Ніч з 29/30. серпня 1919. р. Галицька армія протягом місяця серед побідних боїв з російськими большевиками, стала в віддалі одного дня від золотоверхого Київа. Настрій війська напружено бадьорий. Кожний знає, що є свідком і діяльним учасником великих подій. Ось завтра важиться доля столиці. Та всі певні, що муситься її здобути, вирвати з рук ворога-наїздника який своїми комуністично-інтернаціональними фразами не міг збити з пантелику нашого свідомого жовніра.
Вістовий на спіненім коні привіз диспозицію. Завтра ґенеральний наступ на Київ. Наш III. корпус під командою сивіючого вже ґенерала Кравса творить центр і наступає здовж подільського шляху. На право з Білої Церкви наступає Запоріжський Корпус полков. Удовиченка, а на ліво І. Г. Корпус ґенерала Микитки.
На полевій сторожі. Серед спогадів з минулого і думок про майбутнє меркнуть зорі і над лісом сміється вже рожеве сонце. Приходить приказ. Полева сторожа йде до села Вети, в 12. верствах від столиці. З села щойно вибралися большевики. Селяне вийшли нам на стрічу. З недовірям питаються нас, в австрійських уніформах, хто ми. Та нас се не зражує. Ми знаємо, що український селянин має повну причину не вірити всім, що йдуть ущасливлювати його. Він переніс австро-німецьке щастя і двічі вже жив в російсько-комуністичнім раю. Та довідавшися, що ми Галичане-Українці, витають нас як спасителів. Як голуб сивий дядько підходить до стрільця і каже:
"А большевики казали, що з вами йдуть пани і поміщики і що ваші старшини самі «буржуї»". Стрілець йому на се: "Дядьку, ми вже до сього звикли. В Галичині ми большевики, а тут другі наші приятелі-сусіди звуть нас буржуями, а ніхто не хоче знати, що ми тілько Українці". — "Так, так, — докинув молодий парубчак, — я знаю ваших, вони осінню виганяли гетьмана з Київа — славні хлопці!"
Переходять наші частини. Все веселе, сміється, ніхто не подумав би, що ці люде ще вчера заглядали смерті в очі і зараз ідуть на непевне, бо ворог не дасть даром столиці. "Народній" військовий комісар Подвойський обїзджав фронт і обіцяв червоно-армійцям скору перемогу. Ми знаємо, що ворог сильний, числять його на 50.000. Але що вробить хижацький інстинкт грабіжника національному одушевленню нашого стрільця й козака.
Переходить наша друга бригада сот. Козака. Населення виносить, хто що має. Молоко, масло, сир, хліб і повні коші овочів. І се діється тоді, коли освободителі большевики не можуть в селі купити куска хліба, а в Київі фунт хліба коштує 150 карб. Народу вже не обманеш! Він знає, хто йому приятель, а хто ворог! Та не всі, яких скортіла Україна, про се памятають!
Крівавих боїв цього дня не було, хоч для большевиків день 30. VIII. був дуже нещасливий. З 50 тисяч тілько 6-та часть втікла на кораблях на північ, останні впали в руки побідників. Не обійшлося при сім без майже казочних пригод. Сотня з III. колом. куріня наступає на большевицький курінь, який обсадив край ліса на захід Деміївки. Та в лісі застали вже сотню з 2 куріня, яка випередила їх і пігнала дальше за большевицьким штабом, а наступаюча сотня мусіла задержатися і відставити в тил полонених. Або таке. Бл. п. Четар Фодчук*) іде як око на Деміївці з чотирма стрільцями перед наступаючою сотнею. На вулиці стоїть большевицька рота, їй роздають муніцію. Стрільці кинулися з грімким "ура" на ворога і полонили 150 людей. На увагу, що гробили безумство, бо могли легко самі пропасти, відповів Гуцул: "Пане четарю, чи можна инакше, а щож сказали би золоті церкви Київа?"
Серед побідних сутичок, богатих у воєнну добич, осягнули всі частини назначені приказом місця. Запорожський корпус оперся о Дніпро біля Трипілля, наш III. Г. К. заняв залізничу лінію з півдня і заходу, а на ліво стояв II. Г. К. Нічну тишу перервала страшна канонада, яку відкрив ворог з пароходів. І наші гармати не спали.
На другий, день 31. серпня в неділю відбувся парадний похід військ до столиці. Хто в сірім стрілецькім однострою машерував тоді вулицями Київа, цей не забуде сього до смерти. Такий привіт не кожному судилося бачити. Нам на стрічу вийшла міська музика, а тисячі населення, яке уставилося по вулицям з двірця аж до Софійської площі, витало нас з захопленням. Грімкі "Слава", "Слава Українській армії", "Слава Галичанам" кружляли цілий день по всім закуткам Київа.
Вулиці стали запашними килимами з квітів, а затикане стрілецтво машерувало гейби на весілля. Сивий добродій приступив до стрільця, обняв його, розплакався з радости і дав 1000 карб. на папіроси.
Наш другий курінь остав в думі. На думській площі стояли десятки тисяч народу. На думі золотилася сонцем і гляділа в небесну блакить українська хоругов. Всі очікували заповідженого приїзду гол. от. Петлюри, і здавалося, що вже останеться Київ українським! Та ні! Українцям прийшлося перебути ще одно розчарування.
В першій годині появилася перед думою офіцерська стежа Денікінців. Несла зі собою трьохкольоровий прапор: Єдіну, Нєдєліму. Наші стежі на мості на Дніпрі пустили їх з білою хоругвою, бо ясного приказу що до нового ворога ще не мали. Говорено, що Денікін відступить Українцям Правобереже, а на Лівобережу останеться тілько до здобуття Москви. В Білій Церкві велися вже з ним переговори. Частина публики, чорносотенці, повитали золотопогонників пекольним "ура". Їх офіцер виголосив з балькона до товпи промову, в якій віддав честь поляглим героям як своїм, так і галицьким і витав галицьку армію, називаючи своїм приятелем і братом.
По місті відбувалися святочні походи зі співами і музикою.
В тім часі Денікінці підступно розоружили нашу сторожу на мості і зачали пхатися в місто, про що частини, розташовані по місті, нічого не знали. В 4 год. зявився перед думою ґенерал з російським прапором і просив нашу команду умістити його на думі побіч українського. Свого домагалася також часть публики. Сі торги велися до 7-ої год. вечера. Українська публика рішучо противилася вивішуванню російського прапора. Завізвано кавалєрійський полк, щоби розігнати товпу. По довшій однак нараді, аж до покінчення переговорів, рішено вивісити російський прапор, що чорносотенна публика повитала з радістю. Цим усунено напруження, публика перестала хвилюватися і булаб розійшлася домів.
По Хрещатику відбуває параду Запорожський кавалєрійський полк — Чорношлишників. Музика грала національні пісні, за нею повагом їхали Запорожці, осмалені в боях козарлюги, в чорних жупанах, з історичними вусами і оселедцем, гідні нащадки чубатих предків. За ними їхала легка батерія. Запорожці задержали похід, не хотіли їхати попри думу, над котрою повівав чужий прапор. Десять козаків і полковник приїхали під думу і зажадали усунення російського прапора. Наш поручник успокоював їх цим що прапор висить тільки до висліду переговорів, та палкі Запорожці не могли стерпіти ні на хвилю прапора їх віковічнього ворога і заявили, що тільки по трупах їхніх зможе в Київі устоятися чужа влада. Супроти грізної постави Запорожців наш старшина мусів скинути трьохкольоровий прапор, що публика привитала грімким "Слава". Запорожець пірвав його на куски і кинув під ноги свойому полковникови. Парад пішов далі Хрещатиком.
Хвилевий спокій перервали стріли. Пригадалася співомовка Руданського про Ляха, кацапа і нашого мужика з пирогом. Денікінці підступом перейшли міст, браталися з нашими частинами і хитро розоружували. Так розоружили сотню на Печерську, в арсеналі і заняли всю Володимирівську вулицю а перед вечером, якраз по авантурі з прапором зявилися на Хрещатику. Переодіті офіцери обсадили деякі камяниці навіть зі скорострілами. Запорожці кинулися в першій хвилі на ворога, та скоро пізнали, що се безумство, кіннота нічого в місті не вдіє.
Републиканський піший полк почав розвиватися до наступу. Наших дві сотні обсадили думу скорострілами, а одна сотня станула в боєвім порядку на почті. Приготовуванося не так до битви, як до крівавої рівні, бо на вузьких вулицях міста, тільки вона можлива.
Загудів автомобіль. Ґенерал Кравс поїхав на переговори. Денікінці в першій хвилі почали нас легковажити, думаючи, що наша армія подібна большовицькій, з якою вони вже стрічалися. Та скоро пізнали свою помилку і охололи, бо пізнали, що мають до діла не тільки зі свідомою національно, але і карною армією.
Замість крівавої битви прийшло тільки до обосторонного розоруження наперед висунених частин. І наш курінь стрінула ця доля і ночували ми вже за Дніпром. Після договору між нашою київською ґрупою і денікінською полтавською підписаною з нашої сторони ґенер. Кравсом, а з ворожої ґенерал-лейтнантом Бредовим, мав відбутися негайно зворот оружжя всім розоруженим частинам.
Та до сього не прийшло. Чорна сотня з Шульґіном і Савенком на чолі заспівала стару пісню про "єдіну, нєділімую". Галицька армія гідно виповнила свій обовязок і супроти нового ворога. А що так воно справді було, се признали і самі денікінські ґенерали, тоді, коли ми змушені обставинами і незавидною долею мусіли жити з ними, як союзники. Тоді то царські ґенерали перед анґлійською місією признали нашій молодій армії, що добре їх била. Тільки всього нашого на разі! Бо так само ґратулювали нам опісля і большевики, коли ми стали і їх "союзниками". А життя з них всіх насміялося. Також не здійснилося пророцтво Шульґіна, що в Київі мала власть 11 разів мінятися. I так: старий режім, Керенський, Ґенеральний Секретаріят, четвертий універзал (самостійність), большевики, Центральна Рада з Німцями, гетьман, Директорія, большевики другий раз, Петлюра з Галицькою армією і одинайцятий вже останній раз — Денікін. Від сього часу власть ще чотири рази змінялася. Чи ще зміниться? Хай про це памятає цей, кому слід! А ми побачимо!
*) Згинув геройською смертю 14. IV. 1920 р. під Курилівцями мурованими.
[Громадська думка, 21.05.1920]