"Українська Національна Рада складає рішучий протест з приводу інтернування галицьких старшин та козаків, котрі боролись проти спільного ворога большевиків. Національна Рада взиває правительство У.Н.P. безпроволочно зажадати від польської влади в першу чергу звільнення наших славних борців за визволення батьківщини". Таку резолюцію винесла проскурівська Нац. Рада з приводу інтернування Галицької Армії та передала її до відома Нац. Ради у Винниці і до відома правительства У.Н.Р.
Не хотілось би писати на тему цеї резолюції, коли би не те, що саме в Проскурові розігрався останній акт траґедії Галицької Армії і що якраз проскурівське громадянство було найдовше в контакті з Галицькою Армією в час її інтернування і вивоження поза межі України. Воно перше і почало робити енерґічні кроки перед Головним Отаманом Петлюрою, військовим міністром Сальським і взагалі перед правительством У.Н.Р. в справі ратування інтерн. Гал. Армії. Через руки Проскурівців переходили і меморіяли від штабу Галицької Армії адресовані до правительства і Головного Отамана, як також меморіяли збірні від всіх інтернованих рівнож туди звернені.
В цій справі представники проскурівської української громади три рази були у п. Головного Отамана. І пан отаман третім разом рішуче заявив, що справа галицької армії вже вирішена з Начальником польської держави Пілсудським в тім напрямі, що всі інтерновані старшини і козаки будуть приняті до Армії У.Н.Р. Що більше перший транспорт інтернованих гал. старшин направлений до Ялівця к. Львова був навіть повернений з дороги за інтервенцією п. Гол. Отамана і міністра Сальського, коли вони були в Проскурові. Та коли їх там не стало транспорт не лиш один але і другий та третій і десятий були всеодно направлені куди слід.
Тепер заходить питання, чи порозуміння от. Петлюри з п. Пілсудським в тій справі є лишень для них обовязуючим, а не обходить зовсім представників військової влади, котрі справою інтернованих заряджували, або чи це все, що було роблене і говорене високими представниками У.Н.Р. було лишень доброю міною на заходи і дорікання відносно цього громадян в ціли мнимого їх задоволення око в око і чи зовсім другі заходи не були роблені тими достойниками поза очима громадян?
Такі питання насуваються мимо волі, коли зрівняти запевнення Гол. Отамана і міністра Сальського, з одної сторони, а практичне переведення справи прийому Галичан в наддніпрянську армію з другої.
На сторінках "Громадської Думки" було вже піднесено це в дописі з Винниці, що от. Сальський, військовий міністр дуже неприхильно настроєний до Галичан, що він зрештою показав і при першій з ним стрічі в цій справі громадян ще в час проїзду на Україну Гол. Отамана Петлюри на станції в Проскурові.
А в горі наведена резолюція є доказом того, що наддніпрянське свідоме українське громадянство вже непокоїться долею борців за ідею укр. незалежності і не вірить дуже в ті запевнення, які йому були сказані устами відповідальних українських достойників. Дуже це сумне бо вже закроюється тут незначна але в наслідках своїх дуже болюча рана недовіря між громадянством і його провідниками. Бо дійсно не вже за час від запевнень в цій справі Гол. Отамана до нині, тобто на протязі трьох тижнів неможливо було нічого в цій справі зробити? Таж вже два рази бачився навіть Гол. Отаман з начальником Пілсудським у Житомірі і у Винниці. А сам Гол. Отаман заявив був громадянам, "що Галицька Армія може бути дійсно єдиним правдивим завязком великої національно свідомої Української Армії". Якже тепер погодити цей висказ з тими заходами, що робляться, якщо вони взагалі робляться? Хочеться вірити, що робота йде. А громадянство бажає як найскорше найсвідомійший елємент використати при будові армії. Для придніпрянського громадянства не секрет, що там брак такого здорового і національно свідомого та безкорисного елементу як той, що є у Галицькій Армії. Чим же тоді, як не тим елєментом будувати? Невже можна положитися в армії на бувших денікінців або на її півсвідомі елєменти, що хилилися і хилитимуться дальше з напрямом політичного вітру, або на тих, що поступивши в армію шукали там лишень наживи і поля до авантур, погромів і т. д. Невже — питає громадянство. Та що там говорити, громадяне чують і вичувають те, що кождий вичувати повинен в даній справі. А провідники і керманичі, кермовані мабуть виключно особистими амбіціями або ображеними десь колись якимись галицькими одиницями у своїх аспіраціях, зроджених також амбіцією, чхають на настрій істновання в цьому випадку громадянства і дають дальше волю своїм поривам та тимчасовим нібито удачам та на жаль не своїм а чужого хочби навіть союзного оружжя. Чи далеко це заведе не кажу їх провідників, але українську державну справу, покаже будучність.
Це з одної сторони, а з другої сторони згадана резолюція безперечно заключає певну дозу недовіря до керманичів. І спитаю я, чи може це бути в їхньому інтересі? Один високий український достойник, а може навіть і найвищий тепер на території України сказав таке: "тепер я в громадянство не вірю". Фраза безперечно дуже глубоко характеристична для нього і для всіх тих, що біля нього. Такі фрази кидали колись деспоти, кидали тирани в часи найбільших реакцій і в золотій добі монархізму. Колись Людвик XІV. сказав "держава це я!" Може він і міг тоді це сказати. Та не сміє такого сказати теперішній соціяліст, до того український, який і не може і не сміє навіть думати, щоби тепер при сучасних обставинах, соціяльних лозунґах поминути громадянство, на яке фактично він єдино і може опертися та виключно при його помочі щось осягнути для української справи. Але вище наведена фраза була сказана, тому не диво, що справа використання тепер найбільше національно живучих сил в будові укр. армії і держави знайде деяке оправдання в вище наведеній фразі. Був у нас і Скоропадський, та він цього мабуть не сказав ані чогось подібного. Він — не могучи оперти ся на українське громадянство — в результаті оперся на громадянство російське, але тому і пропав. А як буде з авторами вище наведених слів, того покищо не знаємо.
[Громадська думка, 30.05.1920]