Спроба вступу до магії Логосу
«Фактично, в основі усього того, що привело до філософії
(зі сторони міфу, містерії), лежить одна велика думка. (...)
Є якесь буття, яке через форму нас в себе втягує; розумне буття.
Але справа в тому, що це «розумне буття» не є абстракцією,
не є ідеальним уявленням про якийсь шлях (уявлення, яке лежить
у нас в голові). Це особлива і практична реальність — реальність
ритуалу, реальність містерії, якісь конкретні, але розумні речі,
або буття (розумніше за нас), яке нас до себе прилучає,
тому що воно нам адресоване.»
Мераб Мамардашвілі, «Лекції з античної філософії»
Як би я зреагував, якби мені раптом сказали, що магія реальна? Якби це було просто повідомлення, суто передана інформація — так і так, мовляв, магія реальна. І ти задумуєшся — гм, цікаво, тому, хто це сказав, здається можна довіряти. І що тоді? Що можна зробити з цією інформацією далі? Ну, добре, припустимо, це так, значить, і є. Магія реальна. Але як перейти від засвоєної інформації до реальної впевненості? Як скористатися цим новим і доволі цікавим фактом, що з’явився у твоїй голові?
Що для мене означає, що магія реальна? Насправді нічого. Бо я ж не маг. В мене немає відчуття магії, я не знаю формул, заклинань чи, що там потрібно. Я не знаю, ні як перевірити цей факт, ні як ним скористатися, якщо він відповідає дійсності. Я буду далі сидіти на дивані, крутячи в долонях свій телефон. Телефон мені не допоможе.
В моєму звичному світі магія не існує. Я до неї не дотичний. Навіть якщо вона існує, в мене немає жодного виходу, жодного доторку до неї. В моєму світі магія й далі - не існує, бо я не знаю її, я не вмію нею користуватися. В моєму світі для неї немає умов проявлення. Такий мій світ. Безмагічний. Тут магії немає, навіть якщо вона і є. А де ж вона тоді може бути? Чи є світи крім мого?
Привабливість та сила Сковороди, власне, в тому, що він прямо каже нам, що ось, Інший світ та магія Іншого світу існують. І він цьому свідок, якому хочеться довіряти — бо ж жив, як вчив.
Проте, щоб це повідомлення не залишалося просто інформацією, з якою ми не тямимо, що далі робити, як використати, щоб реалізувати, потрібно зрозуміти певні важливі речі. Ті речі, які розумів та бачив сам Григорій Савич. Без цього, увесь його спадок для нас залишатиметься гарною картинкою, ефектною біографією, розкрученою поп-фігурою з певним шармом.
Щоб зрозуміти і побачити те, про що говорить Сковорода, нам потрібно опинитися в його поняттєвому топосі, в його «світі». Інакше, це буде просто абстракція, яку можна бездумно переказувати на екзаменах з філософії, або включати в список своїх інтересів на фейсбуку задля більшої крутості.
«Світ» Сковороди — це світ трохи інший, аніж той, в якому ми живемо наповсякдень. Він більш багатий, більш об’ємний, з більшою кількістю вимірів. Про ці виміри, відсутні в нашому звичному світі, але присутні у Сковороди, і варто поговорити. Без сприйняття цих вимірів його вчення є порожнім, простою байкою з нехитрою мораллю.
Як і ми, він бачив наш звичний світ — предметний, психічний, раціональний. І цей світ, власне, його і ловив — і не міг спіймати. Де ж перебував Григорій Савич у цей час, де успішно переховувався від нашого світу?
Це дуже важливий момент — адже, якщо сприймати вчення Сковороди суто з перспективи того світу, від якого він утікав, то ми опинимося на позиції тих, хто його ловить, але не може спіймати, сприймає, але не може збагнути. Ми побачимо лише спину полтавського філософа. Лише того, хто від нас віддаляється. Щоб побачити його обличчя і почути, про що саме він говорить, нам слід змінити перспективу — нам слід також залишити цей світ і знайти шлях у інший, щоб зустрітися із Сковородою обличчям до обличчя.
Куди ж і для чого Григорій Савич втікав від нашого світу? Який потусторонній простір він обрав своїм місцем перебування?
Щоб щось побачити, потрібно вже бути готовим до цього. Потрібно мати органи відповідного сприйняття і відповідної дії. Потрібно мати відповідну “чарівну паличку” — ключ. Потрібно, щоб тобі передали цей ключ, навчили тебе цьому баченню. Ми бачимо те, до чого нас підготували, те, що нас натренували бачити і сприймати. Дали нам слово, дали поняття, дали тямлення, дали розуміння, дали бачення.
А от цікаво — чи дають над розуміння розуміння? Чи тренують нас бачити тренування бачення?
Яким чином відбувається творення такого світу, в якому я бачу те-то і те-то? Ось я маленька дитина. Я граюся іграшками, бурмочу нісенітниці, вчу букви, повзаю під кущами, ганяюся за жабами, ріжу ножицями штори, пхаю пальці в розетку. А потім бац — і я такий вже нормальний, вчуся в другому класі, читаю, відповідаю на запитання вчительки і родичів, ходжу в магазин, рахую гроші. І що це було? Що відбулося в цьому «бац»? Яким чином я почав бути нормальним, як я зрозумів, в якому світі я живу і як тут потрібно поводитись? Ви це пам’ятаєте? Я ні. Хоп і я вже живу в певному світі — причому так, ніби тут і народився. Але ж я народився в інший світ. В той світ, в якому повзають під кущами, бурмочуть нісенітниці, тішаться сонячним зайчикам і мандрують в той-край-за-горбом. В теперішньому натренованому світі такого вже немає. Як так — ти був в одному світі, а потім потрапив у інший? Що це за магія? Які такі зусилля тут були задіяні? Ви можете це повторити свідомо? Я — ні.
Ну ось. Здається, трохи підчепилося щось невидиме і незнане, що не існує в моєму світі. В моєму світі не існує те, що його створило. З мого звичного зрозумілого світу я не можу бачити те, що його сформувало, те, що мене в нього закинуло. Я не пам’ятаю і не можу пам’ятати ті слова, ті дії, які закинули мене в цей світ. Бо вони поза цим світом. Але ж вони були. Вони існують і вони діють. Вони це зробили — створили мій світ. Наприклад, такий, в якому я не вірю в магію.
Отже, чого бракує нашому звичному світові? Очевидно, що бачення своєї основи, бачення того, як саме він твориться, як, кудою і чим у нього приходиться. Йому бракує усвідомленого бачення тих вимірів, на рівні яких він твориться. Цей світ їх не пам’ятає, бо він з них вийшов. Як ми не пам’ятаємо утробу свої матері, хоча вона ж була. Нам бракує цієї пам’яті. Для нас це абстракція, не-очевидність і лише завдяки колективній пам’яті ми заповнюємо для себе цю прогалину свого особистого світу.
Ми сприймаємо наш звичний світ як певну даність без моменту народження, яка ніби з’явилася сама і яка накладається на даність узагалі усього буття. Але це ілюзія. Згадаймо — раніше, від самого народження ми жили у зовсім іншому світі. У цей поточний світ ми потрапили вже пізніше, ми сюди не народилися — ми сюди привчилися, увівчилися. Ми натренувалися в ньому жити, його бачити і утримувати його бачення постійно (чи майже постійно), точніше нас натренували. Цей світ не споконвічна початкова даність, він — соціально-культурна конструкція.
Багато, хто із людей, в нього таки не потрапив, або з нього вийшов, через ті чи інші причини. Таких людей ми називаємо хворими, збоченими, неадекватними, або ж просто дивними. Вони живуть у своєму світі, не у нашому. Вони не розуміють нас, ми — їх.
Таким чином, основна вада, основний брак цього світу полягає в тому, що він не визнає існування інших реальних світів окрім себе (лише в якійсь неповноцінній уявній формі психічного фантазму).
Сприйняття реальності інших світів окрім «цього» сприймається як ознака неадекватності. Дивний — інший — неадкеватний. Так, є різні дивні, неадекватні стани, які суперечать здоровому глузду і адекватності. Але разом з відвертими фантазмами одним жужмом заперечується, зневажується і та реальність, з якої наш світ створився. Бо вона ж теж інша. Вона теж доволі дивна і не зв’язана внутрішньої логікою знайомих і очевидних нам речей. Відкидання її — це вже помилка і неадекватність самого здорового глузду, прокол і сліпа зона звичного світу. Те, що породило і далі породжує наш світ, вважається неіснуючим туманом, неправильною тріщиною, сірою зоною, якої ніби-то не існує. Був неповноцінний, недорозвинутий світ дитини, а потім бац — і вже в готовому вигляді заіснував повноцінний світ раціональної дорослої людини, опертий на здоровому глузді. Ну як бац — цьому передував, звісно ж, довгий процес передачі, транзиту знання від дорослого до дитини. Але, як саме це відбулося? Знання передалося вже в готовому вигляді, як пакет комп’ютерної програми? А звідки ж береться цей пакет — не як інформація, а як власне пакет, як носій інформації, як певна сила, яка здатна переносити інформацію? Яким чином ця сила інсталює ці знання, за якими принципами, за якими законами вона працює? Як цим керувати? Чому деякі люди випадають з цього процесу? Чому діти так погано засвоюють наше знання? Чому вони не можуть просто взяти і переписати собі ту інформацію, яку ми в них хочемо вкласти? Тому, що вони ліниві і тупі? Тому, що вони роблять це на зло дорослим? Чому взагалі існують дивні, неадекватні люди? Злочинці, психічно нездорові? Чому цей світ має стільки недоліків, якщо ж на перший погляд все виглядає таким простим — просто взяв і передав інфу комусь іншому і той живе вже нормально і поводиться як і всі? Хіба що він свідомо не хоче поводитися як всі, так?
На ці всі питання звичний світ дає певні відповіді. Але проблема в тому, що ці відповіді сформульовані в поняття і категоріях лише цього звичного, вже сформованого світу. Вони не стосуються тієї дивної, неочевидної реальності, з якої, власне, і випливають самі запитання — реальності за межами нашого світу, реальності творення нашого світу. Це пояснення на кшталт — «бо ліниві, тупі, відсталі, злочинні» — але вони неадекватні, бо пояснюють потойбічне посейбічним. Це як пояснювати космос фізичними спостереженнями, сформульованими для земних умов і думати, що планети не падають, бо на чомусь висять, що космос — це просто супер велика і порожня кімната і т.д. Фізика Ньютона, до речі, і була таким поясненням здебільшого. Аж поки не прийшов Айнштайн і не розтлумачив відносність — що кожну систему слід пояснювати згідно з її власною точкою відліку. Немає однієї супервеликої порожньої кімнати — є різні кімнати зі своїм власним часом і простором.
У справі зрозуміння відносності створеного людського світу аналогами Айнштайна стали такі постаті як Маркс, Ніцше і Фройд. Вони вказали на реальність певної невидимої дійсності, яка відрізняється від наших свідомих бажань, думок, намірів і устремлінь і, що головне — ними ніяк не контролюється. Реальні соціальні стосунки, доля, становлення і буття, Его, Ід та Супер-Его — усе це спроби дослідити та унаочнити ту сіру зону, яка в нашому звичному світі вважається неіснуючою. Поняття звичного очевидного раціонального дорослого, сучасного світу в тій сірій зоні не працюють і її ніяк не пояснюють.
На жаль, ідеї цих мислителів не були продовжені і розвинені на відповідному рівні осмислення і вилилися у спрощені та пласкі теорії марксизму, ніцшеанства та фройдизму (а далі вже, приміром, у ідеології революцій, нацизму та дрібної буржуазійності, відповідно). Чуда не сталось — світ звичної очевидності не сприйняв ширші за себе виміри і переварив їх у підвладну собі банальщину.
Така неувага до сірої зони, невміння побачити її і проникнути в тамтешні правила гри, в її реальність (чи надреальність стосовного нашого світу — адже, вона його і творить) спричиняє величезний розрив у свідомих намірах людей та реальності, яку вони породжують. Ти робиш щось свідомо, але в тебе виходить щось зовсім інше, адже твої свідомі наміри ніяк не стосуються живої реальності, яка існує не за твоїми намірами, а за своїми законами. Виходить те, що виходить.
Це як у тому мемі – «Йой, най буде». Хочемо одне, а невидима і закрита від нас реальність (кіт у перуці — чудовий образ її дивності!) чомусь дає щось інше, не те, що ми свідомо намірялись отримати. Ну і, що ми можемо сказати їй, як не «Йой, най буде» — тобто, зробити вигляд, що ми цього і хотіли, що ми не проти.
Якщо навіть магія якимось чином існує — для тих, хто не знає про її існування, вона є лише неіснуючою сірою зоною, в якій твориться щось неясне, яка є джерелом неясності і непередбаченості. Для тих, хто не знає про її існування залишається лише спостерігати збоку за її ефектами, щоразу повторюючи — «Йой, най буде!», не розуміючи — а чому ж все-таки сталося так, а не інакше.
Крім нашого світу існує собі ще якась зовнішня реальність зі своєю невидимою нам топографією. Якщо незряча людина не бачить реальної дороги перед собою, вона все-одно мусить її пройти. Так само і тут — якщо ми не бачимо реальності цієї сірої зони, вона все-одно задає якусь свою топографію, по якій ми маємо йти, яку ми не оминемо силою своїх свідомих, раціональних намірів і бажань. Тому, діти не можуть відразу стати свідомими дорослими, бо так нам від них хочеться. Вони мають пройти весь цей шлях — від них до нас, крок за кроком по топографії надреального. Тільки так вони стануть нами, увійдуть в наш світ. Хтось міг заблукати на шляху і не дійти чи звернути в сторону. І він не виблукає до нас відразу, як ми його про це попросимо, бо він насправді не біля нас зараз, він далеко. Просто ми цього не бачимо. Так само цілі країни один від одного може відрізняти насправді не кілометр нейтральної смуги на кордоні, а дуже довгий шлях, пройдений в різні сторони невидимим полем. Країни ніби сусіди, а насправді дуже різні світи, зі своїми власними часом і простором. Так само і люди. Але це можна побачити лише на рівні певного невидимого нам світу.
Що ж це за реальність, по якій ми йдемо, щоб прийти у той чи інший світ? З чого складається це невидиме поле?
Звичайно ж, це не якийсь паралельний світ, матеріально-відчутний як наш, але з якимось разючими відмінностями, на зразок літаючих драконів чи ельфів. Це просто інший вимір, інша грань нашого світу, яку ми просто не помічаємо, не усвідомлюємо, не звикли усвідомлювати. Але цей непомітний, невидимий вимір вміщає в собі щось дуже суттєве, щось дуже важливе, щось визначальне стосовно звичного виміру.
Це рівень розуміння чогось, що змінює цілком наше ставлення і бачення до всього. Розуміння, яке задає цілком нову реальність. Розуміння, яке нас робить іншими, принципово відмінними від нас таких, якими ми були до цього розуміння.
Уявімо собі, що ми забули щось дуже важливе. Наприклад, те, що в країні війна. Прокинулися зранку і займаємося повсякденними справами. Здається все добре. Але є якесь відчуття, що щось не так. Щось муляє. От все добре, на повсякденному рівні все нормально, все прекрасно, кава смакує, гроші є, робота робиться, весь світ прекрасний. Аж раптом ми згадуємо — згадуємо, що світ зовсім не прекрасний, що в цю хвилю десь там на сході гинуть наші співвітчизники, що дуже близько за східними кордоном живуть люди, які бажають тобі смерті лише тому, що ти українець. І наш світ, наша реальність змінюється, вона вже не така як до цього, і ми вже не такі.
Що тут відбулося? До нас повернулося розуміння чогось важливого, що цілком змінює наше ставлення до світу, нашу перспективу і наше сприйняття усього. Змінився весь контекст. Причому, це (пригадане) розуміння повернуло нас до реальності. Ми перед цим перебували в такій собі ілюзії, жили у світі свого незнання. Ми не пам’ятали, що війна є і жили так, неначе її не було. Але ж вона була. Ми просто цього не розуміли — не знали, забули і розуміння не було.
Таке розуміння задає свій окремий вимір — ми можемо перебувати в ньому, перебувати в розумінні, розуміти — а можемо і не перебувати, не розуміти. Розуміння задає свій окремий вимір реальності. Воно творить реальність. Цей вимір не можливо описати в термінах і поняттях звичного предметного, раціонального, психічного світу. Адже, в момент розуміння усі предмети залишаються такими як і були, закони фізики залишаються незмінними, логічний раціональний зв’язок речей залишається таким як і раніше, психічні параметри — темперамент і характер того, хто розуміє, залишаються такими ж. Але щось суттєве змінилося, щось, що визначає все решту.
Саме це мали на увазі філософи, які твердили, що буття тотожне мисленню, а в центр Усесвіту ставили Ум, Логос. Назвемо і ми цей вимір буття, про який йде мова, Логосом. Саме в Логосі відбуваються ті важливі речі, які невидимо творять, задають, визначають, формують наш звичний світ. Саме Логос є тим Іншим світом, який є не фантазмом, а навпаки — породжуючою реальністю, Утробою нашого звичного світу. Саме від нашої точки перебування на топографії Логосу залежить якість і характер нашого зв’язку з реальністю, зв’язку, що не визначається свідомими намірами і бажаннями.
Ми є те, що розуміємо і знаємо — це дуже давня метафізична і магічна формула. Логос — це також те, що ми можемо називати магією. Невидима реальність і сила, яка визначає все інше.
Відкидаючи все, що не можна помацати, виміряти приладами та уявити таким, що логічно витікає із вже відомого, ми відкидаємо не лише хворі та безпідставні надуманості (цілком справедливо відкидаємо), але й те, що визначає наше мислення. І отже, нас як мислячих істот. Ми відкидаємо певну визначальну для нас реальність.
Розуміння — це реальність, а не плід уяви чи надуманість, оскільки ми можемо зрозуміти лише те, що є. Ми не можемо зрозуміти надуманість. Надуманість не потребує розуміння, ми генеруємо її просто так, безпідставно, як завгодно. А розуміємо ми не «що завгодно», а те що є. Розуміння є нашим зв’язком з реальністю. Саме тому, воно є реальнішим за нашу психіку. І воно має свої власні закони, ландшафт власних закономірностей і особливостей. Ці ландшафти реальні — зокрема в тому сенсі, що їх потрібно проходити; скоротити шлях розуміння-осягнення відповідно до наших бажань не вийде, так само як не вийде силою бажання перенестися зі Львова до Винників.
Одне слово, неможливо зрозуміти щось лише за власним бажанням. Пам’ятаєте, як у фентезійних фільмах, головний герой чи героїня мають внутрішню силу, але не вміють нею керувати? Вони мусять її спочатку освоїти, як освоюють дикого коня. А до цього моменту вони лише смішно мружать очі і безглуздо роблять паси руками.
Зрозуміти за власним бажанням не можливо без того, щоб не пройти певний шлях. Та й навіть тоді ще “щось має прийти”, відгукнутися ззовні.
Подібним чином не можна закохатися за власним бажанням, не можна бути істинним, бути гарним, бути мудрим за власним бажанням. Як бачимо, існує цілий ряд явищ аналогічних до розуміння, явищ одного виміру — невидимого, неконтрольованого, такого, що не виводиться з наших раціональних зусиль, але такого, що має силу над нами.
Ці явища немовби місця певного невидимого простору — якщо ми не в них, ми позбавлені чогось важливого. Якщо ми не в них — ми є якимись одними, а якщо заходимо в них (спочатку розшукавши їх і пройшовши певний шлях, вклавши певні “молитви”), то стаємо якимись іншими.
В біблійному циклі «притч Соломона» це називається «ходити шляхами розуму». Саме цими шляхами намагався ходити-мандрувати Григорій Сковорода, мандрований філософ.
Щоб зрозуміти сутність реальності Логосу, потрібно зрозуміти сутність розуміння. Пройти шляхом розуміння. Це звучить немовби якийсь дзенівський коан — і недарма. Адже, звичними шляхами очевидностей повсякденного глузду тут не пройдеш, потрібно вийти за межі звичного.
Здійснити цю процедуру якимось науковим чином, так, щоб це було розуміло і для інших, пробував сучасник Зигмунда Фройда — Едмунд Гуссерль, основоположник феноменології та, опосередковано, екзистенціалізму. Дуже спрощено, його підхід полягав у тому, щоб схопити процес розуміння як певний феномен. Для цього його слід відділити від нашарувань психічних оцінок і ставлень та спробувати сприйняти так, як він являється нам сам собою, у безпосередньо даній формі. У такий спосіб Гуссерль формулює цікавий підхід — розуміння, осягнення, осмислення не можна зрозуміти логічним чи психічним чином. Зате його можна сприйняти, подібно як ми сприймаємо видимі нам явища (хоч і на іншому рівні). Його можна сприйняти, приміром, як ми сприймаємо гірський масив перед собою. Як певну даність, яка затоплює нас, вражає, приглушує наш психічно-розсудковий “білий шум” і вливає в нас безпосереднім, незрозумілим чином сприйняття свого буття як такого.
Для цього необхідний безпосередній контакт, безпосередня явленість нам. Уявний чи фотовідтворений образ гірського масиву такий вплив не матиме — лише справді даний нашому сприйняттю. «Кращими за гори можуть бути лише гори», — співав свого часу бард і співав саме про це.
Розуміння приходить до нас як певна даність, як потужне природне явище, як гори, як ліс, як старе велике дерево, як великий лось в туманному світанку, як схід сонця, як кіт, що приходить мовчки вимагати їсти. Розуміння якорить нас в цій данності, робить частиною загального буття. Пригадаймо — розуміти можна лише те, що є, інакше це не розуміння. Розуміння зв’язує нас магічним, неочевидним, нелогічним способом із реальністю, причому реальністю первинною у стосунку до нашого звичного світу. Через наше розуміння зовнішній світ немовби «цілує» нас, а ми його, якщо пригадати початковий зміст слова «цілувати» — зціляти, робити цілим.
Це магія. Нормальна, реальна, ненадумана, неуявлена магія. Магія як дотик до невидимої, первинної сили буття.
Причому, розуміння — це лише один з багатьох способів нашого контакту з надреальністю, одна з багатьох форм її явлення нам. Якщо ми глянемо на так зване Дерево Сефірот, інтелектуалізований аналог міфеми "Дерева Життя” у талмудистській традиції, то побачимо там декілька з’єднаних між собою сфер, що утворюють вертикальну структуру. Одна з цих сфер називається Бінах — Розуміння. Серед інших є такі: Тіферет — Краса, Хесед — Милосердя, Дін — Судження, Даат — Знання, Хохма — Мудрість. (Решту я зараз не називаю, оскільки їхня суть нам занадто неочевидна і поки що нічого не говорить.) Що спільного в цих словах? Усі вони позначають явища, незалежні від нашої психіки, але здатні з’єднуватися з нами, змінюючи нас і наповнюючи чимось іншореальним. Над цими словами варто задуматися, подібно до того як ми заглядаємося на гірський хребет чи на захід сонця. Щось це нам дасть. Щось, чого раніше ми не мали.
Розуміння задає певну окрему реальність. Це якась невидима і невідчутна для звичних відчуттів дійсність. Як ми можемо її схопити? Лише розумінням. А що таке розуміння, знову ж таки? Що таке смисл — одиниця розуміння? Що це за риба і де вона плаває? Важко сказати. Але ми знаємо її. Промені світла — ми бачимо. Протяжність і матеріальну фактуру — ми дотикаємо. Коливання — ми чуємо. А смисл? Смисл — ми знаємо. Знання — це один з наших “органів”, яким ми можемо сприймати те, що закрите для усіх інших чуттів. Вимір, який ми відчуваємо через знання, — це і є інтелігібельний світ ідей, Логосу та світового Ума.
Дуже важливо, не сприймати світ Логосу як якусь психічну зону уявляння абстракцій людським мозком. Абстракції — це висушене слово, вихолощений досвід, який сприймається у відірваності від реального контексту. Тоді як знання і розуміння — це жива стихія зі своїми законами, в яку можна зайти і якої можна вийти. Абстракція може бути надуманою. Розуміння — ні.
Ми не можемо сприйняти Логос на дотик, не можемо виміряти приладами, але можемо усвідомити на рівні знання. Це дуже тонке “відчуття”, його важко зафіксувати і ще важче усвідомити як реальність. Власне, людська культура, як виглядає, виникла і розвинулась саме для цього — щоб зафіксувати, уявнити і зробити видимою тонку надреальність Логосу. Всі ці культурні образи, символи, паттерни, зображення, тексти, наративи, смисли — це спосіб виразити Логос, артикулювати його невидимість у більш зручний та тривкий для сприйняття спосіб. Створити його в цьому світі, дати йому тутешнє тіло. Адже, неможливо постійно підтримувати розуміння Розуміння. Ми постійно випадаємо з цього процесу; це як пам’ятати сон. Культура — це фіксація цього “сну”, своєрідний інтерфейс для підтримки розуміння Розуміння тоді, коли ми випали з Розуміння.
Якщо взагалі забути, що таке розуміння Розуміння — то культура та її артефакти виглядають доволі сміхотворно — як якесь дивне фантазування заради фантазування. Або як втеча в естетику від страху перед реальністю. Або як якась біологічна внутрішня тяга до креативності. Але всі ці бачення культури б’ють мимо — культура є дуже практичною річчю, вона уявнює невидимий вимір, який присутній у нашому світі лише в зусиллях розуміння.
Загалом, наприклад, уся філософія Платона — це спроба вийти на закони та принципи реальності Логосу та описати їх як певну своєрідну реальність. Твори Платона — дуже хороший матеріал для того, аби скласти собі уявлення і розуміння виміру Логосу. Та й усі давні філософи, і Сковорода серед них, займалися поясненням реальності Логосу.
Забуте слово “ефір” — це не якась вигадана субстанція, яку помилково розміщували у вакуумі. Це переносне називання Логосу. Так само як і Вогонь у Геракліта, чи Сфера у Емпедокла. Ми звикли сприймати ці поняття як свідчення дитячого розуму давніх греків, що думали, ніби-то весь світ складається з вогню. Зовсім ні. Це все дуже тонкі і глибокі алегоричні описи невидимої сутності Логосу, дуже непростої для осягнення звичним глуздом. Це певна метафорична мова, зрозуміла усім думаючим людям древності, але вже забута, і тому висміяна, нами. Ми сьогодні просто втратили ключ до розуміння цієї мови. “Світ складається з води” — хахаха, дуже смішно! Насправді, це дуже сумно — втратити культуру опису таких тонких речей.
І, повертаючись до Сковороди, тямущого платонівського учня, — його твори є спробою відновити цю мову в поняттях барокової культури 18 століття та передати далі. Зокрема, і передати нам (якщо ми ще будемо здатні зрозуміти). Це спроба викресати вогонь розуміння Розуміння з допомогою слів (актуальних для барокової свідомості — адже, це час, коли і Геракліт, і Микола Кузанський вже забуті), вдарених об розум читача. Створити живий портал, через який читач міг би зайти у вимір Логосу. Відчути його, сприйняти його, осягнути його та запалити від нього свій власний вогонь розуміння. Читаючи Сковороду, варто відкласти за дужки всю свою модерність та спробувати віднайти десь глибоко в собі вуглик барокового предка. Здається, ми ще пам’ятаємо свою “темну” бароковість (наприклад, через медіум Шевченка) — і здатність образу Сковороди генерувати сьогодні якийсь культурний шарм це опосередковано підтверджує.
Інше завдання Сковороди — показати, продемонструвати надзвичайну значимість та визначальність невидимого виміру.
Можна зрозуміти і осягнути реальність Логосу, але, справді, залишається питання — а чим він настільки важливий, щоб про цю “невидиму натуру” стільки говорити і писати, та ще й називати “богом”, як це робить Сковорода? Ну є такий вимір, інтелігібельна сфера, на рівні якої формуються процеси та явища знання та розуміння. Ну і добре, є та й є. Зрозуміли, прийняли та і поїхали далі.
Справа в тому, що Логос — це те, що нас робить людьми. Те, що породжує нас як розумних істот, здатних до самостійних дій і думок. Це наша “альфа і омега”.
Власне, завдяки тому, що дійсність Логоса є надреальністю, завдяки тому, що вона існує у своєму паралельному інтелігібельному вимірі, вона дає нам точку опори у хаосі предметно-психічної дійсності.
Уявіть собі, що у нас, людей, немає виходу на Логос, що існує лише матеріально-психічний світ, в якому щосекунди щось змінюється, переплітається, булькає, тече, приходить і відходить. Трава росте, погода змінюється, собаки бігають, птахи цвірінькають, тривога змінюєтся радістю, ситість голодом, рука чухається, нога зашпортується, хочеться спати, хочеться обіймів, хочеться їсти, треба лизнути долоню, грачі прилетіли, ріка реве та стогне, вітер завива. В який момент ви зробите якусь свідому дію? Та ні в який. Вас постійно буде тягнути та чи інша сила — чи голоду чи цікавості, чи втоми, чи холоду. Якщо нічого не буде тягнути — ви будете просто сидіти на місці і грітися на сонці, як це роблять коти. Аж поки щось не потягне знову — шум вітру, крик пташки, запах протилежної статі.
Предметно-психічна реальність не передбачає якогось розриву у цьому плетиві вражень, відчуттів та ситуацій. Тому, що тут все існує на одному рівні причинно-наслідкової випадковості. Ніщо не виділяється принциповим чином. Все включене в загальний потік.
Лише в зустрічі, в контакті з Логосом можна вийти з цього потоку. Розуміння — це точка опори, на яку можна ступити і на якусь мить затриматися, зупинитися, взяти паузу. Це та тоненька, майже невідчутна соломинка, яка не дає нам впасти в “ріку”. Не дає бути твариною, якою ми фактично, психічно, логічно і предметно є. Підіймає нас вище цього фактичного логічного рівня.
Логос рятує нас від авторитарності випадковостей. Творить невидимий грунт під ногами. Невидимий, але достатньо міцний, щоб ми могли там стояти. Логос — точка збірки людини. Важіль, якими ми можемо здійняти себе над собою.
Якщо почати нормально осягати та осмисляти цей вимір — відкривається багато чого неймовірного. Топографія інтелігібельної реальності — це цілий паралельний світ. Інший світ. Це не просто точка опори, не просто самотній валун в океані (хоча і це теж — згадаймо Білий камінь “Алатир” серед моря із народних замовлянь), це безкінечний космос інтелігібельних явищ. Божественний світ. Золота верба. “Бог”.
Явища Логосу вічні, гармонійні, цілі, прекрасні, благі. Сприйняття їх задає відповідний досвід вічності, гармонійності, цілісності, краси та блага, немислимий у просторі предметно-психічного хаосу. Завдяки цьому досвіду відкривається набагато ширше бачення і матеріального світу — та тих проявів вічності, гармонії та краси, які у ньому існують на своєму рівні швидкоплинної випадковості.
Завдяки досвіду Логосу, предмети та явища звичного матеріального світу постають перед нами у нових іпостасях, у них починає проявлятися, виднітися сутнісна причетність до досконалості. Адже, не лише люди мають вихід на Логос — увесь Всесвіт, кожна піщинка та зірка, усе пронизане Логосом, усе таїть в собі вічність, красу та цілісність. Для інтелігібельності не існує перепон часу та простору. Просто, лише люди можуть це усвідомлювати. Завдяки допомозі ж Логосу. Розуміння — це прямий вихід на Логос, недоступний піщинці, але доступний людині.
Магія Логосу — це вивільнення від пут безпосередньої включеності в космічний потік становлення. Це чарівний простір, який не підпорядковується силам конкретного становлення, завдяки своїй паралельності, іншості. Це Задзеркалля. Розуміння, набуте там, в Логосі, творить нашу людську дійсність тут. Причетність до Логоса визначає нашу причетність до Всесвіту, нашу адекватність і співмірність Всесвіту. Без Логоса ми опиняємось у тісному світі нашої психіки та сприйнятої нею предметної реальності. В цьому світі панує хаос, біологічна детермінованість та надуманість.
Дорослий світ тверезої раціональності модерного часу, який зараз являє панівну для нас “реальність”, багато в чому рятує нас від хаосу, біологічної вразливості та надуманості. Однак, на жаль, він “рятує” нас і від іншого виміру Логосу. Разом із фантазмами він пригнічує, репресує, затирає також і наш вихід в ту реальність, з якої ми черпаємо свою розумну людськість. Перетворений на “сіру зону”, Логос втрачає свою роль опори для нас. Закони Логосу стають для нас невидимими, стають незрозумілими ефектами “чорного ящика”, якимись відхиленнями від раціональності світу, спотвореннями, викривленням звичної дійсності. Магія перетворилася на дику силу, незрозумілу і страшну нам. “Йой, най буде”, кажемо ми в темряві.
Якщо ми не знаємо, як користуватися магією, вона втрачає для нас свій сенс і свою реальність. Магія зникає, коли її забувають.
“Інший світ існує”, - каже нам Сковорода. Але, що це означає для нас? Що це змінює в нашому світі? Та нічого. Бо ми не знаємо, що значить для нас буття Іншого світу, не знаємо, як туди заходити, як використовувати його силу. Почати можна з того, щоб задуматись — а як зрозуміти слова Сковороди? “Інший світ існує”. Як це розуміти? Як це зрозуміти? Зрозуміти по справжньому.
Щоб віднайти, пригадати магію, яка струменить в огромі Космосу, варто піти на певний ризик і привідкрити ті шлюзи раціональності, які стримують наплив хаосу та фантазмів. І впустити туди Іншу надреальність, спробувати її зрозуміти, осмислити. Без Логосу, наодинці, раціональність не дасть собі ради, бо в неї немає імунітету від ілюзій. Рано чи пізно вона впаде і стане черговим фантазмом, який слугує хаосу, насильству, мракобіссю, тваринному егоїзму. Якщо цього ще не сталося.