Ся поема, в значній мірі алєґорична — доси не напечатана [з виїмком трех маленьких уривків], дісталась нам перед роками від сина поета Bп. Корнила Устияновича. Писана она имовірно в роцї 1849-ім. — Ив. Б—ей.

 

Вставай доню, вставай мила,

              Уж північ минає,

І зірничка засвітила —

              Коси розплїтає.

 

І місячок задріманий

              Покотив ся спати,

І коничок осїдланий

              Нудит биля хати.

 

Вставай, мила, спори різько,

              Док служит година;

І високо, і не близько

              Наша полонина.

 

Хто ся на світї в путь вибирає,

Кому далека дорога своя,

Нехай зараня не засипляє —

Добре сїдлає вірного коня.

Бо житє наше — то путь Сагари,

Где от "Да будет" Адама сини

З востока, моря, сївера, юга

Вздовж і поперек дикой пустари,

Неся на плечах тирх своєй судьби,

На перемоги минают друг друга —

І без престанка гонят пісками,

Слїдя очима, висхлими устами,

Чей где поточок, тїнь листу обачут —

І плачут.

 

Над их головою

Праведне жже,

Земля під стопою

Тлїє, пече,

Спека кровцю варит,

Воздух тисне груди,

Отдих палит.

А бідний путник на світї

Подваяє труди,

Бьє ся с жаждущим серцем в віки,

В лицї надїя, в очах слеза,

До мети, що му заткнула судьба,

І серед бідствій і зною,

Глядя для душі покою,

Кладесь при костях предка сусїди;

І не лишає, лиш кроваві слїди,

Що гнойні ноги втисли на шляк,

І воздиханій студений мрак.

 

О щаслив, хто ся от ранной зари

Бере до пути в желаній восток!

В полудне труда серед Сагари,

Коль страсти ся збудят, небо замріє,

Закипит серце, кров ся розтлїє,

Знайде оази солод холодок,

Знайде тїнь листу, набере сили

I пійде далї в путь — до могили.

 

Заржав коник, сїдай мила,

              Гуляй по долинї,

Як гуляє вірна Дзюба

              Там на Українї.

 

Доки світ нам єще грає,

              Доки ярна днина,

І жебрачок раз гуляє,

              Як царска дїтина.

 

Тілько бачно, бачно, доню,

              Води оком всюди,

Бо найчастше на розсоню

              Зводять вас полуди.

 

Глянь! там скрита водомия,

              А ту слїп на звірку,

А там здрадна повзе змия,

              Ту пропасть на взгірку.

 

І в цвіточку їдь ся знайде,

              Хоть красна подоба,

А на серце як біль зайде,

              То болить до гроба.

 

О щаслива тая доня,

              Котру ненька з боку

Через весни оболоня

              Провадить за руку.

 

Цвітная тій доріжечка,

              Прирівнані строми,

Не піткне ся їй ніжечка

              О присїч і зломи.

 

Невісто! мати! питательно міра!

О кілько-ж в тобі криє ся доброт!

В тобі надїя, і любов, і віра,

В тобі вся трійця небесних честнот!

 

Наколь притулиш к груди немовлятко,

Що сь болїзненно родила на світ,

Леготом рая дуне в тебе татко —

І райскій в серцю прозябає цвіт.

О як же сь красна, як же сь тогда мила,

 

Як в пеленочку

Вьєш дїтиночку,

Плечеш, любуєшь

Пестиш, цїлуєш,

Пісню складаєш,

До сну співаєш!

Коль цїлу днинку

Без одпочинку

Трудиш ся, губиш;

За цїлі ночи

Не замкнеш очи

І, мов з неба врач,

Тулиш, голубиш

Дїтинки плач!

 

А як дїтина з виростка сь розвила

Коль безустанно,

Вірно, старанно

Пасеш очима,

Куда дїтина

Лиш ніжков стане —

Зараз погляне,

Мов блискавиця,

Твоя зїрниця,

Слїдом за нею

Умом, душею —

I в серци тихо

Дрижиш цїла,

Щоб яке лихо

Не найшло дитя!

 

О як же сь красна, як же сь тогда мила,

Коль рученята

В небеса до Тата

Рибятку складаєш —

Перві заснови

Віри, любови

В грудь наміщаєш!

І всї лїта

Свого віка

З ранка до ночи,

З ночи до ранка,

Без перестанка

Кладеш охоче

Світ твих очей

Лиш для дїтей!

 

Невісто мати! ти ангел землицї,

Єсли Бог в тобі; но як Бога нїт.

Злобам твим горе! нїт в світї границї!

I богдай во вік не знав тебе світ!

 

Но бач, якій мрак сїдає,

              Снуют ся тумани,

Гори, бори пристраяє

              В дивнії обмани.

 

Там велити первовіка

              Зійшли ся на думу,

Ту знать опир, відьма дика

               Складає піснь суму.

 

Там знов відав русалицї

              По зворах ся снуют

А ту нїби чарівницї

              На коцибах дуют.

 

Ай! а там що на убочи

              З-під корча зазірно

Витріщило на нас очи?

              То біс! то біс, вірно!

 

А все нїби истиниця

              Молохом создана,

А все мара пустолиця

              Все лише обмана.

 

І руки вяже, ноги спиняє —

Вот тобі мрак невежества

 

Прощаво наша! семйо дорогая

Доколь ти будеш в тих туманах жити?

Доколь ся будешь в тих мраках любити,

На твою нужду, на горе, бідная?!

 

Глянь по-за себе

На запад і юг,

Як сильно там гребе,

Возносит ся дух;

Як красно з темницї

Розвиваєсь світ,

Як буйно з землицї

Прозябає цвіт;

Достатки до хатки

Спливають що рік,

Недолї остатки

Щезают во вік;

Як сильно ся зерно

Кріпит свободи

І вяже ся мирно

В союзи любви.

А з нашой країни

Коли-ж щезне мрак?

У нашой родини

Коли-ж буде так?

 

(Конець буде.)

 

[Дѣло, 27.04.1895]

 

(Докінченє.)

 

Уже днїє, дишут звори,

              Полонина близько —

Долї з коня і на гори

              Нуже, скоро, різько!

 

А охочо, бо охота

              То нави вітрила —

При охоті вся робота

              Горит в дух що-сила.

 

Хто спорит по труда нивах

              В житя свого ранку,

Той розвяже в світа дивах

              Не одну заганку.

 

Чудно нераз неробови

              З віткіль ум, достатки,

Як ся взносит гдесь панове

              І з низенькой хатки.

 

А знаєш, що дивом водить?

              Хто ворожбу знає?

Той, хто ранком споро ходит

              І росу щибає.

 

Тому-ж спори, красавице,

              Не пожалуй труда —

Поки роса по землици,

              Щибай перли чуда!

 

Єще хвильку, ще малую...

              Бач, рідне ялина!

Єще взгірку, ще одную —

              Вот і полонина!

 

Га! що за світ, о милий Боже!

              Ах, як причудесно ту!

Нїчим, нїчим все Запороже —

              Люба, не рониш ти слезу?

 

О глянь, о глянь з сесі розтвори!

              Над нами чиста неба твар,

Долї буденне мраки море,

              Пред нами степ, на степі яр.

 

На небі єще зірка мріє —

              До сна кладе ся в хмарки пух;

Кругом востока заря тлїє,

              Мов золотий горящ рантух.

 

З безоднї моря сїрой мраки

              Гамір гуде, мов з Етни дна;

Скрізь гамір рве ся глас собаки

              І піснь унила когута.

 

А бач, а бач, в безмежнім морі —

              О наповидна красото! —

Велитів тисящ пнут ся к горі —

              В земли стопа, в небі чоло.

 

А всї в вінцях, як вітданиця,

              Коль русу косу розплете,

Отре слезу, умиє лиця,

              Головку в цвіти убере —

 

І задумаєсь на часочок,

              Влїпивши в небо очка дві,

Виснує з серця чувств клубочок

              І усміхне ся мов во снї.

 

Га! що за світ, о милий Боже!

              Се глянь на полонини май!

Нїчим, нїчим все Запороже —

              Ту вірно, вірно Руси рай,

 

І вірно, вірно перед нами

              Світ всїх красот явит ся так,

Коль дух ся взнесе облаками

              По-над землї студений мрак.

 

Низом, низом по-над болота

Снуєсь громада бурих птиць —

В болотї чорнім их охота,

І світа пядь для их границь.

За убереж тїсной долини

Они не важат ся крилом,

Мгла им принада для гостини,

Черв і падлина их столом.

 

А орел мече тїсную клїть,

Крилом бьє в небо, в воздушний світ,

Рве ся в кузницю громових стріл,

Звідує звізди за світа придїл —

І мірит запад, мірит восток,

Свидрує в сонце відважний взрок —

              А обличивши границї висот

              Мече мірила в безоднї рот —

              І наситивши величієм око,

              По-над країну градових хмар,

              На піднебесній скалї високо,

              Где вічна сонця сіяє яр,

              Мов-то владика воздухів стає

              І гнїздо вьє.

 

Так ся возносит орлиними крили

Дух благородний по-над хмар придїли,

Сли го не звяжут прелести суєти —

Бодро над землю і над єй болота

Движит він к горі, в небеснії світи

І отчиняє золоті ворота

Чистих, нескверних, високих утїх,

Тїсному серцю во віки чужих.

А враз внуривши взрок в правди світила,

Голосит світу, мов ангел з престола,

Мудрости Божой отвічні правила

І світ розносит круг себе докола —

А на нетлїннім камени сидя,

Чертає на нїм своє имя.

 

              Но слиш! подуло

              Здроєм з востока

              Зашелеснуло

              В борах з широка —

А круг востока чим раз шире, шире

Попал ся суне — чи горит підгіре?

Иль луно мече страшна борів спаль?

Иль Боян піснї шле на запад в даль?

Нї! то природа золотими шати

Путь вистеляє для гостя — царицї,

Паволоками вьє свої комнати,

Сипле кадило на ватру землицї,

Небеса строїт в світозарни вінцї,

В хори збирає воздушнії півцї,

Цвіточкам лиця свіжов росов миє —

В зелень листочків перелочки сїє —

І створи в здвиг зо всїх сторон

В сребрноє заранє

На привитанє

Кличе в поклон.

 

Уже гір щити в золотї сьяют,

Рек би-сь шишаки героїв в строю,

Вершки ялини огнем сверкают

Мов Сїч козацка щетью стальною;

Уж цїле небо палїє в згари,

Уж житєм дишут світа обшари,

Уж бренит воздух, шум ся взмагає,

Уж жайворонок піснь свою грає,

Уж живин здвиги шпетят из землї

Мов-то з купини муравлї.

 

Хвильку утихло, від пісню складають,

І чают.

 

Аж ту в діямантних шатах,

В ненаглядних очесам шкарлатах

Надсуває гість з-за гір, з-за моря,

Світа цар, госпожа всего створя —

І ступає з-вільна тихим кроком,

І цїлує землю своїм оком,

I зливає радість, щастє в дар,

Жизни огнь на всяку світа твар.

 

              А птиць громади,

              Створ міріади

              Скачуть, співают,

              Щебечут, грают,

              Трепече в руху

              Травичка з шовку,

              Цвіточки з пуху

              Взносят головку,

              Воздух вонь дише,

              Вітр лист колише,

              Гори і бори

              Заводят хори

Вся непрозрима світова нава

Дзвонит, ликує: Слава! слава! слава!

 

Ах так ся тїшит народ в окола

Свому владицї, коли з пристола

              В круг єго стане

              I оком гляне

              Низько, високо,

              З-близька, глубоко —

              Узи розснує,

              Пута розкує,

              Кривду розвіє,

              Правду засїє,

              I злобу здушит,

              Слезу осушит —

Так дзвенит "слава" сему владицї,

Мов восходящій світа царицї.

 

Взійшло сонце, тлїют гори,

              Радість в полонинах —

Но під нами єще море,

              Туман по долинах.

 

Криє доли — села криє

              І в селах клекоче —

Ах! нїм сонце там затлїє,

              Мрака виїсть очи.

 

[Дѣло, 29.04.1895]

 

29.04.1895