НАРИСИ

 

 

ЗМІСТ

1) Цвіти (1923)

2) Passiflora (1930)

3) Фіялка (1931)

4) Маки (1931)

5) Цвіт папороти  (1931)

6) Noli me tangere (1929)

7) Рожі (1930)

8) Цвіт вересня (1930)

9) Цвіт осенї (1929)

10) Підносить осїнь (1931)

11) Хризантеми (1930)

12) Dianthus diadematus (1930)

13) Senecio nemorensis (1931)

14) Вінок омели (1932)

15) Hédera helix (1932)

 

 

МОЇ ЦВІТИ

 

Цвіти навколо...

 

І в душі моїй цвіти — святого натхнїння...

 

Днї золотих яскрів...

 

Навколо цвіти. Цвітів богато.

 

І все їх більше — і все їх більше. Все нова цвітка каже: „Ось і я тут!“

 

У кожної найдрібнїщої форма й ідея — зміст її — зливаються в гармонїйну цїлість.

 

Нема переваги одної над другою. Кожна цвітка має свій вигляд — краску — запах — душу...

 

Сміється калина соняшними свитанками, зодягнена у цвіттє біле.

 

Неначе живі метелики тремтить воно від весняного леготу. А в жарі лїта красується вона червоними коралями...

 

Жалібно клониться калина осїнню, коли иней немилосердний убиває всю її красу.

 

Цвіти говорять без слів і мова їхна проста, коротка. Тїшаться. Дякують Богові за дар роси та сонця.

 

Говорять нїжними пелюстками, всміхаються блїдими відтїнками, посилають у дарунку солодкі, мрійливі пахощі своїх келихів. Вони промовляють до душі людини і знаходять у нїй гомінкий відгук. Усмішкою, дивним блеском очий відповідає людина на їхню мову, бо хто ж може стрічати байдужно цвітів неземну красу?

 

Цвіти — всї гарні...

 

Однаково та ріжно чарують нас...

 

У кожної з них своя окрема мова. Гордо знїмається старозавітня лелїя, задержує нас подальше, неначе лякає своїм несмілим вдумчивим запахом. А дрібна фіялка ховається поміж зелене листе та згущує на землї всю небесну блакить... Червоні маки палають у житї зловіщо й пригадують, що лїтнїй жар носить у собі бурю. Гордовита конвалїйна загортається у звої свого листя, хотїла би сховати там також і чарівний свій солодкий запах.

 

Всї вони живуть окремим, тихим і мовчазним своїм життєм. І мовчки вчать мистцїв людий класти краски на полотно...

 

 

PASSIFLORA.

 

З вазону — із чорної землї — знїмається по щаблях, вється, спинається вище, все вище...

 

Оракулом божественним вона, символом життя, що, не вважаючи на провесняні зеверюхи, розвивається рясно — буйно...

 

Із повноти чистої зеленї звіздами яснїють казково чарівні цвіти її — страстянки...

 

Кімнатою хвилюють аромати... Світло...

 

Тиха розмова — терпіння цвітки — про повну перемогу весни над мертвотою зими...

 

А думки линуть — злїтають у далину минулого, коли то ранене тяжко серце від метушнї та гамору світового зверталося до природи...

 

Богові посвячені години відчитування таємного письма природи — про труд її мистецького творіння — вертали серцю кріпучу радість.

 

Слїдами природи йти се забувати невгоди та невдачі минулого, будувати нові — все нові світи, боротися, спинатися щаблями золотими, як ті ангели, що ходять по них, досягати небес ідеалу...

 

— — —

 

Із днїв, коли уперве в моїй кімнатї процвитала страстянка, знаходжу в сувоях моєї книжки згадки — фра ґменти про неї.

 

Між иншими (без дати!):

 

Колись давно, здається, а може ще і вчора — хиталася душа моя, душа від смутків хора, хиталася, вагалася, чи продовжати бій, чи поводи життя лишити долї злій.

 

Нехай веде нас там Ананке та блїда, до тих незвісних брам, нехай веде сама...

 

Аж ось ворожка-фея, веснонька чарівна, як казка гарну цвітку з собою принесла... а цвітка тая зветься: Страстянка, Passiflora... Вона на личеньку своїм знамя терпіння носить, а розцвітом буйним тріюмф життя голосить...

 

— — —

 

І гарт і радість в нїй найшла душа від смутків хора...

 

На марґінесах дальше:

 

Шукаю її родоводу.

 

Вона американка. Одна з перших, які дісталися до Европи. В сїмнацятому віцї привезли її Еспанцї до свого краю, дали ймення: Passiflora. (Від слів: passio-страсти і flos цвіт).

 

Природник патер Феррарі перший описує у своїй книзї пасифльору. В частинах її подвійного цвіту бачив Феррарі знаряддя страстий Христових.

 

Малярі середновіча у фантазийній будові страстянки добачували цвяхи, вінок терновий, чашу, копіє і шнури...

 

Люд Еспанії ще й тепер з пієтизмом плекає ті цвіти, весною в час розцвіту приносять їх воскресшому Спасителеві в жертву. Освячені у страсному тижнї уважаються помічними в недузї.

 

Цвітка страстий Господнїх — символ воскресення се цвітка благословення, щастя; тими цвітками убирається молода до шлюбу.

 

В горячій, рідній Бразилїї і Перу розростається буйно Passiflora incarnata, вється — спинається вона по пнях дерев і до десять, метрів високо; її цвіти подвійні: білі платки покриває вінок карміновий. Овочі — ягоди солодкі або кріпуче квасковаті.

 

У своїй вітчинї обезпечена passiflora в теплоту й вогкість, розвивається в необмеженій буйности. Буйність та надмір панує там заєдно у світї ростин; вони зеленїють, цвитуть, певпинно дозрівають.

 

Повнота і надмір — як у невичерпаних нїким джерелах... У долинах Амазонки до стіп Андів пнучі ростини є прикрасою пралїсів...

 

Лїси, що в них ростуть корчі страстянки, се казково гарні, райські городи... Із буйної зеленї спадаючих ґірлянд зірками промінїють живо — яскраво пофарбовані цвіти страстянки.

 

Тільки блакитня пасифльора відповідна на наше підсоннє. Засаджена в компактному ґрунтї вітка („аблєґерок“) росте, по двох місяцях розцвитається.

 

— — —

 

З датою: року 18**, червня третього дня.

 

Бачу її на ґазонї — в парку купелевої місцевости.

 

Одначе...

 

Жаль менї її... Далеко вона від горячого сонця своєї батьківщини. Еґзотична.

 

Тут же з наших гір холодом віє.

 

Темно... Слота.

 

Відмінна від тутешнїх, що ґрупами розсїлися. Чепурні чернушки та чорнобривчики... Здорові марунки... Васильчики — гайбузи...

 

Пестрі Горошки... Цїла весела, гомінка юрба цвіток навиклих до вихрів, що від близьких гір завіває... Одинокою почувається. Окрема на ґазонї, біля водограю. Волоссє буйне, розпущене... Ясноблакитнї очі довгими віями отїнені... Глядить кудись... Ілюзії шукає... Аравкарія, яку тут у вазонї поставлено, дає ілюзію рідних Андів...

 

В суперечности до ймення пасивною не є... Терпіннє — се не її культ...

 

В її істотї бунт:

 

За мало світла — теплоти для неї.

 

За яловий для розцвіту цей ґрунт...

 

У днях негоди чую мову її... — Нехай би вітри ті холодні рознесли платки цвіту, нехай би знищили все, вбили мене... Не жити — або повнотою жити, як велитнї в долинах Амазонки... Висот сягати... дивитися в сяйво соняшне... тїшити матїр рідну землю рясними цвітами... у рай її змінити... голодній приземній юрбі овочі подати...

 

Хвилина розпуки... Нові надїї.

 

Віра в розцвіт, у золоту лєґенду світа ростин...

 

— — —

 

Цвітка дорога серцю творчому, серцю творчому рівна — пасифльора!...

 

 

ФІЯЛКА.

 

Прийшов той день, що мене блиски золоті і жемчугів искорки розкидає... прийшов ожиданий...

 

На сонця зов збудилася земля; вона така гарна, чарівна, закосичена у біле цвіттє...

 

На рожі червоні, що виростають неначе з серця крови, за скоро ще; рожі свої корони горячі розвивають у днях, коли сонце зенїту досягає...

 

Землю, що недавно зпід снїгових покров пробуркалась, зустрічає весна білими цвітками — рястками і конвалїйками...

 

І вони були колись білі, ті дрібні запашні цвітки, що їх називаємо фіялками, їх сотворив Зевес для донї своєї Гери, що її в малюнках мітольоґії зі світочем у руках бачимо. Коли ж молоду дївчину забрав Гадес до підземелля, в царство тїний, де довелось їй пізнати всї страхіття, ясна краска фіялок змінилася у темний фіолєт — колїр жалоби; у смутку гнуться фіялки в низ і досї, на них тремтить роса — як сльози...

 

Мітольоґія єллинська згадує ще і про инший початок фіялки. Нїмфа Іанта благала Діяну, шоб вона захистила їі перед палкими промінями бога сонця, бога любови. Діяна перемінила нїмфу в блїдолїлїєву цвітку — лїсову фіялку і скрила її в тїнї лїсових гущавин.

 

Чар запашної цвітки всесильний. Афродита рішилася стати жінкою Вулькана в хвилинї, коли побачила його в вінку з фіялок...

 

Вінок фіялок у стародавнїй Єлладї се найвища державна відзнака.

 

Цвіткою Гери, котру також називали Пер- сефоною, означені були римські монети, биті в Сицилїї.

 

„Violette“ — улюблена цвітка народу французького, емблєма колишньої партії Бонапартистів.

 

Про фіялку залишалось у старовинних, східнїх народів богато лєґенд. Коли бог світла, Ормузд, сотворив цвіти, фіялки перші розцвилися, після них рожі; тому в Персії зовуть фіялку вістункою рож.

 

Найдрібнїща цвітка, але найцїннїща; її окружає нїмб аромату!

 

Любимо фіялки. Вони минають скоро. В маленьких, майстерно різблених чарочках, несуть чарівний аромат як подих утраченого раю — і віримо в лєґенду: вони зросли зі слїз покутуючих прародичів наших, пролитих, коли виходили з раю, як ангел звістив їм прощеннє Бога...

 

Любимо їх — як символ... Укриваються в тїни корчів; мусимо шукати, — мусимо вміти їх найти...

 

І доброта несміливо укривається. Небогато бачимо її на землї, а вона часто близько — близько біля нас...

 

Добро криється в душі людини; треба тільки серцем відчути його... треба вміти найти, як сю дрібну квіточку, що зветься фіялка...

 

 

МАКИ.

 

Почервонїла зелень городу. Чаром займився маків цвіт сьогоднї.

 

Ще вчора в пупінках дріжучих звислі цвіти — піднялися гордовито, як стяги високі...

 

І вітер і маки цвитучі на грядках...

 

Струнке било. Листє синяво-зелене. На довгих черешках поодиноко цвіти, що як кров, свіжа — а внутрі, як тьма, що жде на них...

 

Горять — палають маки і вітер гойдає їхнї пелюстки війні...

 

Вони — як молоде, палке коханнє... вони — як горде, таємне стражданнє...

 

У сутї своїй цвіти маків демонїчні; — зодягаються, як Мефісто багряно-червоно. Кроваво-вогниста багра їх шати змережана взорами чорними — як ніч... як гріх чорний...

 

Минають швидко — швидко так, що й кажеться як маків цвіт...

 

В червоних, війних маках краса. Займуться, спалахнуть вогнями і гаснуть.

 

Красї вік довгий не судиться... Краса проходить — минає, — тільки в памяти нашій лишає щось невмируче...

 

А серце не сумує. Смуток відлїтає і радощі палають — як ті цвіти, що палахкотять хвилину і роблять місце иншим...

 

Повінь світла. Днї — як жар... Спрагненій землї відчиняються раю ворота.

 

Усе невтомне... безсмертне, усе здається...

 

Тільки ті маки червоні — маки ті з пятном чорним хитаються на грядках і в кімнатї дрожать у фляконї... Вони звіщають нам і лїто і блискавки і громи запальні...

 

Що ж дальше?

 

Останнїй спалах і опадають полумінні пелюстки — як стрілами пошарпані прапори...

 

Але серце не сумує; в радісній екстазї відчуває перемогу. Так мусить бути: цвисти, дозріти і — минути...

 

Розсміяні, соняшні хвилини...

 

І вітер і цвіти маки на грядках...

 

І там маки — маки в полї... у рамах золотого колосся — червінню своєю малюють запашну поему...

 

Захоплена цвітами дївчина бере хапко в долонї і топить устонька у квіточках червоних. Сміється усміхом, що каже: — Люблю! Хоч біля неї його нема. На ягодах уст горіють слова кохання. Безпамятна любов. І слова і поцїлунки линуть до коханого...

 

Любов як лїто — запашна і зріла.

 

Запашні опієм пелюстки цвіту маків лають дївчинї візії чарівні — і між ланами золотої пшеницї бренить пісня щастя...

 

Макові цвіти безмедні — одначе прималюють, опянюють метеликів юрбу шумливу...

 

Горить у цвітах тих страшна душа — у глибинї дивні відблески — слїди крови...

 

Тайна жахлива манить обітницею... І бушує кров у серцї і жар словами розсипається... Звідкіля те цвіттє й навіщо воно? чи не посїяв те сїмя нічю чорною сам сатана?

 

Останнїй спалах—і сиплеться із золотих маківок сїмя забуття...

 

І сняться сни, що як роса на рани...

 

І сягає рука по все свіжий цвіт і хилить до уст і пє як чарівний напій молочно-білий сок, і визволяється душа із життя туземного, кружляє у висотї, у країнї вічної краси витає... Немає вітчини, немає наказу, нї чину, щезає минуле і сьогоднї щезає — перед величністю дня, що йде...

 

Дорогоцїнне, спасенне зїллє, що краплинами білого соку визволяє від злого сну життя...

 

Але коли необачно вихилимо чашу до дна, з острахом — грозою побачимо низини землї чорні від зцїпенїлої крови, кістяками засїяні...

 

Білий жар...

 

І погорджуємо життєм і смертю погор- джуємо...

 

Любов перегоріла на душу попелом лягає...

 

 

ЦВІТ ПАПОРОТИ.

 

І стежка не білїє... і стерлись межі... але я знаю: се он там...

 

В ту ніч, у ту на Йвана, на Купала я стежечку знайду... Я знаю — се там... За мною рівнина і низ за мною, а там верхівє, бір і царство папороти...

 

Глибокий яр, прудкий потік мене що мить задержують. З темрявою поборюся і шлях найду. Сей цвіт — він там — на безбережі...

 

Зі мною більш нїхто не йде.

 

Колись — давно — стояв у борі храм, палали й вогнї, цвили ті папороти таємні... і галява лунала співом. Сьогоднї тишина, а глиб така і чорна і нїма... В ту ніч і відгуку немає, із соняшного жару охололо небо і роси нема.

 

Я чую жар вогнїв — тих, що предки у храмі берегли...

 

Хоч прірва знов, хоча в чагарнику таїться вовкулака, опівночі ввійду туди.

 

Ввійти, ввійти там мушу: — сміливим

 

боги відкривають тайну... Хоч правди зміст — як чорний блиск, як згук той громовий...

 

Мандрівникам немає стриму...

 

— — —

 

В таємне поле папороти входжу — крізь звої диму бачу цвіт — ген там — на безбережі...

 

 

NOLI ME TANGERE.

 

Про неї знала я з моїх любих книг... На низах не стрічала я її нїколи. Щойно по дорозї на Верхи станули ми віч на віч з собою.

 

З трепетом золотого мотиля рвалося з уст моїх слово: Витай! Та пригадуючи собі її імя, в час здержала я своє привитаннє. Краще так, не трівожити її, сповнити її волю...

 

Часто думала я про неї... про незнайому, як про щось близьке душі моїй...

 

...„Noli me tangere...“ Не зможе нї одно серце більше любити, як моє... але чуття не зраджую мовою... не ношу на устах...

 

Живу, любов та терпіння замикаючи в глибинї серця...

 

Люди вдачі сеї нїжної цвітки, коли й люблять одно одного, не знають про те... може й не догадуються, терплять, не розуміючи себе... тужать за собою... за коханнєм, яке скривають у глибинї серця... А щобільше тут маємо? Що принаду, чар життю дає?...

 

Тужу, бажаю любити.. на рамени його сперта висказати всї жалї... недосягнення життя... та вдача моя сїєї цвітки, що від подиху леготу звивається... клонить листєчко в низ...

 

— — —

 

Є душі, що їм призначено вічно мовчати. Анї радости, нї горя свойого не звірять нїкому, не подїляться тягарем своїх тайн із другою людиною...

 

Довго — довго, від дитини через цїле життє збирають усї вражіння в душі, усї жалї збирають і не говорять про них нї з ким...

 

Коли відчувають, що люди дивлять ся на них, скривають свої сльози й на могилї найдорожчої істоти... Душі ті терплять більше нїж инші... Нїжні, несмілі наче ті цвіти ,,Noli me tangere“, скривають чуття свої... Для них мовчаннє на цїле життє... і нїхто не знає, яким жаром горить їх душа... які скарби скриває... як не знає таємного чару того цвіту у глибинї тїнистого бору...

 

.. ,,Nоlі me tangere...“ Погляд мій спинив ся хвилину на нїй... поглядом цїлую блїдозолотаві цвітоньки її...

 

Із засвітом єднаюся... із чимось, чому імя: Добро! — серцем звязана я... не так то свідомістю із чимось таємним... і вона — та цвітка коріннєм прикріплена, звязана із землею... стрункими вітками знїмається, сягає кудись то вище... Серце спочуттєм дрожить, добра бажає... Душа мовчить... живе таємним полумям... Добро рада б нести... та про цїли, про свої думки не сповідається кожній стрічній людинї... одній душі співала-б про тугу свою... та — годї!...

 

— — —

 

Так, се вона... Тутешнї звуть її ,,слабинопа“, або „нетик“. Утла, а всеж іменем своїм гордим владна вона!

 

Струнка, вітиста, з листками темно-зеленими. Цвіт її блїдавий: його ж у борі тім, закутанім тьмою, не золотить сонце... Тисячараменний лїс заплутаним гиллєм своїм, що сягає кудись до самих небес, мовчить погрозливо, недопускає світла... У сумерках щезає тут усе... грубі конарища великана — бука отїнюють її... Довкола чагарник... темрява... тишина...

 

Одинока вона між деспотами, що заступають їй дорогу до світла, замкнена в собі, здається, вже й не має охоти розкрити свою наболїлу душу та недоцїнене серце своє...

 

Деякі вчені вважають її пацифісткою, инші інтернаціоналїсткою... Така інтерпретація її імени „Не руш мене“ — не влучна... Не зрікається вона своєї країни. Вона бажає поступу для свойого „спецієс“, та важка дїйсність спинила її на шляху розвою, бо нїяк не можна инакше, нїяк. — — — Думками витає вона в первісній вітчинї своїй... Про синї Індїї думає — як про казку... У снах своїх бачить кращу майбутність для всїх тих із роду її, із ряду Ґруіналлєн, думає про ясну долю для всїх своїх, яку вже сьогоднї досягли її ближчі своячки Вербовяні, ті кармінові (Roseum balsamina) та снїжно-білі Вербовяні розкішні... (Kameleen Balsamina), а також дальші, але з роду її: пелярґонїї... Усї вони живуть у повенї блесків... світла... Усї вони користають із добутків культури... самі стали гордістю, окрасою городів наших... Уся та богата фльора з її роду славнозвісна сьогоднї блискучістю красок або срібно-тканими листками, як Marianae Hort і инші ґеранїї (журавцеваті)...

 

Їй тільки довелося жити без усього, що потрібне для піддержання творчого полумя до видання ярко червоної корони цвітової... В тїни довелось їй жити, в середовищі, перед котрим уже і свідомо скривати треба порухи чутливої душі...

 

Стораменний, темний лїс мовчить погрозливо... з провалля долїтають глухі стогнання, щось щемить у грудях... і вона вірить: прийде буря, прийдуть днї суду і все зміниться...

 

У трівожні днї, у днї бурі стануть борцями, натхненими героями буряної казки — дїти її душі... платочки її блїдавого цвіту достроєні... Тишина та самота дала їй всевідучість...

 

Всевідуча тишина залягла й між нами...

 

Однаково...

 

Слово не скаже всього й душа не вискаже скарбів душі, вискаже хиба спочутлива співуча душа...

 

„Noli me tangere“... Близька менї... чую її мову без слів:

 

— Сама я із ночею перебутого терпіння, із піснею моєю мовчаливою...

 

Терпіння міць піднесла мене високо понад життє моє — одиницї і понад життє — буттє роду.. понад нужду і темінь істнування...

 

Гляджу на все з висот... як світло саме...

 

Душа співає пісню засвітову...

 

— — —

 

Поглядом пращаю її, йду дальше. Переді мною простяглися верхи... Дантові пралїси переді мною, та я йду без провідника... у глушах темряви йду...

 

Чую мову без слів, наче тихий зойк, нї- мий крик... і не знаю, чи се вона, та цвітка, вдячна, що не томила я її, не жадала інтервю, говорить до мене, чи се моє серце...

 

— — — —

 

— Дня тихого, гордого болю, для суму глибокого, для стрясаючих основи життя сумнївів — дум моїх нема відмови — відради...

 

Мовчу.

 

Та не ті буденнї турботи, втрати болять мене.

 

Хто за гордий кричати з болю, сповідатися перед стрічною людиною, мусить мовчати... терпіти...

 

Великий світ; — та в боротьбі з життєм,

 

із демоном зла, в боротьбі з чуттєм, з думами — сумнївами моїми — немає нїкого, кому пожалїтися могла б я.

 

Вірити без застереження у щиру, нїжну дружбу, розкрити душу перед мудрими та лютими очима, спертися на теплій, сильній долонї — се щастє. Не знаю такого щастя, не знайшла щирої душі...

 

Невільниця я, що скриває перед тираном не тільки дїла і слова свої, але самі думки... найлекші дрогання серця свого...

 

У світї широкім не маю нїкого, кому горе моє звірити моглаб я...

 

— — —

 

— Коли мовчу, се не тому, що не маю що сказати.

 

Перебуваю все між тими, де кривда і тьма і горе... Обіймаю любовю їх, щоб їхнє горе вменшити, та рівночасно біль душу мою обіймає...

 

Любов та біль заповняє душу мою і тягарем своїм гне, вбиває...

 

Тьма і горе тих бідних, здається, і мене сповило... і тільки руки простягаю розпучливо, щоб дрібку повітря світла захопити зі світа живучих — і не впасти самій під тягарем...

 

І не пісню в святочній шатї... не тепле слово післати вам можу; мовчу, щоб крику душі, глухого стогнання ви й не почули.

 

— — —

 

— Я бачу їх сповитих у тьму ночі, сумних, як давно, тих, що півсвідомо тужать, звертаються, глядають світла — даремне...

 

І нема, хто б розбудив їх, повів до життя, вказав шлях, навчив жити, вказав, що і як робити.

 

Цвіти бачу, що ледви розцвили і вянуть, бачу, як гаснуть зорі, гинуть пташки, викинуті з гнїзд...

 

І не стає менї сили тодї співати, коли помочі не видно! Туга й неміч путають крила.

 

— — —

 

Коли мовчу, не гадайте, що відцуралась, я себе.

 

Одна думка в мене, одно чуттє, та вони спутані життєм... Життє свободи не знає, хоч і як бажає її, в тім сум і чар його, і завдання і цїль, щоб труд свій і силу віддати йому...

 

Коли мовчу, не судїть мене — не відступна я — терпіннєм поновляюся — нема жертви менї тяжкої для добра роду мого... Коли б моє життє прискорило день щастя, дала б я й життє радо...

 

Добачую в далї блеск усе нової зорі... і бачу все нові шляхи, та годї нераз ступити на такий шлях, жити новим життєм, життєм прочуття та туги...

 

Далека від усього поганого, недвижного, безнадїйного, безпомічного, що життє в застій заковує, що мертвить нас і нївечить, розкладає... Вірю: як блїдий цвіт весни згине від надиху негоди, темряви, так инший цвіт в час лїтнього світла та тепла розівється для нас...

 

 

РОЖІ.

 

В осонченому парку, в жемчужних рос тремтїннї, — які гарні вони...

 

Але краса їхня в осенї пропаща...

 

Безрадна, тихій смерти піддана краса — і осенї весь чар... Ті богацтва, стобарвні ті скарби — загинути мусять...

 

Свято другого розцвіту... А цвіти гарнїщі ще, як у червнї — місяцї рож... Souvenir d’un ami найкраща в вереснї. Як жінка в небезпечному віцї розкішною повнотою чарує вона...

 

І полумінна Du Roi і рожева Cléopatre і золотава La Négresse красою своєю на чин провокують...

 

Рожі, що скриваєте зрадливо тернє, пянкий запах ваш забувати каже про кільцї укриті...

 

Пожадання цвіти — рожі, замкнені у високій загорожі — стережені, як одалїски гаремові... варто руки простягнути по вас, чудові, хоч би до крови пальцї зранити довелося...

 

Рожі пристрасно червоні, золоті, столисті рожі, заздрісно скривають солодку тайну в запашному лонї — аромати пянкі забувати кажуть про кільцї, що ранять...

 

— Про нас.. Лише про нас... Співай — кажи... Ой, се ж не май... Та наша краса не тривка... І ми...

 

— І ви? Ви, рожі бажаєте увіковічнення в піснї? Ви щедрої богинї Фльори дїти... сестри поезії — радости життя... І ви?...

 

Мої ви гарні, оксамітні рожі, коби ви знали, як багато іґнорантів краси живе на світї... Як багато покине вас на шляху зі словами наруги: Рожа?! — сповнила ролю свою... гарна була... нехай гине... Як зайве знати людям про те, що з країни Зороастра і Прометея ви родом, що про вас усї поети Сходу співали, що для вас соловії гинули...

 

Саме найбільші обожательки вашої краси найбільшими ворогами вашими: бо хто ж більше нищить вас для власної прикраси як не жінка?

 

— Про нас, лише про нас співай!—прохають заєдно вони — ті „Morituru.“

 

— О, не лише про вас, — про всї цвіти рада б я співати, коли ж заполонили мене ті Пролїски блїді, що ростуть у тїнї гущавинї Заполонив чуття мої Морончиків народ дрібний... Вже в пупляшку кожна його цвітка окровавлена... І не можу... не можу співати про вас, рожі... І не зірвала я для себе зпоміж вас нї одної... Як се до буднїв одягу сїрого королеву цвітів прикладати?.. І як у днях, коли желїзні рамена наїздників діброви нам торощать, цизелювати сафонські строфи про вас уродливі, запашні, троянди?..

 

— А все ж...

 

— Так! Гармонїю красок між вами добачують не тільки очі... Чар ваш уносить душу мою у світляні безміри, та силою тихого наказу вертаю до тих дрібних цвітів приземних, до Пролїсок народу мого... А коли і про рожі думаю, злїтаю до тих на курганах, до пятилистих рож, там, де блакитний неба склеп, там, де безмежний степ... Манить мене тих рож первісна краса... і тишина.. Між вами тут яскравість кольориту — — fortissimo напруження томляче...

 

— Визволь мене!— прохає, молить Rosa alba.—Зачарована в менї душа... Царівна снів я... А ти, куди глянеш, тайну скрізь доглянеш... Мотиви цвітів береш до богатих алєґорій... уосіблення типів у тугах і дисонансах вашого життя... І одна я між усїми рожами без терня. Rosa alba, в теплівнях плекана, затратила я кільцї, якими узброєна кожна посестра моя... Не маю зброї, а я з тих, що і на найгірше дозволять, а криком помочі взивати соромляться...

 

— Вмираю сумна... Я була гарна даремне...— сповідається рожа малярів — блїдо-рожева Rose des Peintres. Він не прийшов... Мистець-маляр... Зірви нас. Троянди у дельфійській вазї мигтять красками, як чудовий твір...

 

— І зівянете у блеску місяця — в тишинї самітної кімнати...

 

У вогнї красок ваших горить молоде життє... у запаху вічна, весняна, недоспівана пісня...

 

У піврозцвітї скривається ваш чар...

 

— Співай про нас, щоб не вмерло з нами те, що в нас вічне, — прохає золотава Maréchal Niel, та, що між рожами є справжньою Miss Europe...

 

— Таємне джерело вашого культу, рожі, се ваш вигляд, що чарує ,,вічно жіночим...“ Усї поети Сходу про се співали і соловії для вас умирали... І Mallarme, поет нових часів, порівнює красу вашу до краси жіночого тїла...

 

Демонїчною красою палаюча Vulcain — сміється — горить вогнем, багряним, як сама Афродита...

 

— Горім! Ще мить одна — і прийде день заглади... Осїння ніч над нами... Ти розумієш... Зморозить нас без пощади... Горім! Пянїймо!...

 

Візія повна екстази й грози...

 

Візія багряних рож, що жалїються: — Життє й краса минається... І пють хвилини чар — до дна...

 

— Як осенї короткий день, співай про чар хвилини нам пісень...

 

— Свято другого розцвіту минеться... І де краса вся, де чар? — спитаєте ви... Не можу про вас співати. Я вірю в рожі, що нїколи не вянуть... Я вірю у вічне життє думки, в безсмертне тривання думки... Вірю в рожі геройського чину; кроваві ті рожі, але запашні вічністю ..

 

— Твої містичні рожі инший — твій окремий світ між мряковинами — зорями майбутности... А все ж рука твоя сягала по одну із нас — памятаєш?...

 

— Вона, блїдава рожа спогадів у душі моїй триває... але я знаю лиш мовчаннє. І не зірвала я її... буря зломила... А була вона з роду тих Semperflorens. Коли на листї рож шукала я імени рожі, котру для себе зірвати хотїла, з нїмим здивуванням прочитала жахливе її імя ,,Requiem ..“ Не вірите, розцвитають рожі, прозвані —як останнє слово, кинене усопшим на дорогу...

 

— Співай кажи про рожі, що їх зірвала ти...

 

— Бачу у спогадах одну із тих розкішно рожевих — Felicité Perpetuée... Її вибрала я зпоміж усїх, що розцвитали тодї весною в моїм городї, зірвала для Неї — нареченої мого Друга...

 

Блаженні руки, що сягають по щастя цвіт — не для себе...

 

Хоч як чисті, глибокі були мої побажання, не могла вона, чи не хотїла самоти і туги його сяйвом щастя опромінити... І ще раз другий раз у своїм життї мусїла я вас рожі рвати, щоб закинути Його — Друга мого в домовинї...

 

А були тодї в першому розцвітї рожі Glorie... і рвала я ті рожі, щоб окрити ними Його — в домовинї...

 

І всї Glorie стратили свій блеск, чорні були, як рожі Nigri...

 

Іду в холодній тїнї... в сумерку рож чорних... Іду скалистою стежиною, шукаю останньої—рожі побіди (Triumphe)...

 

Шукаю умерлих — а безсмертних рож...

 

 

ЦВІТ ВЕРЕСНЯ.

 

Сонце зайшло сьогоднї скорше: шеста мінут десять.

 

Сонце таке кроваво-золоте...

 

Серце шепоче: Лїто вмирає... шепоче: лїто вмирає...

 

Сутїнь смутку на стернї лягає...

 

Знаю: Осїнь є на світї... але... чар увійшов у серце... чар добрий, соняшний тривати ме довго...

 

Барвних цвітів серед лук не бачу.

 

Не палають між колоссєм збіжа маки, цвіти помсти... Ниви переорані під засїви нові... Тут лише на порубах діброви цвите цвіт вересня — блїдо лїлїєвий вересїль...

 

Тихо. Патос над усїм...

 

Піснї не проси!

 

Музика ломиться в долонї... щезає...тихне...

 

Слова вянуть...

 

Надивилась я на Азалїї білі в днях воскресення...

 

Надивилась я на рож альпейських кармінові цвіти...

 

Наспівалась я пісень у блакитно золоті години наші...

 

Сьогоднї наче скарб, мов святощі які, ті цвіти вересня приношу: вересїль від срібних рос тремтючий весь...

 

Посвоячений він з Азалїями та з серстковолосими, гордими Рододендронами. Семейство: Ericeácae.

 

Тільки тамті на гранїтах Альп ростуть.

 

Тільки тамті на ясних вершинах живуть. Тільки над їх цвіттєм заєдно витає сонце, понад ними пошуми орлиних крил...

 

Наші Erica — Вереси — зайняли густо-громадно пошари великі, бойовища — поруби... Тут на тих місцях прадїдні діброви радісно шуміли..,

 

Плила — спливала тут і кров обильно юнаків — героїв, що в лїс за ворогом у білі ночі йшли, що мужно за волю вміли вмерти...

 

По тих узгірях, по тих зелених, де цвіт вересня цвите, блукає осїнню у білі ночі страдниця мати.

 

Жалісно руками гладить усезелений кущ. вересїлю — стрясає гиляки, рубінів крови глядить — шукає — — одну хоч краплину дробину з розсипаних рубінів віднайти бажає...

 

А серце сина у сирій землицї вяне...

 

Багряно-бурі пиляки кров допивають...

 

Чаша цвіту мов усохла...

 

Ой, люлї, люлї, спи, чорний смутку, як у землицї син тихо спить...

 

І сльози материні на цвіти вересу перлами падуть...

 

Ожемчужені слїзми-перлами вересня цвіти як скарб, як святощі до хати вношу.

 

Лєґенда вересу — кровава казка — вірою кріпить:

 

— Діброва молода на місцях порубів знов зашумить...

 

 

ЦВІТ ОСЕНЇ.

 

Що-року, в осенї пізної днях, коли золоті Далїї та білі й рожеві Айстри минаються, украшують мою кімнату цвіти — ті, що в мудрих книгах записані під назвою Colchicum Autumnale.

 

Пізноцвіти осїннї... радість очий утомлених...

 

На почеснім місцї... в кришталевій посудинї, дістають що днини оцукровану, свіжу воду і так тривають ще довго — довго...

 

— — —

 

Цвіт осенї простий у своїх чертах... і жалість у серцї на вид його — нова...

 

Без листа, без стебла, неначе самітний, без родини.. останнїй на могилї.. накликує спомини весни давньої... Цвіти осенї... цвіти отруї... і згадка про давно минулий день...

 

І за віщо життє віддав він за осїнню розцвилий цвіт блїдий... бурею зломаний... за мрію?

 

Блїдий цвіт... тільки згодом, тільки колись плід отрійний...

 

Що-року вони, цвіти осенї, в мене у кришталевій посудинї... а на хвилях кришталевого повітря, на хвилях блїдого, холодного проміння... знайомий хтось, хоч чужий, наближаються зі словом:

 

— А хоч минулося, триваю — і приходжу...

 

— — —

 

Памятаю день той...

 

Пізної осенї пополуднє. Село мовчить.

 

Снопи у стодолї. Сади отрясені. Люди за селом далеко. Труд і тільки труд, інтензивна праця. І те і се треба ще зробити, зібрати, звезти... Бо не знати, коли, може цієї ночі, зявиться могутня, біла панї — зима. Дехто оре під озимину. Инші поїхали в лїс по топливо, по листє на постїлку. Немає ідиллї. Очі шукають слїдів життя — даремне. Пусто. Глуха монотонність. Світ завмирає. Сонце світить бездушною мертвотою, розпростирає понад усїм сїтину блїдого, холодного проміння. Цїле подвірє в повенї блїдавих блисків. Крізь розкриті вікна, крізь двері відчинені ллється блїдо — золотисте світло, заливає стїни світлиць...

 

Вітрець не війне і нї одного тут близько голосу не чути.

 

Ґанок у червоно-кровавім листю дикого винограду. Громадка ржаво-жовтих одїтих грабів на горбку розмежовує шкільний будинок від громадського. Темна синь далеких гір...

 

Серед розділля за селом смуга диму з ватри пастухів. На бульбищі огнї з пирію та матиння, на сонний краєвид накладають барву янтару...

 

Заоране поле чорнїє. Сум, тяжка свідомість того, що невідклично неминуче, наближається...

 

В таке пізної осенї підвечірє вела я гутірку з моїм гостем, професором із близького міста. По працї вийшов він на прохід, на село, задержався в нас на хвилину.

 

Скаля нашого взаїмного заінтересування велика. Педаґоґія, психольоґічні проблєми, а

 

понад усе цїла природа зі скарбами тайнами своїми...

 

Професор більше поважний як усе, говорить уривчасто, загадково, хоч тем усе нових із обсягу нашого придає нам моя Доня.

 

Золотокудрява, в червоній, крапчастій суконочцї шугає з кімнати до саду то до свого гайочку — так називає грабину — і приносить усе щось нове, що рада би зберегти перед морозом, або про що хоче від Професора дещо довідатися.

 

— Що нового люба дитина приносить нам?

 

Доня подає Професорові галузочку окриту густо дрібним лїлїєвим цвітом.

 

— Знайшла в моїм гайочку; ви казали, що це бояринка, а на селї кажуть на ті цвіти осїнка або і „варяти“, бо цвитуть не в пору.

 

Збентежений Професор повторяє: — Цви

 

туть не в пору... цвитуть не в пору. Бачиш, посвоячені з ними, плекані Айстри, давно згинули, а ця бояринка тїшить тебе дуже, правда?

 

— Я ще щось найшла на Савковій долинї — і з побідною усмішкою кладе, розсипає дрібні цвіти, укладає з них узори...

 

— І звідки ти їх, Пелехуне золота, приносиш? Се пізноцвіти; не добре тобі брати їх у ручки: дуже вони їдкі... вбивчі...

 

А коли Доня знов кудись стрибнула, говорить Професор:

 

— Осїннї цвіти не здобуваються на яркі краски, вони всї лїлїєві... фіолєтні... блїді...

 

— Ой, ті Айстри... ті Herbstzeitlose... без надїї... без завтра...

 

Щоб настрій змінити, питаю його про його працю.

 

— Кінчу свою книгу розвідкою про тайни життя ростин, про ріжноманїтність і зміну працї комірок ростин — в осенї.

 

Крізь розкриті вікна бачили ми, як кольоровим дощем паде листе з дерев... у цїлій ґамі барв зелено жовтій, ржаво-брунатній, кроваво багряній паде воно, розстелює по землї пишні гобелїни...

 

— Бачите, панї: падуть... хоч вітрець не віє, морозу нема. Природа у зарядженнях своїх сувора. Тайна відкидання листя осїнню відкрита. Самі дерева із власної інїціятиви позбуваються листя свого перед критичною хвилиною... опад приготовляється в орґанїзмі рослини в половинї лїта, перебарвленнє попереджує опаданнє листків. До розбудження життя весною це необхідно потрібне, в тім є глибока причина. Та про те — найдете в кінцевій розвідцї моєї книги.

 

— Падуть золоті листки з дерев... умирають сни... ясні сни мої...

 

— Осїннє сонце тоне у морі мрак на сон... на сон...

 

— Коли б так міг і я уснути на сон... на вічний сон...

 

— До самозгуби не маю відваги... оминути сензації хочу... і так умру... чую...

 

— Що? Чому? — Ледви — стрівожена — можу спитати.

 

— Іронїя судьби... В душі чуттє, якому, кажуть, гріх у нїй буги... прагнїннє невгасаюче...

 

— Люблю.

 

Останнї, золотаві промінї пливуть крізь вікна розкриті... Кімната в повенї холодного світла...

 

— Осїннї цвіти лїлїєві, ідеальні... се не полумінні рожі лїта, а такі вони убивчо отрійні...

 

І поглядом доповідає... З очий його читаю визнаннє, якого не сподївалася чути. Стрівожена примикаю повіки. Не знаходжу слів, відповіди.

 

— Осїннї цвіти — чи знають, чи жалують улїтаючих останнїх хвилин життя...

 

— Спадаюче листе каже менї: Час відійти...

 

— Сталося, не повинен був я сього вам казати... Піду, щоб нїколи тут не прийти... хвилина — і смерть замкне прагнїнь ворота.

 

— Що ж? Мусить бути так у природї... і в життї так... Чашу життя торкнути, не допити, минутися...

 

— Що таке любов?

 

— Жадоба росте мати вас цїлу... Люблю... може і не вас — а цей символ жіночости... довершення... ту усмішку Джоконди...

 

— Самітний не можу... не хочу жити...

 

— А Оксана, доня ваша?

 

— Вибрала остаточно товариша життя. Мій обовязок скінчився. По вінчаннї відїжджає вона з дружиною.

 

— А твір? Праця життя вашого?

 

— Я ж казав — скінчений.

 

— Часто оповідав я вам про свою молоду жінку...

 

Двацять лїт спокійний був я. Оксана. Культ спогадів... Праця. Виклади... Досвіди. Твір мій заповнював життє моє. Від коли стрінув вас, відійшла покійниця в тїнь...

 

За спроневіреннє любові першій — покута. Кара за сміливий сон в осени... за сон про яр... про любов...

 

Хоча спроневірення властиво немає. Люблю все тільки один тип. Задрожали блиски давнього життя, погаслого щастя молодого. У вас люблю ту, що колись любив... втїленнє доброти. Ви і золотоволоса ваша доня пригадуєте так живо менї Оксану, коли маленька була, і її добру маму... мою любу дружину...

 

Самітня осїнь... за нею зима і ніч... Пізноцвітам і спізненим снам — заглада!...

 

Старість, утома, жура тих самітних — про харч, про буденне життє... те все — не для мене.

 

Воскресло в життї моїм чуттє давно похоронене — мрій силою... Завтра вихор розвіє мрію... снїг покриє цвіт — лишиться нудьга... осїння туга...

 

Безнадїйний сон розжалобленої душі... Бачу вас —і чую: зачнуться ноктюрни осенї...

 

Ваше лице — одної із тих, що на землю приносять щастє. І чи ж душа моя на вид молодости вашої могла устерегтися перед любовю... Усе тут—у домі вашім малюнок кожний... цвіт... книжка говорить про гарну душу властительки... про індивідуальність її сильну... про овиди широкі...

 

Пізноцвітам сниться сонце... менї безнадїйний сон...

 

Ланцюги спогадів доволї довго волїк я за собою...

 

Тяжка дорога, котрою йшла душа моя, пустинна дорога... Тебаїда духа... Хвилини, які зістали менї, не мають майбутности... Сїра година осїннього життя... Самітня душа блукається повна утоми і суму...

 

— Летять листки, хоча вітрець не віє...

 

А хоч у сутїнь усунувся, добачую схвилю- ваннє його, бачу блїдість на гарнім ще лицї професора.

 

Хвилина мовчанки.

 

А в тишинї тій траґічне щось... здається, щось важить на великих терезах судьба.

 

— — —

 

Доня, золота Пелехуня, вертає, в осїннїм листю знайшла і обережно приносить черчана — кошепільку манюсеньку, кармінову, і зазульку семикрапчасту, якою тїшиться дуже.

 

— Де її і як на зиму примістити? Може в коробочцї? Корально червоні крильця її — як моя суконка. Люблю її дуже. Сонечко —| ворожка моя!—І хухає, огріває її, щоб до життя привернути.

 

— Дай но її сюди, Кудрошко моя, поворожимо.

 

Професор огріває зазульку... Доня тїшиться. Розпростирає зазулька крильцята... оживає — та не в силї вона в гору підлетїти—упадає...

 

— — —

 

Загуркотїли на греблї фіри, обвантажені топливом. Челядь вертає з діброви.

 

В мовчаннї подає професор руки на пращання... Забирає з собою кілька лїлїєвих цвітів дрібних... — — —

 

Вони ще в мене не зівяли, коли дістала я з почти між иншими — пару слів від Оксани. Повідомленнє про вінчаннє і просьба відвідити їх. Батько тяжко хорий.

 

— ——

 

А коли чоловік мій витався та успокоював Оксану, увійшла я — до кімнати хорого — сама.

 

— Чому? Для чого? Та ж донька ваша Оксана. Дїло ваше, є для чого жити.

 

Оглянувся. Наче розбудився зі сну.

 

— Я щасливий. Глибоко вдячний за сю хвилину...

 

Дивився свідомий із виразом упоєння в очах.

 

— До смерти бється серце в грудях моїх для тебе — а смерть так близько...

 

Щоб не зрадити тайни, виходжу з кімнати, в якій біля хорого, в кришталевій посудинї стояли осїннї квітки блїдо-лїлїєві без зеленї листа...

 

— Не йди, Джокондо моя!

 

— Що татко говорить? — питає мій муж.

 

— Горячка вертає, все про Herbstzeitlose та про Джоконду говорять в хоробі тій, якої лїкарі не можуть пізнати.

 

— — —

 

Безжурно... рівно падуть снїжинки білі... Падуть на луки покриті пізноцвітом... на кущі з почорнїлими тернами... на загорілі кровю ягідки калини...

 

Умирає природа без сонця...

 

Умирає в осенї своїй одно серце людське... — Що таке любов?

 

 

 *  *  *

 

Підносить осїнь свій прапор.

 

Гаї, діброви одяги міняють. Берези й трепети у теракотї, а над усїм тополя осокор пливе і полетом віток горить, як смолоскип на вітрі...

 

Лише ті ялівцї і молодих сосон громади — зеленїють... Не любить осїнь зеленї. Хвилина — і холодна, сїра мла ялини позакутує —  сповє... залишиться море сїрої імли...

 

Минулася і розцвіту містерія... минулося дозріння свято... А щастя ява узберіж блукає там, де каміннє гостре, де плаї скалисті... І голосом нездїйснених бажань даремне кличеш — благаєш: Вернися, ясна!

 

Засуджені на смерть усї нерозцвилі цвіти ; у вітрі чуєш зойк столочених надїй, а дїла знищення довершить мороз...

 

Метелик зімнятий паде останнїй...

 

Кінець невмолимий, ніч і сон землї... але земля — життя і творчости жрекиня — з конечністю згоджується і не боїться НОЧІ...

 

Загони, по жнивах обернені плуґом, ждуть засїву нового... І не бутвіє в шпіхлїрах зерно... Кільчаться зароди життя — засїяні в землї...

 

Пращається з Корою Деметера.

 

Що року те саме розстаннє... Таємний обряд, тайна, що її боги скривають... Ми на краю усього... Здається, йдемо по ступнях все нижче — у підземелля, де голоси з того світу кличуть нас, зовуть таємні сили нашої судьби...

 

І годиться з конечністю душа і сумерків понурих не боїться...

 

Горою осенї прапори!

 

Мовчить усе мовчаннєм спільним, стається величаве.

 

Спокійна смерть минулого.

 

Шляхом означеним давно ідуть подїї.

 

І правду бачимо ми без прикрас:

 

— До смерти шлях — це шлях до воскресення.

 

 

ХРИЗАНТЕМИ.

 

Без руху — в зимній мертвотї — стине земля...

 

Крізь мряку вдерлися промінї тремтючі, сїрістю і холодом дня стрівожені, непевно освітили грядку хризантем, заломилися, погасли...

 

Не спиняються промінї осенї пізної і не освічують нї щастя нї горя сердешного...

 

З грудий не добувається нї одно зітхнїннє — очі спочинуть хвилину на білих хризантемах, на устах являється усміх блїдавий...

 

Цвіти се? Чи вичаровані з казки сни? Туга і мрії закляті? Жемчуги безцїнні... Перлини слїз скаменїлі. Далека зірка з вогнем холодним? Постать когось — давно умерлого?...

 

Дивлюся без докорів і без крику. Дивним і зайвим тут уже здається жаль...

 

Сонце погасає...

 

І тріпочуться, сиплються пелюстки білого квіття хризантем, буйні їх кучері шовкові здмухує — розносить осїння буря...

 

Гляджу — і споминаю щось... щось згадую, що в серцї бурею колись пронеслось...

 

І хочу про тиху драму-казку — казку розказати — — але кому, кому сю казку розказати?... Не знаю. Душа все така самітна...

 

Мандрівка за сонцем, якого багаттє невгасає нїколи, відбувається в самотї...

 

І холод і тїнї зими наближаються... наближається і тризна, але траґізм немає вже

 

над нами влади... Кріпшає воля, воля стається желїзна... Спокій поборює і біль...

 

Із темноти душа — як цвіт з насїння кільчиться — розцвитає знову...

 

Мандрівка за сонцем, що не вгасає, вічна.

 

 

DIANTHUS DIADEMATUS.

 

Біла, простора кімната, повна блакитно-срібного місячного світла...

 

На шибах вікон морозні цвіти розцвитають, але ті цвіти за дотиком долонї щезають...

 

Година відвідин, в котрій надходять...

 

Звільна, стиха, безшелесно на містичну вечеру надходять... Вони... Дорога пухом горностаєвим застелена...

 

В дивному блеску... у снїжних хламідах стрункі дерева як статуї в порталях палати...

 

Снїги і снїги .. Сей білий світ — се жит- тє! Мовчаннє — се свято!

 

Тихо довкола... коли цвитуть зимою цвіти на шибах — тодї вже спогадом тільки — казкою — все!...

 

Знечевля силою контрасту инший цвіт являється. Пізнаю по запаху; гарний він, як нї один на землї...

 

На соняшному годиннику вмирає май... Минаються черемхи запашні і конвалїї білі... Утихла соловейкова пісня... Великий Пан убирає трояндові вінки...

 

Рясними рунами зеленїє город... квітчасті килими... на їхньому тлї нагло розцвилий цвіт палкий, полумінний — як лїто. Селїдиново срібно оксидована верба... біля неї — фея...

 

Коли се було? Вчора? Чи перед віками?

 

Ми знаємо щось про цвіт цей. Він у спогадах остається — як кровавий знак... Oeillets — de fantaisie... Хтось із вигуків його, що staccato тут колись дзвенїли, хтось із мотивів його кохання, слів палких лишив нам мистецький твір.

 

Вихиляється з рун зелених Гвоздик — Парис між цвітами. Краса. Вдача його — із Дон Жуана щось, щось із Вертера. Свіжа, буйна, яскрава його краса нагадує серця, що весело випивають нектар життя, без журби, що воно — те життє минається скоро...

 

Із тихого гомону тиші чую голос:

 

— Не все казка... Тямиш?

 

— Коли ж це? Вчора? Перед віками? Приснилося тобі запитаннє нове у гробі? Хто ти? Чи сон приспав мене?

 

— Збудися! Вже день... і лїто!...

 

І вихиляється із зеленї руж розцвилий нагло цвіт, горячий як день, коли Купало—сонце зенїту свого досягає.

 

Правда? Улуда? Казка?

 

— Простори соняшні... Скільки тут місця на щастє, а ти?... Ти трутила мене у гріб темний... Гей, запахи піль... звуки сопілки... Жара червнева... буря — зрив... І не знаєш, коли се було... Вчора, чи перед віками?

 

— На багрі крови власної ростеш—роз- цвитаєш? Являєшся менї — у снї? Судьба — чи випадок? Свобідна, вольна воля — чи насильство дике? Упоєннє перше тайною змислів? Карма?

 

— Трівожишся, хвилюєшся, русалко моя, жаль тобі не так мене, як самоти твоєї, борешся перед спогадами, що искорками метеорів у душу твою спадають — розблискуються...

 

— Сповідь свою приневолюєш мене слухати? Великий Пан хай слухає... хай розгрішує

 

тебе... Не почуваюся до вини... Твоє найвище щастє земне: Любов вічно заприсяжена — уява тільки хора... Всякі екстраваґанції... тим більш еротичні — противні менї.

 

— Прости! Ллє і твоя любов ідеальна, твої слова про обовязок служити ідеї самоподолання... приборкання жажди силою волї... і таке инше — непридатне нї нащо менї.

 

— Не могла я тодї... не мала свобідних рухів... Є щось, що не дасть менї втїшатися життєм...

 

— А?! Шлюб? Слово тебе вязало? Се не виправдує. Коли б любила, не було б перепони... В життї чи смерти належали б ми до себе... Слова палкі, кров серця мого, на марне кидав я. Слів стогону повних не відчувала ти. Слова піснї прастарої, що пливуть почерез метелицю столїть у глибинах космосу, що сягають до сонця крилами своїми, далекі, незрозумілї тобі... Слова — огнї живі, що їх любов зродила... Вона ж бо, вона перша перед словом із хаосу — темряви явилася... Любов! Збудися! Не все казка. Для тебе... для тебе кровю власного серця оплив я...

 

Сьогоднї — в годинї, коли надходять Вони, знов псбачиш на екранї, щоб пережити...

 

— — —

 

Соняшні днї червня... Повінь світла... Повінь цвітів... Гра красок... Веселок миготїннє... Мозайка запашна, а над усїм... понад троянди, що паленїють від жару кохання, понад лелїйки, що з туги блїднуть, Він: Dianthus diadematus — коронований Гвоздик — полумінний Гвоздик, окраса города, стріла самого Ероса, бога любови. Куди погляне, запалює огнї кохання; і червонїє троянда, королева цвітів, і хилиться, блїдне в омлїннї лелїйка біла...

 

У гордости своєї краси цїле сонце бере для себе, цїле, полумінне сонце бере він для свого цвіту... Гвоздик коронований, син жажди, син любови... цїлунків неситий, у свої груди бере сонце цїле... І всї цвітки люблять його, але він нї одної не любить... І вяне королева цвітів, троянда чарівна... і млїє лелїйка біла і не знаходить розради вдовичка — скабіоза... марнїють і стократки дрібні... даремне розвивають чар свій матіолї та инші із квіток, що нічю гріховним шалом палають пянкі ноктюрни...

 

Гвоздик — метеликом. Перед товаришами братчиками, що окрайчиками грядок у своїх темних, оксамітових жупаниках стоять, Гвоздик з гордою насмішкою мовить:

 

—  Не бачу в нашому парку нї одної гідної кохання справжнього... ті безумні Gänseblümchen.. ті повійки, що до всякої тичини звикають, ті злобно-хитрі вдовички — скабіози — не для мене. Як не стріну ідеальнїщої істоти, про які в заґах старинних читаю, не знаю, що із надміром чуття станеться...

 

Братчики поважні перестерігають:

 

— Гей, бережися, Гвоздику, короною вінчаний, Ерос і тебе знайде. Не тільки метелики і цвіти знають любов... Тигри і пантери — всї сотворіння клоняться їй — Любові!

 

Цвіти змовилися на згубу гордого Гвоздика. Коситнї — іриси і лицарі — орлики з задумою неначе ненароком говорили:

 

— Являється в парку вряди-годи при блеску місячного сяйва загадочна істота екзотична... небесна врода — фея .. Вона нї з ким не говорить... з близького озера Русалка — вона? Самоцвітна перла... Вимріяна мила для нашого Oeillets de fantaisie...

 

І бачив Гвоздик фею, коли зі срібного озера виринала... І бачив її, коли перед жаром сонця у мли серпанок скривалася, а сонце саме тодї полумінною лявою землю заливало... А Гвоздик у своїй гордости — жаждї рад був усю красу, весь жар сонця для себе забрати, щоб її — Русалку — зєднати полумінню своєю, її, що зі срібної, холодної води виринула, запалити... Нагло огорнула його жажда неначе пожар — і більше щось, як жажда — пробудженнє, відчуттє свойого ,,я“, що має до щастя, до радощів право...

 

І бачив раз Гвоздик, що фея близько, біля верб плакучих переходить, у тюлї білому уся, з перлистою із рос мережкою; опалїв блиски сплїталися у ґльоріолю над чолом її... І бачив уста її, а в них смуток, мовчаннє... туга... і любов його змінилася у пристрасний крик... у крови вар... у шал... Рвучкий гін окривав його цвіттєм.. і дрібних сталево-зелених листків не видно... сам тільки цвіт, сам полумінний цвіт... Голосна буря слів...

 

Але роля феї нїма. Нї відповіди — нї погляду...

 

— Коли не вислухаєш мене, убийником стану... В Пана Великого вірити перестану...

 

Полумінний Гвоздик збілїв. Черти його бездушні... зір блудний...

 

Фея — дитина — серна сполохана, задержалася. Великі, темні, зачаровані очі дивилися кудись у засвіти... Палкі вигуки Гвоздика — Дон-Кіхота — лякали її.

 

— Віки шукав я тебе, а ти таємна не відчуваєш пристрасти рівної смерти? Огонь мій тебе не палить?

 

— Те, про що говориш, чуже менї.

 

А Гвоздик говорив дальше, як би хотїв із серця, що жар сонця пило, викинути лявою слова: Небо і земля зворушилися екстатичними словами його. Вянула троянда, королева цвітів, і білїщою ставала лїлїйка біла, але роля феї нїма. Фея дивилася очима дитини, не розуміла слів його.

 

— Моєю будеш! Не відбере тебе нїяка сила землї нї неба. Сотнї лїсовиків та водяників не встережуть тебе...

 

А коли полумінний Гвоздик білим ставав і блудними, грізними очима глядїв на фею, вона казала:

 

— Хоча би... Душею моєю не заволодїєш, вільна вона, нїчия... далека від пороху землї, від того, що ти любовю називаєш. Відчути в любові щастя безконечність не можу. Приваби кохання чужі менї. Душа моя може піднести твою душу в царство, звідкіль я родом, визволити тебе можу від пристрасти шалу. А коли про коханнє говорити будеш, не побачиш мене більше.

 

Гвоздик тепер бажав спокоєм її довірє здобути.

 

І приходила фея ранїще, росою ожемчужена, листєм папоротї заквітчана... Аж знову чаруючий ароматами Гвоздик упоєннєм дише...

 

— Коли горяч червнева не огріє тебе, я жаром поцїлунків огрію... Не любиш мене?

 

— Люблю — може більше, як инші цвіти, але більше ще люблю свободу свою — лет у вершини...

 

— Оссіянових пісень дївчино! Русалко! Бездушно впасти тобі до ніг це буде жертва гідна тебе. На неспокій мій, на жар, що палить мене, — сон вічний одиноким лїком. Краща драма, нїж ідилля біля срібної, плакучої верби. Сестрині чуття твої...? Нї! Дякую! Убю тебе і себе!..

 

— О, який ти слабодух! Самозгубою, убивством не осягнеш визволення. Силою волї жажду побіди, — инакше не визволиш ся із власти карми. Добрим бути, через саможертву переживати хвилини екстаз —се щастє справжнє, се вічности відчуттє — чи не манять тебе вершини осяйні — таємні?

 

— — —

 

Жара. Полуднє. Мовчаннє.

 

Сам Великий Пан у вянучому в огнї сонця вінку трояндовому уснув, коли збудили його стогони розпуки і сміх, сміх божевільного шалу... І розбудився Великий Пан і слухав сповіди Гвоздика. Чи ж не Він — Великий — Пан — створив любов велику? Чи ж не все пірване в полумінний вир танцю любови — з таємного наказу його... чиж не в коханнї спянїлому відчувається дрож вічности... Що значить обовязок... фільософія... майбутність? Великий Пан розуміє, розгрішає гріхи кохання, трівогу перед божевіллєм, смертю, муки заздрости, тугу закоханих... А Гвоздик в любовному шалї — небезпечний.

 

— Щось станеться... сей малий інструмент визволить від мук...

 

Навколо тихо. Сонце розливається вином — опянює... Сонце палке, гаряче... Уста гарячі і груди дишуть важко — важко...

 

— Утомлений сну не находжу. Думаю. Не розумію, що живу ще. Ненавиджу тебе... не маю думок. Чуттєм — полумінню я весь... Горіючу корону ношу... А ти? Не можеш любити? Не можеш вірною бути?

 

— Не знаю. Здається. Скорше чи пізнїще перестала б любити.

 

— Через кого? Для кого?

 

— Не знаю. Скорше через що... Через те, що тугу мою розважити в силї... Люблю те, що підносить душу мою вище, і доки уносить, лину все вище...

 

— Зі снїгів істото! Гарна, тільки далека від дїйсного життя. Чи ж огонь мій не має сили розбудити тебе, огріти, як Ґалятею, із холодного мармору різблену, що її Пиґмалїон коханнєм своїм палким оживив? Душа моя горить, уся червона від крови, твоя ж душа — квіттє мальоване морозом на шклї в ніч повну місячного блакитно-срібного сяйва...

 

— Не має сили наді мною маґія рожева...

 

— За блеск твоїх очий... за жар палкої любови, за один твій поцїлунок сто тисяч лїт горіти!...

 

Блїдаві уста феї — зложилися неначе до усмішки.

 

— Нагадує крикливість твоя ті створіння, що на провеснї по дахах про своє палке коханнє світ повідомляють.

 

— Тільки мерцї мовчать, можуть відректися. Твоє відказаннє вічне відучує сміятися, любити, жити. Відректися щастя любови — краще життє покінчити...

 

— Гадаєш, тільки те чуттє сильне, що лявою слів зраджується. Більша глиб і велич і полумінь і терпіннє, коли не зраджується чуття словами, коли про них не говориться до останньої хвилини життя. Можна пожар мармором окрити. Коханнє справжнє є мовчаннєм. У любові справжнїй, без погрози є щось — — є віра непохитна, що гори переносить, що здобуває. Боротьба тиха, без втаємничення когонебудь у розпучливе бориканнє з чуттєм, якому не вільно піддатися, більше скриває мук, як божевільний крик, погроза, сміх...

 

— Чи не носиш ти у грудях своїх убите відказаннєм своє „я“ власне, мовчалива, блїда русалко? А може душа твоя ще тільки щойно з криком пристрасти пробудиться до дїйсного життя? Сам не знаю, хто ти? Ідеал? Жертва? Фурія приспана? Чарівниця, що кровю серця поїшся, сама без серця?... Манить, вабить і холодом убиває, платить другим за зраду першого?...

 

— Полумя пристрасти душею моєю не заволодїє нїколи. В половинї шляху не стану, не спинюся, не схилюся для цвітки дрібної, що все таки зівянути мусить... Коротке земне щастє, день година... у його тривкість вірити не можна, платити життєм не можна.

 

А визволення для тебе бажаю через жертву — чин...

 

— Розвагою не вгасиш пяного гашишу...

 

— Нї?! Ти страчений? Бачу над тобою те, що „карма“ називають, стан душі із

 

попереднього втїлення... Вічно вертати будеш і вічно Ґалятею якусь стрічати будеш. Контрасти, Гвоздику, коронований огненною короною... Ллє я в метушню життя, у круговорот не поверну...

 

— Містика?

 

— Душа моя вільна, нїчия, не піддана пристрасти. Проклін нещасливої любови, конець траґічний не для мене, — не піддаюся рожевій ма ґії... Ти — здається — силою карми стрічаєш своє перше коханнє. Умираєш самовбивчою смертю, але коханнє твоє не вмирає... Жде тебе та сама насмішка долї, доки через жертву не знайдеш визволення.

 

— Зовсїм не штучний, малий інструмент визволеннє принесе.; малий інструмент має власть Великого Пана, величнє щось — спокій приносить. Се просте. В карму не повірю...

 

— Співчуттє здобути бажаєш? Противна менї любов, коли не бачу достоїнства душі, вільної волї, шаноби себе, божественности... Не хочу, не можу вязатися з тобою кайданами вічної любови...

 

— В тобі всї мрії, не лишай мене без надїї. — —  Ледівцї — ґлєтчери — все ж і вони топнїють...

 

Лице феї спокійне, не зраджувало зворушення...

 

— Закохані, ґенїяльні і божевільні — в кінї життя здається — брати. Не надїйся нїчого...

 

І стрибнула по срібній від місячного сяйва стежинї...

 

— Куди? Куди ти йдеш? Вернися! Благаю тебе, легкокрила... Спалить серце моє жага кохання...

 

Розпука. Фея більш не являлася.

 

З отвореними очима наближався Гвоздик до пропасти.

 

Судьба сповнилася... На екранї начеркнене: Конець.

 

— — —

 

Тільки Він сьогоднї — в годинї, в якій надходять Вони, ті, що матеріялїзації прагнуть...

 

Він, що вистрілом у серце визволення глядїв від мук вірности нещасному коханню — — Він розцвитає фантазією, стає в одежі ектоплязми — не як звичайна людина, але як ароматичний, полумінний Гвоздик — Dianthus diadematus...

 

— Пригадуєш собі слова свої, ті, що остаточно долю мою рішили? Мене лишила ти із тими словами... бо я... бо я... Слова вбивчі... Не вірив я... Гадав — у снї чув я слова ті... Але більш не вертала ти там, де і тепер плакуча верба довгі віти свої до землї нахиляє...

 

Даремне в розпуцї благав я Великого Пана, даремне сповідався, говорив про все, як було. Щезла роса мойого серця, а серце як дзвін на пожар билося, а серце — сум, неспокій — заверуха... Коханнє искрами миготїло... горіли жарою лїта — груди...

 

Одно коханнє — життє одно... Троянда ридала, ронила платки... Братчики сумуючи казали: Не при собі Він... Розум стратив Він, що для кохання родився, Гвоздик полумінний...

 

І Пан Великий, що сонце задержує, що лет вихрів спиняє, для мене помочі, поради не знаходив.

 

Не руйнуй душі — казав Пан — у сяйві світ весь...

 

Сміється у висотї, горить палає сонце... Фея — твоя кохана — срібною імлою розвіялася по таємних лугах нїрвани...

 

— — —

 

Досить тих слів, маро — привиде. Лиши згарища огнїв купальних, полумінне упоєннє жаждою... Не розяруй в душі перед віками торючих огнїв... Бачиш, місячна срібно бла- китня, тайни повна ніч... Світ скриває стільки тайн... У довірочній розмові бажала я сьогоднї дещо про космічні страхіття дізнатися, а ти й тепер по віках, по смерти говориш про коханнє, про те, про що найкраще мовчати...

 

— Не бачу і в цїй хвилинї, коли тїнню являюся тобі, спожалїння для себе, нї відчуття драми моєї. — Зачаровані очі твої дивляться, як і колись, у засвіти... Гадаєш, життє—істнїн- нє і смерть моя траґічна — се казка? Лист мій останнїй, що зберегла ти із хуртовини життєвої, хай скаже тобі, що не все казка... Лист а слова дописані на листї Ним, ґенїяльним Автором славнозвісної лїричної драми, се документ душі... А знаєш: Його, Його найбільш ненавиджу ще в гробі — ненавиджу більш як усїх, що тебе любили... в тій червоній книжцї імя твоє кровю серця його записане... Через нього — може — не міг я душею твоєю заволодїти, а ти сотворена була до щастя... щастя гідна...

 

— Ти все однаково пристрасний, крикливий, балакучий, Гвоздику атласовий, тайною змислів пяний...

 

А ти все дитина, зачарована царівна — у палатї з білого хрусталю... У любов живу не віриш, не розумієш її. Не віриш у любов

 

мою — у любов мою, в те полумінне письмо на білих картах лїричної драми... Гадаєш, те, що Він узяв із мотивів мойого листа, чуже йому було, що Він не переходив усїх кругів пекла? Пропасти душі таємні — як пропасти космосу, і в царстві фльори глибина... Як перед віками глядиш на мене холодно, а жит- тє моє пішло на марне... Ти все та сама жінка — сфінкс, індивідуальности своєї зрадити не хочеш; нечайно блиски світла розяснюють глибини, але ключа до душі твоєї нїхто не має... Очі темні... очі таємничі зраджують часом приявність твою в життї, — але зі скарбів життя не користаєш. — — Очі — як твої — „сьогоднї“ — не мають...

 

— — —

 

Свитання лагідні проблиски. Година, в котрій Вони —безшелесні—приневолені відійти...

 

Про що Він говорив? Він чи цвіт із багру крови його виростаючий? Про кохання силу люту? Коли се? Вчора? Перед віками?

 

Біла, простора кімната срібного світла повна. Свитання проблиски звільняють від спогадів кровавих.. Радість неначе із самоти мовчання несуть...

 

Дерева у снїжних хламідах — як статуї в порталях палати...

 

Поля — як білі сторінки — до казки...

 

 

SENECIO NEMORENSIS.

 

Сьогоднї досвіта мороз побив останнї цвіти.

 

По дїтях фльори панахиду вихрів хор співає.

 

Різкі, високі тони... Похоронне голосїннє.

 

Це осенї сумне, останнє слово — пісня...

 

— — —

 

Сонна стерня мряками синїє. Сохлеє стебло фуґа бє— схиляє. Віток нїмих мережку склом своїм иней осріблює.

 

Обірване зі стручків фасолиннє, зморожене, на своїх до землї похилених тиках хитається, неначе плахтами окутані плачки ті, що ступають за похороном лїта хороводом.

 

Самітні соняшники, випускані із зернят, як слїпцї, не знають, куди їм звернутися, щоб тепло знайти.

 

А тепле сонце давно за чорними хмарами щезло. Даремне бідкають за ним. На лютім світї сонця вже немає...

 

І нїхто не скаже, де скривається воно — те сонце ясне, преясне. Нїхто не знає, звідкіля виглядати його: чи воно може з орієнту загравою звіститься нам, чи на окцідентї оріфлямою запалає?

 

Закована земля замовкла, занїміла.

 

Демони темряви знущаються над усїм, що життєм тут колись було. Заздалегідь забезпечуються, щоб весною не відживало те, що в безсоромній ночі насилля — придушують — убивають.

 

Одноманїтно. Лиховісно. Безнадїйно.

 

Темний, каторжний день.

 

І вчора було так. І завтра буде так.

 

Нїщо тут нїкого не жде, крім смерти.

 

Одчайне безсиллє.

 

А коли люта зима заскочила цвіти землї цїєї у снї, він один тільки спасся. Не склонив голови. Стоїть.

 

Senecio nemorensis. Гаєвий, невмирущий Дїдик.

 

Тільки він один не гнеться, не молить у ворогів пощади. Знає, що минеться сум та холод темряви. Повернеться весна. У ясних, сяйвах сниться йому соняшний день. І сон його золотий здїйсниться.

 

Кріпке його „вірую“ спасає його, додає: сил. І він один не хилить голови своєї, не нудить світом своїм, не ридає. Лють кладе всї зела до білої труни снїгової, — цвіти його не гинуть, а дозрівають на морозї. Знає він: — видержати треба, не оглядатися нї на схід, нї на захід, добути з глибини власного „я“ цїнности, які творять життє. Собою бути треба.

 

— — —

 

На вид цього цвіту, що не гасне на сїрій, скелистій холмовинї гір серед стужі зимової, пригадується менї „Сївач“ — той, що, кидаючи жменю зерен, проповідує:

 

— „Колисочку я вам постелив мягеньку, ростїть до неба!“

 

„Сївач“ — той, що в землю з засївом вкладає власну душу. Засїв його не пропадає багаті плоди дає.

 

Задивлений у кришталеву візію безмежного життя, переходить облогами із зерном золотої пшеницї в руках. Очима душі бачить, як мертві угори зеленою рунню покриваються, оживають...

 

А хоч на овидї темні, вагітні бурями хмарища нависають, він вірить у світ. Вірить у відродженнє життя.

 

Промінні надїї гріють його. Таємної зірницї жде Він; бачить її, як із темноти вихиляється живими, ясними искрами.

 

Дух — Провідник!

 

У душу, в серце своє бере страждання землї своєї. їй віддає і труд кровавий свій. У жертвенній містерії єднається з духами предків своїх. Тайну, жертвою здобуту, передає нащадкам.

 

Обявленнєм проміниться.

 

Герольд подоланих. Дїтий землї кріпить словами, сталить і рве до чину великого:

 

— Пийте з джерел рідної землї любов до неї! Демони темноти не одолїють вас. Любовю непоборною встоїтеся — ви!

 

Діжде лїта любов ваша!

 

— — —

 

І святяться слова старця невмирущого.

 

В силї і славі стануть дїти землї сїєї ранньою весною.

 

Розпалиться сонце ясністю яркою.

 

І зашелестять стяги.

 

В підземеллю під снїговим рантухом росте — виростає народ пролїсків блакитнооких.

 

І з першим подихом провесни він устане живий і здивує світ яснозявою своєю.

 

 

ВІНОК ОМЕЛИ.

 

Під саваном лежить мій гай.

 

Засипані стежки усї. Бірзїллє тільки сохлеє шепоче:

 

— За чим глядиш? Чого шукаєш тут?

 

Задержує Опоясник — Нетоя.

 

— Не знаю. Ой, сама не знаю, куди йду? За чим гляджу? Чия я? Хто я?

 

Святочний день, блакитно срібний, искорками у сонцї снїг миготить...

 

В гаю нїмім гляджу доріжки... засипані стежки мої. Іду по білім саванї...

 

Колись давно тут, на те узгірє ходила я. Дуб там кремезний, прообраз сили — дужости — стояв.

 

Дерева, втомлені бурями темної ночі, звергли зелений одяг у срібних пухах сплять спочивають.

 

Тільки на узгірї дуб величавий стоїть на вартї, як колись давно. Від тисячлїття стремить коріннєм в тій землї сильно, не піддається громам ворожим. Листків багато він зберігає, листків, що в сонцї сяють як мідь. Розлогий конар і верховіття нїжну мережку свята Омела зеленню вкриває, у Богом ткану, у святочну шату дуба огортає.

 

Щойно досягла я віток омели, думи давлено занеслись у минуле... Невянуча вітка, все зелена, у звязь живу із Предків Духами мене ввела... Я — знаю, хто — я!

 

Перед віками колись давно вітки омели вінчали чоло... Галузочки омели чоло вінчали, на жертівнї огнї палали...

 

Нестяма щезла.

 

Червоним гартом сонний мій гай у сю хвилину весь розгорівся. Гай зачарований ожив... Святе полумя і духа зрив несе в минуле, в країну див...

 

Переді мною відчинився храм, у глибинї святого краму вічний огонь...

 

На бої з ворогом всї мої пішли... Службу у храмі самітній лишили...

 

За віщі примари слова закляття, слова благальні богам кидаю. Хвалу співаю, жертву складаю з голубів білих. Крила їх воском злїплені ярим, крила патокою — медом облиті... Жертви складаю, в віщім стражданнї майбутність бачу: Стежками з півночі місячним сяйвом на Землю Рідну ворожі полки ідуть — надходять Дух — провідник наш із зломаним крилом над чорні води хилиться — спадає. Щоб Він піднявся на Верхи світляні, боги жертв жадають цїлих поколїнь...

 

— Ой, Леле! Леле! Чоло вінчають вітки омели...

 

Душа всезнаннєм утомлена—блїдне. Душа всевірою росте — кріпшає. Душа — Побідниця в тайній містерії обіт складає.

 

У глибинї святого храму стіл жертівник палаючий огнем вічним. Огнї живі, огнї святі горять, палають, — а ялівцеві ягідки тріщать. Камінна постать ясного Хорса вся занавісою смертним закрита.

 

А на опонї, на тій червоній, чорними шовками руни таємні Предків Рунарів руками ткані, жрекиня тільки руни читає.

 

Біля огнища Лада й Марена — життя і смерти владарка, панї.

 

Ладо промінна руку простягає. В руцї держить чарку вина:

 

Марена — жертви, все жертви жадна. Марена хмарна, в вінку сплетенім з маківок сухих, жертви кровавої голодна все! Шнурами наче опоясала її нетоя. Марена хмарна грозить, нагадує: Хто — я! Юрба прочан загомонїла, а хор співає:

 

— Хореє всесильний! Ясний Дажбоже!

Ти, що означуєш народам дороги,

Сили додай нам — до боротьби.

Дай побідити нам ворогів!

В бій дай іти нам без вагань, тривоги —

Благослови нас до перемоги!

Прийми, могутнїй, хвалу і спів.

Жертву прийми!

 

Щойно ту першу хвалу відспівали, я повернулась, щоб жертву зложити, освячений ніж держу в руцї, а жертв немає — голубів білих на жертву не стало... Голубів білих більш у нас немає...

 

Обіт зложений богам всесильним, обіт сповнити жрекиня мусить, щоб збереглася нам Предків віра, щоб не вгасав нам огонь живий, щоб ясний Хоре благословив наш люд на боротьбу, на відбудови труд, — щоб нам цю землю — прадїдів наших кровю освячену, землю загарбану дав відібрати... щоб розгорівся в народу серцї жар невгасимий святих огнїв: Любов землї! Месть — для ворогів! Чуйними очима — з ножем освяченим чистої жертви для богів гляджу. Жертвенних голубів білих нам не стало. Марена хмарна куснїв янтару в жертву не приймає, красної крови Марена жадна!

 

Вінком омели богам обручена,

вінком омели віддана огням,

із волею моїх призначень,

з іменем бога землї моєї

на жертівник стаю — сама!...

 

 

HEDERA HELIX.

 

Від бору відтїнюється силюет прастарої твердинї. Повно спогадів з часів минулого.

 

Мистець находить тут матеріял до оброблення кистю — чи пером.

 

О, так! Колись тут инакше було. З мурів оборони полишилися обривки тільки.

 

Романтичні руїни. Фасада. Колюмни. Рама порталю. Склепіння. Румовища...

 

Почерез виломи в мурах бачиться блакить неба, срібну стяжку ріки, далекий, схвильований краєвид у глибинї Беклїнівська картина. В серединї тиша, перебиває її тільки шум крил орлиних... Життя колись буйного сьогоднї відгуки не оживають. Траґедія забуття. Місцями орнаменти здолали остоятися зливам та снїговіям...

 

З наближеннєм до руїн пригнобленнє відлюдного місця щезає, траґізм зміняється в таємний чар. Нагадується весна — світ казки...

 

Зміну настрою викликує буйна ростинність руїн. З радістю відкриваємо її, пнеться, чіпається глибоких щелин і рам, перекидується з колюмни на колюмну, споює, лучить руїни неначе клямрою, зі щербин звисає зеленими ґірляндами.

 

Княжою киреєю окриває розстїль руїни прастарої твердинї.

 

З руїнами цими неначе посвоячена душа знаходила тут у тяжких хвилинах все покріпленнє...

 

Зелень зимою і на руїнах, се ж приявність чародїйної сили, символ живучости, лїк цїлющий на сумнїв, зневіру...

 

Руїни сїрі заквітчані зимою в зелену, свіжу, розкішну барву — се побідна пісня життю: Evviva vita!

 

Протестом зелень проти нїчогівщини, проти смерти самої — в імя тріюмфуючого життя!

 

Діониз, бог буйних сил, пристрасних бажань, спянїлого зєднання з природою, вінчає чоло своє галузками розстїлю!

 

Розстїль — кудись вище — вище — в нескінченість сягає — розростом буйним своїм стається символом стихійної сили — сипи волї і любовю сили! Розстїль се скріпленнє, не запереченнє життя, це щедрість його, багацтво!

 

І знаходила душа — на вид цеї розкішної зеленї серед снїгів і руїн — гідність спокою витривалість — між невдачами сьогоднї і мрією зовтрішньої днини...

 

І золотий злет искор — думок ставав мостом між прірвами темними і осяйною вершиною...

 

 І почуттє сили соняшними хвилями до грудий плило... Віра запалювала погасаючі огнї.

 

І була душі зелень та серед руїн — силою у днях, коли життє було без завтра...

 

І коли терня нових шляхів занадто кололо — ранило...

 

І коли в годинї невдач і немочі хитавша дух...

 

І серед суперників — сумнїву і скамянїлости чуття по утратї всього, що скарбом колись було...

 

І в днях, коли тратиться підставу існування, коли тїнню самітною блукаємося серед юрби, що іронїєю своєю вбиває...

 

На вид буйного розросту зеленї серед руїн душа спалена полумям поривів, наповнена гіркістю даремних спроб, забувала про невдачі, прощала злобу, знаходила силу до нових стремлїнь...

 

І не ломилася душа у днях ожидання розцвіту туги своєї...

 

В імя походу тріюмфуючого життя відкидала старі, творила нові цїнности... Тугу свою, як вінком розстїлю, вінчала геройським летом, що сягав до царин ідеалу надлюдини, єднала Діонизівську стихійність волї з Аполїнським натхненням до гармонїйної, владної творчости...

 

І через віру розцвитав у душі соняшний цвіт: свідомість повного істнування, свідомість перемоги — проти усього...

 

І отвиралися нові, все нові овиди — і дзвенїла пісня: evviva vita!!

 

 

ЗАМІТКИ.

 

Фіялка (лат. Viola — анґл. Violet, фран. Violette, нїм. Veilchen) росте на узгірях, на місцях тїнистих, цвите в мартї і квітнї. Листки серцеваті, просто з землї добуваються, цвіт дрібний, схилений у низ, зложений з пяти нерівних платків фіолєтних, один витягнений в о- строгу. Із сотки відмін, розповсюднених по землї свобідно, у нас росте фіялка пахуча (V. оdorata) і фіялка лїсова беззапашна, блїдо лїлїєва (V. silvestris). Із плеканих цїнним матеріялом на китички є італїйська Viola Semperflorens. Viola mirabilis і Viola russica є фіялки повні (var. plena), найбільшою із плеканих є Victoria regina. Фіялки плекані потребують вогкої, богатої в порохницю землї. У старовинї вживати фіялки в лїкарстві. Визатийський лїкар Прісцінїй вірив, що відвар з перших весняних фіялок лїчить всї недуги. В лїчництві людовім уживають і тепер відвару фіялок в кашлю. Фіялки мають violin-y і salicum.

 

В Бельгії та в полудневій Франції є цїлі плянтації фіялок до виробу перфуми; є фабрики, в котрих забирають фіялкам їх запах, щоб замкнути його в кришталевих флякониках. Весняні цвіти, фіялки, душі своєї не віддають добровільно в неволю, переходить муки огню, нїм утратять скарб свій арому — олїйок запашний,чистїщий і цїннїщий як перлини.

 

Мак городовий — семейство: Маковаті (Papaveráceae). Назва лат. Papáver, анґлїй. Рору, франц. Pavot, німець. Mohn. Ростина річна, походить зі сходу, з Персії. Відміни плекані дуже повні (var. fl. pleno). З огляду на повноту, форму і живі кольори в цїлій ґамі — від білого до майже чорного — маки є окрасою городів. Тільки жаль, дуже жаль, що перецвитають скоро, дуже скоро.

 

Треба тому сїяти мак між цвітами, що пізнїще, але довше цвитуть, тривають — як айстри та жоржини. Із сорт зужиткованих на їду або на виріб олїю — є дві відміни — отвертий мак надається до плекання в городах, замкнений — „слїпак“ плекається на великих просторах; маківки його не мають щілинок, крізь які зерно висипається.

 

Листки і цвіти і незрілі маківки мають у собі багато гіркавого соку молочно-білого, котрий на повітрі цїпне і дає звісний опій (ópium, laudanum — mecónium), що є опоморочуючою отруєю, але в лїчництві має важне ужиттє. В Індіях східних від XVI го віку виробляють білу масу опію. Культура сеї ростини є монополем держави. В Китаю Китайцї роблять екстракт, який до курення в люльках служить. Опій між иншими складниками має в собі кришталики морфію. Поданий у малих давках успокоює, лагодить біль у неврастальґії та инших недугах. Уживаний у більшій скількости стало оголомшує, наводить сни — галюцинації — спричинює пораження нервів і смерть. 3 приводу опя- нїння поширене на орієнтї споживаннє і куреннє опію, який приносить руїну тїла й духа.

 

До його поширення причинилися найбільш араби, але знали про mecónium і старинні; згадує Про нього Теофраст — описує і Плїнїй. В лїтературі про опій звісна є анґлїйська моноґрафія Fayk-Bley’a, найдавнїша моноґрафія, видана у Бресляв в р. 1756; написав її von Tralles: Usus opii salubris et noxius in morborufft medala. Маки орієнтальні є великі з червоно-горючими пелюстками і з чорними плямами. Маки альпейські цвитуть жовто. Запашні опієм і наші полеві маки з пошарпаними, волосистими листками. У всїх відмінах мають маки, листє і цвіти і незрілі головки, остро палаючий смак. На селї маківками присипляють жінки дїтий.

 

Про маки є богато лєґенд... Маків цвіти се та доріжка, якою йшла Мати Божа за лїками для хорого Ісусика; з крови поранених ніг виростали маків цвіти.

 

По воєнній хуртовинї — на окровавленому чорноземі яра пшениця квітчається суто червоними маками. Дорогою таємного втїлення виростають з крови героїв квіти — як кров, ран глибоких — і чорні — як біль.

 

Про чари і страхіття, які дає пізнати людинї уживаннє опію, оповідає в лєґендах про опій Claude Farrére.

 

———

 

Цвіти осенї пізної, утлі, блїді, нїжні...

 

В вереснї та жовтнї являються вони над берегами тихих вод... Та не всюди. Сьогоднї рідкістю є вони в нашій фльорі. Через убивчу їхню трійливість нищать їх люди з корїннєм та насїннєм — нарочно. Скот оминає це зїллє. Все ж таки трапляються затроєння людий, бо молоко тих коров, що пасуться на луках, покритих пізноцвітом, перемішується з кровю, є трійливе, має в собі кольхіцину.

 

Бачила я їх колись у місцевости, де проживала, витаю їх і тут, на вогких, понадсян- ських луках.

 

Одинокі представники цвітів осени... що дико ростуть у нашому підсоннї. Гордо піднїмають корону, глядять кудись... у небо...

 

Жили... Процвитали... Видали плоди...

 

Коли на ржаворудих луках, довкола дзеркала стоячої води, що сталею під хмарним небом виблискує, піднїмаються високо та просто, безпосередно з підземної бульки — шестищіпні цвіти, ростини Colchicum autumnale. Стрункі платки цвіту забарвлені антоціяном фіялетово.

 

Трійлива в цїлій сутї своїй ростина скриває в собі краплину нектару, принаджує дрібних, крилатих мешканцїв повітря, потрібних їй при доповненню акту запилення.

 

Коли відцвите, складається ростина тільки із підземної бульки, з якої нарік весною являється три чотири листки — як листки тульпана — довгаві. Між листками знаходиться овоч-тобілка з насїннєм Semen Colchici. Листки скоро завмирають, щезають без слїду і, коли на білих рурочках піднїметься осїнню цвіт, є він без зеленї листя, на тканї ржавої луки — наче погробовець — самітний...

 

Colchicum autumnale—семейство лїлїєватих (Liliaceen)із віддїлу Melanthaceen. До трицять родів його живе в Азії та в північній Африцї. В нашій полосї пізноцвіт той є одиноким.

 

З кольхіцини, яку ростина має 4%, опоряджують препарати Vinum і Tinctura Colchici.

 

Кольхіцина щойно в найновіщім деcятьлїттї найшла пристосованнє в медицинї. Лїчництво людове знало про се зїллє давнїше. Знахорки — нпр. моя стара знайома, славна на всю околицю лїкарка Буґринка із пізноцвіту споряджала лік на задуху.

 

Яйце виварене в листю цього зїлля дає гарну золотисто-жовту крашанку.

 

 

Хризантеми. Одні з останнїх цвітів осенї се — хризантеми.

 

Пересаджені з землї до горщиків — з початком сумної зими — вкрашають і розвеселяють нам кімнати своїми великими цвітами.

 

Вітчиною хризантеми є край Сходячого Сонця — Японїя.

 

Були часи, коли хризантеми росли дико, незамітно, в тернистих гущавинах. Згодом ублагороднено сї цвіти в численних відмінах. Сьогоднї плеканнє і культ хризантем досягає в Японїї казкових розмірів.

 

Є дві головні відміни хризантем: перша — се ростина з одним билом і одним величавим цвітом, друга відміна — богатобил, окритих тисячю дрібних, як стокороть цвітів. Цвитуть вони цїлу зиму від осени. Деякі називаються поетично: „Товаришки місяця“, „Заморожене світло місяця“, „Хвиля в заграві сонця“, „Осїння хмара“, „Гірська мла“, і т. п.

 

Хризантеми символ чистоти, а також і символ єднання. Давнє імя цеї ростини було

 

„Кукулява“, що в японцїв значить злука.

 

Мікадо Мутсагіто на знак любови своєї до народу вибрав золоту хризантему на свій герб, а також в роцї 1876 за ордер, який є найвищою відзнакою за геройський подвиг.

 

Є се зірка-цвіт, зложена з трийцяти двох золотих листочків, біло емалїованих, і з зелено- емалїованого листя хризантеми — з написом, „за геройський чин.“

 

Що року в Токіо, столицї краю, на передмістї Данґозака є вистава хризантем. Звозять японцї тисячі-тисячі цвітів тих, з усїх сторін краю, уладжують цвітове „паноптікум“.

 

Товпа цвітів, — але по мистецьки впорядкована, розгортається, як у казцї, в малюнки, в дивні картини; там можна бачити кораблї потапаючі в морі сріблистому, — героїв з мечем у руцї, сцени з воєн і давних дїй Японїї — країни сходячого сонця й синьої лїбеллї. — Вечером при елєктричному світлї чарують водограї, уложені зі срібних хризантем... Падуть, чарують цвіти, наче срібні хвилї; здається, мов через скелї шумить водопад — несеться... Лунає... долїтає піснї згук — се ґейша співає про „Обітницї хризантеми“...

 

В часї розцвіту хризантеми цвите й поезія, розцвитають нові піснї.

 

Поет Канесуке співає про хризантему — королеву цвітів... А Тосгіґаке Асон порівнує її з зорею безхмарного неба... Японки, вражливі на прояви краси, пишуть поеми в честь хризантеми; кращі зпоміж них живуть в устах і памяти всїх японцїв. Душа Японїї — країни Сходячого Сонця — найбільш проявляється в субтельних лїриках жінок. Оживають в часї свята хризантем піснї дружини мікада Нютеку, яка жила давно, бо в 4-столїттї. Найбільш відомою досї є дама двору, Маврасакі Шікібу — поетка, що жила з кінцем десятого столїття. А молода письменниця Набуко Йосгіпа, що йде дорогою поступу і цїкавиться ріжними проблємами, написала пятитомове „Оповіданнє про цвіти“ - Напатоподатові — назване в ориґіналі.

 

Що року крім вистави відбувається і свято хризантем.

 

Тільки країна Сходячого Сонця знає торжества в честь цвітів, містерії, овіяні таємним чаром.

 

Перше весняне свято цвітів — свято розцвіту вишень — це народне, релїґійне свято злучене зі святом народження „Совершенного“ — себто Будди Останнє, пяте, велике, сезонове — се свято хризантем, (Chojono cekka). Це також народнє свято, — але сама містерія — обряд відбувається в замкненому городї цїсарської палати „Акасаба“. Учасниками свята є тільки достойники, князї з уродження й чужинцї з амбасади.

 

Юлїй Віянд із круга французьких дипльоматів, знаний під псевдонїмом Пер Льоті, письменник, в еґзотичних творах своїх з р. 1889 як „Madame Chrysanteme“ — описує се торжество в барвній, традицийній його величі. — Відбувається воно в перших днях падолиста враз із пиром в цїсарській палатї, на котрому в честь хризантем пють гостї „Sake“ вино — наливку з листя хризантемового. Скриті орхестри грають народнї піснї. В городї розлягаються широко узгіря кедрові, стави з цвітучини льотосами, зі скелями і струмочками, з5 площами хризантем, що їхнїх красок та розмірів в Європі не знають. Є там цвіти, як блискучі тканини в сріблистих, золотих і весельчастих колїрах — є і білі як піна на схвильованому морі...

 

Коли запрошені гостї вже зібрані на площах хризантем, являється в старинному японському одязї — як містична постать з своїм почотом — вона — цїсарева. Хоровід жінок — істот дрібних, що лискучою ґамою красок нагадують колїбрів; наближається, гостї гнуться в низькому поклонї, містичні постатї щезають в гущавинах кедрових, неначе для сповнення таємного обряду в честь хризантем.

 

В останнїх лїтах се свято змодернїзоване, зоветься тільки „Garten Party“. Самі японки являються в паризьких тоалєтах, а европейцї стрічають між ними жінок японських достойників, з котрими танцювали на балях в паризькій амбасадї.

 

———

 

Senecio — Дїдик, рід ростини з родини зложених (compositae) — цїкавий тим, що золото - блискучі дрібні цвіти свої задержує майже цїлий рік. Евротермічний — у боротьбі за істнування Дїдик виходить побідно. Дрібне його листє не потребує багато поживи, нї тепла.

 

———

 

Омела біла (Viscum alba) — один із небогатьох, європейських родів ростини з великого семейства омелуватих (Loranthaceae).

 

Посвоячені з омелою, майже 500 родів, живуть в горячих краях Азії й Африки. Омела і всї її свояки галапасують на деревах шпилькових, як сосни і ялицї, або на деревах листястих, як яблунї, верби, клени і тополї. Найбуйнїще розвивається на осокорах (pópulus nigra), на деревах мягких із сочистою корою.

 

Щойно пізно в осенї, коли дерева, остають без листя, можна на верхівях їх помітити корч усезеленої омели. Вона — як „Baumschmarotzer“ — є тільки пів галапасом. Богата в зелень (chlorophyll) бере від свого кормителя тільки неорґанїчну поживу, яку при помочі зеленї перемінює на орґанїчну, як і инші ростини. Била омели, все зелені, не витворюють під осїнь тканї коркової, не тратять щороку листя. Старі листки істнують на кілька лїт. Молоде листєчко розростається так буйно, що ростина є в кожній порі розкішна зелена. Цвіти омели двопенні, жовтаві, незамітні, розцвитають між листєм по три — до пять. Медницї цвітів (Nektarien) повні солодкого соку, помаранчевим запахом приманюють метеликів та инші крилаті сотвсріння.

 

Овочі омели гарні, білі, повні солодкого клийкого соку, ягоди зріють пізно, деколи аж у груднї і дають поживу краснокрильцям — омелянкам. Союзником і вірним другом омели є омелюх (Turdus viscivorus). Ся птаха з високої півночі прилїтає до нас з кінцем листопада й лишається до марта. Великі снїги і недостача поживи змушує кидати рідні сторони, мандрувати на полуднє. І ссь прилїтає омелюх, гість із далекої півночі, гарний, чубатий. В гаях наших новик, він сїдає на верховіттї дуба, розглядається, а в очах птахи розчаруваннє... Не вирій тут ще, а також Сибір; зимно, як і в вітчинї омелюшки, ТІЛЬКИ що там гарнїще: зоря північна світить там заєдно, не вгасає. І розглядається мандрівна птаха: в уяві своїй добачувала щось инше...

 

Омелюшки прилїтають в товариствах, цїлими гуртками, сїдають на корчиках омели, з'їдають ягоди, а насїннє розносять по деревах. Дощі не сполїкують і вітри не стручують клеїстого камінчика, що причіплюється до галузки. Галузка бренїє, жар розходиться по тїлї деревини, фермент ензиму розриває комірки кори, корінчик омели дістається до дерева. З весною зелені гони ростуть, виростає корч із галузками та цвітами, як і инші ростини.

 

Над берегами спокійної води, покрай лїсів ростуть осокори неначе розхрістані. Під тїнню їхньої широкої корони знаходить мандрівник спочинок. Коли омелюшка принесе на галузку осокора насїннє омели, вже дерево не позбудеться його, бо знаходить те насїннє найкращі умовини до свойого істнування. На мягкому сочистому тїлї осокора скоро розростаються омели буйно, завдають глибокі рани, вкінцї по лїтах — стають володарями: покривають корону верховіттє дерева, забирають кормителеви свойому води богато, а в заміну не дають нїчого. Осокор в обіймах - скрутах омел вже не розвивається свобідно. Огонь досади палить його груди. На рани його роса не спливає — і нїхто не знає, скільки він терпить від галапаса.

 

Корч омели живе довго. На слоях-обростах однолїтнїх, які корінь омели прибиває,

 

числити можна, що омеля живе до сорок лїт. В лїсах раціонально плеканих корчі омели стинають.

 

В лїчництві між народом омела давно звісна. З ягід роблять наливки. Галузки святять люди в місцях відпустових, освяченими галузками підкурюється хорих на падачку-дихавицю. В околицях убогих на пашу галузки омели дають до сїчки козам та коровам. Голодні серни та зайчики зимою омели не досягають. Омели дім — на верхах, її не досягають нїякі буденні турботи.

 

Омела в античних часах в мітольоґії також звісна. Чародїйна золота вітка, що Єнеєві брами того світа відчинила, кажуть, була тільки золотолистою галузкою омели.

 

Для жрецїв та жрекинь старанних ґаллїв-друїдів омела, яка росла на дубі, була свята. Вінки святої омели вінчали чоло. Вінчані омелою друїди приносили обрядові жертви, співали похвальні піснї. Народи півночі ще тепер прибирають світлицї галузками омели, вірять, що омела злого духа прогонить.

 

У днях, коли в Анґлїї одні одним кажуть „А merry Christmas“, кожний дім прибраний галузками омели. Хто має галузку омели в руцї, або стоїть під омелою, що зеленими фестонами спливає зі стелї, має право, навіть мусить поцїлувати стрічну особу. Дивний та давний звичай викликує часом конфлїкти ворожих собі людий, часом поборює рівнодушність, розпалює — єднає нові пари. Звичай для одних милий, для других немилий, однак прастарий, сягає часів друїдів. В останнїх лїтах звичай цей введено і в Німеччинї; омели майже вже не стає, і її мусять ваґонами довозити з Франції. В самій же Франції тільки в день нового року дїти з букетами омели, обмотаної перлами білих ягідок в руках, — складають свої побажання:

 

— „На щастє, на здоровлє!“

 

— „На радість! На любов!“

 

 

Нèdera helix — прочитан, або і блющ. В горах люди називають ростиму цю борощаник, але і розстїль. Корч розстїлю пускає з гона коренї — причитки, котрими чіпається стїн і скель, застелюючи їх сутим ковром, квітчаючи в зелену барву і зимою. Вічно зелене листє на цвитучій галузочцї зміняється з пятилатчастого в ромбове і в живіше зелене, але розстїль цвите дуже рідко. Його цвіттє дрібне зеленаво жовте.

 

З численних відмін замітний Hédera hi- bernica, розстїль ірляндський, має велике, ясно-зелене, лискуче листє, окриває руїни старих замчищ. Hedera aurea своїм золотаво- жовтим листєм творить гарні  ґірлянди тривалі, спинаючися на статуях в парках або цвинтарях.

 

Невянучий розстїль символ дружби. Листками його увінчане чоло бога Діониза, він — як каже міт — засадив першу галузку цеї ростини над рікою Індом, звідси через Кавказ та Крим (Hédera colchica, Hédera taurica) дістається розстїль до Еллади й инших країв Европи. В Египтї присвячено розстїль — Озирісові.

 

Галузки розстїлю корінчиками причитка- ми прищіплюються — приймаються легко і через цїлий рік у вазонках і в городї, в землї інспектовій напів з піском.

 

Колись давнїще в нас на вечерницї панночки прибирали мушлїнові білі суконки галузками розстїлю — гарна, зимою свіжа прикраса, дешева, молодеча, наївна... Тоді романтика мала ще перевагу над утилїтаризмом, сьогоднї, здається, мушлїнова суконка з галузками розтїлю — се забута мельодія.

 

==================

 

Мої цвіти

Нариси.

 

Коломия, 1933.

Накладом „Загальної Книгозбірні“.

 

Copyright by Ulana Krawchenko

Peremyshl 1933.

 

З друкарнї Вільгельма Бравнера в Коломиї.

1661—1/XII 1932 — 1100.

 

 

ЗМІСТ

 

1) Цвіти (Нова Хата, Львів. 1923, ч. 4) ст. 195

2) Passiflora (Нова Хата, Львів, квітень 1930 ч.4) „ 197

3) Фіялка (Недїля, Львів ч. 16. травень 1931) „ 201

4) Маки „ 203

5) Цвіт папороти (Нова Хата, ч. 7. липень 1931) „ 206

6) Noli me tangere (Нова Хата ч. 10. 1929) „ 207

7) Рожі (Нова хата, Львів, жовтень 1930) „ 213

8) Цвіт вересня „ 218

9) Цвіт осенї (Нова Хата 1929) „ 220

10) Підносить осїнь (Недїля, листопад 1931) „ 228

11) Хризантеми (Нова Хата, 1930) „ 230

12) Dianthus diadematus „ 232

13) Senecio nemorensis (Л. H. В. лист. 1931) „ 245

14) Вінок омели (Час, Львів, сїчень 1932) „ 248

15) Hédera helix (Лїт. Н. Вістник, лютий 1932) „ 252