Тарнавський Ю. Теплі полярні ночі / Авторизований переклад М. Нестелєєва. – Київ: Темпора, 2019.
В автобіографічному есеї «Босоніж додому і назад», написаному на замовлення Валерія Шевчука й опублікованому у томі вибраної прози «Не знаю», Юрій Тарнавський зазначав, що планує написати роман, тло якого становитимуть події, очевидцем яких він був, коли ще мешкав на Бойківщині. У час написання «Босоніж додому…» (1992, 1999) віддаленість від тих подій становила близько пів століття. Коли у двотисячних Тарнавський майже перестав видаватися в Україні (одна книжка прози, яку мало хто бачив, і книжка есеїстики), а в Америці в цей час одна за одною виходили книжки англійською (вісім чи дев’ять до цієї, про яку йтиме мова), то скидалося на те, що анонсованої книжки про Україну може і не бути. Особливо якщо взяти до уваги той факт, що виїхав він з України маленьким – десятирічним.
75 років. Ось до якої позначки мала вирости дистанція від дати, коли Юрій Тарнавський покинув батьківщину, до дати, коли роман про його українську частину біографії нарешті з’явився. У наш час нових художніх свідчень про той період практично не з’являється. Але – марафонець він і в літературі марафонець.
Я не знаю, чи є якесь раціональне пояснення, чому ця нескладна для читання книжка так довго виношувалася, але я розумію, що вона була б інакшою, якби була написаною раніше – у шістдесятих чи навіть у дев’яностих. У ній були б інші акценти.
Українська тема представлена в Тарнавського у небагатьох текстах: поема «У ра на», що своєю назвою відсилає не лише до готелю, з якого відпадають літери; кілька віршів зі збірки «Вино і ропа»; цикл «Політичні» з «Дорослих віршів». Це майже все. В одному з творів, написаних у брежнєвські часи, Тарнавський саркастично визнає, що був би не проти залишитися і в тюрмі народів – роботи для нього там було навалом. «Я жив би й мільйон років, щоб пройти тебе до краю, / опираючись на ніж, як на друга плече», – звертається він до Росії в однойменному вірші.
Антитеза, закладена у назві нової книжки («Теплі полярні…»), може прочитуватися як протиставлення миру і війни. Політична ситуація значною мірою визначає долі персонажів. Та попри сторінки, присвячені впливу воєнних подій на цивільне населення, «Теплі полярні ночі» не є книжкою, в якій висвітлено воєнний конфлікт, – це передовсім приватна історія дитинства письменника. І, як на мене, основна її антитеза – в площині індивідуально-психологічній: протиставлення можливостей, дитячої свободи, з її позитивними і негативними наслідками, що ведуть до усвідомлення дитиною вини, та раптового колапсу тих можливостей. Ще можна сказати, що це протиставлення краси і жаху; звідси легко вивести дві прикметні характеристики творчости майбутнього письменника: метафоризація світу, в якій закладено людську схильність до краси, й екзистенційні теми, зокрема тема смерти, присутня у багатьох його творах.
«Будучи дитиною, не здавав я собі справи тоді, щó це все значило. Терпну тепер на саму думку. Сьогодні не міг би я перенести такого», – підсумовує той досвід письменник у згадуваному автобіографічному есеї. Мабуть, ота величезна часова дистанція у написанні книжки пов’язана із підсвідомим відштовхуванням того травматичного досвіду. Ще не найгіршого, якщо подумати.
Період життя оповідача, зображений у «Теплих полярних ночах», – час самодостатньої гри дитячої фантазії, синестезійних відчуттів, у яких відблиски світла стають звуками сміху чи навпаки, а перон вимощений плитками шоколаду, що танутимуть у роті, тільки-но при виході з вагона потрапиш в обійми баби; час безпосереднього пізнання світу, що досягає зародження моральних почуттів і лише часткового усвідомлення масштабів нещастя. Опис дитячого світосприйняття завжди потребує авторського перевтілення. У шістдесятих роках Тарнавський уже пройшов це випробування, але в іншому жанрі – пишучи збірку поезій прозою «Спомини». Тоді він, поет, писав прозою кіно. (Режисер – його нереалізоване альтер его; на презентації «Теплих полярних ночей» було сказано: «Для мене писання прози – це відтворення фільму на папері».) Тепер він, прозаїк, розказує своєму психоаналітикові або ж священникові про ті далекі часи, документальне відображення яких не виключає ретушування.
Тут варто звернути увагу на образ фотографа, який з’являється у книжці в кількох важливих епізодах. Саме через його колекцію фотографій, з його дозволу, хлопець знайомиться з захопливими рельєфами жіночої краси – це викликає в малого емоційний заряд такої сили, якої доти не відчував. Саме він, фотограф, вручає малому свій щойно завершений рукопис з просьбою опублікувати його у вільному світі, на Заході. Через власний приклад, а також ставлення, в якому видно величезну довіру до хлопця, фотограф ненав’язливо заохочує до творчости. Ім’я того фотографа – Атрамент. Слово, яке вживалося на позначення чорнила. Чи не натякає це ймення на чорнило, яким робилося ретушування фотографій, – цього нам ім’я не пояснює. Додам, що один з важливих для самого Юрія Тарнавського прозових циклів має назву «Фотографії» (не плутати з циклом поезій у прозі «Фотографії, це квіти») і є він описом фотографій (друкувався у збірці «Короткі хвости»). А якщо взяти до уваги ще те, що рукопис, який Атрамент вручає оповідачеві, має таку ж назву, як частина мініроману Тарнавського «Колишній піаніст Фітіпальдо», то стосунки між оповідачем і фотографом вимальовуються ще тіснішими.
Не менш цікавим постає у книжці образ батька. Батька, який любив мене найбільше з усіх, – дослівно так сказано у присвяті. Двозначно, як я зрозумів не з першого разу. Не вперше Тарнавський звертається до образу батька (окремі вірші, «Босоніж додому і назад», оповідання «Батько» і «Наддитина» тощо), але ніколи раніше я не зауважував в образі батька ідеалізації. Існують певні природні процеси, які коригують наше ставлення до інших, і один з таких чинників – вік. «Вони пройшли крізь мене, як повів вітру», – пише автор про переживання досвіду своїх батьків.
Батьки Юрія Тарнавського: мати Ольга та батько Іван.
Персонажі цієї книжки, ситуації, що їх описує Тарнавський, – то щось більше, ніж картини, портрети, то частина його внутрішнього простору, складники його символічної автобіографії – вигадані чи запозичені з фільмів, з книжок. Художні джерела таких запозичених сцен можуть бути неназваними або ж названими, але домисленими. Їм властиво випереджати події, бути провісниками того, що станеться з головним героєм. Шафа, котру якісь двоє приносять до моря, кидають на хвилі і зникають з нею за горизонтом… Скандинавська казка «Акселева печера» про хлопця, що втратив батьків, зробив собі човна й вирушив у ньому в навколосвітню подорож…
Та казка… Коли настає пора оповідачеві вибрати з-поміж усіх своїх книжок одну, котру взяти в дорогу, він вибирає її. З огляду на її сюжет, вибір, можна сказати, ідеальний. Та, виявляється, вплітаючи у «…Ночі» сюжет тієї казки, автор мав на думці не тільки її. У листі Юрій Тарнавський пояснює свою мотивацію таким чином: «Акселева печера» наводить до «Акселевого замку» (Axel’s Castle) Едмунда Вилсона (Edmund Wilson), блискучої студії (пост)символізму і моєї улюбленої книжки літературної критики, назва якої взята з твору Villiers de l’Isle-Adam, “Axel,” в якім автор дає перевагу мистецтву краси l’art pour l’art над життям. У моїм творі я вибираю печеру життя та довічну самотність над самоцвітами замку Акселя та красою поезії» (лист від 25.03.2020). Отже, казка про Акселя – то ще й полеміка з концепцією чистого мистецтва!
Чи це пише той самий Тарнавський, котрий Юрій, що ціле життя боровся не тільки зі змієм версифікації, а й із народницьким підходом до мистецтва, із суспільництвом – такий термін він вважає коректнішим (див. «Темну сторону місяця» – його рецензію на «Дискурс українського модернізму» Соломії Павличко)? Той, який колись (напевно, в «Босоніж додому…») сказав, що якби довелося з-поміж усіх своїх улюблених книжок вибрати одну, з якою рушити на безлюдний острів, то вибрав би «Ілюмінації» – збірку поезій у прозі Артюра Рембо, відому також як «Осяяння»?
«У тебе був брат?
Певний час я уявляв собі, що в мене є брат, який живе за океаном, дуже бідний, бо живе самотньо і не має нікого, хто ним опікувався б. Він був моїм однолітком і тому близнюком» (с. 39).
Цьому братові хлопець допомагав як міг. То не було складно. Війни ще не було, а всього, чого душа забажає, було вдосталь. Досить було у графськім дворі знайти дошку чи якусь металеву миску, покласти туди щось, що потрібно братові за океаном, і віднести це до потічка. Потічок тік до моря, а море впадало в океан, і таким чином іграшки, наїдки, а восени, коли холоднішало, то й одяг діставалися до брата-близнюка. Корпорація «Міст» тепер за таку послугу здерла б оберемок грошей, а тодішня служба доставки працювала безкоштовно. І могла би працювати далі, якби хлопець не запропонував сестрі долучитися до його благодійного проєкту…
Є той, хто питає, і той, хто відповідає. Перший знає все, що знає другий. Чи майже все. Можливо, вони вже проговорювали цю історію, але потрібно зробити це ще раз. Можливо, це розмова двох близнюків – вони добре розуміють один одного інтуїтивно. Юрій Тарнавський у приватному листуванні каже, що форма запитань-відповідей постала під впливом підручника з катехизму, з якого він вчився у школі в ті часи. А.Д. Джеймсон у рецензії на оригінал відзначає гіпнотизуючий вплив запитань. Як згадувані символічні картини, що передбачають ключові події життя головного героя, ті запитання тримають відповідача у фарватері ключових ситуацій його дитинства.
Ситуацій, які не лише назавжди прив’язали свідомість письменника до його домівки, а тим самим, очевидно, й не дали змоги відшвартуватися від українського берега, з якого він колись переправляв свої дарунки заокеанському братові-близнюкові, стримували від того, щоб перестати писати в українську порожнечу, яка інколи по-снобістськи питає, чого Нью-Йоркська група не стала бітниками. Ситуацій, які закарбувалися назавжди, немов враження з іншої планети. Які викликали сильні враження, впливали на підсвідомість, формували уяву і закладали етичні підвалини. Щодо останнього, то постать батька була моделлю для наслідування, безперечно. Авторитет батька, а можливо, й любов інших жінок до нього, поширювалися на малого, допомагали йому.
«Трагедії / потрібні / для гармонії, / мов низькі тони / в музиці». «Трагедій / треба вкінці позбутися, / як дешевих, поламаних / меблів». Жодна з цих фраз, що перебувають між собою в антитетичному відношенні, не походить з нового роману Тарнавського, але я хочу, щоб вони були тут, де ночі хоч і полярні, але зберігають тепло.
Фінал книжки розходиться зі свідченням, поданим в автобіографічному есеї. Розв’язка могла бути різною, зокрема і такою. Страх такого сценарію, зізнавався автор в інтерв’ю Олені Гусейновій для «Українського радіо», багато років переслідував його і був «головним поштовхом до написання книжки».
Опиратися на перо – це все-таки його покликання, Атрамент не помилився. А тому другому, котрий залишився тут, не залишалося нічого іншого, як опиратися на друга плече. Ця книжка – їхня розмова між собою, вони йшли до неї 75 років.
