Андрухович С. Амадока: роман. – Львів: ВСЛ, 2020.
Вона пише так, як її тато? – питає мене сусід-історик, коли заходимо до брами.
Не зовсім, – кажу, поправляючи маску. – Дещо, звісно, можна знайти – і від Андруховича, і від Забужко, і від Домонтовича (Петрова), який є одним із персонажів цього роману. Але більше, напевно, від Казуо Ішіґуро.
Петров? Знаємо такого дідуся. Історіософські праці його доводилося штудіювати.
Той дідусь писав, що молоде покоління заперечує батьків і подає руку їхнім батькам. Софія Андрухович якраз згадує про це. Шевельов використав цю тезу, роздумуючи про процес розвитку літератури. Хоча сам Петров, наскільки я знаю, дітей не мав.
Але літературні онуки в нього, виходить, є? – усміхається історик.
Онуки чи, може, правнуки? – думаю собі, знімаючи маску перед дверима свого помешкання.
Наразі я принаймні знаю, що Амадока – то було найбільше в Європі озеро. Західний край його пролягав десь аж неподалік Залозець, в сусідні з якими Чистопади я поїду, коли завершу писати цей текст, а східний берег цього майже моря заходив аж на Хмельниччину, десь, мабуть, неподалік Кам’янця-Подільського – батьківщини генерала НКВД Красовського, одного з героїв цієї книжки, земляка того хлопця, котрому, якщо я правильно розумію, присвячено цей гросбух. Але, можливо, Амадока – вигадка чи непорозуміння картографів. Принаймні так вважає Ярослав Дашкевич, а з ним не посперечаєшся. Хай там як, а ми стикаємося з питанням ще до того, як розгорнути книжку.
«Але якби це справді було так, якби озеро таки існувало, уявіть собі, як це вплинуло би на історію, на нас із вами», – подає голос ляндкомісар, перехиливши чарку в Бучачі в першій половині сорокових. А скільки таких амадок у пересічній людській біографії, – відповідаю йому, згадавши про копичинецьку медовуху. – Життя було б інакшим, якби бодай трошки змістити час і місце, змінити персонажів, підкоригувати правила гри. «Не було б жодних пограбувань, якби ти мене колись не втягнув у ту історію. Я пограбував тебе, щоб виправити інше пограбування», – втручається Богдан, син професора пластичної хірургії. Історія – ланцюг виправлень одних помилок іншими. Варто зафіксувати це речення, треба ввімкнути комп’ютер. І ще щось думалося про Нусю, про подарунок, який вона заслужила. От дірява коробка, може, потім згадаю.
Авторка мусила обдумати багато нюансів у тракті роботи. Вона передає їх через події, систему персонажів, художні деталі, прямолінійних рефлексій тут небагато. Тому читачеві є над чим подумати самому, роман залишає по собі відлуння, спонукає до нього прислухатися.
Центральною темою «Амадоки» можна вважати пам’ять. Пам’ять індивідуальна, суспільна, пам’ять як травма, пам’ять вибіркова, пам’ять нав’язана, пам’ять втрачена, конфлікт пам’ятей. Від пам’яті утікають на війну, пам’ять гублять на війні, події війни становлять зміст пам’яті. Софія Андрухович зшиває різні шматки пам’яті, а якщо вони не зовсім добре припасовані, а так, як на обкладинці, то це, за великим рахунком, не проблема стилю письменниці, а проблема українського суспільства.
У романі відображено кілька епох, у кожній з яких маємо справу зі світоглядними відмінностями дійових осіб, і навіть ті персонажі, котрі належать до однієї категорії і мали би бути однодумцями (близька родина, бійці з однієї криївки, поліцейські однієї шуцманшафт), займають різні позиції щодо життєво важливих питань. До того ж, окремі частини твору виконані у різних жанрово-стильових рамках. От тільки мова книжки в умовах зіткнення різних історичних пам’ятей, різних наративів – дистильована, без домішок діалектизмів чи архаїзмів, що, скажімо, трапляються у «Вічному календарі» Василя Махна, події в якому, як і в «Амадоці», частково розгортаються на теренах того-таки південно-західного Тернопілля. Та у кожного з авторів на це є свої причини.
На відміну від «Вічного календаря», жанр якого можна окреслити як історичний роман чи родинну сагу, «Амадока» не є історичним романом. Розповідь про події підпорядкована у ній темі наративу як такого. І ім’я Романа тут не замінити ніяким іншим. І те, що в книжці практично немає знаків прямої мови, теж не є випадковістю.
Найдовші частини «Амадоки» (назвімо їх умовно «Голокост у Бучачі» та «Розстріляне Відродження», хоча друга має свою назву у книжці – «Непроникне») виходять за межі магістральної сюжетної лінії – історії Романи та її чоловіка. Якщо частина про Голокост все-таки пов’язана з цією сюжетною лінією, бо у ній начебто представлено походження тяжко пораненого воїна, що втратив пам’ять, а також перипетії у біографіях кількох інших важливих персонажів, то частина про Розстріляне Відродження на перший погляд не видається доцільною. Можна думати, вона існує для балансу: раз уже був єврейський наратив, то хай буде й український; зрештою, в тому місці роману напрошувалася ретардація, якась перпендикулярна до магістрального сюжету безсюжетна частина, то чому би й не така, коли в ній є чимало хай необов’язкових, а все ж точок дотику до основної історії.
Серед точок дотику, що їх нескладно намацати у цій полістилістичній конструкції, якою є «Амадока», – тема співпраці з окупаційною владою. Точніше, з окупаційними владами. Мотив, який, фактично, виростає з мотиву служіння – важливого як у попередньому романі Софії Андрухович «Фелікс Австрія», так і в «Амадоці».
Про певну спадкоємність нового роману я вперше подумав, коли у першому розділі першої частини натрапив на репліку про те, що окремі літери, як їх писав доктор Омелян Майструк, було легко прийняти за інші; це зауваження авторки хоча й не вистрелило згодом у відповідальний момент розв’язки, та як натяк у бік попереднього роману з його центральною темою ілюзій на основі перекручення кількох літер вловлюється.
У новому романі не бракує тих, хто продовжують добру справу служниці Стефи Чорненько: Уляна, Романа, Мішке, Войцєх… І Василя Фрасуляка сюди можна вписати. Кого забув – хай мені вибачать, то не навмисне, вони усі заслуговують на увагу, перед законом авторського свавілля вони всі рівні. В «Амадоці» ж мотив служіння сусідує із мотивом колаборації, часом подвійної. Хтось за це заплатить життям, а хтось отримає винагороду.
Віктор Петров не лише врятувався, а й зробив значно більше, ніж міг би в тому випадку, коли б не мімікрував, не співпрацював зі спецслужбами (в першу чергу НКВД). Принаймні така думка звучить у романі, і її неможливо заперечити, поки ми достеменно не знаємо, які основні досягнення Петрова-розвідника. Тільки той один факт, що автор системної праці «Українські культурні діячі – жертви більшовицького терору», виданої у Німеччині, жив у Москві, працював в Інституті археології й отримував відзнаки, сам по собі є великою інтригою.
Петров-Домонтович-Бер – це дзеркало, яке підсвічує проблематику і стилістику роману. Подвійне життя, скептицизм, історіософічність… Доволі часто Софія Андрухович вдається до кокетливого прийому повторення сцен, образів – таким чином акцентує на певному явищі й заохочує читача уважно стежити за грою, не обмежуватися одним ракурсом. Про такі парні епізоди, образи, символи у цьому романі можна писати окрему студію. Тут згадаю лише одне таке дежавю: ніж у руках Авеля і ніж у руках Уляни – подібна техніка, той самий результат. А коли подібного типу сцен (хай і не всі вони такі доленосні для дійових осіб) у романі чимало, то це викликає принаймні повагу до авторчиної праці, свідчить про її винахідливість. «Ти ніби переходиш із дзеркала в дзеркало, ніколи не маючи певности, чи хоч колись потрапляєш у звичний вимір», – каже вона тобі задовго до того, як ляндкомісар вип’є свою першу в Бучачі чарку.
Крім Петрова, у романі є інші дзеркальця: Пінзель, Сковорода, Баал Шем Тов, Зеров та інші з періоду Розстріляного Відродження і не тільки. Чи не в кожному з цих дзеркалець, якщо бути пильним, можна узріти подію чи рису характеру, що мала чи матиме місце в основній сюжетній лінії. Костецький мав таку натуру, що моментально переходив від любові до люті. Сковорода утікав від любови. Сковорода сам викопав собі могилу. Софія Зерова розповідала жінкам, котрі прийшли на похорон її другого чоловіка, про свого першого. Баал Шем Тов нічого не писав, бо писання – це фікція… За деякими з цих, на перший погляд, випадкових речень можна спрогнозувати розвиток основного сюжету.
Та й не тільки історичні персонажі виконують роль таких дзеркалець. Скажімо, стосунки Уляни та Пінхаса певною мірою виступають прообразом історії Романи та її чоловіка. Звернене до Богдана запитання священника «Кому ви допомагаєте… Ви повинні вирішити, з ким ви у цій справі» (йдеться про Пінзелеву скульптуру Онуфрія, що її мали передати французам) можна переадресувати численним дійовим особам, що намагалися знайти золоту середину між служінням вітчизні й співпрацею з чужинцями.
Система персонажів роману сформована таким чином, що розібратися, хто тут винний, а хто герой, навряд чи можливо. У тексті не раз хтось когось називає «доброю людиною», але така характеристика радше підкреслює відносність моральних критеріїв у середовищі, де відбуваються події роману, ніж про беззаперечно високий поведінковий кодекс особи, до якої таке означення застосовано.
Явно негативних персонажів у романі теж начебто нема, навіть співробітники радянських служб безпеки зображені як мінімум без демонізації. Хіба що вчителя історії Якимчука, члена шуцманшафту, авторка так і не відбілила. А загалом поведінка тих, хто причетний до масових злочинів, переважно не виходить за рамки невинних фраз, що їх промовляє уже знайомий нам ляндкомісар: «Я чесно виконую свій обов’язок», «Моя честь – це моя відданість» і т.п. Для того, щоб говорити такі слова, йому навіть не треба зазирати до чарки.
У цей час він, до речі, на коні, витанцьовує на тлі світлого неба, схожий на кентавра. Кентавра, не Мінотавра. Такий в «Амадоці» теж є, але випускати його з лабіринту на світло денне небезпечно, я б його заховав якомога далі, але як з цим бути, стривайте, як мені цьому зарадити, ну що ж там таке, рятуйте:
«Він ухопив її за плечі і видихнув в її обличчя сморід і крик. Він міг її знищити вже самим оцим криком. Романа теж закричала, хоча не чула власного голосу. Коротка мить розбилась на мікроскопічні фрагменти, розтягнуті кінематографічною плівкою за межі часу… Вона не відчувала опори під ногами, якщо не вважати опорою тіло особи, яка хотіла її розчавити… Зі стелажа на них падали книжки, томи в цупких палітурках із гострими краями, грубі ґросбухи. Падало темно-зелене зібрання творів Франка у п’ятдесяти томах, і «Додаткові томи до Зібрання творів у п’ятдесяти томах», і книжка «Із творів, що не увійшли до Зібрання творів у п’ятдесяти томах» із фотографією печального Франка, що проступає з імли, і «Зів’яле листя», і «Лис Микита», «Листування Івана Франка та Михайла Драгоманова», і «Будівничий української державности» – але не тільки. Падали також томи Лесі Українки й Ольги Кобилянської, Осипа Маковея, Василя Стефаника, Михайла Коцюбинського, падало листування Михайла Коцюбинського з Олександрою Аплаксіною, падали десять столітніх томів Шекспіра у перекладі Пантелеймона Куліша, падали також детективи Аґати Крісті і маленькі видання «Иностранной литературы», які невідь чому затесались у цю частину бібліотеки…».