Доктор філологічних наук, екс-директор ним же заснованого Інституту неолатиністики ЛБА/УКУ, лавреат нагороди імені Івана Виговського (Польща), член Асоціації українських письменників, Національної спілки журналістів, член IANLS (Міжнародної асоціації неолатиністів) та перший закордонний член PTF (Польського філологічного товариства). Оце так можна коротко озвучити-описати статус Мирослава Трофимука. Та ще людина початку четвертого двадцятиліття.
А насправді все почалося 1985 р., коли, маючи 25 років, він вступив до аспірантури Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України (тоді АН УРСР). Там ми й зустрілися.
Він приїхав до Києва зі Львова після закінчення Університету Франка зі знаннями давньогрецької, латинської, німецької, польської і української мов, а також античних літератур — давньогрецької та римської — й української.
І з переконанням, що українець повинен досліджувати не “ціцеронів і цезарів”, а власне “українську латину”. Маючи такий багаж університетських знань, подав заяву до відділу давньої української літератури. Я тоді працював у сусідньому відділі шевченкознавства.
Із Львівської перспективи студії латиномовної літератури ранньомодерного часу, безперечно, могли виглядати цілком природніми, проте сам Мирослав неодноразово стверджував, що він значно пізніше — уже за незалежної України — зрозумів, наскільки авантюрною була його ідея, і наскільки фантастичною стала її реалізація у контексті власне українському. Ще фантастичнішою вважав він реалізацію своїх проектів на базі ЛБА у Львові.
Отож, почалося все 1985-го, хоча починалося значно раніше. Колись Мирослав прохопився, що має намір написати (і навіть пописує частинами) спогади про своє дитинство і юність, про Львів, Львівщину і про Полісся, звідки походив його батько. Спогади під назвою “Я виростав в “оркестровій ямі”.
Це таки “справжня” яма (найнижчий рівень львівського міського ландшафту), що простягається від Оперного театру до “Шкотської” на “Академічній” (а тепер – пам’ятника Михайлові Грушевському), а від церкви Юра – до Високого замку. У тій ямі заховалися музеї, відділи різних бібліотек, філармонія (хто хоче, той, звичайно, що знайде!), а також батьківська квартира, приміщення 8-ої СШ (цісарсько-королівської!) і насамперед приміщення Інституту суспільних наук, де був відділ літератури і де працював батько Мирослава. І ще багато цікавих людей часто з унікальною долею...
Пригадую, сам Мирослав не раз повторював, що на його рішення зайнятися дослідженням латиномовної літератури України вплинули насамперед двоє людей: легендарний Григорій Нудьга, який працював в одному відділі з його батьком і професор Віталій Маслюк, автор багатьох перекладів латиномовних творів і монографії “Латиномовні поетики і риторики XVII — першої половини XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні”.
З іншого боку, Мирослав був носієм сімейної традиції: свого часу в аспірантурі Інституту літератури вчився його батько, Степан Михайлович; захист його кандидатської відбувся 1954 р. Часто Мирослав згадує і брата свого діда: бухгалтер Петро Миляновський був близьким співробітником Івана Тиктора (обоє походили із селища Красне) і членом видавничої ради Концерну “Українська преса”. “Я з раннього дитинства чомусь знав, що писатиму і видаватиму книжки”, жартує він.
В аспірантурі опублікував спочатку переклади епіграм Івана з Туробіна [1], згодом дві рецензії, й аж тоді наукову статтю за темою дисертації [2]. Крім того, писав власні поетичні твори, проте вважав, що це справа цілком приватна, внутрішньо-особиста і не намагався їх публікувати (Друком вперше поетичні твори з’явилися 2002 р,[3]). Жартував тільки, що до 30-ти років “жив у поезії, а після тридцятки — у прозі, вірніше — щодня у новелах”.
Мирослав Трофимук мав свою виразну позицію, яка не завжди вписувалася у стандарти нехай і перебудовних часів, як не вписувалася і у стандарти організацій, де йому випадало працювати. Може, тому й надумав створити “свої” осередки для реалізації “власних” ідей.
Тут слід наголосити, що виконання теми дисертації “Антична література в курсах словесності Києво-Моглянської академії (XVII-XVIII ст.)” сприятливо вплинуло на становлення Мирослава Трофимука як науковця: у дослідницькій праці він проаналізував зміст кількох базових курсів теорії літератури вказаного часу, глибоко засвоївши принципи художності й розуміння краси в естетиці бароко.
Довершив фахову підготовку молодого науковця переклад латиномовних поетичних та прозових творів античних і ранньомодерних авторів. За час аспірантури переклав десяток епіграм Марціала, твори Івана з Туробіна, славнозвісну “Першу Турчику” Станіслава Оріховського, зрештою, “Уклад прав і вольностей Війська Запорозького та угоди...”, інакше – Конституцію 1710 р. Пилипа Орлика. Опрацювання оригінальних текстів дало відчуття “смаку” барокового вислову, розуміння архітектоніки текстів ранньомодерної епохи.
По закінченні аспірантури і після захисту кандидатської дисертації (першим опонентом був уже згаданий професор Віталій Петрович Маслюк, другим — знаний перекладач латиномовних творів Володимир Дмитрович Литвинов) Мирослав намагається сформулювати концепцію процесу дослідження латиномовної галузі літератури України. Свої ідеї виклав у серії статей [4; 5]. Маючи досвід перекладу латиномовних текстів на українську мову за посередництвом третьої – російської – прагне укласти Латинсько-український словник.
Спочатку намагався створити відповідний сектор при відділі літератури Інституту суспільних наук АН УРСР, працювати куди прийшов з моменту його відновлення 1990 р., – фактично “за батьковий стіл”. Проте надії на інститут не справдилися: як Мирослав любив іронізувати, “львів’яни втратили за часи “розвинутого соціалізму” відчуття загроженості власної ідентичності (а, може його і не мали), а мали лише бажання “і далі брати гроші в тій же касі”...
1996 р. Мирослава звільнено з відділу “за скороченням штатів”. Довелося спробувати хліба з біржі праці. Біль “зради” зі сторони інститутського начальства ще довго не втихав. Як полюбляв казати його батько: “Найгірше бути битим древком свого власного прапора...” А він знав, про що говорив.
До організації Інституту неолатиністики при Львівській Богословській академії (тепер Український католицький університет) спричинився випадок. Хоча складно назвати випадковим результат принаймні п’ятирічного процесу пошуку можливостей наукового дослідження одної із виразних (і значних!) “плям” історії нашої національної культури. Закономірністю можна вважати також факт матеріальної підтримки ідеї саме закордонними фондами. Цікаво, що кошти надавали переважно організації, які не мали жодного відношення до української діаспори, як, наприклад, ACLS (American council for learned societies).
Базовим проектом новоствореного Інституту неолатиністики стало укладення Латинсько-українського словника. Практично процес почався у самому кінці 1995 року, коли було одержано за підтримки Фонду “Відродження” видавничий комп’ютерний комплекс на платформі APPLE і відповідне ліцензійне програмне забезпечення, на основі якого було створено базу даних лексики майбутнього словника.
Працювали на штатній основі програміст, два співробітники-засновники Інституту, класичні філологи Мирослав Трофимук (директор) та Олександра Трофимук. Пізніше були запрошені фахові редактори-україністи. У планах Мирослава було укласти словник на 50000 слів з повнотою контекстуальних відсилань, – “бодай аналог російсько-латинського словника, щоб українці мали вибір...”
Презентація першого видання (фактично рекламної публікації для пошуку коштів для продовження праці) обсягом 31500 реєстрових слів [6] відбулася у приміщенні ЛБА у Львові вечором 25.06.2001 р. у присутності кількох кардиналів. Проте повноцінного вибору поміж Латинско-русским словарем та Латинсько-українським українці ще й досі не мають: Проект ЛУС (може, назва була підібраною неправильно?!) було закрито у грудні 2002 року, а сам Інститут неолатиністики остаточно у 2004 р.
2012 р. за кошт НТШ у Нью-Йорку здійснено перевидання тиражу Словника. На день сьогоднішній, року 2020-того, тираж знову вичерпався.
Мирослав Трофимук вперто використовував кожну можливість і нагоду, щоби пропагувати свої ідеї і намагатися втілювати видавничі плани. Проте чим далі у новітню історію України, тим завершені переклади і макети книг чекають публікації значно довше, аніж дев’ять років.
А часами “на ловця і звір біг”... Проект “Літературна спадщина гетьмана Пилипа Орлика пожанрово”, – останній проект, який Мирослав виконував у рамках діяльності свого Інституту неолатиністики упродовж 2002-2004 рр. і який називає “лебединою піснею” діяльності Інституту, опубліковано у цілком іншій організації 2006 року книгою під назвою “Пилип Орлик. Конституція, маніфести та літературна спадщина. Вибрані твори” [7].
Щоправда, “звір” виявився хижим: вирішив традиційно для України не зважати на авторське право. Це сталося через десяток років, а тоді було лише почуття задоволення. У виданні вперше поміщено факсимільні копії збірок Пилипа Орлика, тексти гетьмана різних жанрів а також частину літературознавчого дослідження тексту конституції і панегіриків Пилипа Орлика авторства Олександри Трофимук.
Це одне із серії видань, присвячених літературно-політичній спадщині гетьмана, поміж якими – видання для дітей [8], імітація стародруку [9] (книга експонувалася на виставці; журналісти написали: ”відвідувачі можуть побачити оригінал конституції Пилипа Орлика”); каталог виставки артефактів, пов’язаних з Україною 17-18 століть, яка тривала в Україні та США і містить опрацювання оригінальних текстів Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Пилипа Орлика [10; 11], а також ювілейне видання, де вперше опубліковано оригінали Конституції України 1710 р. [12].
Насамперед вдається публікувати літературну спадщину політичного спадкоємця Івана Мазепи, особливо Конституцію України 1710 р. (текст, довкола якого зламано немало списів упродовж 1990-2020 в Україні...
Щоправда Мирослав Трофимук зі скепсисом наголошує: “Та це ж лише один текст лише одного з авторів латиномовних творів, які стосуються України. А їх писали упродовж півтисячі років! У тих текстах викладено усі грані і тонкощі нашої ідентичності.
2009 року опублікована монографія Мирослава Трофимука “Поетика епохи Мазепи”[13], в основі якої кандидатська дисертація. Цікавинкою цього видання є те, що текст був написаний 1988 р. українською мовою, проте відхилений тоді радою із захистів із формулюванням “Диссертации нет”. Адже дисертаційні тексти, дарма, що ішлося про історію саме української літератури, слід було писати російською. Отож, упродовж грудня 1988–червня 1989 р., працюючи на посаді пожежно-сторожового охоронця Музею атеїзму і релігії (собор Домініканів у Львові), Мирослав перекладає текст російською, водночас підбираючи масу російськомовних цитат різних перекладачів з античних творів Горація, Верґілія, Овідія, Марціала та перекладаючи латиномовні уривки текстів українських поетик XVII-XVIII ст., щоби таки захистити своє дисертаційне дослідження з історії і теорії української літератури — російською мовою. (Про це у матеріалі: "Був здивованим. Здивований. Здивованим буду?")
“Я тоді проаналізував переклади росіян у порівнянні з оригіналами і зрозумів, яку вони “гонять халяву”. Вірніше — не халяву, а наскільки вони зашорені, засліплені своїм дивним світоглядом. Їхній переклад — волюнтаризм у дії!” – сказав мені Мирослав після захисту.
Згадуючи пізніше ті часи, він іронізував: “Єдине задоволення з усієї цієї історії — історії мого захисту — тільки у тому, що, переклавши тоді текст спочатку на російську, а потім назад на українську, одержав нарешті добрий науковий текст (знаєш, як то буває із кандидатськими, які пишеш сам), присмачений новими перекладами з латини, які з’явилися на той час. Ото його я й підсунув публікаторам, коли вони захотіли “щось з Мазепи”. Але головне, що цей переклад я робив у захристії Домініканів! Отож, на захист ішов без жодного сумніву. Та ще те, що я захищався 22 січня 1990 року, 21 січня відстоявши Ланцюг на бульварі Лесі Українки... Яка помста москалятам, га?!”
У цьому контексті можна згадати і першу україномовну статтю у російському науковому академічному збірнику [14]. Запропонували написати про Андрія Содомору: “Цей збірник буде друкуватися у Германії, тож можете писати будь-якою мовою, навіть по-латині”. “Я не розгубився”, – жартує Мирослав, – “і в стилі П’єро мертвопетлює притишеним тоном перепитав: а по-українськи?..
Бо ж якось дивно виглядатиме: цитати перекладів Андрія Содомори українською; бібліографічних покликів усіх я однозначно не зможу транслітерувати... а мій власний текст до того всього — три слова — російською?!”
Обіцяли переговорити з начальством. Десь за рік погодилися, скрушно зауваживши, що “но статья будет незатребованна”. А мені й дуже байдуже: хоч вони й викинули усі бібліографічні “посилання”: стаття опублікована повністю на Збручі (Термінус на роздоріжжі української культури (Стаття до 80-річчя перекладача й есеїста Андрія Содомори).
Зрештою, багатолітньою працею Мирослав Трофимук добився-таки визнання свого фахового рівня.
Це і запрошення п’ять разів до опонування кандидатських дисертацій.
Це і запрошення до вже згаданого оформлення матеріалів для виставки “Україна — Швеція. На перехрестях історії”, де він, як згадував, вперше стояв на віддалі витягнутої руки не лише біля президента України, але й коло короля Швеції.
Це і 18-річна співпраця як перекладача у проекті публікації 50-томового видання творів Михайла Грушевського, який, на жаль, був обірваним на півдорозі (за браком коштів, як завжди...)
Це і публікація у перекладі польською мовою низки інтерв’ю про українську літературу епохи Бароко, зокрема, латиномовну, наданих упродовж минулого десятиліття Українській редакції Польського радіо за кордоном. Ці інтерв’ю опубліковані в архицікавому збірнику українських і польських культурних діячів “Hortus (In)Conclusus” [15].
Це і участь в укладенні 1 – 2 томів Нової академічної історії української літератури. До речі, монографія “Латиномовна література України” [16] – це своєрідне доповнення цих томів. Монографія захищена як докторська дисертація і є першою узагальнюючою працею в українському літературознавстві про латиномовну галузь літератури України.
Знаючи про цю монографію і про решта проектів, сім’ю Трофимуків запросили на XVI конгрес дослідників новолатинської культури, який відбувався літом 2015 р. у Відні (водночас святкуючи 650-ліття Віденського університету). Результатом участі у конгресі стали не лише публікації і спілкування з колегами зі всього світу, нові контакти, але й запрошення до участі в організації масштабної міжнародної виставки “Європа – спадок гуманістів”, яка тривалий час функціонувала у Відні. Пригадую, як Мирослав неодноразово казав, що він “гордий з цієї можливості спропагувати Україну як повноправного члена і співтворця культури Європи”. (матеріал про виставку опублікований на zbruči).
І, врешті, треба згадати про відзначення 2017 року наукової і суспільної діяльності Мирослава Трофимука чотиримісячним стажем у рамках премії імені Івана Виговського (ПНР) та членством Польського філологічного товариства (PTF, 2018).
Кожен раз, коли телефоную до Мирослава Трофимука, на питання “Як справи?”, чую відповідь “Все ще всі питають: і куди ви спішите?.. Моя відповідь проста: не спішимо, а йдемо римським кроком своїм шляхом”.
_________________________
1. Мирослав Трофимук. Епіграми Івана з Туробіна, русина /пер. з латин. // Українська поезія XVI ст. – К., 1987. – С. 109 – 111.
2. Трофимук М. С. Антична теорія словесності в поетиках Києво–Могилянської академії XVII–XVIII ст. // Рад. Літературознавство, 1989. – №4. – С.61 – 70.
3. Мирослав Трофимук. Тонка пам’ять дзеркал (добірка поетичних творів) // Дзвін. – Ч. 5–6. – Львів, 2002. – С.15 – 20.
4. Мирослав Трофимук. Поради стороннього, або чи класична класика у Львові // Дзвін. – 1991. – №12. – С. 139 – 143.
5. Мирослав Трофимук. Інститут неолатиністики – утопія чи реальність? // Сучасність. – 1994. – №5. – С.155 – 157.
6. Мирослав Трофимук, Олександра Трофимук. Латинсько–український словник. – Львів: Вид–во ЛБА, 2001. – VIII + 694 с. [Каталог учасників VIII Форуму видавців у Львові (Львів, Палац мистецтв, 21–23 вересня 2001). – С. – 30; Словник став лавреатом “Книжки року’ 2001” у номінації “Енциклопедія” (енциклопедичні видання, довідкова література): див. “Книжник–review” за березень 2002 (№ 5 (38)]
7. Пилип Орлик. Конституція, маніфести та літературна спадщина. Вибр. Твори. /Упорядкування і примітки Мирослава Трофимука і Валерія Шевчука. – К.: 2006. – 736 с.
8. Перша конституція України гетьмана Пилипа Орлика. 1710 р. /Пер. з латин. та приміт. М.С.Трофимука; Передм. та загальна наукова редакція О.Пріцака; Післяслово О.П.Трофимук та М.С.Трофимука. – К.: Веселка, 1994. – 77с.
9. Конституція Української гетьманської держави. 1710 р. (староукраїнською, латинською, українською та англійською мовами). Видання подарункове.–Київ–Львів, 1997.–160 с.
10. Каталог міжнародної виставки “Україна – Швеція: на перехрестях історії (XVII – XVIII століття)”: 1 жовт. 2008 р. – 30 берез. 2009 р. м. Київ, 9 квіт. – 31 трав. 2009 р. м. Дніпропетровськ: кат. Міжнар. вист./ [уклад. Ю.Савчук]; М-во культури і туризму України, Нац. Музей історії України. – К., 2008. – 224 с.
11. Ukraine – Sweden: At the Crossroads of History (XVII – XVIII Centuries): Oct. 1. 2008 – Mar. 30 2009 Kyiv, Apr. 24 – Oct. 31, 2010 New York: cat. Intern. Exhib./ [comp. Yu Savchuk]; the Ministry of Culture and Tourism of Ukraine, Institute of History of Ukraine of the National Academy of Sciences of Ukraine, the National Museum of History of Ukraine, the Ukrainian Museum, New York. – K.: Taki spravy, 2010.
12. „Пакти і Конституції” Української козацької держави (до 300-річчя укладення і 20-річчя незалежності України) / відп. ред. В.А.Смолій ; упорядники М.С.Трофимук, Т.В.Чухліб. – Львів: Світ, 2011. – 440 с.: факсиміле.
13. Мирослав Трофимук. Поетика епохи Мазепи: монографія. – Львів : СПОЛОМ, 2009. – 224 с.
14. М.С.Трофимук. Термінус на роздоріжжі української культури (Стаття до 80-річчя перекладача й есеїста Андрія Содомори) // «Блаженное наследство» – «Blessed Heritage» Классическая традиция и русская литература. Opera Slavica. Neue Folge, 64. Под. Ред. Петра Бухаркина, Ульрике Екуч и Евгения Матвеева при участии Бритты Хольц. Herrassowitz Verlag. Wiesbaden. 2018. C. 329–348. (Перша україномовна стаття у російському науковому збірнику).
15. Myrosław Trofymuk. Ukraińska literatura baroku. Problem tożsamości ukraińskiej w literaturze XVII–XVIII wieku. Filip Orlik. // Hortus (In)Conclusus. Polska i Ukraina: rozmowy o filozofii i literaturze. Fundacja na Rzecz Myślenia im. Barbary Skargi, Warszawa, drukarnia Klimiuk, 2017. S. 61–71.
16. Мирослав Трофимук. Латиномовна література України (XV—XIX ст.): жанри, мотиви, ідеї. – Львів, 2014. – 380 с.
Пелешенко Юрій Володимирович — доктор філологічних наук, провідний науковий співробітник відділу давньої української літератури.
