«Мене звати Кейт Свіні (Kate Sweeny), і мою статтю не прийняли. Багато разів. Я подавала тексти, які зазнавали нищівної критики, претендувала на посади, яких не отримала». Свіні має понад десять нагород і займає посаду професора психології в Каліфорнійському університеті в Ріверсайді, досліджує кореляцію між стресом, хвилюванням і здоров’ям. Але їй довелося довго добиватися цього: деякі її праці так і не вийшли друком, інші побачили світ з 15 чи 16 спроби. Зі 160 поданих статей 75 приходило назад з недвозначним зауваженням: «не пробуйте знову».
Зображення: motortion / getty images / istock (фрагмент).
Про ці болючі невдачі Свіні розповіла в незвичній статті, яку опублікували одразу 10 американських психологів в журналі «Perspectives on Psychological Science». Спільний знаменник 10 відгуків з місця роботи – невпевненість у собі. Так вчені ламають табу, якого не має бути, йдеться в статті. «Наукова культура повинна змінитися», – вимагає група науковців на чолі з Лізою Яремка (Lisa Jaremka) з Делаверського університету.
Перший камінь цих змін заклали деякі з цих вчених на симпозіумі цьогорічної конференції Спільноти особистісної та соціальної психології (Society for Personality and Social Psychology). Коли на ній говорили про відмови, сумніви у власних силах та вигорання, психологи побачили сльози на очах своїх колег. Чимало усвідомили, що не єдині зі своїми переживаннями.
Співавтор Нік Рул (Nick Rule) розповів, що він, син робітників, у коледжі Ліги плюща почувався шахраєм. Навіть коли він зазнав кар’єрного зростання, не вважав себе достатньо фаховим, дивився на свої успіхи як на винятки, а не як на доказ власної спроможності. Його колега Брук Вік (Brooke Vick) не почувалася гідною долучитися до коментаря групи й іронічно зазначила: «Навіть полки моїх співавторів справляють більшого враження, ніж мої власні».
Говорити про помилки прилюдно 2010 року запропонувала біоінформатик Мелані Стефан (Melanie Stefan) в журналі «Nature». Вона побачила недоліки в тому, що в біографію науковця вписують тільки його успіхи, а не помилки і роботу, яка супроводжує ці успіхи.
Пропозиція Мелані Стефан, сьогодні професорка Единбурзького університету, була така: «Пишіть біографію помилок». Тоді вона буде в шість разів довшою, ніж звичайна, і, на перший погляд, гнітючою. Але вона нагадуватиме про саму суть наукового буття.
Джошуа Акерман (Joshua Ackerman) з Мічиганського університету дослухався до актуальної доповіді. Він склав список: неприйняті дослідження, доповіді конференцій, доповіді, заявки на роботу. Менше ніж три відсотки всіх подань увінчалися успіхом.
Важливим свідченням для Свіні, яка сама себе назвала «профі в тому, як отримувати відмову», є те, що коли твою статтю не приймають, це не невдача. Можна уважно обдумати критику, проте довіряти собі надалі, почекати трохи, перш ніж рухатися далі. А потім продовжувати.
Сором проходить, коли можна поділитися з колегами та друзями. «Кожну відмову, яку ти переживаєш, так само або й гірше переживає інший». Коментатори загалом залишаться вірними науці: вони не хочуть, щоб їхні особисті стратегії подолання сприймали як поради успішної кар’єри. На першому місці – критика умов наукової зайнятості; вона мусить змінитися. Фахові журнали повинні відмовитися від непотрібних негативних зауважень та називати рецензентів анонімними менторами, а не «гейткіперами» (воротарями) науки. Той, хто опиняється наверху ієрархії, може публічно говорити про власні невдачі, подавати приклад, як досягати балансу між особистим життям і роботою, й відповідно впроваджувати нові норми.
Група психологів сформувала ідею: є міф, що людина повинна виглядати і говорити у певний спосіб або що потрібно відповідати визначеному прототипові професора; але існує багато різних способів бути успішним.
Ініціативи зробити сферу науки гуманнішою були й раніше. Але про зміну основних відносин в провідних журналах не прочитаєш. Можливо, і це є прикладом того, що тільки після численних спроб зусилля виправдовують себе. Потрібно продовжувати.
Christiane Gelitz
Spektrum.de, 11/05/2020
Зреферувала С.К.
19.05.2020