«І повіє огонь новий з Холодного Яру» (Тарас Шевченко). Вже трохи повіває цей вогонь, вже у Наддніпрянщині вимальовуються обриси «Холодноярської народної республіки» і вдалині мерехтять контури постатей Гонти і Залізняка. Протистояння черкаського міського голови Анатолія Бондаренка з центральною владою і особисто з Президентом Зеленським настільки серйозне, що на вулицях Черкас вже з’явилися підрозділи Національної Гвардії на військовій техніці. Протистояння це має декілька зрізів, декілька нашарувань, де найбільш видиме й зрозуміле – обурення з приводу подвійних стандартів щодо карантинних обмежень, де одним, «білим» людям, тобто друзям Президента і навколопрезидентської тусовки можна обходити приписи Кабміну, а холопам – зась.
Іншу складову цього протистояння дехто бачить у смачній дулі, яку місцева українська влада хоче показати центральній владі неукраїнській. Ну і ще одна складова – це, можливо, бажання Анатолія Бондаренка балотуватися на наступних (чи не дострокових, часом) президентських виборах, адже не треба ходити до ворожки і до різних соціологічних центрів, аби второпати, що ця заява черкаського мера з надзвуковою швидкістю виносить його на вершину симпатій українців, тобто на вершину рейтингів, поки що не номером один, але хто знає, що буде зовсім незабаром?
Двобій центральної і місцевих влад в Україні у світлі дуже модного зараз політичного тренду децентралізації стає все жорсткішим. Центральна влада хоче якнайбільше відсмоктати від місцевих бюджетів і якнайменше їм дати. І мер Києва Кличко, і мер Дніпра Філатов неодноразово жалілися, що витрачають з міських бюджетів мільярди(!) гривень на ті потреби, які мав би задовольняти державний бюджет. Та якщо багаті міста – Київ, Дніпро, Харків, Одеса – можуть собі це дозволити, то що робити містам не таким багатим, а то й зовсім бідним? Неймовірно обурюють мізерні виплати лікарям, які воюють з ковідом, причому це ганебне явище – майже всюди. Центральна влада прикидається шлангом, натякаючи, що, мовляв, робіть доплати з місцевих бюджетів, і місцевим бюджетам доводиться це робити.
Річ у тім, що в Україні законодавчо не врегульований баланс центральної та місцевої влад, і це питання дуже серйозне, бо, наприклад, зелені при владі, спекулюючи на унітарному устрої нашої країни, б’ють себе в груди і виставляють себе героїчними державниками, а місцеві влади, в останньому випадку – черкаську владу, проголошують ледве не сепаратистами на кшталт ДНР і ЛНР, називаючи їх місцевими князьками і неофеодалами. Тут виникає дилема: з одного боку, унітарна держава має бути унітарною, бо Україна добряче втямила собі 2014 року, що таке сепаратизм, з іншого боку, місцеві влади стогнуть під тягарем державних податків і тих обов’язків, які має виконувати центральна влада.
Люди й держави завжди почуваються наче в розірваному історичному контексті, нехтують досвідом історії, яка для них ніколи не є magistra vitae і нічого їх не вчить, бо ніхто не хоче нічому вчитися. Державна мудрість майже в усіх державах виявляється одноденною, бо в будь-який історичний період будь-яка влада вважає, що вона сьогодні найрозумніша у світі, і, як наслідок, майже завжди доводиться потім кусати лікті.
Неоціненний досвід децентралізації Україна у своїй історії вже мала, але хто до нього буде звертатися? Всі й так дуже мудрі.
Та все ж хоча б дуже коротко, але погляньмо на цей досвід, який ми вже проходили. Цікаво, що саме поняття «децентралізації» (щоправда, воно тоді так ще не називалось) було закладене в Магдебурзькому праві. Міста на цьому праві фактично мали необмежену владу, тому й центральна королівська влада фактично збирала лише податки, абсолютно не переймаючись якоюсь допомогою своїм регіонам.
Магдебурзьке право, книга 1581 р. в Львівському історичному музеї (фото: Тетяна Жернова)
Навіть у часі війни королівська влада не вважала своїм обов’язком будь-яким чином допомагати містам, бо міста мали годувати й обороняти самі себе. Тим більше, таке багате торгівельне місто, як Львів, де обороти від торгівлі сягали мільйонів золотих червінців. Тому під час наступу майже двохсоттисячного турецького війська на Львів 1672 року, коли місто опинилося у величезній скруті і тодішній великий коронний гетьман Речі Посполитої Ян Собеський волав: «Жодного порятунку немає!», король Михайло Корибут Вишневецький у листі до магістрату Львова написав свою вікопомну фразу: «Грошей нема, але ви тримайтеся», так що власне він, а не якийсь там Медведєв, є автором цього перлу.
Король Михайло Корибут Вишневецький
Королівська центральна влада Речі Посполитої була ніби відсторонена від управління Львовом, її львів’яни шанували для галочки, для протоколу, але реального впливу ця влада тут не мала. Декілька прикладів.
Після укладення 1569 року Люблінської унії король Речі Посполитої Сигізмунд II Август, намагаючись задобрити новоприєднаних православних, беручи за приклад політичну рівність української і білоруської шляхти, 1572 року видає привілей, який фактично зрівнює українську громаду Львова в усіх правах із католицькою. Українці могли обиратися до міської Ради, складати присягу, як і католики, вступати до ремісничих цехів, обиратися старшими цехмістрами, торгувати будь-якими товарами на усій території Речі Посполитої, купувати будинки поза вулицею Руською, було усунуто й деякі релігійні обмеження.
У привілеї зазначалося, що на його порушників накладатиметься величезний штраф 20 000 угорських золотих. Та це аніскільки не налякало львівську міську владу, яка зволікала з виконанням королівського декрету і фактично його проігнорувала. Це демонструє, яку велику вагу мали у ті часи в європейських країнах міста на Магдебурзькому праві, тобто фактично те, що ми зараз називаємо децентралізацією, а також і те, яку нікчемну вагу мали королівські декрети у державі виборних королів.
Ян Матейко. Вибори короля в 1573 році.
Наступник Сигізмунда Августа ліберальний француз Генріх Валуа 1574 року підтвердив цей привілей і штраф за його невиконання, до того ж із королівської канцелярії до львівського магістрату скеровувались мандати із забороною утисків українців, однак жодних наслідків це не мало. Львівський магістрат лише шнурки попрасував і побіг виконувати королівські рішення щодо прав українців, законодавчо наданих королями.
Під час знаменитої судової справи стосовно львівського бургомістра Мартина Кампіана король Сигізмунд III у 1628-1629 роках видав аж три королівські рескрипти щодо поновлення його на посаді. Однак місто ці рескрипти фактично зігнорувало. Львів мав королівські рескрипти десь далеко в носі.
Король Владислав IV у 1630-х роках своїм дипломом намагався визначити, які церкви та маєтки належать прибічникам Унії, а які її противникам. Але все це було даремним, бо, як вважає хроніст Денис Зубрицький, «єзуїти, затяті поляки і навіть заражені духом нетерпимості уніати нівечили усі королівські добрі наміри й зусилля, спрямовані до єдності». Тут бачимо ще один приклад слабкості центральної влади в державі в особі короля і свавільний непослух місцевих прибічників «децентралізації».
Падіння вежі львівської ратуші 14 липня 1826 року. Гравюра
Таких прикладів море, але текст не ґумовий. Просто треба вивчати науку минулого, бо ж не дарма древні казали, що історія – це вчителька життя, але ледачі учні не хочуть вчитися, тому завжди залишаються двієчниками.