу протестів адміністративний трибунал у Відні рішенням від 15 червня 1912 р. скасував результати виборів до Львівської міської ради. Після складання мандатів 86 радними намісник Галичини розпустив раду. До обрання нової вирішення нагальних справ громади покладалося на президента міста Йосифа Наймана і двох віце-президентів.

 

Наступні львівські вибори мали відбутися 16 січня 1913 р. Для участі в них був створений окремий український комітет під головуванням Олександра Пісецького. Завданням інституції визначалося об’єднання близько 2 тис. українських виборців для узгоджених дій. Однак під час процедури голосування тільки 544 з них проголосували за національний список. Такий результат пояснювався горожанською і національною байдужістю українських виборців або банальним пристосуванством більшості з них. Вкотре українці залишилися поза мурами ратуші.

 

Організація українців Львова нагадала президії міської ради про право мати власних представників у владі відповідно до процентного співвідношення національного складу міських мешканців.

 

Незважаючи на негативні наслідки останніх двох виборчих процесів, львівська українська спільнота провадила досить активну громадсько-політичну діяльність. Найдієвішими виявилися структури УНДП, які користувалися найбільшою підтримкою серед загалу українців. Посиленням вічевого руху характеризувався 1910 р. Зокрема, 30 січня «Організація Русинів міста Львова», очолювана Євгеном Озаркевичем, провела віче, присвячене справам народного шкільництва з виокремленням питання українських шкіл у Львові. 24 квітня політична організація львівських українців обговорювала політичне становище українського народу, справу національного університету, репресії проти українського руху у підросійській Україні. Після віча присутні вирушили організованою колоною до російського консульства, проте поліція перекрила підступи до закордонного представництва.

 

Восьмого листопада 1910 р. русини Жовківського передмістя висловилися щодо справи сеймової виборчої реформи. Це ж питання стало основним під час віча українців Львова, організованого Народною радою. Про підсумки річної праці свідчили загальні збори міської політичної організації, проведені 14 грудня.

 

Тема необхідності зміни законодавства щодо виборів послів Галицького крайового сейму була провідною і 1911 р.

 

Наступного року одне із найчисленніших віч у Львові (близько 3 тис. осіб) відбулося 30 червня. Стосувалося воно необхідності заснування українського університету, що визнали однією із найбільш «пекучих справ культурного і суспільно-полїтичного житя цїлої України».

 

Критика польських опонентів за небажання домовлятися з українцями з важливих питань суспільно-політичного життя, висловлення довіри українським послам Державної ради і Галицького крайового сейму, окреслення визначної ролі Львова у процесі національного відродження українців стали провідними темами віч і зборів львівських русинів у 1913 р.

 

У грудні цього ж року відбулися перші збори політичної організації українців Городоцького передмістя. У травні 1914 р. структуру УНДП поповнила політична організація Личаківської дільниці, а 3 травня українство Львова маніфестувало проти москвофільського руху. Збори відбувалися одночасно у шести локаціях міста. У прийнятих резолюціях стверджувалося, що в Австро-Угорщині немає російського народу, а є український — свідомий власної національної окремішності і самостійності; що підтримка москвофільського руху і православ’я російськими націоналістами має на меті підготувати ґрунт для майбутньої російської інвазії під гаслом захисту прав православних росіян; що москвофільський рух ворожий не тільки українській національній ідеї, а й інтересам Австро-Угорської монархії. Окремо висловлювався протест проти утисків українського руху у підросійській Україні, особливо щодо заборони відзначати 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка.

 

Упродовж 1910—1914 рр. проведення віч, на яких обговорювалися як загальнонаціональні політичні, економічні і культурні (особливо шкільництво), так і суто місцеві питання, набуло масового поширення. Будь-яке гостре питання негайно виносилося на загальнонародне обговорення задля максимально широкого документального представлення суспільної думки перед владою. У разі заборони зібрання практикувалися довірочні збори, на скликання яких мали право посли Державної ради і крайових сеймів.

 

«Діло» інформувало не тільки про віча на місцях, а й про інші актуальні питання регіонального життя, зокрема у Белзі, Бережанах, Бібрці, Богородчанах, Борщеві, Бродах, Бурштині, Бучачі, Городенці, Городку, Гусятині, Делятині, Добромилі, Долині, Дрогобичі, Жидачеві, Жовкві, Заліщиках, Збаражі, Зборові, Золочеві, Калуші, Кам’янці-Струмиловій, Коломиї, Комарному, Косові, Краківці, Кутах, Ліську, Миколаєві, Надвірній, Новому Санчі, Новому Яричеві, Отинії, Перегінську, Перемишлі, Підгайцях, Раві-Руській, Радехові, Рогатині, Рожнові, Рудках, Самборі, Скалаті, Сколе, Сокалі, Станіславі, Старому Самборі, Старих Кутах, Стрию, Сяноку, Теребовлі, Тернополі, Тисмениці, Тлумачі, Тлустому, Турці, Хирові, Ходорові, Чорткові, Щирці, Яворові.

 

Представляючи інтереси УНДП, «Діло» популяризувало ідеї партії і публікувало звіти з нарад Ширшого народного комітету і партійних з’їздів, які скликалися наприкінці кожного року. Обговорюючи поточну політичну ситуацію, делегати позитивно оцінювали діяльність українських послів у Державній раді і Галицькому крайовому сеймі й закликали народних представників до жорсткого протистояння щодо уряду, допоки останній не змінить ставлення до українського питання на державному і місцевому рівнях. Остаточним його вирішенням українці вважали національно-територіальну автономію у складі Австро-Угорської держави, тобто поділ Галичини на українську і польську складові з окремими намісництвами і сеймами.

 

У питанні сеймової виборчої реформи УНДП стверджувала, що за її кінцевий результат відбувається боротьба між польськими партіями, тому бажано, щоб уряд втрутився у ситуацію і запропонував проект реформи в інтересах обох народів. Обов’язковою умовою вважався пропорційний розподіл мандатів за національною ознакою.

 

Вирішення питань шкільництва, на думку делегатів партійних форумів, лежало у площині поділу крайової шкільної ради на українську і польську автономні складові, відкритті державних народних шкіл у громадах, де кількість українських дітей шкільного віку сягає 40 осіб, заснуванні необхідної кількості державних учительських семінарій і гімназій. Допоки вимоги не стануть реальністю, пропонувалося підтримувати відкриття приватних українських навчальних закладів. Найскладнішою освітянською проблемою виявилася боротьба за заснування українського університету у Львові.

 

У внутрішньопартійному будівництві передбачалося максимально поширити мережу партійних осередків на міста і повіти. У структурах на місцях мали діяти політичний, економічний, шкільний, просвітній, сокільський комітети. Недоліком організаційної роботи вважалася недостатня робота інтелігенції серед народу.

 

Належна увага на кожному з’їзді приділялася функціонуванню національної преси, яку називали важливим чинником формування національної свідомості. Виразником ідей УНДП були загальнонаціональний часопис «Діло», часопис для селян «Свобода», часопис для міщан «Нове Слово». Завдання для преси окреслювалися трьома основними вимогами: критичне представлення подій політичного життя з обов’язковим аналізом позитивних і негативних моментів; агітація, тобто формування національної свідомості; цікавість як уміння доступного відтворення різних проявів громадського життя.

 

Окрім того, розглядалися питання, наприклад, організації конскрипції (особливу увагу пропонувалося звернути на роз’яснювальну роботу щодо заповнення рубрик про розмовну мову і віросповідання); боротьби з алкоголізмом і тютюнопалінням; унормування еміграційних процесів як у напрямку Американського континенту, так і сезонних заробітків у Німеччині; надання допомоги селянським господарствам, постраждалим від стихійних лих, тощо.

 

Учасниками кожного партійного з’їзду УНДП були близько 500—600 делегатів. Зазначимо, що до участі у форумах не допускалися ті члени Ширшого народного комітету, які мали борги по сплаті партійних внесків.

 

Важливі питання повсякденності знаходили відображення у спеціальних комунікатах, постановах, заявах, оголошеннях, зверненнях Народного комітету, наприклад, щодо підтримки українського сеймового клубу за демонстраційний виступ 18 жовтня 1910 р. проти систематичного нехтування крайовим законодавчим органом правами і потребами українського народу; виборчої реформи з виборів послів Галицького крайового сейму; виборів послів Державної ради у 1911 р.; закриття чергової сесії Галицького крайового сейму у лютому 1912 р. без вирішення основного питання — прийняття виборчої реформи; боротьби за український університет і визнання Львова єдиним місцем його прописки; фальсифікації результатів перепису населення від 31 грудня 1910 р.; підтримки компромісного варіанта сеймової виборчої реформи; успішного завершення виборчої кампанії з виборів послів Галицького крайового сейму у 1913 р.; систематичних «конфіскат» львівською прокуратурою окремих публікацій з українських часописів; судового процесу проти Семена Бендасюка і товаришів, звинувачених у державній зраді; прохання долучатися до передплати часопису «Свобода», оскільки більшість дотеперішніх передплатників, представників сіл, були призвані до війська у зв’язку з початком Першої світової війни.

 

Ситуативними союзниками УНДП у політичній боротьбі за права українського народу виступали Українська радикальна партія (УРП) і Українська соціал-демократична партія (УСДП). Короткі повідомлення про щорічні з’їзди радикалів, які у 1910 р. святкували 20-річчя створення партійної інституції, інформували, зокрема, про висловлення підтримки послам від УРП у законодавчих органах влади.

 

Одним із пріоритетних напрямів партійної діяльності радикалів стала підтримка т. зв. «сезонної еміграції» до Німеччини. Це пояснювалося надлишком робочих рук у Галичині й можливістю отримувати достойну оплату праці, що ставало важливим, а часто і основним джерелом прибутків селянських родин на місцях. Зазначимо, саме еміграцію, а не галицьку пресу радикали вважали визначальним фактором у формуванні світогляду українського селянина, який, спираючись на власний досвід, міг порівнювати два різні способи життя.

 

Разом з тим вони виступали за посилення політичної агітації серед селян і розвиток їхньої економічної діяльності, жорстко критикували полонізацію шкільництва і вимагали відкриття українського університету, домагалися припинення практики надання концесій на відкриття шинків без згоди місцевих громадських рад, закликали до бойкоту корчм і шинків.

 

Якщо представники УРП формували власну політичну позицію на співпраці із селянством, то соціал-демократи більшість питань розглядали через призму користі для пролетаріату. Так, на їхню думку, справою заснування українського університету у Львові мав опікуватися український пролетаріат, бо, мовляв, тільки його представники здатні вибороти національну вищу школу.

 

У 1912 р. у середовищі УСДП сформувалися дві групи — полонофільська (Семен Вітик, Микола Ганкевич, Теофіл Мелень) і національна (Осип Безпалко, Володимир Левинський, Яків Остапчук). На п’ятому конгресі УСДП, який відбувся у березні 1914 р., партійний розкол було подолано і дві фракції, праця яких зосереджувалася навколо часописів «Вперед» й «Земля і Воля», оголосили про об’єднання. Розглядаючи питання міжнародної політики, учасники конгресу ствердили, що «тільки демократична, на автономії народів основана Австрия, може сповнити свою історичну місию — стати заборолом проти варварського походу царату на Европу».

 

Сьомого грудня 1912 р. представники УНДП, УРП і УСДП провели у Львові міжпартійний з’їзд за участі близько 200 делегатів, на якому обговорили міжнародну ситуацію загалом і ставлення українців Австрії до можливого австрійсько-російського воєнного конфлікту зокрема. Прийнята резолюція недвозначно передбачала, що «весь український народ однодушно, з огляду на тяжке положенє українського народу в Росиї, своїми симпатиями і дїлом стане по сторонї Австриї».

 

У цей же час у Львові на безпартійній основі був створений Український інформаційний комітет, який ставив собі за мету повідомляти світ про українські національні справи.

 

Сповіщення про «руссофільські» з’їзди відображали критичне ставлення редакції «Діла» до москвофільської політики, яка користувалася підтримкою як окремих внутрішньодержавних політичних сил, так і російських. Відмінність в ідеології й орієнтація на різних покровителів привела до партійного розколу москвофільського руху на «старорусинів» (декларували лояльність Австрійській державі) і «новокурсників» (обстоювали єдність з Росією), які гуртувалися навколо своїх пресодруків «Галичанинъ» і «Прикарпатская Русь» відповідно.

 

Ворожою і абсолютно неприйнятною для українців вважалася програма «новокурсників», які прагнули визнання російського народу у межах Австрії, а в перспективі — входження Галичини як «русского краю» до складу Росії. Недалекоглядні польські й австрійські політики вбачали у такій позиції тільки можливість послаблення загальноукраїнського політичного руху. І даремно, бо вже наприкінці 1911 р. москвофільська і російська націоналістична преса почала погрожувати Австрії перспективою війни з Росією за переслідування росіян і православ’я у Галичині — тактика, яку російська держава використовує й у новітній історії.

 

Негативно сприйняло «Діло» і створення у 1911 р. Християнсько-суспільного союзу, який продовжив політику Католицького русько-народного союзу. Його прихильники гуртувалися навколо Олександра Барвінського і часопису «Руслан». Основна критика їхньої діяльності стосувалася відсутності чіткої позиції щодо вирішення нагальних політичних і національних питань, бажання монополізувати захист «русько-католицької віри і Церкви» і протиставити себе іншим українським політичним партіям, у першу чергу — УНДП.

 

Упродовж 1910—1914 рр. продовжилися спроби ревізії взаємин між Австрією і Угорщиною як складовими дуалістичної держави. Внутрішньополітичні суперечності в Угорщині, які тривали близько року і не давали можливості призначити прем’єр-міністра, на початку 1910 р. стишилися, і Кабінет міністрів очолив Володислав Люкач. Сформувати кабінет не вдалося, й незабаром його замінив Карой Куен-Гедерварі. Обидва представляли ліберальну партію. Новий прем’єр декларував проведення політичних і соціальних реформ, основною з яких вважалася виборча, базована на загальному і рівному праві голосування.

 

Проти нового уряду виступив Угорський сейм, який назвав міністрів «лакеями цісаря» і оголосив їм вотум недовіри. Натомість цісар висловився за розпуск законодавчого органу, що і сталося 22 березня 1910 р. Бажання послів завадити процедурі оприлюднення цісарського рескрипту про припинення їхніх повноважень призвело до сутичок, під час яких три міністри і кілька депутатів отримали поранення.

 

Підготовка до наступних виборів Угорського сейму, які були призначені на червень 1910 р., характеризувалася спробою прем’єра заручитися підтримкою соціалістів і неугорських народів. Уперше у виборчій кампанії брав участь русин як окремий урядовий кандидат. Ще три українці представляли окремі партії. У виборчих перегонах перемогу здобула урядова Національна партія праці. З українців мандати отримали о. Юрій Негребецький (урядова партія) і Антон Бескид (клерикальна партія). Перше засідання нового складу Угорського сейму відбулося 21 червня.

 

Двадцять п’ятого січня 1911 р. на порядку денному послів було руське питання. Розглядалася економічна проблема, яка отримала назву «хазарської». Йшлося про лихварство, спричинене діяльністю євреїв, емігрантів з Галичини, на землях, заселених українцями. «Хазарське питання» називали однією із найбільших перешкод культурного піднесення угорських русинів.

 

Того ж року українці протестували проти запровадження у руських церквах угорської мови замість церковнослов’янської. Відповідного листа було скеровано до всіх єпископів Угорщини.

 

Перешкодою національного розвитку Угорської Русі «Діло» вважало укорінений там вплив москвофільства, яке, зрештою, діяло в руслі інтересів угорської державної думки. Підтвердженням цьому слугували, наприклад, недопуск народної мови до місцевого адміністрування і шкільництва, а також заборона поширення українських видань, зокрема часопису «Діло».

 

1912 рік в угорській політиці позначився відставкою кабінету К. Куена-Гедерварі й поновним призначенням В. Люкача. Небажання останнього запроваджувати повноцінну виборчу реформу призвело до масових народних протестів у Будапешті зі значною кількістю загиблих і поранених. Сейм очолив Стефан Тіса. Боротьба між опозицією і прихильниками президента сейму і голови Кабінету міністрів тривала. Дійшло до замаху на життя С. Тіси, в якого у стінах парламенту невлучно стріляв посол Юлій Ковач.

 

Наступного року половинчасту виборчу реформу прийняли, однак підготовка до самих виборів виявила факти фінансових махінацій з боку прем’єра, який змушений був піти у відставку. Новим очільником угорського Кабінету міністрів цісар затвердив С. Тісу.

 

Кожна згадка про українців Угорщини у «Ділі» відтворювала незмінний принцип мадяризації, застосовуваний владою щодо русинів. Фактично українці були позбавлені можливості «розвивати ся й заняти правно-полїтичне становище в державі як окремий нарід, як самостійна нация». Подібну ситуацію не могла не використати Росія для проведення «руссофільсько-православної» агітації, одним із наслідків якої став судовий процес проти 94 угорських русинів, звинувачених у державній зраді.

 

Щодо внутрішньополітичної ситуації у Російській імперії, то для її керівництва неприйнятною була формула, яка б уможливлювала розвиток національного життя неросійських народів, як це мало місце після революційних подій 1905 р. Одним із таких кроків стало розпорядження прем’єр-міністра Петра Столипіна, прийняте на початку 1910 р., про унормування діяльності товариств. Його суть зводилася до заборони на заснування нових українських інституцій і поступова заборона діяльності існуючих.

 

Одним із проявів утілення в життя столипінського циркуляра стало рішення київської адміністрації від 21 квітня 1910 р. про розпуск місцевого товариства «Просвіта», яке пропрацювало чотири роки і завдання якого окреслювалися необхідністю сприяти розвитку національної культури, зокрема просвіті українського народу його рідною мовою. Нищенню українства у Києві сприяв реакційний «Клубъ русскихъ націоналистовъ», уособленням політики якого були відомі українофоби Тимофій Флоринський, тодішній київський цензор, і Анатолій Савенко, співробітник часопису «Кіевлянинъ».

 

Обмеження і заборони стосувалися й інших товариств «Просвіта» — житомирської, подільської, миколаївської, катеринославської, великоперещепинської, мелітопольської та ін.

 

У лютому 1911 р. було відмовлено у заснуванні «Київського видавничого товариства ім. Бориса Грінченка». Черговий удар царський уряд спрямував проти Українського клубу в Києві, діяльність якого була заборонена у жовтні 1912 р. з мотивацією — за порушення статуту й утримання нелегальної бібліотеки, насправді ж — за наявність у читальні примірників американського часопису «Свобода», публікації якого були неприйнятними для російської цензури. Інституція пропрацювала п’ять років, а мета її діяльності полягала у можливості забезпечити проведення вільного часу для своїх членів та їхніх сімей «з користю і приємністю».

 

У березні 1913 р. стало відомо про заборону київському товариству «Родина» організовувати будь-які виклади українською мовою.

 

Наступного року «Діло» інформувало про факти заборон україномовних театральних вистав і дитячих новорічних свят, урочистостей з нагоди 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка, різноманітних науково-культурологічних заходів, підготовлених Українським науковим товариством і товариством «Родина» у Києві. Разом з тим повідомлялося про «общерусский» проект на знищення українства, одним із штрихів якого було звернення «Союза русского народа» до влади з пропозицією заборонити використовувати українську мову на вивісках, афішах тощо і закрити всі українські книгарні й інституції.

 

Менш репресивним було ставлення влади до діяльності українських товариств на суто російській території. Зокрема, в одному з газетних матеріалів давалася коротка характеристика українських студентських товариств у Санкт-Петербурзі за 1912 р. Студентські організації діяли при Політехніці (35 членів, Михайло Грушевський — перший почесний член, хор), університеті (гурток українознавства, 60 членів), Технологічному інституті (33 члени), Інституті цивільних інженерів (близько 20 членів), Гірничому інституті (35 членів). Подібні структури діяли також при Вищих хліборобських курсах (40 членів, хор), Бестужевських жіночих курсах (49 членів), жіночому лікарському Інституті. Інформувалося про їхні бібліотеки, фонди окремих з яких поповнювалися також періодичними виданнями з Галичини, проведені збори, виголошені реферати.

 

Незважаючи на певне толерування, незацікавленість влади в існуванні національних товариств підтверджують, зокрема, факти непоодиноких заборон на проведення ними запланованих заходів. Так, наприкінці 1912 р. міська влада Санкт-Петербурга двічі забороняла культурологічні акції українського товариства «Громада», мотивуючи такі рішення то невчасним інформуванням, то непристосованістю приміщення.

 

Другого грудня 1910 р. при московському Товаристві слов’янської культури була створена Українська секція як суто культурна організація, завдання якої полягали в інформуванні російського громадянства про українське національне питання. Для інтенсифікації й популяризації діяльності створили наукову секцію і планували видавати російськомовний журнал українознавства. Серед діячів Секції — Іван Алчевський, Федір Корш, Агатангел Кримський, Олекса Новицький, Симон Петлюра, Микола Філянський, Сергій Хвостов, Микола Янчук.

 

Ще одним осередком українського життя у Москві був музично-драматичний гурток «Кобзар». У січні 1913 р. «Діло» констатувало факт поступового занепаду активної діяльності обох інституцій.

 

Короткі замітки стосувалися характеристики життя українців у Тюмені і Воронежі.

 

Ігнорування національного питання стало одним із проявів законотворчої діяльності третьої Державної думи (1907—1912 рр.). Будь-яке українське питання, наприклад про загальну освіту, місцевий суд, земства на Правобережній Україні, відокремлення Холмщини, не знаходило підтримки серед більшості депутатів. Винятком стало внесення 37 членів Думи про мову викладання у початкових школах на територіях із переважаючим складом українського населення. Законодавчу ініціативу обговорили і передали на розгляд шкільної комісії, проте у проектах закону про народну освіту вона була повністю проігнорована.

 

«Діло» нагадувало, що якщо у третій Державній думі через положення нового виборчого законодавства української фракції не було, то у перших двох діяли окремі українські групи, які «виразно виступали як національне представництво українського народу», декларуючи необхідність національно-територіальної автономії у складі Російської імперії.

 

Четверта російська Дума, обрана у жовтні 1912 р., розпочала роботу з ознайомлення з програмою уряду, який внутрішню політику вибудовував на гегемонії російської нації.

 

У червні 1913 р. у Державній думі під час обговорення бюджету згадали й українське питання, критикуючи уряд за «безтолкову» політику щодо українців, особливо у мовному питанні. В обороні національних прав українського народу виступили представники поступових партій. На противагу їм праві політичні сили, від октябристів до націоналістів, підтримали заяви, що українці є невід’ємною частиною «єдиного російського народу». По суті жодних рішень не приймалося.

 

Упродовж 1910—1912 рр. продовжилася адміністративно-політична історія зі створення Хомської губернії. У січні у Холмі відбувся з’їзд «російських» діячів за участі 275 осіб (із самого Холма було 75 представників). Серед ухвал — вимога швидшого відокремлення Холмщини, з аргументацією, щоби місцевий селянин звикав, що його земля — це не Польща, а Росія; створення у новій губернії територіальних органів влади, у яких місцевим «росіянам» належалося б 60 відсотків місць; виключення євреїв з виборчих процесів. Також висловлювалася надія на швидке «повернення» католиків до православної віри. Для українців подібні рішення означали, що «маємо ще оден зразок боротьби Росиян і Поляків за землю українську й український нарід».

 

У польсько-російському протиборстві найбільш потерпало українське населення, бо обидві сторони трактували його лише за віросповіданням: католик — значить поляк, православний — значить росіянин. Про перманентні успіхи релігійної агітації свідчили часті масові переходи вірян з однієї конфесії до іншої.

 

Показовими зразками веденої Росією політики можемо вважати факт закриття у Кобилянах Надбужних єдиної української сільської читальні на Холмщині (1910 р.) і заснування заходами Холмського єпископа Євлогія «ремесленного училища» у Холмі (1910 р.), російські вихованці якого, роз’їхавшись за місцем працевлаштування, мали стати пропагандистами об’єднавчої ідеї.

 

Обговорення цього питання Державною думою у 1911 р. завершилося рішенням про створення нової губернії у липні 1912 р. (мотивація — необхідність запобігання полонізації тамтешнього російського населення). Окрему увагу було приділено шкільництву. Пропозиції спеціальної комісії зводилися до запровадження російської мови як мови викладання, з єдиним винятком — у середніх школах Холмщини, де більшість становили польські учні, дозволялися виклади польською мовою. Про права української мови у шкільництві взагалі не згадувалося.

 

Проти ідеї створення Хомської губернії виступила меншість складу комісії, яка заявила, що історичний матеріал, представлений урядовим проектом, не відповідає історичній правді, статистичні дані сфальшовані, а твердження про те, що населення краю є за національністю росіянами, суперечить дійсності. Критично оцінив ситуацію і один з лідерів кадетської фракції Федір Родічев, який висловив переконання, що ймовірний визвольний рух проти польських панів на Холмщині пройде під українськими, а не російськими прапорами.

 

Протести лунали і з боку офіційних польських чинників Австрійської держави, які часто покликалися на положення Віденського трактату 1815 р. Натомість їхні опоненти зазначали, що цей документ передбачав незмінність тільки зовнішніх кордонів Царства Польського і залишав за російським царем можливість довільної зміни внутрішніх меж.

 

У 1912 р. у Думі продовжилися дебати про холмське питання. 28 лютого було прийнято одну з пропонованих поправок, згідно з якою новостворювана Холмська губернія мала залишитися складовою Царства Польського. Під час останнього, третього, читання проекту закону ця поправка була скасована і залишилася редакція, яка передбачала вилучення Хомської губернії з підпорядкування Варшавського генерал-губернатора і передачу її під безпосереднє управління міністерства внутрішніх справ. У лютому 1913 р. керувати новою адміністративно-територіальною одиницею доручили колишньому сідлецькому губернатору Олександру Волжину.

 

Незважаючи на тотальну русифікацію, особливо у питаннях шкільництва, віросповідання, документообігу, «Діло» пропонувало визнати факт відокремлення Холмщини корисним для української національної політики. Обґрунтовувався такий висновок адміністративним наближенням, яке українці могли трактувати як «прилучення», до Києва. Ще одним важливим визнавався фактор більшої шкоди для українців від процесу полонізації, ніж русифікації. Мався на увазі релігійний чинник і можливість зміни політичної ситуації у Російській імперії.

 

У 1910 р. увагу європейського політикуму привернула чергова неординарна подія російської внутрішньої політики. Йшлося про рішення переглянути відносини з Фінляндією, яка 1809 р. була включена до складу Російської імперії як Велике Князівство Фінляндське на правах широкої автономії. Спроба обмежити автономічні права вилилися у маніфест Миколи ІІ від 27 березня, який анонсував прийняття відповідного законопроекту по Фінляндії. Урядовий документ позбавляв автономію можливості вести власну внутрішню політику. У ньому наголошувалося, що Фінляндія є невід’ємною складовою Російської держави, на території якої діє загальнодержавне законодавство.

 

Двадцять восьмого травня 1910 р. Фінляндський сейм ухвалив відповідь на царський маніфест, у якій обґрунтував неможливість уніфікації свого законодавства з російським через порушення положень власної конституції. Незважаючи на протести як у середині країни, так і європейських держав, російська Дума 30 червня прийняла закон, що зводив нанівець автономічний устрій Фінляндії.

 

У міжнаціональних відносинах важливе місце належало українсько-єврейським взаєминам, особливо коли йшлося про питання власної національної ідентичності. Статистика свідчила, що з приблизно 8 млн мешканців Галичини євреї становили близько 900 тис. осіб. Переважали вони у складовій міського населення, і значна їх кількість проживала у східногалицьких містах. Більшість галицьких купців були євреями. Близько половини адвокатів і лікарів також представляли єврейську національність.

 

Для українських селян негативний образ єврея пов’язувався із лихварством. Бідність, спричинена недолугою політикою держави у сільському господарстві і природними катаклізмами, змушувала селянина оформляти кредити, переважно короткотермінові і під високі відсотки. Неспроможність вчасного погашення позики призводила до початку процесу ліцитації, тобто боржника через суд позбавляли власного майна. Відповідно земельна і майнова власність євреїв зростала.

 

У січні 1911 р. крайовий виділ організував слухання у справі «жидівської нужди». Примітно, що до участі у нарадах не запросили представників від українців. Напередодні заходу запрошення таки надійшло Євгену Олесницькому, але він ним не зміг скористатися через запізнілість звернення.

 

Учасники слухань виробили пропозиції щодо покращення долі єврейського народу. Серед них — уможливлення доступу євреїв до державної служби і до членства в усіх крайових організаціях, зокрема кредитних, кооперативних, промислових, хліборобських, гуманітарних тощо; забезпечення умов для обов’язкової початкової освіти (вихідна субота, єврейські вчителі, єврейська релігія); організація кредитування для налагодження бізнесу; створення і підтримка єврейських торговельних організацій; заснування промислових шкіл, які сприятимуть євреям у здобутті фахової освіти; надання субвенцій для організації єврейської самопомочі.

 

«Діло» досить скептично оцінило можливість виконання прийнятих пропозицій, назвавши нараду агітаційним заходом, метою якого було продемонструвати, що «край думає про Жидів».

 

Реєстр галицьких єврейських політичних партій у 1910 р. поповнила «Жидівська Народна Партія», діяльність якої мала базуватися на забезпеченні правничої допомоги потребуючим, особливо дрібним промисловцям і ремісникам; створенні національних економічних інституцій; уможливленні дешевого кредитування; створенні культурних інституцій, зокрема публічних бібліотек, університетів, гімнастичних товариств, стипендійних фундацій; підтримці мистецтва і літератури задля піднесення морально-просвітнього рівня широких народних мас. Необхідність створення нової політичної сили пояснювалася погіршенням економічного і політичного становища галицьких євреїв.

 

Серед рішень Єврейської соціал-демократичної партії «Діло» виокремило резолюцію щодо конскрипції, прийняту на партійному з’їзді 17 грудня 1910 р. Соціал-демократи вимагали визнати єврейську мову розмовною під час планованого перепису населення і протестували проти зарахування євреїв до українського, польського чи німецького народів.

 

У 1911 р. позитивні тенденції у представленні діяльності сіоністської партії змінилися на критику через перехід на угодовські позиції у взаєминах з поляками, проявом чого стала співпраця послів обох народів у стінах Галицького крайового сейму. Разом з тим на своїх вічах представники сіоністів засуджували прояви полонофільської політики, вимагали затвердження сеймової виборчої реформи, створення трьох національних курій (єврейської, української, польської) і пропорційного за національною ознакою поділу мандатів.

 

Віча студентської єврейської молоді, наприклад у Львові та Чернівцях, на чільне місце висували вимогу законодавчого визнання єврейської національності.

 

Зростання національної самосвідомості привело до популяризації існуючих і заснування нових єврейських часописів, які виходили у багатьох галицьких містах, зокрема Бродах, Кракові, Львові, Новому Санчі, Ряшеві, Станіславі, Сяноку, Тернополі.

 

Національна тематика через призму армійських буднів у досліджуваний період не часто з’являлася на шпальтах часопису. Наявні ж матеріали публікувалися переважно у рубриці «Новинки» й акцентували увагу, зокрема, на нехтуванні українськими релігійними святами у військових підрозділах, забороні воякам бути членами товариства «Просвіта» і читати її видання, забороні офіцерам надсилати кореспонденції до преси, організації відпусток для вояків на час жнив, голодуванні військовослужбовців санітарного відділу військового шпиталю у Перемишлі через неякісне харчування, 250-річчі 24-го піхотного полку, рекрутованого з Коломийщини і суміжних повітів, умовах прийому до кадетських шкіл.

 

Упродовж 1910—1914 рр. переважно позитивні тенденції розвитку продовжили демонструвати українські кредитні й господарські інституції. Знаковим стало заснування у Львові акціонерної спілки «Земельний Банк Гіпотечний», перше засідання наглядової ради якого відбулося 2 січня 1910 р. Президентом ради обрали Теофіла Дембицького, віцепрезидентом — Костя Левицького. Адміністрація установи розташувалася у будинку товариства «Дністер» (вул. Підвальна, ч. 7).

 

Як свідчила назва, перша українська банківська установа передовсім повинна була підтримувати і забезпечувати земельні інтереси руського народу Галичини і Буковини, надаючи довготермінові кредити під низькі відсотки. Планували також оформляти позики під заставу цінних паперів, відкривати рахунки для юридичних і фізичних осіб, приймати на депозит цінні папери і коштовні предмети. Заборонялося брати участь у спекулятивних біржових операціях.

 

На початку діяльності основний капітал банку становив 1 млн корон, поділений на 2500 акцій. Офіційне відкриття установи відбулося 1 квітня. За перші три місяці функціонування у Земельному банку було оформлено 1175 угод, серед яких значну частину становили селянські кредити у межах від 1 тис. до 20 тис. корон.

 

На березень 1914 р. український банк, серед іншого, уклав 1714 іпотечних кредитів на суму близько 6,7 млн корон. 128 національних товариств скористалися банківським кредитним портфелем на понад 3,1 млн корон. Зростали вклади фізичних і юридичних осіб. Сума сплачених податків у 1913 р. сягнула майже 41 тис. корон, а резервні фонди склали 173 506 корон.

 

Чергова українська фінансова інституція п. н. Товариство взаємних убезпечень на життя і ренти «Карпатія» розпочало діяльність у Чернівцях. Установчі збори відбулися 1 липня 1911 р. Почесним президентом обрали митрополита Андрія Шептицького. Через два місяці функціонування товариство відкрило у Львові (вул. Куркова, ч. 5) головну філію, яку очолив Омелян Любич-Могильницький.

 

Дванадцятого травня 1913 р. надзвичайні загальні збори «Карпатії» прийняли рішення про перенесення централі із Чернівців до Львова. 26 вересня уряд затвердив зміну статуту, яка уможливила виконання рішення про переїзд. 31 жовтня у Львові відбулися загальні збори товариства, які відкрив голова наглядової ради Стефан Смаль-Стоцький. Необхідність зміни прописки пояснювалася проханням галицьких членів інституції, які представляли понад 90 відсотків клієнтів «Карпатії».

 

Восени 1911 р. перелік українських фінансових товариств Львова поповнився міським кредитним товариством «Народний Дім», розташованим на Городоцькому передмісті, який відразу зарекомендував себе «не тільки орґанїзацийним осередком, а також поважною материяльною підставою для деяких культурних інституций сеї дїльницї». За два роки діяльності кількість членів зросла до 399 осіб, 158 з яких були власниками реальностей.

 

Запроваджений засновниками товариства досить високий розмір членського внеску у статутний фонд (50 корон) дозволив інституції користуватися кредитами крайового банку з найнижчою відсотковою ставкою. Чистий прибуток у 1913 р. становив 919 корон, з яких 132 корони поповнили резервний фонд.

 

Активну діяльність демонстрували і діючі національні фінансові структури, незважаючи на те, що 1913 р. став роком фінансової депресії, інфляції і «рільничої катастрофи», спричиненої стихійними лихами. Зокрема, Крайовий кредитовий союз (КСК) наприкінці 1913 р. нараховував 906 членів, 480 з яких представляли окремі українські інституції. Загальний касовий обіг перевищив 105 млн корон. Чистий прибуток становив майже 57,5 тис. корон, що дозволило збільшити резервний фонд на понад 7 тис. корон.

 

Крайовий ревізійний союз (КСР) виконував функцію українського центрального осередку кооперативного руху, який на початок 1913 р. об’єднував 557 інституцій, серед яких переважали кредитні (343 структури), споживчі (42), молочарські (42), для збуту худоби (38) тощо. Найважливішою функцією КСР залишалося проведення ревізій. У 1912 р. відбулося 364 таких інспекцій. Також канцелярія Союзу сприяла організації документообігу і правильному оформленню фінансової документації у підконтрольних інституціях, забезпечувала видавання часописів «Економіст» і «Самопоміч».

 

КСР розпоряджався фондом безпроцентних позичок для новозаснованих товариств, належав до міжнародного кооперативного союзу і загальноавстрійського Союзу хліборобських спілок.

 

У 1913 р. КСР був відзначений великою золотою медаллю на господарській виставці у Києві за організацію представлення галицьких кооперативних товариств.

 

Шістнадцятого вересня 1912 р. 20-річний ювілей заснування відзначило товариство взаємних убезпечень «Дністер», про успіхи якого свідчило хоча б збільшення штату від 7 до 140 працівників. Офіційне святкування відклали до чвертьвікового ювілею, обмежившись богослужінням у церкві Успіння Пресвятої Богородиці.

 

За роки праці «Дністер» розвинувся у найповажнішу фінансову інституцію українців. Кількість страхових угод зросла із понад 14 тис. у 1893 р. до 272 204 у 1912 р. За 20 років страхові виплати становили понад 15,5 млн корон. Чистий дохід товариства взаємних убезпечень у 1912 р. склав 512 980 корон.

 

Товариство взаємного кредиту наприкінці 1912 р. нараховувало 5968 членів — 5430 селян, 170 купців, ремісників і промисловців, 169 урядників і вчителів, 103 лікарів, адвокатів і священиків, 1 властителя більшої посілості, церковні братства і різні українські інституції. Можливість оформити позику мали члени товариства, які, згідно зі статутом, були також членами товариства взаємних убезпечень. Кредити надавалися переважно на придбання землі. Чистий прибуток інституції перевищив 40 тис. корон.

 

Обидві складові «Дністра» у 1912 р. на доброчинність виділили 174 593 корони. Кошти призначалися, зокрема, Товариству св. Петра, товариствам взаємної помочі дяків, руським бурсам і захоронкам, Українському педагогічному товариству (УПТ), товариствам «Шкільна Поміч», «Рідна Школа», «Сільський Господар», «Зоря», «Сокіл», «Січ», «Народна Лічниця».

 

Улітку 1912 р. товариство взаємних убезпечень «Дністер» було нагороджене бронзовою медаллю Міжнародної виставки протипожежних заходів і страхування, яка відбулася у Санкт-Петербурзі у травні—червні. «Діло» з цієї нагоди зазначало: «Як бачимо, наше одиноке Товариство взаїмних обезпечень “Днїстер” знайшло признанє на міжнародній виставцї і то у “коренныхъ русскихъ”, тільки не може знайти признаня у наших доморослих москвичів, що цїлою силою пари аґітують проти “Днїстра”».

 

Зазначимо, що москвофільська пропаганда звинувачувала українське товариство взаємних убезпечень у тому, що воно «піднялося» завдяки їхнім прихильникам і проти них же використовує власні фінансові ресурси. Тому москвофільські ідеологи проводили кампанію підтримки чеського асекураційного товариства «Славія» на противагу «Дністру».

 

На користь прибутковості інших національних фінансових структур свідчили повідомлення, наприклад, про придбання чергових земельних ділянок львівським парцеляційним товариством «Земля», купівлю двоповерхового будинку у Львові Кредитним товариством урядників і священиків, придбання комплексу реальностей (шість дво- і одноповерхових кам’яниць із прилеглою земельною ділянкою) кредитним товариством «Віра» у Перемишлі, купівлю двох суміжних будинків, які планували перебудувати у триповерхову кам’яницю, кредитним товариством «Руська міщанська каса» у Станіславі.

 

Негативно-критичною у фінансовому плані виявилася діяльність буковинського Союзу селянських хліборобських спілок «Селянська Каса» у Чернівцях, дефіцит бюджету якої на 1911 р. склав близько 8 млн корон. У фінансових зловживаннях звинуватили директора і членів правління інституції. Для розгляду справи по суті Буковинським крайовим сеймом була створена спеціальна слідча комісія. Її висновки свідчили, що причини фінансового краху Союзу полягали у придбанні дібр з парцеляційною метою  і веденні лісового підприємництва, не передбачених статутом, без належного фінансового забезпечення і відповідних фахівців; маніпуляціях зі щадничими книжками на фіктивні рахунки; наданні значних кредитів окремим особам без належного убезпечення; фальшуванні документації; недостатності контролю; фінансуванні інституції чеським банком на лихварських умовах.

 

Щоб запобігти банкрутству буковинської «Селянської Каси», сеймова спеціальна слідча комісія обґрунтувала необхідність започаткування процедури санації і передачі керівництва структурою крайовому банку, залишивши правлінню Союзу селянських хліборобських спілок мінімальну автономію.

 

Серед господарсько-торговельних інституцій значного поступу досяг «Сільський Господар», який у 1909 р. змінив регіональний статус на крайовий. Наприкінці 1913 р. господарське товариство нараховувало 32 445 членів. Його діяльність забезпечували понад 80 філій, а також 1355 низових ланок, т. зв. «кружків». Пресовим органом залишалася «Господарська Часопись». Упродовж трьох років було видано 19 книг сільськогосподарської тематики тиражем 66 тис. примірників.

 

У 1912 р. адміністрація інституції розташувалася у власному будинку за адресою: Львів, вул. Зіморовича, ч. 20.

 

Зростання фахового рівня членів товариства залишалося пріоритетним у діяльності «Сільського Господаря». Зокрема, з 1911 р. за посередництвом Чеської крайової ради культури у Празі сини українських сільських господарів віком до 20 років отримували змогу проходити практику у взірцевих чеських господарствах. «Господарі є обовязані дати придїленим їм практикантам всесторонне практичне образованє господарське, научаючи їх обходженя з рільничими машинами і новітними рільничими та годівельними урядженями та дати їм нагоду познакомити ся з орґанїзацийним і кооперативним житєм чеського хлібороба, який з погляду рільничої та полїтичної і просьвітної та кооперативної орґанїзациї стоїть дуже високо».

 

У грудні 1913 р. головна рада товариства «Сільський Господар» організувала у Чорткові першу «мандрівну школу рільництва». Навчання тривало три тижні, спочатку по два дні у різних селах повіту і останній тиждень у Чорткові.

 

Реорганізація економічної інституції у крайову структуру привела до інтенсивного заснування філій, особливо у 1910 р., найперше завдання яких полягало у необхідності об’єднати селян у рамках одного національного товариства без огляду на їх партійну приналежність. «Діло» інформувало про діяльність або створення філіальних представництв у Бурштині, Ліську, Надвірній, Підгайцях, Ріпчицях, Рогатині, Солотвині, Станіславі, Тернополі, Турці, Чесанові, Чорткові, Яворові, Янові, Ярославі.

 

На етапі формування мережевої структури «Сільського Господаря» одним із пріоритетних завдань філій було заснування рільничих кружків у кожному селі. Вони мали стати доконаним фактором позитивної зміни місцевого господарювання. Ювілейний, тисячний, кружок почав діяльність на початку березня 1912 р. у Верхній Рожанці Сколівського повіту.

 

За ініціативою керівництва «Сільського Господаря» у липні 1911 р. було створено товариство з обмеженою порукою «Крайовий союз господарсько-торговельних спілок», яке згідно зі статутними положеннями мало стати прямим посередником у налагодженні постачання селянських господарств технікою, штучними добривами, посівним матеріалом тощо, а також організатором збуту сільськогосподарської продукції.

 

Нова інституція перебрала на себе функції торговельного відділу «Сільського Господаря» і Спілки для господарства і торгівлі у Перемишлі. Налагодження функціонування планувалося здійснювати за посередництвом створюваних і вже діючих господарсько-торговельних спілок.

 

Зазначимо, що ще у 1910 р. аналогічні завдання ставила перед собою регіональна господарсько-торговельна спілка «Хлібороб», зареєстрована у Золочеві як товариство з обмеженою відповідальністю. Її перші збори відбулися 15 серпня. Юрисдикція «Хлібороба» поширювалася на дев’ять навколозолочівських філій товариства «Сільський Господар».

 

Двадцять п’ятого березня 1912 р. у Львові відбулися другі загальні збори «Союзу Спілок для збуту худоби», створеного за ініціативою «Сільського Господаря». Серед найближчих завдань визначалося відкриття масарень у Львові й Коломиї. У результаті проведеної роботи із придбання земельної ділянки, будівництва відповідних приміщень і придбання необхідної техніки львівська фабрика масарських виробів на Личаківському передмісті запрацювала у листопаді того ж року.

 

У травні 1912 р. господарі Старих Кутів провели установчі збори Спілки з переробки й реалізації фруктової продукції. 20 із присутніх записалися до новоствореної структури і вирішили працювати під патронатом товариства «Сільський Господар».

 

«Народна Торговля» стала першою з-поміж українських економічних інституцій, відзначених державною нагородою. 27 березня 1909 р. австрійський уряд нагородив товариство медаллю — як почесною відзнакою за якісні питні меди і фруктові вина, а також за популяризацію цих напоїв. Вручення відбулося у квітні 1910 р.

 

На жовтень 1913 р. «Народна Торговля» як найстарша і найбільш заслужена українська економічна інституція нараховувала 1244 члени, зокрема 102 споживчі спілки. Обіговий капітал перевищив 1 млн корон. Загальна сума річних торгових операцій становила близько 2,4 млн корон. Вказана сума була меншою від показників двох попередніх років, що пояснювалося наслідками природних лих і, як результат, зменшенням купівельної спроможності клієнтів. Загалом 803 крамниці проводили закупівлю товарів на складах «Народної Торговлі», але основний виторг забезпечували приватні особи, тобто мешканці міст.

 

За змогою «Народна Торговля» сприяла розвитку споживчих спілок, забезпечуючи їх кредитами на придбання товарів і надаючи кваліфіковану консультативну допомогу.

 

Загалом, позитивні тенденції демонструвала «Народна Гостинниця». Наприклад, у 1912 р. товариство прийняло 5561 клієнта. Пожильці сплатили за свій побут 36 616 корон, з яких чистий прибуток склав 16 168 корон. «Народна Гостинниця» щорічно збільшувала прибутки і частину з них спрямовувала на фінансову підтримку українських інституцій, зокрема «Просвіти», УПТ, «Шкільної Помочі», «Народної Лічниці», бурс і захоронок.

 

У листопаді 1911 р. український готель підписав контракт на придбання суміжної будівлі за понад 500 тис. корон, що перетворило його в один із найбільших готельних комплексів Львова і єдиний — з українським обслуговуючим персоналом.

 

Щоб задовільнити смаки клієнтів, у липні—серпні 1912 р. дирекція «Народної Гостинниці» здійснила реконструкцію кав’ярні і ресторану. Відкриття оновлених приміщень відбулося 23 серпня за участі Василя Нагірного і Ярослава Олесницького. Наступного року договір про оренду з попередніми власниками був розірваний і кав’ярня з рестораном перейшли під безпосереднє управління товариства.

 

Незважаючи на рекламу, спрямовану на популяризацію закладу, відвідувачів було недостатньо. Львівські українці частіше надавали перевагу неукраїнським відпочинковим локаціям. «Діло» звинуватило їх у відсутності національної свідомості й банальному пристосуванстві.

 

Подібна ситуація склалася й у придбаному «Народною Гостинницею» готелі «Ольга» у Трускавці, номери якого простоювали навіть у розпал туристично-лікувального сезону. Так, у липні 1910 р. у Трускавці оздоровлювалися 130 українських родин і тільки 7 з них скористалися послугами вілли «Ольга».

 

Шкільне і канцелярське приладдя, а також гуцульські вироби продовжували визначати торговельну політику «Сокільського Базару», який після розширення власної мережі й перетворення у торговельно-промислове товариство прибрав назву «Союзний Базар».

 

У 1912 р. «Союзний Базар» першим серед українських торговельних інституцій запровадив на окремих товарах цінники з позначкою «Рідна Школа». Відсоток з прибутку після реалізації товарів з відповідною маркою, запатентованою у міністерстві публічних робіт і торговельній палаті, призначався для УПТ і крайового шкільного союзу «Рідна Школа».

 

Новий статут товариства з торгівлі церковними приборами «Достава», затверджений львівським торговельним судом у березні 1910 р., узаконив перенесення централі інституції зі Станіслава до Львова. За старою пропискою залишився філіальний склад. Перші надзвичайні збори товариства у Львові відбулися 6 травня. Головою наглядової ради обрали Степана Юрика.

 

У короткому часі «Достава» об’єдналася з торгівлею церковними приборами св. п. Євгена Спожарського, відкрила філіальний склад у Перемишлі і власну робітню церковних риз у Львові, налагодила контакти з художниками, різьбярами, бронзівниками, а також зі спорідненими європейськими підприємствами, разом з іншими українськими товариствами брала участь в одеській промислово-господарській виставці. Наприкінці 1913 р. торговельно-промислове товариство нараховувало 495 членів (більшість — священики й окремі церкви).

 

«Діло» інформувало про діяльність чи заснування й інших суб’єктів господарювання, зокрема Крайового господарсько-молочарського союзу у Стрию, у 1910 р. нагородженого міністерством рільництва срібною медаллю за заслуги; споживчо-господарської спілки, зареєстрованої у Львові 9 жовтня 1910 р. з метою «удержувати молочарню і давати не дорогий харч»; промислового союзу у Вижниці, який розпочав роботу з відкриття столярської, шевської і сницарської майстерень; Руського крайового товариства пасічників, заснованого 18 червня 1913 р. у Тернополі; товариства «Наша Кооперація», установчі збори якого відбулися 2 лютого 1914 р. у Львові (мета — пропаганда кооперативних ідей, співучасть у заснуванні кооперативів, підтримка їх діяльності); товариства «Поміч» у Чернівцях, яке 1 квітня 1910 р. відкрило ткацько-панчішну фабрику; «Спілки продукційної», заснованої у червні 1910 р. у Львові з метою заснування підприємств з переробки сирих продуктів  і матеріалів, першою з яких мала стати фабрика з виготовлення свічок і мила; товариства «Будучність» у Тернополі, яке восени 1910 р. розпочало діяльність з перемовин про придбання фабрики «туток і паперців» Євгена Білинського зі Збаража.

 

Зростаюча участь галицьких економічних інституцій у представленні власної продукції на різноманітних господарських виставках у Галичині та за її межами сприяла популяризації українського виробника і налагодженню необхідних контактів задля можливого розширення ринків збуту. Про успіхи національного товаровиробника свідчили перші державні нагороди, про які ми уже згадували.

 

Серед повідомлень про підготовку і проведення господарських форумів у  1910—1914 рр. найбільший резонанс викликала виставка гуцульського домашнього промислу у Коломиї, запланована на липень 1912 р. Організаторами заходу виступили місцеві філії товариств «Сільський Господар» і «Просвіта». Виставковий комітет очолив Зенон Левицький.

 

Для організаційної допомоги коломийському комітету засновувалися місцеві, серед яких найважливіші були створені у Косові, Космачі й Чернівцях. Буковинці навіть спромоглися отримати від Буковинського крайового виділу тисячу корон для покриття поштових витрат по пересиланню виставкових експонатів. Через великий обсяг роботи з підготовки заходу, до участі у якому зголосилася значна кількість майстрів та інституцій, було вирішено перенести його проведення на вересень—жовтень 1912 р.

 

Виставка домашнього промислу проходила під патронатом архікнязя Кароля Франца Йосифа і архікнягині Зіти. Експонування зосереджувалося у чотирьох відділах: 1) будівництво (плани населених пунктів, типових гуцульських господарств, жител, церков, каплиць, млинів, корчм, кладовищ тощо, представлених за посередництвом карт, схематичних рисунків, макетів, фотографій); 2) мистецтво (різьбярство, малярство, вишивка, музичні інструменти, писанки, вироби з глини, соломи тощо); 3) зразки автентичного гуцульського одягу і взуття; 4) предмети домашнього вжитку, знаряддя праці, засоби для полювання і рибальства, дитячі іграшки.

 

Офіційне відкриття виставки відбулося 21 вересня урочистою Службою Божою за участю близько трьох тисяч осіб, зокрема українських послів Державної ради і Галицького й Буковинського крайових сеймів. Окрасою першого дня стало представлення справжнього космацького гуцульського весілля.

 

Зазначимо, що вперше у виставці галицьких українців офіційно взяло участь Полтавське губернське земство (вишивка, килими, тканини). Полтавська секція користувалася належною увагою. Так, митрополит Андрій Шептицький високо оцінив її мистецьку вартість, придбавши окремі експонати.

 

Шостого жовтня 1912 р. виставка гуцульського домашнього промислу у Коломиї завершила роботу. Учасники форуму були відзначені почесними дипломами, золотими, срібними і бронзовими медалями, похвальними грамотами. Серед нагороджених — Полтавське губернське земство (за підтримку домашнього промислу), Володимир Шухевич зі Львова (за етнографічну збірку), Іван Левинський зі Львова (за народні мотиви у кераміці), Іван Семенюк із Печеніжина і Василь Шкрібляк із Вижниці (за різьбярські вироби), товариство «Достава» зі Львова (за народні мотиви у церковному мистецтві), Дмитро Прухницький з Косова (за ткацькі вироби), Іван Ганущак із Перегінського (за мисливську збірку), Катерина Медведчук із Косова (за килимові вироби).

 

У серпні 1913 р. галицькі українські товариства взяли участь у Всеросійській кооперативній виставці у Києві. Організаційний комітет очолив Володимир Шухевич. Галицькі інституції були представлені у 10 окремих групах — ревізійній, кредитній, споживчій, молочарській, збуту худоби, господарсько-торговельній, господарській, просвітньо-економічній, убезпечень, парцеляційній.

 

Інформуючи про виставку, «Діло» окремо зупинилося на діаграмах Наукового товариства ім. Шевченка, які представили динаміку росту української книжкової продукції у підросійській Україні (1903 р. — приблизно 31 книга, 1912 р. — 260 видань) і українських часописів (1906 р. — 16, 1910 р. — 10, 1913 р. — 16 періодичних видань). Фактор зростання прив’язувався до твердження про зміцнення національної свідомості підросійських українців.

 

У 1911 р. австрійські українці були учасниками промислово-господарської виставки в Одесі, а в 1912 і 1914 рр. — сільськогосподарських виставок у Празі.

 

Незмінно важливим елементом економічного розвитку залишалися залізниці, які продовжували відігравати чи не найважливішу комунікаційну функцію внутрішньої і зовнішньої політики багатьох країн. На початку 1910 р. довжина австрійських державних залізниць сягала 16 тис. км. У Галичині почали функціонувати лінії Куровичі—Вовків і Вовків—Підгайці, у які було інвестовано майже 4,2 млн корон. Залізничний парк охоплював 4562 локомотиви, 9076 пасажирських, 91 587 товарних та 3274 поштових і службових вагонів тощо. У 1909 р. було перевезено понад 93 млн пасажирів і близько 63,5 млн тонн різноманітних грузів. Чистий прибуток становив майже 68 тис. корон. Дотація держави вимірювалася сумою у понад 114,6 млн корон.

 

Суху статистику доповнювали повідомлення про залізничні аварії, які супроводжувалися значними фінансовими, а часто і людськими втратами. Зокрема, 31 липня 1910 р. на станції Лоєва (поблизу Надвірної) не розминулися відпочинковий з Ворохти і товарний потяги (кільканадцять осіб травмовано); 7 грудня 1910 р. поблизу Хирова зіштовхнулися пасажирський Перемишль—Стрий і товарний поїзди (значна кількість пасажирів з незначними ушкодженнями); 29 червня 1911 р. на лінії Іване-Пусте—Вигнанка дійшло до зіткнення пасажирських поїздів (близько тридцяти осіб отримали важкі травми, кілька залізничників — смертельні); 16 серпня 1912 р. на станції Бакончиці (поблизу Перемишля) не розминулися маневровий локомотив і пасажирський потяг (травмовано 30 осіб), а між Литвиновом і Потуторами поїзд зійшов з рейок (два пасажири загинули, 18 — травмовано); 16 березня 1913 р. на станції Мостиська у результаті зіткнення двох товарних потягів загинули чотири залізничники, кілька зазнали важких травм, матеріальні збитки — близько 150 тис. корон; 27 червня 1913 р. перед станцією Дунаїв зійшов з колії пасажирський поїзд Львів—Підгайці (два залізничники загинули, понад 20 осіб —травмовано). У більшості випадків причиною катастрофи був людський фактор.

 

Політика переважно польського адміністративного апарату у Галичині, одним із проявів якої було системне ігнорування потреб українського населення, мала своє відображення й у залізничній сфері. Так, при відкритті нового двірця у Трускавці, в якому проживали переважно українці, чин посвячення здійснював римо-католицький парох із Дрогобича без участі місцевого греко-католицького пароха.

 

Короткі повідомлення без зазначеного авторства про нафтодобування обмежилися інформаціями про загальний розвиток нафтової галузі у Галичині, відкриття у Дрогобичі 11 квітня 1910 р. найбільшого у Європі підприємства з перегонки нафти для отримання бензину, т. зв. відбензинарні, й велику пожежу, яка мала місце там у березні 1912 р. (згоріло 300 цистерн з нафтою і 150 цистерн з бензином, матеріальні збитки — майже 1 млн корон), перші загальні збори української нафтової спілки «Доля» у Бориславі 2 листопада 1913 р., скуповування багатих нафтою земель польськими фірмами на не вигідних для українських громад умовах у Богородчанському повіті.

 

Одним з основних факторів економічного спаду 1913 р. називалися стихійні лиха, які переслідували Галичину впродовж 1912—1913 рр. Перші повідомлення про потужну повінь у Східній Галичині почали з’являтися у квітні 1912 р. Під водою опинилися Галич, Рогатин, частина Жовкви, навколишні села. Багато населених пунктів, зокрема Станіслав, потрапили у водяну блокаду, залізничний рух призупинено, пошкоджено мости, шляхи сполучення, затоплено сільськогосподарські угіддя. Дністер піднявся на майже 4 м. Матеріальні збитки становили десятки млн корон. Повідомлялося і про людські жертви.

 

Постало питання про організацію допомоги. Зокрема, українські посли Державної ради почали готувати «наглі внесення» для надання урядової допомоги з державних фондів. Для кращої аргументації таких внесень пропонувалося громадам надсилати послам ґрунтовні звіти з переліком заподіяних природою збитків.

 

Чергового удару стихія завдала у серпні—вересні 1912 р. Рясні опади, які тривали більше місяця, значною мірою знищили сільськогосподарські врожаї на Прикарпатті.

 

«Сільський Господар» звернувся до своїх філій із закликом надати докладні відомості про спричинені негодою збитки у конкретних населених пунктах і на їх основі підготував підсумковий документ, з яким звернувся до Державної ради. У зв’язку із небезпекою голоду господарське товариство вимагало звільнити мешканців постраждалих теренів Східної Галичини від ґрунтового податку, забезпечити 50-відсоткову знижку на транспортування корму для худоби і необхідних продуктів, дозволити низьковідсоткове кредитування на закупівлю насіння тощо.

 

Шістнадцятого листопада 1912 р. у Львові розпочав роботу Крайовий рятунковий комітет, у складі якого товариство «Сільський Господар» представляв Роман Залозецький.

 

Розподіл допомоги на місцях інколи виявляв прикрі випадки зловживань і недобросовісного виконання чиновниками урядових рішень. Зокрема, при отриманні тонни солі для худоби з державного фонду мешканці Мшанця (поблизу Старого Самбора) виявили у мішках, окрім солі, ще й каміння, окремі вагою до 5 кг, а також «зерна кукурудзи, ґрис, кусники паперу, солому, поскручувані кусники мотузків, всяке инше сьмітє, а навіть находили кінський гній!».

 

Критичною виявилася ситуація на Гуцульщині, повідомлення з якої навесні 1913 р. свідчили про голод, поширення інфекційних захворювань (кір, скарлатина, тиф) і відсутність будь-яких підробітків для місцевих мешканців. Організацію допомоги спробувало налагодити товариство «Сільський Господар», а «Жіноча Громада» започаткувала проект збору пожертв «На паску для Гуцулів». Створювалися місцеві допомогові комітети.

 

Тридцятого червня 1913 р. повідомлення з Коломиї розпочали чергову сторінку інформацій про потужні довготривалі опади і, як наслідок, катастрофічні повені. Галичина вкотре опинилася під водою. Наприкінці липня збитки від негоди, яку назвали найруйнівнішою від 1867 р., оцінювалися приблизно у 30 млн корон.

 

Організація допомоги формувалася на різних рівнях — від Державної ради й уряду до спеціальних місцевих комітетів, окремих інституцій і громадян. Урядова допомога у липні сягнула 1,9 млн корон, але українські товариства, зокрема Народна рада і «Сільський Господар», звинувачували державу у байдужості й недостатності уваги до критичного стану речей.

 

На першому засіданні Крайового рятункового комітету, яке відбулося у Львові 15 вересня 1913 р., вирішили створити повітові допомогові структури. Українські інтереси у крайовому органі представляли Євген Олесницький і Роман Залозецький.

 

Незважаючи на вжиті заходи, на початку лютого 1914 р. документувалися факти дитячої смертності від недоїдання, а також значного зменшення поголів’я худоби через відсутність кормів. Провина за подібну ситуацію покладалася на владу, яка для порятунку сільського населення, що найбільше постраждало від стихії, виділила заледве кілька млн корон. Водночас для міст виділявся низьковідсотковий кредит на суму 30 млн корон для державного будівництва, передовсім для відновлення пошкоджених міських комунікацій. Для забезпечення роботою міських безробітних призначався дешевий кредит на суму 15 млн корон, а для прохарчування голодуючих містян — 1,5 млн. Негативну реакцію серед українців викликав факт використання коштів, виділених Галицьким крайовим сеймом на відновлення доріг, осушення заболочених ґрунтів і меліораційні роботи, переважно у Західній Галичині.

 

Як виглядала Галичина у травні 1914 р. після пережитих повеней, читачам «Діла» розповідали місцеві репортажі, наприклад, з Мшанця (поблизу Старого Самбора), Городища Василіанського (поблизу Сокаля), Косівщини.

 

Іншим лихом, яке негативно позначалося на людських долях і економіці, залишалися пожежі. У народі говорили: «Минула зима. Прийшов сезон огнів». Серед причин пожеж у селах домінував людський фактор, зокрема перетоплена і залишена без нагляду піч, у якій висушували коноплі, або зсипання ще гарячого попелу по закутках господарських приміщень. У містах такою причиною ставала неякісна робота коминярів. Наприклад, 1909 р. у Львові з 364 пожеж 168 були «коминовими».

 

Повідомлення про пожежі публікувалися у рубриці «Новинки». Наприклад, 5 травня 1912 р. — Борщовичі (згоріла церква і близько 30 господарств); 23 липня 1914 р. — Бурштин (вогнем знищено 180 будинків, 300 родин залишилися без даху над головою); 25 вересня 1910 р. — Говилів Малий Гусятинського повіту (згоріли школа, парафія і близько 150 будівель, збитки — понад 200 тис. корон); 22 серпня 1910 р. — Дахнів Чесанівського повіту (полум’я знищило 58 селянських загород разом із худобою, збіжжям, пашею); 18 лютого 1914 р. — Кам’янка-Струмилова (горіло Львівське передмістя, збитки — 48 тис. корон); липень 1910 р. — Козівка Тернопільського повіту (згоріло 35 господарств, один селянин загинув, збитки — близько 50 тис. корон); 5 серпня 1914 р. — Надвірна (вогонь знищив близько 300 будівель, зокрема старовинну з кедрового дерева церкву, перенесену з Манявського скиту, костел, 6-класну дівочу школу, приміщення товариств «Родина» і «Народний Дім», пошту, нотаріат, дві адвокатські канцелярії, правління дібр і лісів, 10 осіб загинули); 11 травня 1910 р. — Перемишляни (згоріли близько 300 житлових і господарських будівель, переважно єврейських, збитки — 487,5 тис. корон); 30 квітня 1914 р. — Старий Мізунь Долинського повіту (вогонь знищив парафію, школу, 41 житловий будинок, 15 стодол, 25 стаєнь, 12 склепів з різними товарами); 21 липня 1914 р. — Старий Самбір (згоріли ратуша з усіма актами і 23 будинки з господарською забудовою); 27 квітня 1912 р. — Сторонибаби Золочівського повіту (згоріло майже ціле село, крім 9 господарств, понад 500 людей залишилися без засобів до існування, багато з них зазнали опіків різного ступеня важкості); 25 травня 1912 р. — Токи Збаразького повіту (вогонь знищив майже ціле село, близько 300 будинків, загинули 5 осіб, збитки — приблизно 500 тис. корон); 6 травня 1914 р. — Ходорів (згоріло 40 кам’яниць, збитки — понад 100 тис. корон); 17 травня 1910 р. — Ясенів Бродівського повіту (вогонь знищив близько 500 житлових і господарських будівель, понад тисячу мешканців залишилися без засобів до існування).

 

У питаннях організації праці страйки продовжували відігравати важливу функцію одного із механізмів вирішення проблем у відносинах між робітниками і працедавцями. Статистика свідчила, що 1908 р. в Австрії відбувся 721 страйк, з яких на Галичину припало приблизно 32. Основні вимоги протестувальників залишалися незмінними — підвищення оплати праці, скорочення тривалості робочого дня, модернізація виробництва, легалізація робітничих організацій. Середня тривалість страйків становила 17 днів, і тільки частина з них завершувалася результативно.

 

Упродовж 1910—1911 рр. у Львові серед інших страйкували працівники трамвайної і газової служб, столярі, палітурники. У лютому 1914 р. містом прокотилися погроми шинків, у яких брали участь безробітні і представники т. зв. «львівського шумовиння» — особи з переважно кримінальним минулим. Поліція заарештувала 120 погромників, а на вулиці міста вийшли посилені патрулі. Результатом заворушень стало рішення міської ради Львова про працевлаштування певної кількості безробітніх для прибирання вулиць і регуляції Полтви.

 

Прикладом протестного руху на селі став страйк селян у Лисятичах Стрийського повіту. Страйкарі виступили проти посесора, який відмовлявся адекватно оплачувати їхню працю по збиранню картоплі.

 

Більше газетної площі відводилося висвітленню загальнодержавного страйку складальників друкарень, до якого Львів долучився 27 грудня 1913 р. У результаті перемовин із працедавцями, які тривали понад місяць, вдалося досягти компромісу у більшості з пред’явлених вимог. Нагадаємо, що впродовж акції складальників друкарень «Діло» і «Нове Слово» виходили як «спільний дневник» з 29 грудня 1913 р. до 3 лютого 1914 р.

 

Необхідність упорядкування еміграційних процесів як важливого чинника економічного розвитку країни привело до рішення президії Кабінету міністрів про створення у 1910 р. спеціальної комісії з представників міністерств торгівлі, внутрішніх справ і залізниць. Завдання комісії полягало у виробленні узгоджених державних рішень щодо еміграції. Загалом, ці рішення мали б сприяти не так упорядкуванню еміграційних процесів, як їх запобіганню за посередництвом модернізації виробництва і створення нових робочих місць. На користь саме такого сценарію свідчила статистика, згідно з якою економічні втрати Австро-Угорщини від еміграції за 1876—1910 рр. становили близько 5 млрд корон, тоді як грошові перекази від заробітчан за цей час були вдвічі меншими.

 

У березні 1912 р. у Відні відбулася «еміграційна анкета», організована міністерством торгівлі для розгляду окремих питань еміграції. Українські учасники анкети заперечували необхідність вироблення окремих емігрантських посвідчень особи, пропонуючи надати відповідної легітимності робітничим книжкам від місцевих громад. Також вони домагалися прийняття окремих законів для регулювання «заморської» і «континентальної» еміграції (остання мала переважно тимчасовий характер і стосувалася сезонного працевлаштування у Німеччині). Ще одна українська пропозиція стосувалася необхідності створення національної інституції, яка б могла контролювати організацію виїзду і працевлаштування на місцях.

 

Початок 1914 р. характеризувався «Ділом» як період «еміграційної катастрофи», коли тисячі охочих, оформивши необхідні документи і оплативши проїзд, не змогли досягти бажаної мети і змушені були повертатися додому. Значному збільшенню охочих виїхати на заробітки у цей період сприяла економічна криза, спричинена наслідками негоди (довготривалі опади, зливи і повені) двох попередніх років. Перепоною стали й економічні застої у країнах Північної Америки і Німеччині, які призупинили прийом заробітчан. Натомість посередницькі фірми, не бажаючи втрачати прибутки, продовжували набір без будь-яких обмежень.

 

Ще однією перешкодою на еміграційному шляху стали обмеження щодо виїзду військовозобов’язаних. Так, у Львові у  першому кварталі 1914 р. було затримано 256 чоловіків відповідного віку (17—36 років) без належних документів.

 

Зазначимо, що саме за організацію перевезення за океан військовозобов’язаних на початку жовтня 1913 р. була призупинена діяльність австрійської філії північно-атлантичного картелю «Canadian Pacific Railway», а ряд її функціонерів заарештовано. У скандал був втягнутий і посол Державної ради Михайло Петрицький як один із співробітників «Canadian Pacific». Справа стала предметом розгляду у бюджетній комісії Державної ради, яка вирішила ліквідувати монополію картелю на ринку емігрантських перевезень за посередництвом інших фірм.

 

Незважаючи на резонансність справи, уже 17 жовтня 1913 р. міністерство внутрішніх справ прийняло рішення про відновлення роботи «Canadian Pacific», але з певними обмеженнями, які незабаром були скасовані. Судовий процес також закінчився безрезультатно, а у липні 1914 р. уряд остаточно зняв заборону на перевезення австрійською філією емігрантів з Австрії.

 

Сьомого березня 1911 р. у Львові відбулися установчі збори «Руського еміграційного товариства», які затвердили статут і обрали керівні органи. Наглядову раду очолив о. Йосиф Фолис. Незважаючи на дотримання усіх процедур, крайовий торговельний суд відмовив інституції у реєстрації. Це рішення викликало зрозумілий подив, бо у Кракові успішно діяло «Польське еміграційне товариство» на тих самих засадах.

 

Поза тим, «Діло» продовжувало оззнайомлювати читачів з особливостями еміграційного законодавства країн, до яких прагнули потрапити українці, а також з умовами проживання на нових теренах. Так, отримання дозволу на в’їзд до США передбачало проходження лікарської комісії для підтвердження фізичного і психічного здоров’я, наявність 125 корон (25 доларів) і квитка до місця призначення. Наступні вимоги стосувалися необхідності особистого прибуття родича до еміграційних структур у Нью-Йорку для підтвердження, що прибулі їдуть саме до нього (раніше вистачало завіреного листа), вміння читати і писати тощо.

 

У 1910 р. у США розпочало діяльність товариство «Свобода», яке виступило проти обмежень у процесі прийому емігрантів. Його почесними членами були президент країни і міністр торгівлі й праці.

 

До загального здобутку представників слов’янських народів, зокрема й українського, потрібно віднести право на ідентифікацію у власній національності під час перепису 1910 р.

 

Канадське еміграційне законодавство передбачало, що кожен новий кандидат на громадянство повинен мати готівкою 125 корон (для кожного члена родини по 62,5 корон), квитки до місця призначення або кошти на їх придбання. Незабаром обов’язкова сума зросла вдвічі. Виняток становили фермерські робітники і служниці з гарантованим працевлаштуванням, а також ті, хто прибув до близьких родичів. Перешкоди з добиранням до Канади пов’язувалися з діяльністю компанії «Canadian Pacific», яка не виконувала взятих на себе зобов’язань. Найбільшою внутрішньою проблемою називалася проблема працевлаштування.

 

Незважаючи на труднощі, українські переселенці облаштовувалися на новому місці, починали працювати, заробляти і об’єднуватися задля вирішення спільних питань, зокрема, компактно заселяли окремі дільниці у містах, будували церкви і школи, засновували товариства.

 

Застереження перед еміграцією до Аргентини базувалися на повідомленнях про відсутність земель для продажу і робочих місць. Більш обнадійливо характеризувалася ситуація у Бразилії, де українські емігранти (близько 60 тис. осіб станом на 1912 р.) спромоглися на відкриття власних бізнесів, заснування національних інституцій, відкриття церков і шкіл, видавання часописів.

 

Висвітлення питання про виїзд галицьких українців (щороку приблизно 80 тис. осіб) на сезонні роботи до Німеччини продовжувало залишатися в орбіті редакційних зацікавлень «Діла», тим паче, що у липні 1910 р. мова йшла про можливість додаткового працевлаштування близько 200 тис. робітників. У зв’язку з цим критично було оцінено рішення намісництва (грудень 1911 р.) про необхідність вироблення у староствах закордонних паспортів для охочих виїхати на сезонні заробітки. Обґрунтовувалася думка, що для перетину кордону достатньо будь-якого посвідчення особи, бо у Німеччині видавали свій легітимаційний документ, відсутність якого передбачала депортацію.

 

Компактне проживання українців у різних європейських містах сприяло заснуванню там національних об’єднань, зокрема у Варшаві (відновлено діяльність «Української Громади»); Відні (у листопаді 1911 р. засновано товариство «Просвіта», яке відкрило у лютому 1912 р. «Українську Шкілку», продовжили діяльність товариства «Кружок Земляків», «Січ» і Братство церкви св. Варвари); Кракові (продовжила діяльність читальня товариства «Просвіта»); Лейпцизі (31 травня 1914 р. відбулися перші загальні збори товариства «Поступ»); Остраві, Чехія (9 червня 1912 р. засновано товариство «Просвіта»); Парижі (продовжило діяльність товариство «Українська Громада», при якому діяло інформаційне бюро); Празі (у грудні 1909 р. припинило діяльність через незначну кількість членів засноване у 1902 р. товариство «Українська Громада»); Прияворі, Боснія (12 лютого 1910 р. відкрито читальню товариства «Просвіта»); Ризі (у січні 1911 р. засновано товариство «Українська Громада»).

 

Вагомою подією суспільно-політичного життя Австро-Угорської імперії став перепис населення, проведений 31 грудня 1910 р. Отримані дані дозволяли представити об’єктивну оцінку соціально-економічної ситуації у державі і стали важливою складовою процесу бюджетотворення. Проведений облік був четвертим від часу затвердження конскрипційного закону у 1869 р.

 

Для українського населення найбільшою проблемою вважалася відсутність у переписних листах графи про національність, підміненої запитанням про розмовну мову. Маніпуляції з відповідями на нього дозволяли фальсифікувати результати конскрипції за національною ознакою, особливо у краях з мішаним населенням. Наприклад, у Галичині, з переважаючим польським адміністративним апаратом, українці значною мірою послуговувалися польською мовою у комунікаціях поза домом. Відповідно особи, уповноважені до проведення перепису, отримували можливість записати не одну українську родину, яка визнала польську мову розмовною, до польської національності.

 

Апогеєм польської агітації став обіжник намісника Галичини, у якому давалися роз’яснення щодо рубрики «Розмовна мова». За свідченням «Діла», державний службовець «не тільки не скартав конскрипцийні надужитя своїх підвладних, а навпаки — зігрів їх до дальшої дїяльности в дотеперішнім дусї та показав їм нові дороги до поставленої мети: пересуненє процентових відносин національностий в Галичинї на користь Поляків».

 

Спеціальна рубрика «Конскрипцийний похід на Русь» («Польський конскрипцийний похід на Русь») свідчила про факти незатвердження староствами українських конскрипційних комісарів, обраних громадськими радами, і призначення натомість польських представників та ведення агітації за включення членів сімей українців римо-католицького віросповідання до польськомовної графи переписного листка.

 

Противагою польським заходам мали стати контрзаходи українських інституцій, зобов’язаних розгорнути якнайширшу агітацію «від дому до дому» з метою переконувати українців, незалежно від віросповідання, вказувати українську мову розмовною під час конскрипції.

 

Митрополича консисторія звернулася до духовенства із власним роз’ясненням щодо процедури перепису і вимагала від парохів бути присутніми при заповненні конскрипційними комісарами переписних листків, щоби стежити за їх належним, без спроб фальсифікувати, заповненням. Подібні вказівки виробив і Народний комітет, закликавши протистояти можливим зловживанням, а при їх виявленні складати аргументовані скарги  і надсилати на адреси староств, намісництва, міністерства внутрішніх справ і Центральної статистичної комісії.

 

Процедура перепису підтвердила факти «фабрикування мільйона Поляків», зокрема, коли працедавці записували слуг, робітників і взагалі залежних осіб до польськомовних. Така ж практика складалася й у різних підприємствах, кредитних і банківських установах, лікарнях, готелях тощо (особливо приватної форми власності). Фальсифікувалися і самі переписні листки, у яких закреслювали слово «руська» і вписували — «польська». Значні порушення фіксувалися і в діяльності призначених староствами конскрипційних комісарів.

 

Однією з можливостей з’ясувати фактичний результат перепису вважалася ревізія конскрипційних книг по староствах. Доступ до них чітко регламентувався законом і залежав від рішення старости. Тому українським політичним організаціям і послам рекомендували звернутися до міністерства внутрішніх справ за відповідним дозволом на перевірку. Така ревізія сприяла б виявленню фальсифікацій і притягненню винних до відповідальності. Однак у такій процедурі не були зацікавлені поляки.

 

Наступна пропозиція стосувалася проведення національної конскрипції з метою «зладити виказ всїх польських конскрипцийних захватів та удокументованими зажалєнями засипати адмінїстрацийні власти, щоб при справлюваню переписних лїст масовими реклямациями бодай вчасти довести до того, аби конскрипция дала вірний образ національних і віросповідних відносин в Галичинї».

 

За результатами перепису, у Галичині проживали 8 025 675 осіб, з них 3 379 613 були греко-католиками. Українську мову визнали розмовною 3 208 092 особи. Населення Львова зросло до 206 113 мешканців, з них 34 454 були греко-католицького віросповідання. 63,1 відсотка греко-католиків визнали українську мову розмовною. Зазначимо, що представлені у різних публікаціях підсумкові дані могли незначно різнитися між собою. Оцінити поступ вперед дозволяли опубліковані «Ділом» дані галицької статистики з 1810 р.

 

Інші статистичні та пізнавальні матеріали стосувалися переважно Львова і повідомляли про кількість функціональних і новостворених товариств станом на 1912 р. (527 польських, 95 українських, 208 єврейських), відкриття трамвайної лінії на Високий Замок у серпні 1910 р., десятирічний ювілей посвячення і початку експлуатації львівського водопроводу, що припав на 9 березня 1911 р., обмеження кількості львівських шинків, відкриття 18 липня 1913 р. першого українського кінотеатру «Зоря» у приміщенні готелю «Bella Vue», проект будівництва першої міської народної лазні.

 

У релігійній проблематиці 1910—1914 рр. відповідна увага була приділена російським греко-католикам, які почали організовуватися після указів царя Миколи ІІ (1904—1905 рр.) про релігійну рівноправність віровизнань в імперії. Так, у Москві, в орендованій у римо-католиків каплиці, почав правити о. Михайло Сторожев, колишній старовірський священик, що прийняв унію. Наприкінці 1910 р. навіть оголосили про плани щодо будівництва власної церкви.

 

Більших масштабів набув уніатський рух у Санкт-Петербурзі, де в одному з будинків цілий поверх переобладнали під греко-католицьку каплицю. Парохом у ній став о. Олексій Зерчанинов, колишній православний священик, а вікарієм — о. Остап Сусалєв, колишній старовірський священик. Парафіянами каплиці були 127 родин. Батьківську підтримку російські уніати отримували від митрополита Андрія Шептицького, який питанням поширення греко-католицької віри у Російській імперії приділяв значну увагу. Супротивниками зміцнення позицій російських греко-католиків виступали православна Церква і представники єзуїтів римо-католицької Церкви.

 

Декларована релігійна толерантність протрималася недовго — у 1912 р. «Діло» констатувало факт занепаду унії в Росії, яку в урядових колах вважали «шкідливою сектою». Результатом різних обмежень дійшло до рішення про заборону католицьких Богослужінь за східним обрядом. Згідно з розпорядженням російського уряду, підтримуваного Синодом, греко-католицьким священикам дозволялося правити тільки латинською мовою.

 

У 1914 р. галицькі українці, що проживали у Росії, звернулися до міністерства віросповідань і освіти за дозволом на будівництво греко-католицьких церков. Прохання було відхилено із мотивацією, що «греко-католицьке віроісповідання не є в Росиї толєроване».

 

У твердиню «істинно русскіх» і забороло чорносотенства перетворилася Почаївська лавра, одне із найстаріших і найславніших відпустових місць України-Русі. Політику релігійної нетерпимості й великоросійського шовінізму підтримував тут о. Віталій, Почаївський архімандрит і провідник волинських чорносотенців.

 

Серед подій галицького церковного життя «Діло» виокремило факт заснування Товариства катехитів, установчі збори якого відбулися 1 березня 1913 р. у залі засідань Львівської митрополичої консисторії. Участь у зібранні взяли близько 60 катехитів народних і середніх шкіл з усієї Галичини. Головою Товариства обрали о. Євгена Гузара.

 

Продовжило діяльність Товариство допомоги убогим греко-католицьким церквам ім. Св. Апостола Петра у Львові (голова — о. Лев Туркевич, у 1912 р. дотації церквам становили 13 200 корон, майно Товариства поповнилося реальністю у Теребовлі, записаною інституції св. п. о. Іваном Залуцьким, при Товаристві діяла артистично-технічно-правнича секція), Станіславі (у 1909 р. на допомогу церквам виділили 4100 корон), Перемишлі (у 1911 р. допомогова сума становила 6 300 корон).

 

Розмірений ритм навчального процесу у Львівській духовній семінарії у лютому 1912 р. порушився через загострення протистояння між питомцями — українофілами і москвофілами. Перші вдалися до голодування, другі мали сильне москвофільське лобі на провідних посадах у церковній ієрархії. Результат протистояння призвів до рішення від 28 лютого про розпуск семінарії, прийнятого після наради ректорату з митрополитом. 15 квітня відбулися довірочні збори українських богословів, які вирішили припинити протест і вибачилися перед Андрієм Шептицьким. Незабаром навчання було відновлено.

 

Наступного року львівські богослови виступили з ідеєю спорудження пам’ятника Маркіяну Шашкевичу у семінарському саду.

 

Звіти крайової шкільної ради свідчили про поступове зростання як кількості навчальних закладів, так і кількості учнів, що у них навачалися. Так, у 1909/1910 н. р. нараховувалося 5198 народних шкіл у Галичині — 3345 однокласних, 1192 двокласних, 24 трикласних, 362 чотирикласних, 131 п’ятикласних, 53 шестикласних, 91 виділова. Навчальний процес для понад 1 млн учнів забезпечували 13 829 вчителів. 613 громад отримали державні субвенції для будівництва нових шкіл.

 

Учительські семінарії представляли 17 державних закладів — 14 чоловічих і 3 жіночих. У 8 семінаріях навчання велося польською мовою, 9 рахувалися утраквістичними.

 

Потреби середнього шкільництва забезпечували 54 державні гімназії, 13 реальних шкіл, 13 приватних гімназій з правами публічних шкіл, у яких навчалися 35 930 учнів, зокрема понад 7 тис. українців.

 

Загалом, картина української складової загальноосвітнього процесу у Галичині характеризувалася полонізаційними явищами, впроваджуваними крайовою шкільною радою, що підтверджували такі факти: переведення народних шкіл на польську мову викладання при незначній кількості польських учнів, зволікання з перетворенням 2-класних шкіл з українською мовою викладання на 4-класні, що уможливлювало продовження навчання у гімназіях, відсутність українських 5- і 6-класних навчальних закладів, скерування на роботу до українських шкіл польських вчителів, які не володіли українською мовою, натомість службові переведення українських вчителів до Західної Галичини. Ці й подібні факти упослідженого ставлення до українського шкільництва знайшли відображення у рубриці «Наша школа в ярмі».

 

В умовах, що склалися, одним із завдань галицьких українців стало записування дітей саме до національних шкіл і дошкільних закладів, державної і приватної форми власності. Наприклад, у 1911 р. «Організація Русинів міста Львова» запрошувала українські родини скористатися можливостями навчання у 4-класній міській народній школі ім. М. Шашкевича для хлопців і дівчат (вул. Скарбківська, ч. 26), 4-класній школі вправ цісарсько-королівської чоловічої учительської семінарії (вул. Мохнацького, ч. 8), 4-класній школі вправ цісарсько-королівської жіночої учительської семінарії (вул. Сакраменток, ч. 7), 4-класній школі вправ руської жіночої учительської семінарії (вул. Мохнацького, ч. 12), народній школі ім. Бориса Грінченка (вул. Дуніна-Борковського, ч. 30), 5-класній жіночій виділовій школі ім. Т. Шевченка (вул. Мохнацького, ч. 12), руській жіночій учительській семінарії (вул. Мохнацького, ч. 12), цісарсько-королівській академічній гімназії (вул. Лева Сапіги, ч. 8), філії цісарсько-королівської академічної гімназії (вул. Театральна, ч. 22), чоловічій торговельній школі (запис кандидатів у товаристві «Просвіта», Ринок, ч 10). Для потреб дошкільнят слугували три руські захоронки на Городоцькому, Жовківському і Личаківському передмістях.

 

Учнівський контингент народної школи ім. М. Шашкевича представляли діти бідних українських родин робітників, ремісників, сторожів тощо. Щоб забезпечити учнів необхідним шкільним приладдям і одягом, дирекція зверталася за допомогою до національних інституцій і небайдужих громадян. Найскладнішою проблемою навчального закладу було не пристосоване для навчального процесу приміщення, яке називали не інакше як «стара і смердюча рудера». Інтервенції перед міською владою щодо надання нового будинку виявилися безуспішними.

 

Історія приватної народної школи ім. Б. Грінченка на Городоцькому передмісті розпочалася 1910/1911 н. р. для 46 українських дітей (22 хлопців і 24 дівчат), записаних до першого класу.

 

Для забезпечення функціонування навчального закладу створили шкільний комітет, який очолив професор Василь Білецький. Упродовж першого навчального року на потреби школи зібрали майже 4,5 тис. корон, а витратили на тисячу менше.

 

У 1912 р. комітет приватної школи прийняв рішення про необхідність будівництва окремого навчального корпусу й оголосив збір коштів. Урочисте посвячення нового приміщення відбулося 19 жовтня 1913 р. Приватна 4-класна народна школа ім. Б. Грінченка розташувалася у двоповерховому крилі будинків товариства «Дністер» (вул. Городоцька, ч. 95 і  97).

 

Другою приватною народною школою стала школа ім. короля Данила на Жовківському передмісті Львова, навчання у якій розпочалося восени 1912 р. Третій приватний навчальний заклад — народну школу ім. князя Лева — планували відкрити на Личаківському передмісті 1 вересня 1914 р.

 

Для українців проблемою учительських семінарій залишалася мова викладання. Згідно з крайовим законом від 12 червня 1907 р., мовою викладання при підготовці вчительських кадрів могли бути польська або польська й українська. Тому крайова шкільна рада вимагала від дирекції української приватної жіночої учительської семінарії Руського педагогічного товариства перейти на утраквістичність задля набуття «права публічності». Відповідь була однозначною: «Видїл Руського Педаґоґічного Тов-а все стояв і стоїть на прінціпі: задержати чисто український характер школи, хочби й прийшло зректи ся права прилюдности».

 

Українці залишалися єдиним народом Австро-Угорської держави, яка не мала жодної державної учительської семінарії. У 1912 р. УПТ і Крайовий шкільний союз виступили з ідеєю про заснування і чоловічої приватної учительської семінарії, перший курс якої відкрили у вересні для 30 учнів, 25 з яких через рік успішно перейшли на другий рік навчання. На початку 1913/1914 н. р. навчальний заклад розмістився за адресою: вул. Городоцька, ч. 95 — в одному будинку з народною школою ім. Б. Грінченка, яка для семінарії мала стати школою вправ.

 

Від листопада 1910 р. у Коломиї розпочала навчальний процес приватна українська жіноча учительська семінарія УПТ, яка у 1912/1913 н. р. нараховувала 122 учениці. У цей же час місцева філія УПТ відкрила й аналогічну чоловічу навчальну структуру. Процедуру заснування приватних навчальних закладів продовжив Тернопіль, у якому з 1913/1914 н. р. запрацювала жіноча учительська семінарія, зініційована філією УПТ.

 

Щодо фахової складової шкільництва, то 1911 р. у Галичині діяли 114 промислових і 17 торговельних шкіл, жодна з яких не була українською. Навіть статистика при відображенні поділу учнів за національною ознакою про українців не згадувала. Винятком стала українська торговельна школа товариства «Просвіта», навчання у якій розпочалося восени 1911 р. під керівництвом професора Р. Залозецького.

 

На переконання «Діла», недостатня увага приділялася можливості селянських дітей навчатися у нижчих рільничих школах, які фінансувалися державою і давали достатню освіту для формування доброго господаря.

 

Для українців негативно-показовою виявилася історія про дарування митрополитом Андрієм Шептицьким 16 моргів землі з двірською забудовою у Коршеві (поблизу Коломиї) «Сільському Господарю» для заснування сільськогосподарської школи. Товариство за кілька років так і не спромоглося розпочати процедуру створення навчального закладу і спробувало продати даровану митрополитом землю.

 

Можливість сільськогосподарської освіти для дівчат забезпечували 8 галицьких польських шкіл сільських господинь. Незважаючи на те, що засновувалися вони переважно з приватної ініціативи, їхнє фінансування базувалося на субвенціях місцевих і державного бюджетів. Розуміння важливості цього питання для українців привело до заснування товариством «Просвіта» школи жіночого господарства в Угерцях Винявських Рудківського повіту. Урочисте відкриття навчального закладу відбулося 7 листопада 1912 р.

 

Окремі публікації стосувалися навчання у крайовій ткацькій школі у Глинянах і крайовій гончарсько-кафлярській школі у Коломиї.

 

Контроль над середнім шкільництвом у Галичини ставав важливим чинником для формування майбутнього кадрового потенціалу місцевих державних структур. Тому поляки використовували усі можливі методи, зокрема запровадження у 1867 р. польської мови викладання у середніх школах чи діяльність крайової шкільної ради, задля гальмування процесу творення міцного прошарку української інтелігенції. «Ся полїтика має між ин. за ціль: укріпити становище Поляків як нациї, яка в Галичинї репрезентує державу, і як мога довше відволїкати прихід тої хвилї, коли український нарід стане на стільки сильний, що зможе з успіхом розпочати боротьбу за те, щоб на своїй териториї, в Східній Галичинї, він репрезентував державу».

 

Польська шкільна політика часто спрямовувала зусилля не на покращення якості освіти, а на недопущення до заснування державних українських гімназій і на те, щоб кількість непольських гімназистів, тобто українців і євреїв, не перевищувала третини загальної їх кількості.

 

Щоб протистояти процесу полонізації шкільництва, Народний комітет у лютому 1910 р. виступив ініціатором створення Крайового шкільного союзу, завдання якого визначалися необхідністю сприяти розвитку національного шкільництва за посередництвом заснування приватних народних і середніх шкіл.

 

Упродовж 1910—1914 рр. «Діло» активно підтримувало і популяризувало процес розвитку українського середнього (державного і приватного) шкільництва. Зокрема, на сторінках часопису повідомлялося про українські гімназії у Белзі (приватна, заснована 1912 р.), Буську (приватна ім. М. Шашкевича, заснована 1910 р., з правом прилюдності, тобто визнанням атестатів державою, від 1914 р.), Вашківцях (приватна, заснована 1912 р.), Вижниці (державна), Глинянах (приватний гімназійний курс, заснований 1912 р.), Городенці (приватна ім. Т. Шевченка, заснована 1909 р., з правом прилюдності від 1911 р., приватна жіноча селянська, заснована 1912 р.), Долині (приватна ім. М. Шашкевича, заснована 1911 р., з правом прилюдності від 1913 р.), Дрогобичі (приватний гімназійний курс, припинив діяльність у 1914 р.), Збаражі (приватна, заснована 1910 р., з правом прилюдності від 1913 р.), Кіцмані (державна, утраквістична), Коломиї (державна), Комарному (приватний гімназійний курс, заснований 1911 р.), Копичинцях (приватна, заснована 1908 р., з правом прилюдності від 1913 р.), Львові (державні академічна та її філія, приватна жіноча сестер-василіанок з правом прилюдності), Перемишлі (державна, приватний жіночий ліцей), Рогатині (приватна з правом прилюдності), Станіславі (державна і жіноча приватна), Тернополі (державна), Турці (повітова державна, утраквістична), Чернівцях (державна, утраквістична), Чорткові (приватна ім. М. Шашкевича, заснована 1911 р., з правом прилюдності від 1913 р.) ], Яворові (приватна, заснована 1907 р., з правом прилюдності від 1913 р.).

 

Невід’ємною складовою організації навчального процесу залишалися бурси (інститути, інтернати), які за помірну плату (для певного відсотка безкоштовно) забезпечували побут учнів поза шкільними приміщеннями. Про умови прийому сповіщали рубрики «Конкурси бурс», «Конкурси бурс і інститутів», «Просьвіта і школа». Наголошуючи на важливості закладів, редакція разом з тим висвітлювала і проблемні питання, які потребували відповідної реакції української спільноти. Зокрема, йшлося про недостатнє фінансування, непристосовані приміщення, неякісне харчування, застосування фізичної сили до вихованців з боку настоятелів чи інструкторів.

 

Тридцять першого травня 1914 р. з’їзд представників українських бурс підтримав рішення про створення Союзу українських бурс. Ініціатором виступило УПТ у порозумінні з товариством «Просвіта» і Крайовим шкільним союзом. Завдання нової інституції визначалися необхідністю централізації задля кращої ефективності процесів підтримки діючих і по необхідності створення нових закладів, а також вироблення єдиних підходів до виховання учнів поза школою.

 

Незважаючи на досить розгалужену мережу діючих бурс, фактичний стан свідчив про потребу заснування нових закладів. Наприклад, 27 лютого 1911 р. відбулися перші збори товариства «Українсько-руська бурса ім. митрополита А. Шептицького». Новозаснована інституція планувала відкрити свої двері учням львівських шкіл різних категорій і сприяти вихованню національно свідомих і ідейних українців. Головою товариства обрали Йосифа Карановича. Упродовж кількох років для придбання будинку бурси вдалося зібрати понад 31 тис. корон. Процедура купівлі відбулася у 1914 р., а з вересня нова бурса (вул. Театинська, ч. 10) мала прийняти перших вихованців.

 

«Інтелігентне, ідейне і моральне виховання молоді» було пріоритетом функціонування чоловічого інституту «Кобзар» (Львів, вул. Рея, ч. 4), яке планувало на 1914/1915 н. р. прийняти 30 учнів середніх шкіл.

 

Нові бурси розпочали діяльність також у Бродах («Дівочий інститут під Покровом Пресвятої Богородиці», з вересня 1914 р.), Горлицях (українсько-руська бурса УПТ), Самборі (дівочий інститут УПТ, з 1912/1913 н. р.), Сокалі (дівочий інститут «Міщанського Братства Покрови Пресвятої Богородиці», з вересня 1912 р.), Сяноку (бурса для шкільної молоді філії товариства «Просвіта», з 1910/1911 н. р.), Турці (бурса для учнів народних і середніх шкіл філії товариства «Просвіта», з вересня 1910 р.), Чернівцях (український дівочий інститут товариства «Кружок Жіночої Громади у Чернівцях», з 1910/1911 н. р.).

 

Певну сенсацію у суспільстві наприкінці 1911 р. викликало закриття владою русофільської бурси у Коломиї, якою опікувалося Братство архістратига Михаіла. Ревізія, що передувала закриттю, виявила у приміщенні закладу багато агітаційної русофільської літератури.

 

Українські товариства, відповідальні за організацію і підтримку національного шкільництва і вчительства, поповнилися кількома структурами. Як ми уже згадували, 9 лютого 1910 р. Народний комітет виступив ініціатором створення Крайового шкільного союзу  «Рідна Школа» (КШС), який мав сприяти заснуванню українських приватних народних і середніх шкіл.

 

Прийняті на нараді КШС 15 лютого ухвали вимагали від влади забезпечення рівноправного трактування польського й українського середнього шкільництва, протестували проти недопуску до заснування українських гімназій у повітах з переважаючим українським населенням і проти проекту мішаних, польсько-українських, гімназій під спільним керівництвом. Тісніший комітет нової інституції очолив М. Грушевський. Після його переїзду до Києва головування перейшло до І. Кивелюка.

 

Про розширення мережі «Рідної Школи» свідчили повідомлення про створення повітових структур, наприклад, у Дрогобичі, Перемишлі, Сяноку.

 

Протест КШС викликала заява коломийських українців про заснування ідентичного крайового товариства «Рідна Школа» з централею у Коломиї, ініційованого нібито комітетом для вшанування пам’яті М. Шашкевича. Шашкевичівський комітет, створений із представників усіх коломийських українських інституцій, заперечив авторство подібної ідеї.

 

Можливості КШС залежали від добровільних пожертв, які з року в рік не покривали необхідних видатків. У 1911 р. популяризувалася ідея «сотикового фонду» — від кожного галицького українця по сотикові щодня повинно було забезпечити близько 1 млн корон місячно на потреби приватного шкільництва. Обговорювалися й інші проекти, але коштів бракувало. Наприклад, у 1912/1913 н. р. КШС опікувався 11 приватними середніми школами, на утримання яких було зібрано майже 163 тис. корон, але видатки перевищили 284 тис. корон.

 

У 1914 р. становище «Рідної Школи» погіршилося і її керівництво заявило про небезпеку «фінансової руїни», коли із 3 тис. учнів приватних шкіл дві третини змушені були б залишити навчання.

 

Засноване у травні 1912 р., товариство «Поміч молоді» декларувало бажання займатися будівництвом та утриманням гуртожитків і санаторіїв для студіюючої молоді, організацією дешевого харчування (студентські кухні) і безкоштовної медичної допомоги, наданням стипендій і матеріальних допомог, працевлаштуванням. Першою під управління товариства мала перейти львівська «Академічна кухня».

 

У грудні 1913 р. розпочала діяльність крайова комісія оборони українського шкільництва й українського вчительства, яку очолив Степан Баран. Комісія закликала протидіяти процесам полонізації шкільного процесу, створювати повітові структури, документувати факти порушень і оскаржувати їх у законний спосіб, залучати до роботи українських послів.

 

Свою багаторічну історію продовжило товариство «Шкільна Поміч» у Львові, яке опікувалося учнями міських народних шкіл. Упродовж 1910—1911 рр. на харчування, придбання одягу, взуття і шкільного приладдя, лікування найбідніших школярів товариство витратило 2794 корони. Керівництво інституції констатувало, що «нинї з огляду на зростаюче з кождим роком число руської дїтвори в народних школах, так міських як і засновуючих ся приватних, мусимо обмежувати чим раз більше круг нашого дїланя виключно на школу народну, яка гуртує дїти найбіднїйшої верстви львівського населеня…».

 

Двадцять дев’ятого жовтня 1911 р. Руське педагогічне товариство (РПТ) відсвяткувало 30-річчя від часу заснування. Від лютого 1910 р. воно діяло паралельно із КШС, до складу якого і входило. Їхні завдання, особливо у царині приватного шкільництва, часто дублювалися і не були чітко розмежовані.

 

У лютому 1912 р. загальні збори РПТ прийняли зміни до статуту, які затвердили назву інституції — Українське педагогічне товариство (УПТ), а філії перетворили на «кружки». Кружок УПТ ставав самостійною одиницею і ніс повну відповідальність за утримання української школи, бурси, захоронки тощо на своїй території. Головний виділ Товариства перетворювався на «Союз Кружків».

 

У 1912/1913 н. р. УПТ опікувалося 22 народними і середніми школами, 17 бурсами, 18 підготовчими курсами до середніх шкіл, 12 курсами для неграмотних. Упродовж двох років було видано 13 шкільних підручників. Продовжилося видавання часописів «Учитель» і «Дзвінок».

 

Окрему увагу «Діло» приділило характеристиці львівських шкіл УПТ, заснуванню 28 травня 1910 р. чоловічого кружка РПТ у Львові, діяльності жіночого кружка РПТ у 1910 р. і установчим зборам жіночого кружка УПТ ім. Ганни Барвінок у Львові (26 грудня 1912 р.), створенню 28 травня 1910 р. студентського кружка РПТ у Львові, установчим зборам філії РПТ у Львові (2 квітня 1910 р.), заснуванню 9 березня 1913 р. кружка УПТ ім. Б. Грінченка на Городоцькому передмісті Львові, створенню у квітні 1914 р. кружка УПТ на Личаківському передмісті Львова, заснуванню 5 червня 1910 р. філії РПТ у Борщеві, загальним зборам кружка УПТ ім. Т. Шевченка у Городенці (31 травня 1914 р.), установчим зборам чоловічого кружка УПТ ім. Т. Шевченка у Небилові Калуського повіту (16 червня 1913 р.), загальним зборам філії РПТ у Перемишлі (12 лютого 1910 р.), першим зборам жіночого кружка УПТ ім. Т. Шевченка у Ходорові (10 травня 1914 р.), запланованому на листопад 1914 р. першому українському конгресу і виставці УПТ.

 

Товариство «Взаємна поміч галицьких і буковинських учителів і учительок» у 1914 р. відзначило 10-річчя від часу заснування. На чергових, Х, загальних зборах інституції, які відбулися у Львові 9 квітня 1914 р., було прийнято рішення про зміну назви на «Взаємна поміч українського народного учительства Галичини і Буковини». Затверджені статутні зміни передбачали розширення компетенції товариства «в напрямі дїяльности на поли суспільної працї та педаґоґічно виховуючих заходів учительства, зміряючих до націоналїзациї школи і шкільного вихованя». Популяризація роботи інституції відбувалася за посередництвом часопису «Українське Слово».

 

Двадцять другого вересня 1912 р. у Коломиї, під час проведення виставки домашнього промислу, «Взаємна поміч галицьких і буковинських учителів і учительок» провела ІІ крайовий з’їзд українського народного вчительства.

 

Також товариство  виступило ініціатором І Всеукраїнського з’їзду народного вчительства з усіх українських земель, наради якого проходили у Львові 25—26 липня 1914 р. за участю представницької чеської делегації. Учасники форуму обговорили питання про стан українського шкільництва у Галичині, Буковині, Угорщині, підросійській Україні, США, Канаді, Бразилії. При закритті з’їзду головуючий заявив, що «уважає сей перший всеукраїнський зїзд укр. учительства заповідию зреалїзованя всеукраїнської ідеї “Самостійної України”».

 

Питання заснування українських гімназій і університету, заходи щодо скасування утраквізму і відкриття окремих українських і польських навчальних закладів залишалися визначальними у діяльності товариства українських вчителів середніх і вищих шкіл «Учительська Громада», заснованого у листопаді 1908 р. й очолюваного М. Грушевським. Пресовим органом товариства був часопис «Наша Школа». У листопаді 1912 р. М. Грушевський через завантаженість іншими справами відмовився від посади голови і новим очільником інституції загальні збори обрали Ю. Романчука.

 

У 1910 р., на тлі позитивного урядового рішення про можливість заснування італійського правничого факультету у Відні і поновлення намагань поляків законодавчо зафіксувати польський характер львівського університету, посилилися заходи українців щодо відкриття українського університету у Львові. На нараді у міністра просвіти (березень 1910 р.) представники українського парламентського клубу заявили про готовність відмовитися від цілком обґрунтованих прав на Львівський університет, заснований на українській території і підтримуваний знаковими руськими науковими кадрами, при умові створення окремого українського. Ситуацію ускладнювали поширювані поляками твердження, що українці домагаються не заснування власного університету, а перетворення існуючого на суто український.

 

Чотирнадцятого березня 1910 р. українські студенти провели у стінах вишу віче під гаслом «Най жиє самостійний український університет у Львові». Відмова проректора надати зал для проведення заходу була сприйнята як провокація, що у результаті дозволила розпочати дисциплінарне слідство проти організаторів віча. Реакція «вшехпольської» академічної молоді була передбачуваною — у будь-який спосіб відстояти «польськість» Львівського університету.

 

Польсько-українське студентське протистояння загострилося у травні 1910 р., з початком польської блокади навчального закладу, яка характеризувалася перешкоджанням українським студентам у доступі до навчального процесу. Щоб покласти край подальшим провокаціям, українська молодь вирішила 19 травня організовано (понад 400 осіб) зайти до вишу. Спроба виявилася невдалою — їх зупинили замкнені двері і оголошення, у якому сповіщалося, що університет цього дня не працюватиме. Закриття університету спричинило відповідні звернення українських послів до голови уряду і міністра просвіти.

 

Двадцятого травня 1910 р. віче української молоді ухвалило резолюції, якими вимагало якнайшвидшого урядового законопроекту про заснування самостійного українського університету у Львові, стверджувало, що блокада вишу польськими студентами відбувалася за мовчазною згодою університетського керівництва, заявляло про готовність до подальших рішучих виступів на захист своїх прав, закликало українську громадськість до спільної боротьби за національний університет.

 

Підсумовуючи, «Діло» стверджувало, що якби не блокування національних домагань українців польським намісником і польськими посольськими клубами у Львові та Відні, то більшість з вимог були б вирішені. «Польські потентати такі слїпі, що навіть траґічна смерть ґр. Андрія Потоцького нїчого їх не навчила і д-р Бобжиньский що-раз явнїйше старає ся паралїжувати всї заходи нашої репрезентациї около добутя нашому народови рівноправности бодай в Австриї».

 

Улітку 1910 р., реагуючи на меморіал сенату Львівського університету до міністерства просвіти з вимогою законодавчого оформлення вишу як польського навчального закладу, українські професори і доценти у декларації-відповіді нагадали опонентам, що Львівський університет завдячує своїм існуванням цісареві Йосифу ІІ і тодішнє запровадження латинської мови як викладової свідчило не про польський його характер.

 

У першій половині ХІХ ст. мовою викладання стала німецька, у 1848 р. засновано руську кафедру мови і літератури, у 1850—1852 рр. прийнято рішення про викладання українською мовою теології, догматики, катехитики і методики, у 1862 р. на правничому факультеті спочатку запрацювали руські кафедри і тільки згодом — польські. Постанови від 4 липня 1871 р. і 27 квітня 1879 р. забезпечували університетську утраквістичність, яка передбачала рівноправність. Обмеження прав української мови запроваджувало розпорядження міністерства просвіти від 20 березня 1902 р.

 

У зв’язку із зазначеним українські професори і доценти запевнили, що не зречуться прав, забезпечених державою для української нації і мови в стінах львівського вишу, допоки не буде заснований окремий український університет.

 

Кульмінація польсько-українського протистояння відбулася 1 липня 1910 р. Вранці українські студенти зібралися на чергове несанкціоноване сенатом віче в одній з університетських аудиторій. Польські студенти у відповідь розпочали блокування зібрання шляхом зведення барикад — дійшло до сутички із застосуванням зброї. Однією з куль смертельного поранення зазнав студент права Адам Коцко.

 

Слідча комісія намагалася перекласти вину на українських студентів, 128 з яких були затримані поліцією. Того ж дня польські студенти пройшлися вулицями Львова б’ючи шибки і вивіски на українських інституціях. На своєму вечірньому вічі вони визнали професорів Михайла Грушевського і Станіслава Дністрянського ідейними натхненниками українського радикалізму і вимагали їхнього звільнення з університету.

 

Від вересня 1910 р. у виші почали діяти нові правила внутрішнього розпорядку, згідно з якими кожен студент зобов’язовувався надати свою фотографію визначеного розміру для оформлення легітимаційної картки (студентського квитка), яку необхідно було пред’являти щоразу при вході до навчального закладу; за виявлення у студентів вогнепальної чи холодної зброї передбачалося відрахування з університету і кримінальне переслідування.

 

Щодо заарештованих внаслідок подій 1 липня студентів, то у вересні їх звільнили із слідчої в’язниці до судового розгляду справи по суті. Звинувачення пред’явили 101 українському студенту і жодному польському. «Процес 101» розпочався у приміщенні крайового карного суду Львова 14 лютого 1911 р. і був визнаний винятковим у хроніці австрійського судочинства (масові політичні процеси залишалися характеристичною ознакою російської судової системи).

 

Оголошення вироку відбулося 4 липня 1911 р. Усі підозрювані були визнані винними у публічному насильстві й ув’язнені: 5 осіб на три місяці, 68 — на місяць, 26 — на 14 діб. Двох студентів мали судити окремо. Оскарженням судового рішення зайнялися адвокати Володимир Охримович і Володимир Старосольський. Рішення касаційного трибуналу залишило без змін вирок першої інстанції. Тоді засуджені українські студенти за посередництвом адвокатів звернулися до міністерства справедливості з проханням про помилування. У квітні 1912 р. звинувачені почали зголошуватися для відбування покарання. 17 липня на волю вийшов останній з ув’язнених.

 

Для організації матеріальної допомоги підсудним був створений фонд  «Жертви для жертв». Надходження і видатки фонду на 4 липня 1911 р. становили 5760 корон. У зв’язку з продовженням процесу цільовий  збір пожертв залишалався актуальним.

 

Окремо відбувалося дисциплінарне слідство сенату Львівського університету проти українських студентів, які брали участь у подіях 1 липня 1910 р., — 42 з них отримали догану від декана, 17 — від ректора, трьох відрахували з навчального закладу (одного без права поновлення, двох — на один–два семестри).

 

У січні 1912 р. сенат Львівського університету прийняв рішення щодо 41 учасника «процесу 101» і виключив з університету на 2 семестри засуджених на 14 діб, на 4 семестри — засуджених на місяць, без права поновлення — засуджених на 3 місяці.

 

Чергове напруження навколо університетської справи виникло наприкінці квітня 1912 р., після окремих нарад українських і польських професорів і доцентів Львівського університету з представниками національних парламентських репрезентацій. Протиборчі сторони висунули власні умови і прагнули заручитися підтримкою уряду. Українці вважали можливим завершити підготовку до заснування національного вишу упродовж п’яти років і тільки у Львові. Поляки переконували, що перехідний період повинен тривати 10 років, а щодо розташування думки розділилися — одні виключали Львів з переліку таких міст, інші погоджувалися, проте з певними застереженнями.

 

Двадцять другого травня 1912 р. уряд запевнив, що права української мови у Львівському університеті будуть непорушними аж до моменту заснування окремого національного вишу. Наступного дня Український парламентський союз видав комунікат з вимогою негайного прийняття урядових рішень щодо заснування самостійного українського університету і нагадуванням польським опонентам, що ця справа є виключною компетенцією уряду і парламенту.

 

Проект цісарського письма у справі українського університету, запропонований урядом українським і польським парламентарям, визнавав право українців на вищий навчальний заклад, який мав бути заснований у Галичині (без згадки про Львів) упродовж 10 років. Українська сторона відкинула цей проект і на знак протесту заблокувала роботу законодавчого органу.

 

По всій Галичині почали відбуватися велелюдні віча на підтримку заснування українського університету. Про вічевий рух і прихильність до української справи сповіщали рубрики «За український унїверситет» і «Закордонні голоси в унїверситетській справі».

 

Результатом українських протестних заходів став новий проект цісарського письма, який скорочував термін заснування до шести років, а також гарантував збереження на перехідний період українським студентам і викладацькому складу усіх признаних прав у Львівському університеті. Остаточне рішення щодо місця розташування українського вишу залишалося за урядом. Подальші узгодження, супроводжувані польськими протестами на різних рівнях, скоротили час відкриття університету до 1 жовтня 1916 р.

 

Наступні вимоги польської сторони стосувалися негайного законодавчого затвердження польського характеру Львівського університету. Українські перемовники заявляли, що відповідна згода з їхнього боку можлива лише при абсолютній гарантії відкриття українського вишу.

 

Двадцять першого січня 1913 р. «Діло» повідомило, що уряд погодився з польськими пропозиціями, тому для українців подальші перемовини не мають жодного сенсу. Голова Українського парламентського союзу заявив, що «розмови про унїверситетську справу для нас покінчені з вини кола польського, яке сьвідомо і доцїльно силкуєть ся не допустити до здїйсненя першорядних культурних домагань української нації, та з вини цїсарського правительства, яке в супереч своїм приреченям і в супереч запевненям з найвисшого місця стануло на польськім, проти українських прав і домагань зверненім становищи».

 

Подібну заяву оприлюднили й українські доктори права, філософії і медицини Львівського університету. До 30 січня під документом стояло 107 підписів. Спроба голови Кабінету міністрів порозумітися з Українським парламентським союзом 27 січня 1913 р. була безуспішною. Студентська українська молодь укотре заявила, що до часу заснування національного університету буде з максимальною рішучістю обстоювати свої права в утраквістичному університеті. За український навчальний заклад у Львові виступила поступова академічна молодь Кракова.

 

Щодо інших вишів Львова, то у часописі подано інформацію про плани спорудження Львівською політехнікою астрономічної обсерваторії на площі св. Юра, умови прийому і надання урядових стипендій в Академії ветеринарії, причини страйків тамтешніх студентів, а також зазначено кількість українських студентів (103 із загальної кількості 1803) Львівської політехніки у зимовому семестрі 1911/1912 н. р.

 

Організація науково-популярних лекцій залишалася пріоритетним напрямом діяльності Товариства українських наукових викладів ім. Петра Могили у Львові, яке, хоч і було засноване у 1907 р., практичну роботу змогло розпочати у 1909 р., після затвердження намісництвом статуту.

 

До грудня 1913 р., тобто за чотири роки діяльності, Товариство провело 501 виклад, у яких взяли участь 54 134 учасники. Окрім Львова, заняття відбувалися у Белзі, Бережанах, Галичі, Добромилі, Золочеві, Перемишлі, Рогатині, Самборі, Сокалі, Станіславі, Стрию, Судовій Вишні, Теребовлі, Тернополі, Хирові, Яворові, Ярославі, а також  окремих селах. Мережу інституції творили сім філій і шість кружків. Незмінним головою «народного університету» залишався Олександр Колесса.

 

У Чернівцях курс «вищої народної просвіти», організований товариством «Руська Рада» та «Історичним Товариством» за посередництвом Стефана Смаль-Стоцького, відбувався з 15 лютого до 30 березня 1910 р. 36 його учасникам були запропоновані виклади з історії (всесвітньої і України), географії, антропології, мови, культури, релігії, гігієни. Успішність заходу спонукала організаторів зробити його щорічним. До послуг курсантів були також музичні, гімнастичні, протипожежні заняття, навчання із надання першої невідкладної допомоги й оформлення різнотематичних подань, заяв, клопотань.

 

Позитивні результати буковинських курсів заохотили товариство «Просвіта» до організації подібних у Львові. Відповідне рішення затвердила просвітньо-організаційна комісія товариства на засіданні, проведеному у Делятині 2 серпня 1912 р. Навчальну програму, де першість належала українознавству, запропонували скласти Товариству українських наукових викладів ім. Петра Могили. Побіч здобуття практичних знань, навчальний процес повинен був сприяти формуванню свідомих, характерних і ідейних українських патріотів, здатних до організаційної національної роботи. Перший курс вищої освіти відбувався у Львові з 20 січня до 30 березня 1913 р. До участі у ньому зголосилися 25 учасників.

 

За узгоджену співпрацю українського студентства вищих навчальних закладів Австрії відповідало товариство «Український Студентський Союз» (УСС), засноване у Львові 7 листопада 1909 р. Керівництво інституцією здійснювала головна рада, яку переобирали щорічно і яка діяла за посередництвом організаційної, статистичної, просвітньої, видавничої, відчитової і забавово-спортивної комісій.

 

Наприкінці грудня 1913 р. в структурі УСС діяли 32 секції (філії), чотири з яких — у Львові. До складу студентського об’єднання входили 11 самостійних товариств — «Академічна Громада», «Основа», «Медична Громада», «Академічна Поміч», «Бандурист» і «Україна» (Львів), «Січ» (Відень), «Січ» і «Союз» (Чернівці), «Січ» (Грац), «Чорногора» (Леобен). Членами УСС були 514 студентів — разом із членами самостійних товариств їх кількість зросла до понад 1000 осіб. Пресовим органом Українського студентського союзу став місячник «Молода Україна», який почав виходити з 1 січня 1910 р.

 

Презентуючи загал українського студентства, товариство забезпечувало комунікацію із студентськими організаціями інших народів і брало участь у нарадах, на які запрошували представників молоді. Важлива робота проводилася просвітньою комісією, яка організовувала відчити по селах, сприяла заснуванню товариств «Січ», чителень товариства «Просвіта» і кружків «Сільського Господаря», влаштовувала підготовчі курси до середніх шкіл і курси для неграмотних, проводила аматорські вистави, концерти, святкові вечори на честь Т. Шевченка і М. Шашкевича, збирала пожертви на «Рідну Школу» і ювілейний дар Іванові Франкові.

 

У 1913 р. УСС виступив ініціатором скликання ІІ Всеукраїнського студентського з’їзду (Львів, 2—4 липня), одним із головних завдань якого було пошанування «духовного провідника галицької України» І. Франка з нагоди 40-річчя літературної діяльності. Під час засідань студентського форуму реферети виголосили: Корнило Заклинський «Українська молодіж в австрійській Україні за останні 40 років на тлі діяльності Івана Франка», Володимир Котецький «Молодіж російської України, її завдання і конструкція», Дмитро Донцов «Українська молодіж і теперішнє положення нації», Євген Коновалець «Університетська справа», Ярослав Секела «Національне виховання».

 

Короткі повідомлення про інші українські студентські товариства інформували, зокрема, про відновлення діяльності музичного кружка «Академічної Громади» і плановану ним «вакаційну співацьку прогульку» галицькими містами у липні 1914 р., відкриття у Підлютому влітку 1911 р. «Медичною Громадою» за сприяння митрополита А. Шептицького студентського санаторію для лікування хворих туберкульозом, діяльність технічного товариства «Основа» у 1910/1911 н. р. (видавнича, забавова, інформаційно-лекційна, термінологічна і регламентна комісії, читальня, бібліотека, 72 члени), створення наприкінці 1910 р. під головуванням Євгена Вацика об’єднаного комітету для узгодженої просвітньої роботи чернівецьких студентських товариств «Православна Академія», «Союз» і «Січ», 16-річчя студентського земляцтва «Січ» у Граці (Австрія), заснування (перші загальні збори 28 вересня 1910 р.) студентського товариства «Громада» у Харківському університеті.

 

Перелік українських студентських інституцій Австрії поповнився товариствами: «Ватра» (засноване в Академії ветеринарії у червні 1913 р., голова — Євген Суховерський), «Засів» (кружок українських студентів рільництва у Кракові, заснований навесні 1913 р., голова — Грицько Апостол), «Хортиця» (спортивне об’єднання українських студентів у Відні, установчі збори відбулися 2 червня 1914 р., голова — Іван Остапяк).

 

Громадське і науково-культурне життя галицьких українців упродовж 1910—1914 рр. зосереджувалося в уже діючих інституціях і розширювалося за рахунок заснування нових. Загальний реєстр українських товариств у 1912 р. поповнився «Товариством руських публічних послугачів» (швидке доставляння, транспортні перевезення у межах міста), перші загальні збори якого відбулися у Львові 4 серпня. Сподівання на позитивні тенденції розвитку пов’язувалися з популяризацією гасла «свій до свого», дотримання якого спонукатиме українців робити замовлення в українській фірмі.

 

Двадцять восьмого грудня того ж року збори провели засновники українського Технічного товариства, статути якого намісництво затвердило ще 28 лютого 1909 р. Присутні прийняли рішення провести перші загальні збори у Львові 15 січня 1913 р. Важливі завдання інституції передбачали створення відповідної бази для організації технічного шкільництва і заснування у перспективі української вищої політехнічної школи, реформування сільського будівництва, вдосконалення національного стилю у будівництві, розроблення заходів з підвищення продуктивності сільськогосподарських земель, меліорації, фабричного промислу тощо. Головою Технічного товариства обрали Р. Залозецького. У короткому часі членами технічної інституції стали 70 українських інженерів, зокрема три — з Буковини і один — з підросійської України.

 

У грудні 1912 р. розпочалася історія товариства львівських українських термінаторів (помічників майстрів) «Борба». Метою інституції визначалася необхідність протидіяти полонізації у середовищі часто національно не свідомих термінаторів, яких у Львові нараховувалося понад 500. Упродовж місяця до товариства вступили 60 помічників майстрів, які 19 січня 1913 р. зібралися на Різдвяну вечерю.

 

Лютий 1914 р. поповнив перелік українських інституцій «Пенсійним Інститутом руських (українських) урядників у Львові», перейти до якого, згідно з чинним пенсійним законодавством, могли усі приватні урядники і службовці, зареєстровані у «Загальному пенсійному закладі для функціонарів».

 

Двадцять четвертого березня того ж року у намісництво для затвердження надійшли статути «Товариства українських приватних урядників у Львові», завданням якого було піднесення фахового і культурного рівня своїх членів. Для досягнення мети Товариство планувало організувати спеціальні курси і з’їзди, відчити, концерти, театральні вистави, народні забави, видавати фахові часописи і книги, сприяти працевлаштуванню, забезпечувати матеріальною допомогою, безкоштовними юридичними консультаціями тощо.

 

У результаті конфлікту між урядниками і Крайовим союзом господарсько-торговельних спілок у Львові дійшло до створення двох окремих інституцій — «Товариства приватних українських урядників у Львові» і «Комітету оборони інтересів українських приватних урядників». Перша з них, представлена Денисом Кучиком, Юліаном Балицьким, Андрієм Жуком, Іваном Волошином та ін., провела установчі збори 17 травня 1914 р., а 28 травня виступила з пропозицією щодо об’єднання двох споріднених структур, однак безрезультатно.

 

П’ятого червня 1914 р. відбулися перші загальні збори «Союзу українських приватних урядників Галичини», почин до заснування якого дав «Комітет оборони інтересів українських приватних урядників». Очолив Союз Осип Кузьмич.

 

Без протистояння і суперечок у лютому 1914 р. було законодавчо оформлене «Товариство охорони української старовини» з централею у Львові, сфера інтересів якого поширювалася на віднайдення історичних пам’яток, їхнє дослідження і збереження. Установчі збори пройшли 15 лютого. Головою обрали Володимира Шухевича, першим почесним членом — митрополита Андрія Шептицького.

 

Двадцять восьмого травня 1914 р. промислова комісія «Міщанського Братства», заснованого у Львові у грудні 1909 р., виступила ініціатором створення українського «Товариства для попираня ремесла і промислу». Установчі збори нової інституції відбулися 29 червня, після завершення засідань крайового з’їзду українських ремісників і промисловців. Популяризація гасла «свій до свого» визнавалася визначальною метою майбутньої діяльності Товариства, президентом якого обрали Василя Нагірного.

 

Великою кількістю ініційованих заходів характеризувалося товариство «Сила», яке представляло інтереси львівських, переважно некваліфікованих, робітників і слуг (домашньої прислуги). У 1910 р. воно об’єднувало понад 600 членів. Майно інституції оцінювалося у близько 11 тис. корон, з яких 7 тис. становили фонд будівництва власної кам’яниці. Товариство мало власний прапор, з яким виступало як окрема структура на загальноукраїнських заходах, і власний оркестр. Святочні забави, організовувані «Силою», збирали понад 1 тис. учасників.

 

Продовжила власну історію «Львівська Русь» — товариство, яке об’єднувало львівських українців незалежно від віку, статі, роду діяльності, політичної приналежності. У січні 1912 р. його очолив Тит Ревакович.

 

Більше уваги «Діло» присвятило молодому Товариству українсько-руських правників, яке у липні 1913 р. за ініціативою голови С. Дністрянського заснувало станову комісію для забезпечення прав українських юристів у загальноавстрійському правничому середовищі. Однією з основних акцій Товариства була систематична праця із захисту прав української мови у судівництві й інших державних структурах, його пресовим органом виступав часопис «Правничий Вістник». 25 травня 1914 р. у Львові відбувся з’їзд правників, приурочений до 100-річчя від дня народження Т. Шевченка.

 

Про зростання ролі жіноцтва у суспільному житті Галичини свідчило, зокрема, і започаткування з 21 квітня 1912 р. безкоштовного квартального додатка до часопису «Діло» п. н. «Жіноче Діло», яке популяризувало справу рівноправності статей, наводило приклади успішних жінок у різних царинах суспільно-політичного життя, організовувало місцеве жіноцтво і публікувало ескізи елегантного жіночого вбрання.

 

Визнаною проблемою кінця ХІХ — початку ХХ ст. була участь жінок в еміграційному процесі і, як наслідок, потрапляння частини з них не зі своєї волі у будинки розпусти чи гареми. Значну кількість такого «товару» становили українські жінки і дівчата з Галичини. У 1908 р. у Львові відкрили представництво австрійської ліги із запобігання подібної торгівлі «Охорона жінок». Інституція перевіряла потенційних працедавців за кордоном на відповідність пропонованим умовам працевлаштування, допомагала в оформленні документів, інструктувала, як реагувати на нестандартні ситуації у дорозі чи прибутті на місце призначення. У 1909 р. «Охорона жінок» відкрила у Львові притулок.

 

Товариство «Жіноча Громада» (Львів, вул. Чарнецького, ч. 26) у червні 1911 р. нараховувало 800 членів, мало 10 філій і 9 кружків. У 1914 р. роботу розпочала її львівська філія, перші загальні збори якої відбулися 2 лютого.

 

П’ятого лютого 1911 р. жіноча організація провела у Львові віче, на якому обговорили питання виборчої реформи, політичних прав жінок й участі галицького жіноцтва у просвітній і культурно-громадській діяльності. У грудні 1912 р. збори українського жіноцтва у Львові вирішували питання власної організації у разі війни між Австрією і Росією. У 1913 р. «Комітет жіночої організації у Львові» оголосив про збір пожертв «на потреби України». На переконання організаторів: «Війна може бути або не бути, але “потреби України” є і будуть і мусять бути і зростати мусять в міру, як рости буде розмах національних наших змагань».

 

У квітні 1913 р. загальні збори жіночої промислової спілки «Труд» у Львові засвідчили зростання прибутків у крамницях, робітнях суконь і дамської конфекції та білизни. Неприбутковими залишалися утримувані спілкою бурса і школа. Прибутки з діяльності використовувалися для поповнення резервного фонду, виплату дивідендів і на добродійні, просвітні й культурні цілі.

 

Гуманітарну діяльність з організації літнього відпочинку у сільській місцевості для міських дітей з бідних родин продовжило товариство «Вакаційна Оселя», очолюване Ольгою Бачинською. У розпорядження інституції митрополит Андрій Шептицький віддав свій будинок у Милуванні поблизу Станіслава, який у 1909 р. перейшов під управління товариства «Просвіта». На час перебудови тамтешніх приміщень дитячі канікули організували в Угерцях Винявських поблизу Рудок, а після виявленого там коклюшу — в Уневі, де власний будинок для потреб дітей віддав, знову ж таки митрополит. Щоліта товариству «Вакаційна Оселя» вдавалося оздоровити близько 50 дівчат, певну кількість з яких забирали до власних хат небайдужі українські селяни.

 

У 1910 р. українські дитячі садочки Львова, які діяли на Городоцькому і Жовківському передмістях, поповнилися третім з черги закладом у Личаківській дільниці міста. Опікувалося ними товариство «Руська Захоронка», яке того ж року відзначило 10-річчя від часу заснування. Три львівські захоронки забезпечували щорічне утримання 150 дітей. Окрім того, виділ «Жіночої Громади» виступив з ініціативою щодо відкриття у 1911 р. хоча б кількох українських захоронок у галицьких селах.

 

Короткі газетні повідомлення сповіщали також про загальні збори товариства «Жіноча Громада» у Вашківцях на Буковині (20 березня 1910 р.), відкриття у Коломиї 1 травня 1912 р. заходами місцевого «Руського Жіночого Кружка» робітні дамських суконь та школи крою і шиття, загальні збори львівського «Товариства Пань під покровом Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії» (8 грудня 1911 р.), придбання 31 березня 1910 р. станіславським «Товариством Руських Женщин» реальності (вул. Липова, ч. 77) для розташування там дівочого інституту, початок функціонування у Тернополі 1 липня 1910 р. «Приюту для слуг», організованого місцевою філією товариства «Жіноча Громада», збори товариства «Кружок Жіночої Громади» у Чернівцях (21 листопада 1910 р.), організацію чернівецькою «Жіночою Громадою» торгівлі вишиваними речами.

 

Уявлення про Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ) у Львові давали друковані на сторінках «Діла» звіти з загальних і надзвичайних зборів інституції. Діяльність Товариства, що фактично виконувало функції національної академії наук, зосереджувалася на науковій роботі, яку представляли результати праці секцій і комісій, відображені у серійних виданнях і окремих книгах.

 

Заплановані на 26 грудня 1913 р., збори НТШ мали характер надзвичайних і повинні були розглянути і затвердити статутні зміни й фінансовий стан. Пропоновані нововведення передбачали рівність членських прав (одна людина — один голос), чітке визначення компетенції окремих органів Товариства і розмежування адміністративної і наукової діяльності. Частина членів НТШ виступила проти проектованих змін статуту, які, на їхню думку, загрожували цілісності наукової інституції і були проявом «галицького шовінізму».

 

Збори розпочалися без М. Грушевського, який склав із себе повноваження голови. З приводу цього учасниками зібрання була прийнята резолюція: «Загальні збори Наукового Товариства ім. Шевченка, висловлюючи жаль з приводу конфлїктів, які попередили резиґнацию проф. М. С. Грушевського з становища голови НТШ й осудивши факт, що в тих конфлїктах були ужиті недостойні способи боротьби й аґітациї, не приймають до відома резиґнацию проф. М. С. Грушевського і признаючи його великі заслуги для науки і для товариства, просять його, щоби задержав провід у товаристві». До порозуміння не дійшло, і виконуючим обов’язки голови НТШ став Степан Томашівський.

 

У грудні 1910 р. НТШ заявило про створення бібліографічної комісії і бібліографічного бюро. Необхідність такого рішення обґрунтовувалася необхідністю реєстрації і введення у науковий обіг українських часописів і книг, що починали виходити по цілому світі, де з’являлися осередки організованого українського життя. Від 1911 р. комісія планувала запровадити докладний реєстр усієї української друкованої продукції, незалежно від місця видання і видавця. Усім видавництвам, які випускали українську продукцію — аж до концертних і театральних афіш, пропонувалося хоча б по одному примірнику друку надсилати до НТШ. Прохання поширювалося й на ті іншомовні видання, у яких згадувалося українське питання.

 

У травні 1913 р. управа бібліотеки НТШ нагадала авторам і видавцям про необхідність надсилати свої видання для формування бібліографії за 1911 р. Також публікувався список відсутньої у фондах друкованої продукції з проханням пожертвувати або продати бібліотеці вказані назви. Ще одне звернення наукової інституції стосувалося прохання до дяківських і священичих родин подарувати або продати старі світські і духовні співаники, які вважалися важливою пам’яткою національного культурного життя.

 

У 1914 р. бібліографічна комісія НТШ планувала видати біобібліографічний покажчик Тараса Шевченка. У зв’язку з тим її чергове звернення до усіх небайдужих стосувалося прохання надсилати матеріали, зокрема числа іншомовної періодики, у яких були б опубліковані хоча б найкоротші згадки про «Великого Кобзаря».

 

Зазначимо, що з нагоди відзначення 100-річчя від дня народження Т. Шевченка історико-філософська, філологічна і математично-природописно-лікарська секції НТШ поповнилися 34 новообраними дійсними членами, які представляли, крім Львова, Берлін, Білгород, Будапешт, Варшаву, Відень, Ґрац, Інсбрук, Катеринослав, Київ, Москву, Мюнхен, Париж, Перемишль, Краків, Кристианію (Осло), Прагу, Санкт-Петербург, Софію, Чернівці.

 

Етнографічна комісія НТШ у 1910 р. поділилася планами про підготовку багатотомного найповнішого критичного видання українських народних пісень. Загалом, інформації про розгляд праць членів НТШ і затвердження їх до друку чи перелік нових видань інституції публікувалися у рубриках «З Наукового Товариства ім. Шевченка» і «Література, наука і штука».

 

Повідомлення про музей НТШ стосувалися поповнення колекцій археологічного, етнографічного, історичного і природничого його відділів. Окремі вказівки деталізували процес збирання і пересилання писанок, яких у музейній збірці у липні 1914 р. нараховувалося 3781 одиниця.

 

Першого липня 1912 р. майно НТШ збагатилося новим придбанням — будинком на вул. Чарнецького, ч. 24, де розмістилися бібліотека, музей, зали для засідань і зборів, а окремі кімнати здавалися під житло приватним особам.

 

Придбання кам’яниці мало свою, характерну для тогочасних польсько-українських взаємин, історію. До початку 1912 р. будинок перебував у власності князів Любомирських, адвокат яких зробив усе можливе, щоб після рішення про продаж нерухомості власники не мали справи з українцями, тож кам’яницю придбали поляки за меншою ціною, ніж пропонувало НТШ.

 

Незабаром через будівельну кризу і відсутність кредитування для перепланування будинку під кав’ярню і ресторан нові власники, Венцлав і Якубовський, змушені були виставити його на продаж. Жоден польський багатій чи інституція не виявили інтересу до об’єкту, тому повернулися до угоди з НТШ, яке відразу сплатило завдаток у розмірі 45 тис. корон. Відомість про договір швидко поширилася, і польські шовіністи здійняли галас про неприпустимість переходу польського майна в українські руки й спробували відмінити укладену угоду. Однак її відкликання передбачало повернення завдатку у подвійному розмірі. На таку жертву поляки не спромоглися і звинуватили Венцлава, якого оголосили «зрадником вітчизни», у попередніх таємних домовленостях з НТШ. Представникам наукової інституції довелося у суді під присягою свідчити про брехливість висунутих звинувачень. «Серед такого “акомпанїяменту” Товариство ім. Шевченка довело до кінця справу купна каменицї, заплатило належну цїну купна та дня 1 липня обняло її в посїданє».

 

У 1907 р. за зразком НТШ у Києві було засноване Українське наукове товариство (УНТ), ініціатором створення і головою якого став М. Грушевський. Наприкінці 1911 р. УНТ нараховувало 98 членів. Його діяльність зосереджувалася в історичній, філологічній, медичній, природничо-технічній і статистично-економічній комісіях й представляла вагомі результати наукових досліджень у багатьох ділянках українознавства. Результати роботи публікувалися у «Записках УНТ», «ЛНВ» та інших виданнях.

 

Популяризацією наукової літератури, а також видаванням творів українських і зарубіжних письменників продовжувала займатися Українсько-руська видавнича спілка у Львові. Упродовж перших 10 років функціонування (1899—1909) було видано 216 книг накладом від 500 до 3000 примірників. Їхній загальний тираж становив 308 800 примірників. Окрему статтю видатків представляло видавання «Літературно-Наукового Вістника».

 

Діяльність Видавничої спілки «Діло», очолюваної Володимиром Охримовичом, а від 31 березня 1913 р. — Миколою Заячківським, у досліджуваний період характеризувалася отриманням наприкінці 1912 р. концесії на відкриття власної друкарні. У цьому ж часі Народний комітет передав у власність Видавничої спілки часопис «Свобода», залишаючи за собою вплив, як і у випадку з «Ділом», на політичну орієнтацію видання.

 

Щороку 8 грудня галицькі українці відзначали день «Просвіти» — найвпливовішої і найчисельнішої української організації Галичини. Наприкінці грудня 1912 р. товариство нараховувало 74 філії, 2468 читалень, 540 крамниць, 339 ощадно-позичкових кас, 121 шпихлір і об’єднувало у своїх лавах 14 тис. членів та понад 120 тис. членів читалень. Власним коштом «Просвіта» утримувала господарську школу у Милуванні, школу для господинь в Угерцях Винявських, торговельну школу, бібліотеку і позичальню книг у Львові, а також засновувала різноманітні курси. У підпорядкуванні інституції перебували 43 стипендійні, допомогові й преміальні фундації.

 

У 1909 р. одним із пріоритетних завдань «Просвіти» стало обговорення і затвердження статутних змін, які повинні були унормувати процедуру вибору делегатів на загальні збори. Пропорційне представлення учасників просвітянських форумів, особливо від низових структур товариства, було важливим з огляду на те, що загальні збори обирали головний виділ інституції з досить широкими повноваженнями, які передбачали прийняття визначальних рішень без  скликання загальних зборів.

 

Надзвичайні загальні збори у червні 1910 р. не змогли прийняти остаточного рішення, тому створили спеціальну комісію для вироблення узгоджених позицій щодо остаточного варіанта статутних змін. 14 листопада 1912 р. новий статут було прийнято, а 17 січня 1913 р. його затвердило намісництво. Перші загальні збори на основі зміненого статуту відбулися у Львові 8 квітня 1913 р. за участі 89 представників від 42 філій і 178 делегатів від читалень.

 

Публікації «Діла», що стосувалися конкретних проявів діяльності «Просвіти», повідомляли, зокрема, про артистичну, бібліотечну, видавничу, просвітньо-організаційну і театрально-організаційну комісії, бібліотеку у Львові і книгозбірню філії у Тернополі, конкурси, господарсько-садівничі курси у Милуванні, стипендійні фонди.

 

Посередником між головним виділом «Просвіти» та її членами й читальнями були філії, можливості яких розширилися після прийняття нового статуту. Згідно з новими положеннями, філія отримувала певну фінансову незалежність і могла засновуватися там, де була відповідна кількість охочих.

 

Прикладом такої реорганізації може слугувати львівська філія, яка у 1914 р. розділилася на дві окремі структури — філію товариства «Просвіта» у Львові ім. Т. Шевченка (охоплювала місто з передмістями) і філію товариства «Просвіта» у Львові ім. М. Шашкевича (включала Львівський і Винниківський судові повіти). Роботу інших представництв характеризували звіти із загальних зборів, наприклад, у Бережанах, Перемишлі, Тлумачі, Ходорові, Чорткові.

 

Низову ланку просвітньої організації творили читальні, які засновувалися при наявності щонайменше 10 охочих і підпорядковувалися відповідній філії і головному виділу, розпорядження яких вважалися обов’язковими до виконання. За новим статутом, представники читалень (один від 50 членів) мали право брати участь у загальних зборах. Кожна читальня могла використовувати власний прапор і бути розпорядником власного майна. Про заснування чи діяльність читалень свідчили інформації з Боянця (Жовківський повіт), Насташиного (Рогатинський повіт), Винників (Львівський повіт), Желдеці (Жовківський повіт), Жукотина (Турківський повіт), Львівських передмість (Баторівка, Клепарів, Левандівка), Ульвівка (Сокальський повіт).

 

Повідомляючи про діяльність товариства «Просвіта», редакція «Діла» рекомендувала при необхідності за більш докладними інформаціями звертатися до офіційного органу інституції — часопису «Письмо з Просвіти».

 

Відображення діяльності «Общества ім. Качковского» — ідеологічного супротивника товариства «Просвіта» — базувалося на розкритті його русифікаторської політики, яка сповідувала мету спочатку культурної, а згодом і політичної анексії Східної Галичини Російською імперією. Безперспективність зусиль москвофілів і поступове зменшення їхнього впливу у середовищі галицьких українців пояснувалися, серед іншого, спробами зберегти церковнослов’янську мову у Богослужіннях і старий етимологічний правопис.

 

Напередодні чергових загальних зборів «Общества ім. Качковского», які відбулися у Львові 29 вересня 1911 р., «Діло» прогнозувало: «Русофільська манїфестация, обернена проти українства, носити-ме явний зрадницький характер, як і цїле русофільство в усїх його проявах в нашім публичнім житю». Опісля їх завершення запропонований редакцією аналіз звіту про роботу інституції містив звинувачення на адресу її керівництва у представленні недостовірних даних (значно завищених) щодо кількості членів, читалень, крамниць тощо.

 

Про загальний занепад галицького москвофільства свідчило і повідомлення про збори «Галицко-русскої Матиці» (Львів, 27 грудня 1911 р.), на яких голова товариства Пилип Свистун бездіяльність інституції пояснював відсутністю відповідних кадрів.

 

Щодо «Народного Дому» у Львові, то у 1911 р. продовжилася судова боротьба за право власності на нього між русофільським товариством «Институтъ Народный Домъ» і фундацією «Народний Дім». Москвофільська структура, під управлінням якої перебував «Народний Дім», прагнула юридично оформити право власності на нього. Відповідну справу розглядав крайовий цивільний суд Львова у лютому 1911 р. і не задовільнив позовну заяву москвофілів. Апеляційний розгляд підтвердив рішення попередньої судової інстанції, яка визнала, що товариство «Институтъ Народный Домъ» незаконно володіє нерухомістю, призначеною для задоволення потреб загалу українців.

 

Наприкінці 1912 р. москвофільська делегація прибула до Відня і звернулася до міністра внутрішніх справ з проханням залишити «Народний Дім» у їхній власності. Подібне звернення викликало загальний подив, і прохачам довелося пояснювати, що адміністративна влада не має повноважень скасовувати вироки цивільного суду.

 

Ганебною назвало «Діло» процедуру примусового виселення «советом» «Народного Дому» сестер-василіанок з монастиря, розташованого у реальності на вул. Зиблікевича, ч. 30 у Львові. «На вихід» попросили й інститут для дівчат, розташований за тією ж адресою. Від 1 вересня 1911 р. «совет» вирішив не продовжувати контракту з монастирем та інститутом, що викликало вкрай негативне сприйняття у середовищі львівських українців. Подібні емоції спричинило також повідомлення (травень 1912 р.) про вивіз найцінніших книг з бібліотеки «Народного Дому» у Львові до Санкт-Петербурга.

 

Сподівання на краще майбутнє прихильники «русскої» ідеї пов’язували з російською допомогою, одним із проявів якої було «Галицко-русское благотворительное общество» у Санкт-Петербурзі. Його представники найбільше переймалися «переслідуванням галицьких русскіх» і вимагали від російського уряду негайної реакції на представлення подібних фактів.

 

Навесні 1910 р. міністр внутрішніх справ Російської імперії дозволив «Галицко-русскому благотворительному обществу» заснувати філію у Києві, яка покликана була сприяти культурному єднанню «русскіх» Галичини, Буковини й Угорщини з росіянами.

 

Противагою критичним публікаціям про москвофільський «Народний Дім» у Львові слугували повідомлення з різних куточків галицької землі про будівництво і посвячення українських Народних домів із залами для концертів, вистав, зборів. У цих національних осередках знаходили приміщення українські економічні та культурно-освітні інституції і гуртки. Така інформація надходила, зокрема, з Великих Бірок (поблизу Тернополя), Кам’янки-Струмилової, Лежайська, Судової Вишні.

 

У січні 1912 р. 50-річний ювілей відзначило товариство «Руська Бесіда», створене у Львові 1861 р. Від часу заснування інституція стала осередком товариського і культурно-просвітнього життя українців, а її найактивніші одиниці у короткому часі започаткували створення русько-народного театру і товариства «Просвіта».

 

Ювілейні заходи розпочалися 28 січня урочистою Службою Божою у семінарській церкві (вул. Коперника, ч. 36), а завершилися виставами людового і русько-народного театрів. «Заложенє “Руської Бесїди” і її дїяльність в перших часах її істнованя були протестом молодого поколїня проти пануючого тодї в національній ідеольоґії галицько-руської інтелїґенциї русофільського напряму, були поворотом до Маркіянових ідей, скріплених огненним словом Музи Кобзаря України, якого твори в-перше тодї почали доходити до Галичини, будячи скрізь ентузиязм до ідеї національного відродженя».

 

У процесі заснування значної кількості різноманітних українських інституцій «Руська Бесіда» перестала відігравати значну роль в українському громадсько-політичному житті, проте її історичне значення залишалося беззаперечним. У 1911 р. членами товариства були близько 200 осіб, а його правління розташовувалося у двох невеликих кімнатах кам’яниці товариства «Просвіта». Наступного року «Руська Бесіда» переїхала до просторіших приміщень у будинку «Народної Гостинниці» (вул. Костюшка, ч. 1а).

 

З плином часу забезпечення функціонування русько-народного театру стало основною відповідальністю товариства. У 1910 р. з ініціативи «Руської Бесіди» розпочалась історія ще однієї театральної трупи — «Українського людового театру під покровом Руської Бесіди у Львові». Її основу сформували артисти аматорського театру львівського товариства «Сокіл» разом із режисером Олександром Утриском.

 

Театральну тематику доповнювали повідомлення про заснування українських театрів у Станіславі і Харкові та про гастролі галицькими містами Гуцульського театру.

 

Діяльність Комітету будівництва українсько-народного театру зосереджувалася на питанні збору коштів. Загальна вартість робіт, включно із придбаною земельною ділянкою, визначалася сумою у майже 1 450 тис. корон, 300 тис. з яких погоджувався виділити крайовий виділ за згодою Галицького сейму у вигляді крайової субвенції за умови створення фундації русько-народного театру із 13 членів — 10 представників від п’яти українських товариств і трьох призначенців крайового виділу та міської ради. До її легітимізації усіма питаннями будівництва продовжував займатися комітет. Нагадаємо, що у 1904 р. подібна пропозиція від влади, не прийнята у результаті українською стороною, передбачала співвідношення п’ять до шести на користь представників влади.

 

У 1912 р. віденська фірма Фельнера і Гельмера отримала завдання виготовити на основі затверджених макетів остаточний план будівництва театру.

 

Історія товариства «Львівський Боян» збагатилася ідеєю про створення «Музичного музею» (березень 1913 р.), у якому планували зосередити рукописи виданих і невиданих творів, у першу чергу — українських композиторів. Засновники музею звернулися до творців таких композицій з проханням надсилати їх на адресу товариства. Прохання стосувалося також приватного листування композиторів, староцерковних нотних книг і старих музичних інструментів.

 

Про видавничу діяльність «Львівського Бояна» свідчила інформація про твори українських композиторів, зокрема Анатоля Вахнянина, Філарета Колесси, Миколи Лисенка, Станіслава Людкевича, Осипа Нижанківського, які можна було придбати у книгарні НТШ.

 

Незмінно очолюване В. Шухевичем Музичне товариство ім. М. Лисенка на надзвичайних загальних зборах (травень 1914 р.) затвердило зміни до статуту, згідно з якими членами інституції могли стати всі українські товариства, а не тільки музичні.

 

Від 1910/1911 н. р. у навчальну програму інституту Музичного товариства ім. М. Лисенка під управлінням С. Людкевича були внесені зміни, які відповідали тогочасним європейським вимогам і питомим прикметам та потребам української музики, серед іншого, клас гри на фортепіяно мав тривати дев’ять років, клас гри на скрипці — вісім років.

 

Загальні збори Музичного товариства (18 липня 1913 р.) затвердили рішення про будівництво власної двоповерхової кам’яниці на розі вулиць І. Котляревського і М. Шашкевича у Львові. Основою першого поверху мав стати великий зал для концертів, театральних вистав і зборів, на другому планували розмістити музичний інститут. Передбачалися також приміщення для «Дешевої кухні», «Львівського Бояна» і торговельної школи товариства «Просвіта». Процедура закладання наріжного каменя відбулася 13 вересня того ж року, а у липні 1914 р. з новобудови зняли зовнішнє риштування.

 

Першого листопада 1913 р. у Стрию відкрилася філія Музичного товариства ім. М. Лисенка, яка організувала навчання гри на музичних інструментах, а також заняття з теорії та історії музики. Головою обрали Володимира Котовича, артистичним директором — О. Нижанківського.

 

У відозвах і звітах про загальні збори мистецького Товариства для розвитку руської штуки, яке розташовувалося у будинку товариства «Просвіта» (Львів, Ринок, ч. 10), наголошувалося на непересічних талантах членів інституції і відповідно пропонувалося робити у них замовлення з ділянок малярства, різьбярства і позолотарства.

 

Знаковою подією національно-культурного життя галицьких українців стало відкриття Національного музею у Львові 13 грудня 1913 р.. Основою святкового заходу став акт передачі музейної установи від засновника і власника митрополита А. Шептицького у власність українського народу. Багатющі музейні фонди, які представляли його тисячолітню історію, покликані були сприяти процесу перетворення маси в націю: «Із маси — розсипаної й несьвідомої своєї взаїмної приналежности — зробити народ, який розуміє свою народню спільноту; а з народу, як з одиницї осьвідомленої про свою племінну єдність, — зробити нацию. Нацию — себто висшорядну одиницю в сімї народів, висшорядну своїм стихійним зусилєм до власної державности, висшорядну таким уформованєм своєї громадної сьвідомости, яке йде на зустріч потребам національної держави».

 

З нагоди відкриття музею на українських інституціях Львова замайоріли синьо-жовті прапори. Символічний акт передачі закладу народові здійснив митрополит. Урочистості завершилися виконанням гімну «Ще не вмерла Україна».

 

Національний музей мав стати осередком культурної й наукової праці  і розвивати дослідження за посередництвом археологічної, архітектурної, естетичної, етнографічної, історичної і правничої секцій.

 

У червні 1914 р. музейна установа отримала від товариства «Дністер» 5 тис. корон на придбання мистецьких творів і предметів старовини. Крім того, «Дністер» створив постійний фонд (10 тис. корон), щорічні відсотки з якого у розмірі 500 корон призначалися для тієї ж мети.

 

Сокільсько-січові товариства, засновувані як гімнастично-пожежні структури, що об’єднували українську молодь для фізичного і патріотичного виховання, з плином часу дедалі відвертіше почали розглядатися як основа української військової організації, що повинна була б першою проявити себе у разі воєнних дій на українських землях. На березень 1913 р. під юрисдикцією «Сокола-Батька», структури, контрольованої УНДП, перебувало близько 900 товариств (600 сокільських і 300 січових). Така ж кількість товариств «Січ», керованих Кирилом Трильовським, були підконтрольними УРП. Кожна із структур мала приблизно однакову кількість членів — 70 тис. осіб. Нагадаємо, що перша філія «Сокола» була заснована 14 травня 1902 р. у Станіславі, а п’ятсота — у лютому 1910 р. в Улючі Березівського повіту.

 

Звіти про щорічні загальні збори і з’їзди «Сокола-Батька» інформували, серед іншого, про зміну статуту, яка дозволила товариству засновувати організації з подібними до своїх завданнями (наприклад театр чи товариство «Українських мандрівників»); про структуру, яка складалася із секцій (руханкова, організаційна, економічна) і комісій (прапорова, одностроєва, пожежна, забавова, театральна); про ідею об’єднання «Соколів» і «Січей» в один «Союз»; про поділ Галичини на 54 округи і 12 областей для зміцнення організації.

 

Окремі повідомлення акцентували увагу на прийнятті «Соколом-Батьком» статутів для заснування «Січей» як своїх філій п. н. «Руханкове товариство і пожежна дружина — “Січ”»; виготовленні прапора товариства із зображенням символів галицької і підросійської України (з однієї сторони — гаптоване зображення лева і гасло «Все вперед!», з іншої — св. Михайло і Шевченкові слова «Боріте ся! Поборете!»); відкритті філії «Сокола-Батька» 12 листопада 1911 р. на Жовківському передмісті Львова; придбанні у 1912 р. кам’яниці гімнастичним товариством «Січ» у передмісті Чернівців; пропозиції спеціально скликаної на 15 грудня 1912 р. «Запорожської Ради» щодо об’єднання усіх українських руханкових, змагових, пожежних і руханково-пожежних товариств у єдиний «Союз»; роботі спеціальної комісії «Сокола-Батька» з придбання земельної площі при Стрийській рогатці у Львові, т. зв. «Українського Городу», для проведення там масових заходів організації, які покликані були стати важливим чинником виховання молоді й об’єднання різних прошарків українського суспільства; затвердженні елементів руханкового однострою для жіноцтва.

 

Яскравим проявом української організованості й солідарності стали сокільсько-січові здвиги. Перший крайовий захід відбувся 10 вересня 1911 р. у Львові з нагоди посвячення прапора «Сокола-Батька». Очікувався приїзд учасників спеціальними поїздами з Перемишля, Рогатина, Самбора, Станіслава, Стрия, Тернополя, Чорткова. Загалом у поході вулицями Львова взяли участь 7896 осіб, серед них — 864 соколів і соколиць в одностроях, 4253 сільських руховиків і руховичок, 856 учнів, 329 учениць, 48 пожежників, 192 оркестранти, 100 кіннотників. Окрасою походу був урочистий марш повз посвячений прапор «Сокола-Батька». Незважаючи на негоду й болото під ногами, ефектними і ритмічними виявилися спортивні вправи, продемонстровані сокільсько-січовою молоддю.

 

Зазначимо, що «Січі» К. Трильовського, підпорядковані створеному у Станіславі 1908 р. «Головному Січовому Комітету» («Українському Січовому Союзу»), участі у здвизі не брали.

 

Другий крайовий сокільсько-січовий здвиг, названий Шевченківським, відбувся у Львові 28 червня 1914 р. Організаторами заходу виступили товариства «Сокіл-Батько», «Український Січовий Союз» і «Спортове Товариство Україна». Підготовку свята очолили Іван Боберський і Кирило Трильовський. Інженер Євген Нагірний відповідав за облаштування «Українського Городу» для вправ. Учасниками урочистостей 28 червня стали 12 346 представників товариств «Сокіл» і «Січ». Убивство того ж дня у Сараєві архікнязя Фердінанда і його дружини Софії  та оголошення загальнодержавної жалоби внесли корективи у процедуру завершення української маніфестації.

 

Сокільсько-січові здвиги відбувалися й у інших галицьких містах, зокрема Станіславі, Старому Самборі, Тернополі, Чорткові. Представники товариств «Сокіл» і «Січ» були учасниками сокільських здвигів у Загребі (серпень 1911 р.) і Празі (липень 1912 р.).

 

Про посилення інтересу українців до розвитку спортивних організацій свідчило заснування «Змагового Союзу», установчі збори якого відбулися у Львові 30 грудня 1911 р. Активне залучення української молоді до занять різноманітними видами спорту визначалося основним завданням товариства. Головою обрали Альфреда Будзиновського.

 

Організація походів у Карпатські гори залишалася пріоритетною у діяльності українського туристичного товариства «Чорногора» у Станіславі, яке у 1912 р. об’єднувало 40 членів.

 

На початку 1913 р. українці задекларували створення «Українського Стрілецького Товариства», однак міністерство внутрішніх справ рескриптом від 21 лютого не дало на це дозволу. Поновне внесення статуту на міністерський розгляд закінчилося рішенням від 26 квітня 1913 р. про заборону заснування товариства «Український Стрілецький Союз» у Львові — мотивацією слугувала підозра, що під пропагандою спорту криється бажання знайомити ширші верстви населення з основами військової справи. Щодо цього редакція «Діла» резонно запитувала, чому подібні застереження не стосуються аналогічних польських інституцій.

 

Від 1911 р. учні львівських середніх шкіл почали створювати таємні гуртки п. н. «Пласт», засаднича ідея яких базувалася на твердженні про українську самостійність, яку можна здобути за певних умов при відповідній військовій підготовці. У лютому 1914 р. відбувся І з’їзд впорядчиків і впорядчиць пластових куренів Галичини і Буковини. Перший вакаційний табір для пластунів і пластунок був закладений на полонині поблизу Дземброні Косівського повіту влітку 1914 р.

 

Від березня 1913 р. як окремі секції при товариствах «Січ» і «Сокіл» почали засновуватися військові товариства п. н. «Січові Стрільці». 26 березня 1914 р. «Діло» повідомило, що напередодні львівськими вулицями вперше промарширував чисельніший (близько 120 осіб) відділ українських стрільців, частина яких було в одностроях, для вправ на Кайзервальді. На закиди, що ці однострої подібні до польських, «Український Січовий Союз» як начальна організація «Січей» і «Січових Стрільців» запевнив, що робить усе можливе, щоби форми відрізнялися. У квітні 1914 р. для «Січових Стрільців» затвердили однострій брунатно-оливкового кольору.

 

Історія Руського (Українського) лікарського товариства розпочалася зі створення у лютому 1908 р. у Коломиї ініціативного комітету, який вважав за необхідне заснувати фахову інституцію для представлення інтересів близько 150 українських лікарів. Розроблений і направлений до міністерства внутрішніх справ статут був відхилений міністерським рескриптом від 10 червня 1908 р. Після долучення до справи українського парламентського клубу статут із незначними змінами все-таки пройшов процедуру затвердження.

 

Свою діяльність Товариство планувало розвивати поза політикою, зосередившись на потребах  українських лікарів і ветеринарів Галичини і Буковини, за посередництвом скликання загальних зборів, заснування фахової бібліотеки і часопису, створення каси взаємодопомоги, сприяння студентам-медикам.

 

Установчі збори Руського лікарського товариства відбулися 1 жовтня 1910 р. у Львові. Президентом обрали Євгена Озаркевича, почесним президентом — Івана Горбачевського. Перші рішення, серед іншого, передбачали звернення до влади щодо необхідності поділу Східногалицької лікарської палати на окремі українську і польську структури, а також підготовку до видання українських лікарського і ветеринарного термінологічних словників. У 1912 р. Товариство започаткувало часопис «Здоровлє».

 

У травні 1914 р. Українське лікарське товариство відмовилося від участі у V з’їзді чеських лікарів через українофобські виступи чеських послів Державної ради.

 

Пропаганда здорового способу життя, ведена серед українців за посередництвом створеного у лютому 1909 р. товариства «Відродження», проходила під загальним гаслом — вживання алкоголю є тяжким і непростимим гріхом супроти себе, родини і власного народу. У 1910 р. інституція відкрила протиалкогольні курси, на яких зацікавлені могли ознайомитися з історією алкоголізму та впливом алкоголю на фізичний і духовний стан людини.

 

На березень 1914 р. «Відродження» нараховувало 1115 членів, понад 10 філій і внесло зміни у статут, згідно з якими членом інституції міг стати тільки той, хто не вживав алкоголю. Це рішення викликало неприхильність «старшого громадянства», тому товариство поповнювалося переважно молодими українцями. У листопаді 1911 р. «Відродження» запровадило для своїх членів металеві відзнаки, які рекомендувало носити особливо під час проведення загальнонаціональних заходів.

 

Проявами протиалкогольного руху, серед іншого, стало заснування філії товариства «Відродження» у Струсові Теребовлянського повіту (4 вересня 1910 р.), створення організаційного комітету для підготовки установчих зборів філії у Золочеві (січень 1913 р.), рішення громадських рад у Великих Глібовичах Бібрського повіту  і Стриганцях Тлумацького повіту про відмову від вживання алкоголю (березень 1914 р.), заснування протиалкогольних кружків «Відродження» богословами у Львові (листопад 1913 р.) і гімназистами у Тернополі (1913 р.), створення філій у Бутинах Жовківського повіту (28 травня 1914 р.) і Коломиї (15 лютого 1914 р.), організація бойкоту корчми у Милівцях Заліщицького повіту.

 

Загальна тенденція необхідності боротьби з алкоголізмом привела до рішення магістрату Львова (травень 1911 р.) про заборону власникам шинків, реставрацій, кав’ярень, цукорень і буфетів у межах міста обслуговувати молодь до 18 років.

 

Ми неодноразово наголошували на нехтуванні владними інституціями правами української мови, що стало одним із засадничих процесів полонізаційної політики, провадженої місцевим адміністративним апаратом. Особливо гостро такий підхід проявив себе у шкільництві — місцеві чиновники усіляко намагалися обійти чинне законодавство і протиставити українській польську систему початкової освіти. Насадження утраквізму у середньому шкільництві та боротьба проти можливості відкриття українського університету доповнювали складну для українців загальну картину, частковий вихід з якої забезпечило заснування приватних навчальних закладів.

 

Інший приклад: від 1 січня 1910 р. державні залізниці Галичини і Буковини зобов’язалися запровадити проїзні документи з німецько-польсько-українським текстом. Однак після визначеної дати нічого не змінилося. Законні вимоги українських пасажирів щодо україномовного квитка не задовольнялися, що спричинювало часами досить гострі суперечки з працівниками вокзалів і провідниками.

 

Керівництво державних залізниць змушене було реагувати і пояснило затримку з друком тримовних квитків технічними причинами. Обіцяний термін відсувався до 1 квітня 1910 р. і супроводжувався поясненням, що поступовому запровадженню тримовних проїзних документів передуватиме реалізація наявних двомовних квитків на кожній із станції.

 

Продовжився процес обстоювання прав української мови у судівництві, гарантованих рішеннями профільного міністерства, який ускладнювався тенденцією недопущення українців до судової служби, що в результаті могло спричинити надання судівництву суто польського характеру. Негативною практикою були також факти службового переведення (як і у випадку з вчителями) працюючих суддів, українців за національністю, поза межі Східної Галичини. Разом з тим зазначимо, що частина українського суддівсько-адвокатського корпусу ігнорувала законну можливість послуговуватися українською мовою.

 

Подібна ситуація склалася й у буковинському судівництві, де недотримання прав української мови відбувалося на користь німецької мови.

 

Незважаючи на усі полонізаційні заходи, представники національно свідомих українців у судовій системі щораз частіше починали застосовувати практику україномовних судових процесів, якщо їх учасники послуговувалися українською.

 

На побутовому рівні переслідування української мови проявилося, наприклад, у ліквідації україномовних вивісок на польських і єврейських крамницях у Львові. Процес розпочався після вбивства 12 квітня 1908 р. Андрія Потоцького — підпільна польська організація погрозами фізичного насилля домагалася потрібних рішень від власників. У зв’язку з цим «Діло» закликало до бойкоту таких крамниць українськими споживачами.

 

Загалом, усі владні структури зобов’язані були комунікувати з українською стороною її рідною мовою. Тому рекомендувалося кожне офіційне звернення, надіслане адресатові іншою мовою, відсилати назад з вимогою його україномовного аналогу. Одночасно пропонувалося адресувати скаргу до вищих органів.

 

П’ятого травня 1912 р. у Львові відбулася нарада українських правників, які розглянули питання створення організації «для береженя прав нашої мови по урядах та в публичнім житю». Підсумком обговорення стало заснування комітету «Рідна мова».

 

Узагальнюючи роботу редакції «Діла» за 1910—1914 рр., нагадаємо, що було розширено її кореспонденційну мережу у Галичині, Буковині, Австрії, Угорщині, підросійській Україні, Західній Європі. Основними темами стали вибори до законодавчих органів різних рівнів і діяльність українських послів, боротьба за заснування українського університету у Львові і за права української мови.

 

Газета відстежувала перебіг виборчих кампаній та інформувала про роботу послів,  які з парламентської трибуни доводили право українського народу на національно-територіальну автономію у складі Австро-Угорської держави. Перебіг і результати кампаній свідчили про значне зменшення впливу москвофільської ідеології серед народу.

 

У партійному різноманітті висвітленню діяльності УНДП приділялося найбільше уваги. Критично було сприйнято створення у 1911 р. Християнсько-суспільного союзу, який продовжив політику Католицького русько-народного союзу, і зовсім негативно представлялася діяльність москвофільських структур, звинувачених у зраді національних інтересів на користь російської ідентичності.

 

Головним популяризатором різноманітних ідей щодо загальнонаціонального розвитку і легітимізатором прийняття рішень залишалися віча, які у 1910—1914 рр. набули масового поширення.

 

У міжнародній проблематиці належна увага приділялася редакцією спробам ревізії стосунків між Австрією і Угорщиною, внутрішньополітичній ситуації у Російській імперії, адміністративно-політичній історії зі створення Холмської губернії, обмеженню автономних прав Фінляндії, а також характеризувалося життя українського населення Угорщини, Холмщини і підросійської України.

 

Міжнаціональні відносини — це представлення української боротьби у різних сферах життєдіяльності за гарантоване конституцією і законами Австро-Угорської держави рівноправне трактування з польською нацією. Важливе місце у цьому питанні належало й українсько-єврейським взаєминам, особливо коли йшлося про питання власної національної ідентичності. Українці виступили прихильниками законодавчого визнання єврейської національності.

 

Упродовж 1910—1914 рр. у полі зору журналістів «Діла» перебували й українські кредитні та господарські інституції, які демонстрували позитивні тенденції розвитку. Зокрема, знаковим стало заснування у Львові першої української банківської установи «Земельний банк гіпотечний», а також товариства взаємних убезпечень «Карпатія». Через фінансові махінації на межі банкрутства опинився Союз селянських хліборобських спілок «Селянська Каса» у Чернівцях.

 

Серед господарсько-торговельних інституцій значного поступу досяг «Сільський Господар», реорганізований з регіонального у крайове товариство, яке ініціювало створення Крайового союзу господарсько-торговельних спілок. «Народна Торговля» стала першою з-поміж українських економічних інституцій, відзначених державною нагородою.

 

Популяризації національного виробника сприяли господарські форуми. Найбільший резонанс викликало проведення виставки гуцульського домашнього промислу у Коломиї, учасником якого вперше став представник підросійської України — Полтавське губернське земство.

 

Одним з основних факторів економічного спаду 1913 р. були визнані стихійні лиха, які переслідували Галичину впродовж 1912—1913 рр. Матеріальні збитки становили десятки млн корон, а найстрашнішим проявом став голод.

 

На історію «Діла» суттєво вплинув страйк складальників друкарень, у результаті якого видавання часопису у звичному форматі було призупинено від 29 грудня 1913 р. до 3 лютого 1914 р. Натомість виходило «Діло» і «Нове Слово» як «спільний дневник».

 

Еміграційну проблематику представляли переважно публікації, які ознайомлювали зацікавлених із законодавством країн, у які виїздили українці, та з умовами проживання там. Окрема увага була приділена скандалу навколо північно-атлантичного картелю «Canadian Pacific Railway», діяльність якого короткотерміново була призупинена. В орбіті редакційних зацікавленостей залишався і виїзд галичан на сезонні роботи до Німеччини.

 

Головним завданням українських інституцій під час перепису населення, переписні листи якого не містили графи про національність, стало спрямування максимальних зусиль на те, щоб переконати українців, не залежно від віросповідання, зазначати українську мову як розмовну.

 

Загальна картина української складової освітнього процесу у Галичині характеризувалася полонізаційними явищами, підтримуваними крайовою шкільною радою. Тому особлива увага приділялася українським державним і приватним навчальним закладам різних рівнів. Українські товариства, відповідальні за організацію та підтримку національного шкільництва і вчительства, поповнилися кількома структурами — Крайовим шкільним союзом «Рідна Школа», товариством «Поміч молоді», крайовою комісією оборони українського шкільництва і українського вчительства.

 

Кульмінацією польсько-українського протистояння у питанні заснування українського університету стало вбивство під час студентських заворушень у стінах вишу 1 липня 1910 р. студента Адама Коцка. Наслідком трагічних подій став судовий процес лише проти українських студентів, який отримав у пресі назву «Процес 101» (за кількістю звинувачених). Певним підсумком багаторічної боротьби слугував проект цісарського письма, який передбачав відкриття українського університету до 1 жовтня 1916 р.

 

Компонентом приватного вищого шкільництва стали курси «вищої народної просвіти», організовані спочатку у Чернівцях, згодом — у Львові. Програму львівських занять готувало Товариство українських наукових викладів ім. П. Могили.

 

За узгоджену співпрацю українського студентства вищих навчальних закладів Австрії відповідало товариство «Український Студентський Союз», до складу якого входило 11 самостійних структур.

 

Знаковою подією національно-культурного життя галицьких українців стало відкриття Національного музею у Львові. Реєстр громадських, науково-культурних, спортивних тощо інституцій галицьких українців упродовж 1910—1914 рр. поповнився «Товариством руських публічних послугачів», «Технічним товариством», товариством львівських українських термінаторів «Борба», «Пенсійним інститутом руських (українських) урядників у Львові», «Товариством приватних українських урядників у Львові» і «Союзом українських приватних урядників Галичини», «Товариством охорони української старовини», «Товариством для попираня ремесла і промислу», «Руським (Українським) лікарським товариством», «Змаговим Союзом».

 

В організації сокільсько-січових товариств відвертіше почала проявлятися військова складова. Ознакою їхньої організованості й солідарності стали здвиги, а також заснування осередків товариств «Пласт» і «Січові Стрільці».

 

Двадцять дев’ятого червня 1914 р. перша сторінка чергового числа «Діла» вийшла у чорному обрамленні і сповістила про вбивство напередодні у Сараєві престолонаслідника архікнязя Фердінанда і його дружини архікнягині Софії. Європа і світ завмерли в очікуванні найгіршого, проте прогнозованого розвитку подій — 28 липня Австро-Угорська імперія оголосила війну Сербії. У короткому часі у воєнне протистояння було втягнуто 38 держав.

 

Воєнний стан вніс корективи у діяльність усіх інституцій. Не стала винятком і преса. Посилення цензури, обмеження (інколи і заборона) використання телефонного і телеграфного зв’язку, зміни у роботі пошти і в русі поїздів негативно позначилися на редакційно-видавничих можливостях.

 

Першого серпня 1914 р. УНДП, УРП і УСДП створили Головну українську раду (ГУР), яка покликана була представляти українські національні інтереси у нових реаліях. Головою обрали Костя Левицького, заступниками — Михайла Павлика і Миколу Ганкевича. У першому зверненні до народу ГУР підтвердила міжпартійне рішення від 7 грудня 1912 р. і ствердила, що «з огляду на добро і будучність українського народу на випадок оружного конфлїкту між Австро-Угорщиною і Росиєю цїла українська суспільність однозгідно і рішучо стане по сторонї Австро-Угорщини, проти росийської імпериї, як найбільшого ворога України».

 

У наступних редакційних публікаціях наголошувалося, що боротьба з Росією — це боротьба за головний ідеал українства по обидва береги Збруча — ідеал Вільної України, яка має стати «охоронним валом» між Європою і Росією.

 

З переконанням, що «в огни сеї страшної війни виховує ся красша для нас доля», звернувся митрополит А. Шептицький до вірних і застеріг проти зради «Цісаря, Вітчини, Віри».

 

У зверненні до народу від 6 серпня 1914 р. ГУР повідомила про об’єднання усіх стрілецьких і руханкових організацій в Українську бойову управу (УБУ) як начальну команду добровольців, які отримали назву «Українські Січові Стрільці» (УСС). Цісарська постанова від 3 серпня узаконювала заснування українських і польських стрілецьких підрозділів. УБУ закликала усіх, хто не підлягав мобілізації до лав цісарсько-королівської армії, зголошуватися до лав УСС. Для цього у кожній громаді створювали відповідний комітет. 29 серпня «Діло» повідомило, що у одному з боїв східніше Львова брала участь сотня УСС.

 

Зазначимо, що Центральний комітет сіоністської партії Галичини на засіданні 9 серпня 1914 р. висловив підтримку УСС і ухвалив рішення про надання матеріальної допомоги.

 

Натомість міська рада Львова 20 серпня прийняла рішення про виділення 1,5 млн корон на «польські легіони». Для українських формувань коштів не знайшлося. ГУР опротестувала дискримінаційне щодо українців рішення у намісника.

 

Перші інформації про збройне протистояння австрійських і російських військових підрозділів стосувалися сутичок поблизу Бродів, Новоселиці (Буковина), Майдану Сінявського Ярославського повіту.

 

20 серпня «Діло» повідомило про дозвіл передруковувати у щоденній пресі «викази втрат» і дані про хворих і поранених. За наявними інформаціями, першим загиблим українським жовніром став Олекса Олійник, улан 7-го реґіменту.

 

З початком європейської війни (так її називали у перші дні після 28 липня) і формуванням коаліцій протиборчих сторін москвофільські структури стали ворожими для Австрійської держави. З перших днів серпня 1914 р. розпочалися обшуки у помешканнях і арешти видніших представників москвофільства, закривалися їхні товариства і переставали виходити часописи. Значна частина прихильників «русского мира» втекла на територію, підконтрольну Росії. Арешти проводилися також у середовищі польських москвофілів.

 

Щодо Львова, то вночі з 30 на 31 серпня президент міста і поліційне керівництво залишили ввірену їм територію. Управа міста перейшла до трьох віце-президентів, перше рішення яких стосувалося створення «горожанської сторожі». Значна частина львів’ян залишила місто. День 31 серпня назвали «днем переполоху і тривоги».

 

Третього вересня російські війська вступили до Львова. Умови окупації міста передбачали взяття 16 заручників (по чотири представники від українців, старорусинів, поляків і євреїв) та здачу населенням зброї і боєприпасів. Серед українських заручників значився А. Шептицький, однак генерал-лейтенант російської армії Роде викреслив митрополита зі списку. На його місце зголосився Юліан Гірняк. Заложників розмістили в окремих кімнатах готелю «Жорж», і вони визнавалися відповідальними за будь-які антиросійські акції. Одне з перших розпоряджень військової управи Львова стосувалося заборони на торгівлю алкоголем.

 

Останнє число «Діла», у часі переїзду редакції до Відня, вийшло у Львові 5 вересня уже під російською окупацією.

 

 

 

 

11.06.2020