Галина Городецька, очільниця Центру з розвитку громадського здоров’я УКУ
COVID-19 нагадав нам не тільки про вразливість людської істоти, нашу взаємопов’язаність у глобальному світі, розвиток технологій, брак досконалості різних систем охорони здоров’я, а й про здобутки громадського здоров’я за десятиліття й століття. Адже тільки протягом минулого століття ми могли спостерігати зменшення смертності людей внаслідок інфекційних захворювань, розвиток цілої галузі здоров’я матері й дитини, профілактику нещасних випадків та травм на виробництві, дорозі тощо. Наявність чистої води, належного знешкодження стічних вод, задовільного житла зі зменшеною скупченістю людей та, звичайно, вакцинація — усе це знизило циркуляцію інфекційних захворювань. А програми боротьби з вживанням тютюну, ожирінням та надмірною вагою, контролем артеріального тиску й профілактичний скринінг допомагають боротися з хронічними неінфекційними захворюваннями.
Та пильніше придивляючись до ситуації в Україні, ми можемо хіба помічати прогалини у всіх вище перелічених секторах. Звичайно, в основі такого стану є безліч причин. Однак сьогодні хотілося б виділити дві з них: перша – відсутність реально працюючих інституцій громадського здоров’я, як і цілісної системи, а друга – брак культури здорового способу життя на національному рівні.
Чому нам потрібно розвивати не лише якість і доступність медичних послуг, а й інститут громадського здоров’я?
Нещодавній звіт Організації економічного співробітництва і розвитку (OECD) ”Health for Everyone? Social Inequalities in Health and Health Systems”, до котрої входять 35 найбільш розвинених країн світу з високими показниками доходу громадян та індексу людського розвитку, засвідчив, що навіть у цих державах превентивна медицина є менш доступною для менш забезпечених та менш освічених громадян. Для прикладу, різниця у показниках скринінгу раку шийки матки сягає в середньому 17 відсоткових пунктів для людей із різними доходами. А куріння та зайва вага є притаманними для осіб з нижчим освітнім рівнем, котрі часто мешкають у сільській місцевості.
В Україні ж про стан здоров’я населення та доступність послуг охорони здоров’я ми можемо легко дізнатися із загальнонаціонального опитування «Індекс здоров’я. Україна». За результатами останнього опитування, проведеного 2019 року, частка осіб, які відмовилися від відвідування лікаря через брак коштів, становила 24,5% загалом по Україні. Дані дослідження щодо стаціонару вказують, що 86% опитаних платили за стаціонарну допомогу під час останньої госпіталізації. Для половини ж цих осіб такі видатки стали фінансовим тягарем. Ці дані вчергове ілюструють нерівність у доступі до послуг системи охорони здоров’я для українців. А їх можна було б знизити саме завдяки розвиненій превентивній медицині.
Яким є ефективний державний інститут громадського здоров’я?
Розвинений державний інститут громадського здоров’я покликаний не лише запобігати інфекційним та неінфекційним захворюванням, а й формувати серед громадян культуру власної відповідальності за своє здоров’я й життя. Нездорове харчування і так звана junk food, брак руху та сидячий спосіб життя, відмова від вакцинації, куріння чи алкоголь — це те, що кожен обирає індивідуально; проте, роблячи цей вибір, ми інколи не усвідомлюємо (чи не хочемо усвідомлювати) можливих наслідків. А запобігти більшості захворювань значно дешевше, ніж потім їх лікувати. Саме тому в усьому світі для сфери громадського здоров’я пріоритетом і сьогодні залишається профілактика інфекційних та неінфекційних захворювань. Ефективна система громадського здоров’я здатна швидко реагувати, виокремлювати конкретні проблеми та шукати для них комплексні рішення: від вакцинації й просвітництва до державних міжсекторальних програм з регулювання — як-от, наприклад, підвищення акцизів на цигарки, алкоголь та солодкі газовані напої.
Коли громадське здоров’я з’явиться в Україні?
Насправді громадське здоров’я не є чимось новим для нас. Ще за радянських часів існували й епідеміологія, і гігієна, і соціальна медицина, які й досі залишаються вагомими складовими сучасного інституту громадського здоров’я. Проте в Україні з часів проголошення незалежності громадським здоров’ям опікувалися різні структурні підрозділи, чия діяльність могла перетинатися — а могла й ні. Ми маємо розуміти, що ці роз’єднані складові громадського здоров’я не дозволяли охопити всі ті сфери, що формують сучасний зміст громадського здоров’я в розвинених країнах.
Через відсутність активної і комплексної співпраці, зокрема у звітах та статистичних аналізах, реальна оцінка масштабів проблем у тій чи іншій галузі донедавна залишалася для нас недоступною. Тому розвиток того громадського здоров’я, моделі якого спостерігаємо в OECD країнах, вже давно назрів в Україні. Розбудовуючи нашу модель громадського здоров’я, ми можемо брати до уваги напрацювання кращих, як-от CDC (Centers for Disease Control and Prevention) в США чи Robert Koch Institute в Німеччині, та вчитися їхньому досвіду — як позитивному, так і негативному. Та коли йдеться про розбудову будь-якого державного інституту, ми маємо усвідомлювати, що цей процес триватиме десятиліттями. Взірцеві інституції громадського здоров’я існують і розвиваються не одне десятиліття. Для прикладу, Інститут Роберта Коха в Німеччині був заснований ще 1891 року як науковий відділ Пруського королівського інституту інфекційних захворювань.
Впродовж останніх трьох років маємо змогу спостерігати формування нової системи громадського здоров’я в Україні шляхом створення регіональних центрів громадського здоров’я. І хоча зараз лише в половині регіонів країни працюють відповідні регіональні центри, це вже перший крок до нової системи громадського здоров’я в Україні. Всі ці центри формуються в різний спосіб і з різною швидкістю беруться до роботи, та будемо сподіватися, що з часом усі вони наростять потужності реалізовувати 10 оперативних функцій громадського здоров’я ВООЗ (Всесвітньої організації охорони здоров’я), серед котрих є і епіднагляд та оцінка стану здоров’я населення, і моніторинг та реагування на небезпеки для здоров’я, і захист та зміцнення здоров’я через вплив на різні детермінанти здоров’я й скорочення нерівностей, і профілактика захворюваності.
Якими є головні виклики для розвитку громадського здоров’я в Україні?
Те, що мене насправді тішить у теперішньому розвитку громадського здоров’я у Україні, – це мотивація фахівців. Більшість із них відкриті до нового знання й шукають його. І я радію, коли можу задовольнити цей запит на нове знання засобами тренінгів й навчально-просвітницьких заходів, які організовує Центр розвитку громадського здоров’я УКУ. Та водночас я усвідомлюю, що кожен із них на своєму місці може зіткнутися з незалежними викликами, як-от обмеженими ресурсами, котрі гальмуватимуть втілення цього знання на практиці вже завтра.
Найбільшим викликом побудови громадського здоров’я в Україні (і не тільки в Україні), як на мене, є врахування інтересів здоров’я населення в усіх сферах державної політики. Адже громадське здоров’я потребує міжсекторальної співпраці на державному рівні. Тільки такми зможемо розбудувати таку систему громадського здоров’я, яка забезпечуватиме збереження та зміцнення здоров'я населення.
Зараз багато можна чути, що COVID-19 змінить наше життя й функціонування практично всіх галузей економіки. Та COVID-19 вже зараз демонструє, як багато нам ще належить зробити в охороні здоров’я. А те, що ми маємо винести з пандемії вже сьогодні, — це чіткіше бачення розвитку громадського здоров’я в Україні, адже від цього залежатиме не лише загальний рівень здоров’я населення, а й якість та тривалість кожного життя.
Підготувала Катерина Глущенко