Помер Єжи Пільх. Але, як ясно з назви, це не некролог. Бо щоб написати некролог, слід знати про життя і творчість письменника трохи більше, ніж я про Пільха. Втім, довіряти назві я б теж не радив, бо ніяких пригод із Пільхом у мене ніколи не було. Ми навіть знайомі були лише наполовину: я його знав, а він мене – ні. Хоча одне спілкування за посередництва польської музикантки, журналістки й письменниці – назвімо її Аня – між нами таки відбулося. За що, а також іще за три речі мені би й хотілося тепер Єжи Пільхові запізніло подякувати.
Невдовзі після Помаранчевої революції, 1 лютого 2005 року, я приїхав до Варшави на піврічну стипендію Gaude Polonia, щоб у межах загального – і спільного з Юрієм Андруховичем – проєкту укласти й перекласти альманах сучасної польської літератури «Потяг до Польщі». Точніше, моїм завданням було укладання, а перекладати мали ті, хто, на відміну від мене, володів польською мовою. Інакше кажучи, я мусив завести якнайширші знайомства в польському літературному середовищі й з’ясувати, кого там хвалять найголосніше. А для цього, однак, годилося якщо й не вивчити польщизну, то принаймні звикнути до неї. Тож я увімкнув радіо й телевізор, накупив газет і журналів – і спробував зануритися. Вдалося. Саме в журналі – це була «Політика» – мої очі натрапили на фейлетони Єжи Пільха. Добрі вони чи ні – цього я оцінити ще не міг, але про всяк практичний випадок вирішив занотовувати ефектні фрази. Як-от: «W każdym razie – w żadnym wypadku».
За якийсь місяць новонабуті варшавські приятелі пояснили мені, що фейлетони Пільха, звичайно, блискучі, але якщо я збираюся робити альманах художньої літератури, то просто зобов’язаний познайомитися з його – Пільховою, а не альманаховою – прозою. Передусім – із нагородженим премією Nike романом «Pod Mocnym Aniołem». І ще вони запитали, чи я знаю поему Вєнєдікта Єрофєєва «Москва-Пєтушкі». «Знаю напам’ять», – чесно відповів я и немедленно выпил. «Тоді й це тобі сподобається», – запевнили варшавські літературознавці, і мали рацію. Мені сподобалося – і «Pod Mocnym Aniołem» став першим у моєму житті польським романом, повністю прочитаним в оригіналі. То за це моя Єжи Пільхові й перша подяка.
Далі – більше. Досі не знаходжу для нього адекватної української назви (бо ж не «Під Міцним Янголом»), але оксюморонна стилістика цього роману, в якій біблійний пафос поєднався з пияцьким гумором, так мене схвилювала, що я наважився перекласти окремі фрагменти – і це, знову ж таки, був перший у моєму житті переклад із польської. Ось, приміром, рефлексії оповідача з приводу фундаментальної проблеми людства, чи існують якісь поважні причини для того, щоб не пити: «Хоч куди обертай лице своє, хоч яку вибери стежину через трясовиння – скрізь можеш натрапити на ангела з вогненним мечем, і промовить ангел до тебе (а голос його буде, яко гул міцних вод), і запитає: чому ж ти не п’єш, брате мій? І якщо ти, брате мій, скажеш, що не п’єш, бо не маєш такого бажання, або що не п’єш, бо горілка тобі не смакує, або, не дай Боже, скажеш, що не п’єш, бо не потрібні тобі штучні збудники, або ще якусь подібну дурню скажеш, наприклад, скажеш, що не п’єш, бо прекрасно даєш собі раду без алкоголю, якщо ти, грішний чоловіче, в наївності, але й безсоромності своїй щось таке скажеш, то знай: сувора кара спіткає тебе. А як сказано в Писанні, карою за гріх є смерть». І за це я вдячний автору наведеного уривка вдруге.
А втретє – за його появу в «Потязі до Польщі». Фізично перетнутися з Пільхом у 2005 році було не надто складно. Я на стипендії мешкав у гуртожитку на вулиці Ґурношльонській, звідки – через двір Сейму і повз редакцію «Творчості» – за лічені хвилини виходилося на площу Трьох Хрестів. Із протилежного боку в цю ж площу впиралася вулиця Гожа, на якій і мешкав Єжи Пільх. Кому було дуже треба, той міг його там підстерегти. Мені начебто було дуже треба, але ще дужче мені було не треба Пільха ненароком розлютити. А я вже знав, що письменник для того й перебрався із переповненого друзями й колегами маленького Кракова до великої й чужої Варшави, щоб якомога менше продуктивного часу витрачати на товариське спілкування, бо – з огляду на підірване здоров’я – часу загалом починало ставати мало.
І власне тут руку своєї тендітної допомоги мені простягнула згадана – назвімо її так – Аня. Бо – як журналістка – Аня бігла на інтерв’ю з Пільхом і пообіцяла розповісти йому про мої перекладацькі потуги та попросити зустрітися зі мною для перемовин про публікацію. Задум спрацював, обернувшись – цитуючи майстра – переможною поразкою. Тобто від зустрічі Пільх відмовився, але безкоштовно надрукувати фрагменти роману дозволив.
А потім найінтенсивніше півріччя в моїй біографії несподівано закінчилося. Повернувшись додому, я зрозумів, що помаранчеві надії луснули – і написав розчарований текст. Зокрема – про сценічних лідерів Майдану: «За першим разом вони завжди демонстрували незвичайну мудрість, прозорливість і далекоглядний політичний розум. Їхній тріумф тоді був справді зворушливим, сльози застрягали в горлі від розчулення, вони впадали одне одному в обійми, а коли співали своїх пісень, тремтіли всі можливі мури, особливо – мури сусідніх імперій… Однак назавтра вони робили те, що завжди роблять за другим разом: демонстрували незвичайну дурість, необачність і політичну короткозорість. Сльози не застрягали більше в горлі від розчулення, натомість нутрощі переверталися від сорому. Хотілося сміятись».
Але й про «маленьких українців» я написав також: «Вони боролися із загарбниками і приймали загарбників із розпростертими обіймами. Пишалися толерантністю й реформами – і занапащали реформи, і були нетолерантними. Допомагали євреям і громили євреїв. Зуміли у блискучому стилі подолати професіоналів – і ганебно програвали аматорам… Найзгубнішою їхньою рисою є схильність жити з переконанням у власній унікальності. Справді, вони – унікальні: завжди, коли розраховують на злет, стається падіння. І навпаки. Звідси їхнє замилування непередбачуваністю як атрибутом, звідси їхній потяг до непередбачуваних провідників, у чому навіть є певна логіка: непередбачуваний народ повинен мати непередбачуваного керівника». І так далі – аж до фіналу: «Ми всі це знаємо, а отже, існує якийсь спільний різновид знання, з якого можна розпочати ще раз».
Ви вже здогадалися, правда? Це не був мій текст. Це був фейлетон Єжи Пільха «Так з усім», написаний про Польщу і поляків у 1990 році. Наприкінці я, звісно, зізнався в містифікації, але декотрі читачі припустили, що містифікацією є якраз моє зізнання, бо ж не міг, казали вони, польський письменник так точно написати про нас, українців, та ще й за п’ятнадцять років до Помаранчевої революції.
Міг – і за це йому моя остання подяка.
