Плитники

Люди, які у 60-80-х роках минулого століття у Львові займалися купівлею-продажем грамплатівок із західною музикою, а також колекціонери цієї музики, називалися «плитниками», а самі платівки «плитами». Терміни ці походять з польської мови, бо всі львів’яни  тоді слухали програми польського радіо, найбільше «Młodzieżowe studio "Rytm"» і «Lato z radiem». Оці самі плитники, які їздили до Києва, Москви чи Пітера, жартували, що вони їдуть «на велику землю», бо апріорі Львів і Західну Україну до Радянського Союзу не зараховували, і ось на «балках» (скупках платівок) вони помічали, що володіють зовсім іншою термінологією і вимовою західних виконавців. Наприклад, у львів’ян Барі Вайт завжди був Вайтом,  а не Уайтом, як у москвичів і киян. Діп Парпл завжди були Парпл, а не Пьорпл, як у росіян, і навіть не Перпл, як у англійців, бо так це вимовляли на польському радіо.

 

 

Поляки всі західні назви пишуть так, як вони пишуться англійською, але вимовляють за своїми орфоепічними правилами. Пригадую, як ми на польський кшталт навіть відміняли прізвище Маккартні, додаючи якісь нотки виключно львівської ґвари: «Ти чув нову плиту Маккартнея? – Та не Маккартнея, а Маккартного». Також цікаво, що в Чернівцях, де слухали радіо Europa Libera, завжди вимовляли не Блек Сабат, а Блек Сабас, бо так це вимовлялося румунською.              

 

Яка ж історія «плит» у Львові? Ще в кінці 1940-х років у нашому місті, як і у цілому СРСР, виникла мода на «музику на ребрах», або «музику на кістках», тобто гнучкі платівки з західною музикою, підпільно записані на рентгенівських знимках. Фарцовщики  «музикою на ребрах», які могли запхати собі у внутрішні кишені не менше 50 доволі тонких платівок, ходили вздовж гастроному на розі вулиці Кілінського (тепер Памва Беринди) і проспекту Леніна (тепер Свободи), що біля  «мавзолею», тобто громадських туалетів, тримаючи свій товар під полою і загадково шепотіли: «Елвіс Преслі, Баді Голлі, Еверлі Бразерс…» Якість такого запису була жахливою, і цю платівку можна було прослухати лише до 15-20 разів, а потім її просто викидали. Вартість такої платівки коливалася від 1 до 2 рублів (після грошової реформи 1961 року). «Музика на кістках» в решті совка мала свою специфіку: відомий випадок початку 50-х років, коли в тодішньому Ленінграді за тиражування на рентгенівських знимках  «записів білоемігрантського а також хулігансько-злодійського репертуару» двоє переписувачів отримали п’ять і сім років ув’язнення. Цікаво, що в СРСР були й легальні звукозаписувальні студії, де можна було записати на гнучкій платівці власний голос на початку якоїсь пісні на подарунок.    

 

 

Кінець ері гнучкої «музики на ребрах» поклали перші бобінні ("катушечні") магнітофони, які масово з’явилися на початку шістдесятих. Із совдепівських це були латвійський «Аідас» і російські «Маг-59», «Тембр» і  «Яуза», величезні громіздкі апарати з 525-метровими бобінами, які прокручували неякісну ще тоді плівку першого й другого типів зі швидкістю 19,05 см за секунду. У 1962 році я вперше почув у свого сусіда записані на «Яузі-5» твісти Чаббі Чекера і серед них – неповторний «Let’s Twist Again». У 1966 році мій батько десь дістав один із перших совкових портативних бобінних магнітофонів – «Весна» зі стометровими бобінами, який живився від шести великих круглих батарейок «Сатурн».

 

 

З другої половини шістдесятих масовим «народним»  магнітофоном став «Дніпро» і  тоді ж з’явилися більш якісні плівки шостого та десятого типів, в тому числі й виробництва шосткінської «Свеми». Тоді ж у Львові з’явилися і перші фірмові  чотиридоріжкові стереомагнітофони – голландський «Грюндік», японські «Тошіба» і  «Акаі». Наприклад, найкращий з них, «Акаі», коштував 280 доларів, і купивши «зелені» у студентів-іноземців за курсом один долар за два рублі можна було за 560 рублів мати супер-класний  «маг». До речі, вперше совєтські громадяни стали купувати долари у іноземних студентів (а це були, як і тепер, чорношкірі й араби) ще задовго до епохи валютних фарцовщиків (в нас валютчиків називали "коні") під «Берізками», «Каштанами» і «Дунаями».

 

Більш-менш якісні магнітофонні записи можна було зробити з західних платівок, але ці платівки треба було ще сюди привезти. Джерела надходжень плит були різноманітними. Переважна більшість дисків, які циркулювали тоді у Львові, були так звані «заокеанські», тобто ті, які приходили у посилках від родичів зі США чи Канади. Трохи пізніше, на початку 70-х років диски до Львова привозили спортсмени, так я пам’ятаю подвійний диск голландського гурту Focus «Moving Waves» 1971 року, який привіз із Нідерландів видатний шахіст, гросмейстер львів’янин Олег Романишин у подарунок своєму однокурсникові, моєму товаришеві Володимиру Дуткевичу (нині він отець Віталій, синкел у справах монашества та мирян УГКЦ Львівської архиєпархії). Поряд зі спортсменами диски «з-за бугра» привозили також дипломати, вже з середини 70-х студенти з арабських та африканських країн, які навчалися у Львові в медінституті, політеху чи політучилищі (нині Інститут сухопутних військ). Ми всі щороку у вересні з великим нетерпінням чекали на їхнє повернення після канікул.   

 

 

Але найбільше плитники полювали на тих мешканців Львова, чи частіше підльвівських сіл, яким родичі з-за океану висилали плити у посилках. Одержувач платив 5 рублів (згодом ця сума зросла до 10 рублів) мита за один диск, причому кількість дисків, яку можна було отримати, була обмежена – два рази на рік загалом не більше десяти штук. Також перші джинси, які з’явилися у Львові теж були з тих знаменитих посилок. І отримувачі посилок, і ті, хто в них купував, (це називалося «з перших рук»), звичайно хотіли щось заробити. Але на джинси чомусь були більші обмеження (не більше двох пар на рік), тому плити були вигіднішим товаром, за які платилося 35-40 рублів, а потім їх перепродавали за 60-100 рублів. Радянська влада була не дурною, і на джинси накладала мито спочатку 20 рублів, а згодом 50, бо їх (при ціні в США 3-5 доларів) продавали у нас кінцевому споживачеві за 150-220 рублів.

 

Близькість Польщі теж сприяла надходженню платівок до Львова. У середині шістдесятих було дозволено виїжджати до прямих родичів у Польщу, і звідти поплив потік як фірмових плит, так і записів західних виконавців на платівках польської фірми грамзапису «Muza». Ціни на платівки були досить високими, особливо фірмові, так «Sergeant’a Pepper’a» Бітлів у липні-серпні 1967 продавали за 40-50 рублів, а навесні 1968 року я сам купив дві сорокоп’ятки «Magical Mistery Tour» за 30 рублів. У середині шістдесятих вже не випускали вінілових платівок зі швидкістю 78 обертів на хвилину (навіть в СРСР останній такий диск вийшов в 1971 році), а лише «гіганти» (ще їх називали «лонгплеями») – 33⅓ оберти на хвилину, куди  вміщався альбом тривалістю до 50 хвилин, і малі платівки зі швидкістю 45 обертів на хвилину, куди вміщалося по 1-2 пісні на кожну сторону. Але розкіш купити вінілову платівку міг собі дозволити далеко не кожний (щоб купити «Magical Mystery Tour» мені довелося ґарувати на розвантаженні вагонів із доломітом на станції Підзамче чотири дні). Загалом же стандартна ціна на плити (диски), яка трималася майже усі 70-80-і роки , була 60 рублів, хоча спекулятивні ціни доходили до 80, 90 і навіть 100 рублів. Запакований фірмовий диск завжди коштував на 5-10 рублів дорожче.

 

 

Розпаковування нового диску – це був цілий ритуал, і тут я вам запропоную фрагмент із моєї книжки «Сни у Святому Саду» про те, як це робив наш садівський плитник Кріпак (Молодий). У книжці він фігурує як Джо Янґ: «Понад усе він любив розкривати новеньку платівку, яку називали «целочкою», або «нульовкою», майже так само схвильовано, як роздягав гарну незайману дівчину: зняття тонкої прозорої плівки з конверта, його акуратне розпаковування, розрізання поліетиленового пакету всередині і виймання його пожаданого вмісту – круглого, гарного, ще невинного, досконало чистого й блискучого диска, тоненькі чорні канавки якого сяяли кольорами райдуги, нагадувало йому розщіпування замків-блискавок на дівочих спідницях, скидання їх донизу, скидання найтонших і наймодніших панчіх із ніжок і, нарешті, знімання ліфчика і трусиків, а потім… А потім він ніжно, але упевнено, брав чорний сяючий диск за краї випрямленими долонями і вправними рухами розгойдував його вверх-вниз: еластична вінілова платівка між долонями мелодійно вібрувала в повітрі так швидко, що здавалося зникала з поля зору, а досвідчений «профі» Джо Янґ за звуком, який нагадував вуркотання голубів, безпомилково визначав, чи це «фірмова маса», чи «дубова» підробка. Далі хлопець нюхав чорну платівку, яка нагадувала йому запах жіночих геніталій, відтак петтінґ закінчувався, і майже тремтячими руками Джо Янґ  насаджував круглий отвір на фалічний виступ диску програвача, що ереговано стремів догори, а платівка, припавши усією поверхнею свого тіла до диску програвача, починала  ніжно кружляти у пристрасному танці зі швидкістю тридцять три оберти на хвилину, і нарешті Джо Янґ брав за вушко корундову голку, націлював її у чорну борозну диска і, голка, танцюючи у такт із платівкою, зчитувала, передаючи у динаміки, найсолодші звуки у світі».

 

Звичайно ж, більшість шанувальників музики переписувала її на бобіни. Вартість перепису альбому довгий час була три рублі, а з року 1968 знизилась до двох рублів. Хлопці, які займалися записом музики, ще й самі складали збірники. Найбільшим попитом у Львові користувались збірники Мирона і Дунаєвського. З відомих львівських переписувачів музики шістдесятих можна згадати Іванюка, Курського, Курбатова, Рудолю і Китайця. На одному збірнику могли бути Тріні Лопез і Вілсон Пікет вкупі з Бітлами і Ролінгами. Часто збірники складалися за бажанням клієнта. Люди, які робили для фанатів західної музики корисну справу, нещадно каралися міліцією.

 

На переписувачів проводились облави, зокрема у Дунаєвського конфіскували звукозаписувальну апаратуру, всі платівки й касети, незважаючи навіть на те, що його клієнтом був син самого Добрика, першого секретаря Львівського обкому компартії. Серед колекціонерів і переписувачів плит 70-80-х років були: Сем, Фіксатий, Ян, Дзвоник, Борода, Тоша. З відомих львів’ян-музикантів це були Ігор Мосєсов, Юрій Шаріфов. Треба розрізняти плитників-колекціонерів і плитників-фарцовщиків, хоча сама торгівля плитами великого прибутку не давала. Великі прибутки почалися з напливом магнітофонів у населення, і переписувачі на бобінні магнітофони вже почали заробляти великі статки.

 

До володарів колекцій грамплатівок завжди була черга, щоб переписати музику на магнітофон. Далі вже переписували з бобіни на бобіну. Щодо апаратури, існував хоч малий, але достатній вибір  залежно від заможності власника. Було  навіть декілька власників обладнання вартістю поза п’ять тисяч рублів, за ці гроші можна було придбати двокімнатне кооперативне помешкання. Ці щасливці вже тоді насолоджувалися звуком програвачів «Dual», підсилювачів «Marantz» через звукові колонки, що купувалися у професійних музикантів і створювалися для сцени, а не малих приміщень: «Marshall», «Orange» та дуже популярні у Львові німецькі «Regent». Апаратура й платівки так само, як і раніше, купувалися в іноземних студентів. Зрозуміло, що везти через півпланети звукові колонки вони не часто погоджувалися, навіть за добрі гроші.

 

 

 

А прості смертні слухали платівки на програвачах типу «Вега», у які були вмонтовані підсилювачі й додавалася акустика. Найвищим шиком радянської апаратури, як і в шістдесяті роки, була радіола «Симфонія», вже модифікована, колонки від якої і сьогодні цінуються серед знавців. В мене була «Симфонія» першого випуску 1967 року. Магнітофони «Юпітер» згодом витіснив «народний» «Дніпро», а головне –  у середині сімдесятих з’явилися касетні магнітофони. Це було дуже зручно і набагато дешевше, проте якщо вибирати якість, то еталоном  тодішніх магнітофонів став бобінний «Akai».

 

 

Були ще одна цікава категорія плит, які офіційно купувалися радянською державою за кордоном, наприклад, в Нідерландах через так званий Внешторг. Була якась програма міністерства культури СРСР, за якою за кордон висилали диски з класичному музикою, а звідти на обмін доправляли в совок платівки з популярною музикою. Вони мали коштувати в магазині «Мелодія» 9 рублів, але, зрозуміло, їх ніхто там не бачив, бо зі складу їх скуповували плитники по 10-15 рублів, продаючи потім (зокрема диски Boney M) за 20-25, рублів, а ті, що були з «постерами» (кольоровими плакатами) – до 30, а «заїжджим» продавали навіть і за 40 рублів. Це був непоганий бізнес. В Москві на початку 1980-х з розряду цих легальних дисків можна було навіть купити в магазинах диски Queen, а в Києві Rolling Stones, але це явище було великою рідкістю.      

 

Плити, залежно від того, в якій країні випускалися, за ціною і за якістю мали певні градації. Тобто, мало значення, на якій, за тодішньою сленговою термінологією «масі» чи «смолі» була записана платівка. Найдорожчі й найякісніші вважалися американські, і вони, як не дивно, мали ще одну перевагу над іншими у тому, що найкраще звучали на неякісній радянській апаратурі, бо мали вищий рівень запису, подавлення шумів  і кращі високі частоти, які цінувалися серед авдіоманів, тобто добре «цикали» і було краще чути, як тоді казали, «тарілочки». Також якість конвертів, картон, поліграфія на американських плитах були на голову вищі, аніж на всіх інших. У Львові американських плит було найбільше, і львівські плитники мали свій сленг, який відрізнявся від сленгу інших регіонів СРСР. В решті совка терміном «фірмовий» позначалися всі західні, незалежно від країни походження, плити, а у Львові лише штатівські. І взагалі тоді у Львові «фірмою» називали лише США (у нього там вуйко чи дідо на фірмі, означало в США), а Канада залишалася Канадою (ти чув Канада у фірми в хокей виграла).

 

На другому місці у вищій лізі платівок після американських були англійські, але їх було дуже мало. Якість запису була високого рівня, але поліграфія обкладинок була не така якісна, картон не такий твердий. Особливістю англійських платівок було те, що на них майже ніколи не писали таймінґу, тобто тривалості пісень, і це дуже не подобалось переписувачам з плит на магнітофони. Серед львівських плитників англійські платівки називали «рідними», таким чином у каталогах відрізняли «фірмові» плити від «рідних». Щодо терміну «рідні», то вважалося, що Англія, по-перше – це батьківщина Бітлів, а по-друге – майже всі тодішні круті рокові гурти походили з Англії.

 

Далі в рейтингу йшли плити «бундесові», тобто з Західної Німеччини. Звідти їх привозили здебільшого студенти львівських вишів з Африки чи арабських країн. На зимові канікули вони зазвичай додому не їздили, а в Західний Берлін, бо це було найближче, і ціни на платівки були там прийнятні. Таким чином у Львові з кінця 70-х років бундесові плити почали переважати, а на початку 80-х вони вже домінували. В середині 1980-х років німецьких платівок було більше, аніж усіх інших разом узятих. У цей же час почало з’являтися більше платівок нідерландських і канадських. Канадські за якістю не набагато поступалися американським, тому на ціні це не відбивалося. Усі вищеназвані країни можна віднести до вищої ліги.

 

Далі йшла, умовно кажучи, «перша ліга». Це платівки французькі, італійські, іспанські, португальські, шведські, грецькі, бразилійські, мексиканські, аргентинські, які вже коштували з перших рук не 50-60 рублів, як представники «вищої ліги», а 30-35 рублів. Написи на аргентинських плитах були іспанською. Гарної якості були австралійські плити, яких поза межами Львова ніхто в совку не бачив, бо родичі у галичан були й там. До речі, у Львові під «Інтуристом» та в інших місцях скупки валюти канадійські і австралійські долари не були якоюсь диковинкою, у той час, як валютники поза межами Львова їх ніколи в очі не бачили.     

 

До платівок «другої ліги» належали індійські, югославські, східнонімецькі. Індійські були високої якості, бо їх виробляли з англійських матриць «high copy», але «дубової» (негнучкої) маси. Югославські диски до Західної України, включно з Закарпаттям, привозили тодішні дальнобійники – шофери «Совтрансавто». Югославські диски фірми «Юготон» вже належали до так званих дубових, тобто нижчої якості запису, без поліграфічних вставок, без розворотів. Відрізняли диски сербські, писані кирилицею, і хорватські й словенські. Гарної якості були ендеерівські плити фірми «Аміґа», але на них у більшості музика була східнонімецька. Хоча видавали і «The Night At The Opera» Queen та інші фірмові гурти. Ці плити привозили радянські вояки, але здебільшого для себе, бо ціна їх була доволі висока і для продажу вони не годилися. 

 

Ті ж вояки радянської групи військ у Чехословаччині  привозили плити чехословацькі. Вони коштували 130-150 крон, що приблизно відповідало 12-15 радянським рублям. Цікаво, що ці диски вважалися «безшумними», там через еквалайзер трохи поглиналися частоти, і плити майже зовсім не тріщали, тобто звучали як компакт-диск. Така технологія запису існувала ще на японських дисках. До цієї ж категорії належали диски угорські та ізраїльські. Кожен регіон СРСР мав свою специфіку, тому у Пітер возили фінські диски, якість яких не поступалася фірмі, але ціна не перевищувала 25 рублів.  

 

 

Усі перелічені вище диски ще називали «справжніми», але вже польські платівки фірми «Muza» до таких не належали. По-перше, поляки переінакшували альбоми на свій лад, міняли порядок пісень, викидали, що заманеться. Це було зумовлено тим, що якщо альбом західної музики видавався не повністю, навіть без однієї пісні, то ліцензію можна було купити надзвичайно дешево. Конверти були спотворені, дизайн поляки на них робили свій власний, написи були польською, якість запису була не найкраща. З Польщі деколи привозили сингли, так звані квадратні гнучкі «почтувкі», на яких можна було почути свіжу музику. Також поганої якості вважалися плити болгарські. Для дисків так званих соціалістичних країн Європи була сленгова назва «демократи», бо до того, як ці країни, які фактично перебували під радянською окупацією, стали називатися «соціалістичними», їх називали країнами «народної демократії».        

 

Музична «біржа», або «скульожка» у Львові біля магазину грамплатівок «Мелодія» на вулиці Староєврейській (тоді Фрунзе) постійно почала діяти під кінець 1970-х років, а до того часу меломани збиралися по хатах чи в окремо визначених місцях. Меломани мали свою спеціалізацію, і до кожного зверталися за плитами певного виконавця чи країни, наприклад, були спеціалісти з польської чи угорської музики. 

 

 

Ця львівська «біржа» проіснувала до 1997 року. Час зустрічі меломанів був щодня від 17:00 до 19:00. У ті часи зазвичай слухали не те, що полюбляли, а те, що потрапляло тобі до рук. З-за кордону намагалися привозити здебільшого «ходові» диски, і це відповідно формувало смаки. Цікавою була практика обміну дисками для переважної більшості рядових меломанів. Під «Мелодією» зустрічалися і мінялися плитами на один-два дні, тут все ґрунтувалося на довірі, бо всі всіх знали. Практика таких обмінів проіснувала до 90-х років, а відтоді й вінілові диски, і CD лише продавали та купували. Записи на бобіни відійшли у минуле на початку 80-х років, а на касети – в кінці 80-х, коли майже в усіх автівках портативні касетні магнітофони замінили на компакт програвачі. 

 

Платівки CD, тобто компакт диски, з’явилися у продажу на Заході 1978 року, а в СРСР набрали популярності від 1986 року. Вони вважалися кращої якості, аніж вінілові плити і вигравали також за рахунок своєї компактності. В кінці 80-х - на початку 90-х років ціна піратського, найчастіше болгарського CD, була 10 доларів. У цей час галопувала інфляція, тому усі операції купівлі-продажу проводилися в американській валюті, на 1989-1990 рік курс на чорному ринку був приблизно 1:15. На початку 90-х у Москві запрацювали підпільні студії виробництва і запису компакт дисків. Тоді їх можна було купити за 3-4 долари і у Львові продати за 5-6. Якість цих компактів була невисокою, запис був глухий, поліграфія «самопальна». Найкращі за якістю CD були японські, англійські, німецькі, нідерландські, але ціна їх була 20-30 доларів.

 

Новою фішкою епохи компакт дисків були так звані подарункові набори. Завдяки власне компактності CD у гарній невеликій коробці могли вмістися, наприклад, всі 15 лонґплеїв Beatles (13 канонічних альбомів плюс два збірники синглів Pastmasters 1 і 2), або сім дисків Pink Floyd з книжечками, плакатами, гарною поліграфією. Набір фірмових компактів Pink Floyd коштував 140 доларів, а Beatles – близько 300 доларів. Це були величезні гроші, за які тоді можна було купити меблеву «стінку». Цікавий факт, що на початку 90-х років у Львові на заводі «Львівприлад» у спеціальному цеху виготовляли і записували CD на замовлення фірми з Москви, яка на це давала гроші.

 

Ще довго вінілові платівки будуть популярні поряд із компакт дисками, ще довго між меломанами існуватимуть суперечки, що крутіше – «аналог» чи «цифра», аж поки з виднокола музичної індустрії поступово не зникнуть і одні, й інші. Утім, зникнуть не до кінця: ще й досі у світі випускають обмежені наклади вінілових платівок, на яких можна почути музику і старих виконавців, і навіть найновіших, і у Львові існує «Вініл Клуб», який обіцяє «підсадити тебе на голку», а на площі Коліївщини час від часу працює вінілова біржа, але все це незаперечно вже минуле. Але яка різниця, на яких носіях слухати улюблену музику, адже вона в усі часи залишається тою самою, як співали Зеппеліни: «The Song Remains The Same».

 

 

20.05.2020