Минулого тижня явилася у Варшаві на авдієнції у міністра просвіти делєґація жидівської академічної молодіжи зі Східної Галичини під проводом посла Гіршгорна. Вона предложила міністрови просторий меморіял, що змальовує безвихідне положення жидівської академічної молодіжи у Східній Галичині, котра — недопущена до львівського університету і політехніки — стоїть перед матеріяльною руїною та деморалізацією ізза примусової бездільности. Делєґація просила в імени 2000 жидівських студентів міністра, щоби ще в сім півроці усунено розпорядки, звернені проти них.
У своїй відповіди міністер просвіти старався звести цілий дотеперішний конфлікт, що виринув по зарядженням властей, до психольоґічного моменту серед польської молодіжи, зрозумілого (?) з огляду на напруження національних відносин на окраїнах. Та заразом признав, що його особистий погляд на сю справу тотожний з домаганням делєґації та що з правної точки погляду домагання делєґації зовсім оправдані. Всежтаки при остаточнім вирішенню сеї справи не можна нехтувати опінії поодиноких відломів суспільности (!). Остаточно міністер обіцяв цілу справу віддати раді міністрів до поновного розгляду і постаратися у військових властей о знесення виїмкових заряджень.
Так от з авторитетних уст польського міністра освіти вийшло ствердження противенства між виданими в університетській справі зарядженнями та обовязуючими законами.
Таку відповідь і таку обітницю дістала жидівська молодіж. А чиж вона одна в тім страшнім положенню?
Сотки української молодіжи, абсольвентів та абсольвенток ґімназій і реальних шкіл вже два роки нидіють без ніякої науки, без спромоги дальшого образовання. Без науки і спромоги дальшого образовання, бо тенденційно заряджено все потрібне, щоби доступ до всіх культурних засобів, до джерел знання замкнути перед нею на сім колодок, Допущення до студій у вищих школах зроблено залежним від служби у польськім війську, хоч саме польське правління зовсім зрозуміло, виразно признає, що українська молодіж зовсім не може підлягати обовязкови сеї служби, а тим самим польські військові власти не можуть її до неї покликувати. Якийсь час український університет в Камянці був тим прибіжищем, де бодай дрібна частина галицької молодіжи могла посвятитися студіям, приготовлятися до свого майбутнього звання і життя. Але й се минулося. Коли окупаційні польські війська заняли се місто, першим зарядженням військових властей був приказ, що всі студенти-Галичане мають вертати домів. Так заткано й се джерело. Оставав би ще виїзд на заграничні університети, але з огляду на шалену дорожнечу, на страшне обезцінення місцевої валюти ця дорога була би можлива тільки для найбагатших одиниць. Кажемо з притиском була би можлива, коли би не подбано заздалегідь, щоби і її замкнути. Бож кому невідомі ті всі митарства, які кожний, що на своїй карті індентичности має виписане пятно "греко-католик", мусить перейти, обходячи за пашпортом на виїзд за границю всі бюра, щоби вкінці по кількамісячнім дожиданню дістати рішення, що його просьба не може бути узгляднена. Зрештою міністерські розпорядки вже кількома наворотами оголосили виразно і без обиняків, що польські власти не будуть признавати семестрів, іспитів, абсолюторій і докторатів, придбаних на заграничних університетах!
Бачучи безвиглядність положення своєї молодіжи українська суспільність хотіла їй помогти бодай тим способом, яким радила собі в давно минулих століттях під пануванням польських королів. Хотіла своїм власним коштом і заходом заснувати висші наукові курси, уладити серії наукових викладів. Але й тут стрінулася з безпощадним veto. Чиж маємо ще раз переповідати всі події, починаючи від відмови дозволу спершу Науковому Тов. ім. Шевченка, а відтак товариству ім. Петра Могили на уладження таких курсів та кінчаючи розігнанням поліцією викладів, влаштованих львівською Ставропіґією.
Та була ще одна небезпека. Була можність, що українська молодіж стане користуватися засобами університетської бібліотеки і піде тернистим шляхом самообразування. І прозорливі власти й об тім подумали. За часів обскурантної і ретроґрадної Австрії університетські бібліотеки вважалися публичними розсадниками образування і були доступні для всіх без ніяких обмежень. Тепер не ті часи. На дверях університетської бібліотеки у Львові видніє оголошення, що право користуватися бібліотекою мають тільки професори і студенти університету. Значить, і вступ в університетську бібліотеку можливий тільки через польську казарму!
Справжній чотирокутник духової, культурної смерти проведено кругом української молодіжи. Чи можнаб видумати щось більше?
Тепер жидівська молодіж знову піднесла свій голос і домагається своїх людських прав. А щож нам, Українцям, чинити? Таж наше положення куда розпучливійше, як жидівського народу! Жиди успіли вже досі витворити великі кадри своєї інтеліґенції тай воєнні втрати у них не надто великі; вони ще довгий час не відчують браку нового нарибку. Українцям війна здесяткувала їхній й так невеличкий гурт людей з вищою освітою, а два роки цілковитого застою в так пекучо необхіднім дорібку матимуть катастрофальні наслідки на цілі десятиліття!
Ми вже вичерпали всі засоби, вихіснували всі дороги, щоби сей траґічний стан довести до відома відповідних чинників нової влади, щоби зясувати їм фатальні не тільки для самих Українців наслідки, які сі відносини потягнуть за собою.
Ми підносили грімкий протест в пресі, висилали депутацію, писали меморіяли, зверталися до розуму і серця, до людського почування... але досі се був голос вопіющого в пустині.
Тепер в останнє кличемо.
Кличемо до всіх, що розуміють вагу культури — в імя ідеалів новітнього часу.
Кличемо до цілого культурного світа, до всіх.
Кличемо до тих, що мали змогу черпати з криниці знання, як і тих, котрим був замурований до неї шлях.
Не дайте нас на поталу, не допустіть до кромішньої тьми! Не дайте марніти, загибати і пропадати нашій молоді.
Миж хочемо тільки волі і світла на нашій прадідній землі.
Громадська думка