В 9. числі париського тижневника "Франція та Україна", присвяченім роковинам Шевченка, знаходимо переклад двох Шевченківських поезій "Вечір" та "І широкую долину", зроблений француським поетом Фернандом Мазадом.

Хто мав нагоду читати переклади з Шевченка на чужинні мови, знає, як мало є між ними таких, які передають настрій ориґіналу. Переклади, роблені нашими земляками, не виходять ніколи поза студентські спроби. Перекладчики чужинці рідко знають українську мову, а ще рідше є справжніми поетами. Не дивниця, що великих поетів майже ніхто не читає в перекладах. Невеличкі збірки перекладів "Кобзаря" на німецьку і анґлійську мову не мали великого успіху ні між читачами, ні між письменниками, хоча є в них переспіви зовсім талановиті.

Француська поезія, яка взагалі не має звички перекладати чужинної, не швидко знатиме щонебудь про слявянську. Такі прізвища як Шевченка належать до більше екзотичних, як імення Рабінадранат Taґоpe. Стаття про Шевченка, поміщена Діраном в 1876. році в Revue des Deux Mondes, інспірована Драгомановим, не могла дати ясного поняття про величину поета.

Ті два скромні зразки, які находимо в перекладі Мазада, не можуть дати такого поняття лишень тому, що їх є надто мало. А проте вони є прегарним доказом, яка є ріжниця "між перекладом вдатним і невдатним. Їх овіває подув Шевченкової Музи. Сам перекладчик, глянувши на них, сказав з усміхом: "Ось що значить справжній поет! Під такою наївною лірикою залюбки підписався би кожний сучасний великий поет".

Фернанд Мазад належить не до наймолодшого покоління француських поетів. Він уродився в 1863. р. і є дуже далеким від тих шляхів, якими блукають декаденти і футуристи. Його літературне надбання є невеличке; він є автором пяти збірок поезій: "Дерева Галляди" (1912. р.), "Атена" (1912. р.), "Діоніз і Німфи" (1913. р.), "Ліра і щит" (1915. р.), "Апольон" (1917. р.) і одної віршованої пєси "Зачарована царівна в мрії" (1893. р.). Вже самі заголовки збірок можуть вказати напрямок його творчости. Значіння Мазада є звязане безпосередно із значінням літературного напрямку, якого він є, коли не найвизначнійшим представником, то бодай одним з його духових провідників. Такі провідники часто дбають більше про самий рух, як про власну творчість, вони утотожнюють себе з ним. Мазада вважають головою гелєністичного руху. Оце змагання до відродження поезії зосередовується на зовні в літературнім гуртку, званім "Новою Плєядою", до якої належать отсі письменники: Маріюс Андре, Шарль Дерен, Йоахим Ґаске, Фернанд Ґреґ, Ксавіє де Маґальон, пані Ноай; деякі причисляють до них Пєра Бенуа, Пєра Камо і Поля Валєрі, а инші ще Люі Лє Кардонеля і Шарля Ґофік.

Поезія Мазада дише наскрізь клясичною атмосферою. Анатоль Франс сказав про неї, що вона "висказує смуток річей і плаче над болем сердець". Та одночасно над цим болем і смутком всміхається світиль грецького неба. А слово суворе і обережне нагадує грецьку різьбу. Та може один маленький зразок поезії дасть краще поняття про їх характер, як довгий її опис. Ось він:

Софокль.

Вчора Цевксіса дочка руку віддала Квіяду.

Зранку на другий день одержала дарів чимало:

Легкі віяльця і скриньки важкі, з яких сяло,

Чашу одну на мед, а иншу ще на помаду.

Тої, що звався Тимокль і знав на память Іліяду

Лямпу на спомин склав, у вигляді небувалу;

Мільта-же, ще дитя, що в танцю славу вже мало,

З оніксом перстень дала; камінь скидавсь на Наяду.

Дві парасольки прислав притім. Мов на сцену

Вносять сопілку й гру — оцей кохався у костях! —

Згодом туніки дві: рожеву й другу зелену.

Дяку шле молода, мовчки прощаючи гостя,

В кріслі застивши вся, з жестом терпким "не можу"...

З місця скочила в мить з окликом переможця

Бачить: іде Софокль, який несе їй рожу.

Є це зразок нової форми сонета, введеної вперве Мазадом, яку прийняли і инші поети.

[Громадська думка, 01.05.1920]