В останнім часі щораз частійше стрічаємо у варшавській пресі статті, присвячені українській справі. "З приводу польсько-українських переговорів", про які доніс "Вперед", варшавський "Наруд" з 9. квітня під адресою польського міністерства закордонних справ висловлює свій жаль, що польське громадянство довідується про ці переговори з львівського "Впереду". Між иншим читаємо тут:

 

Що ці переговори відбуваються, що повинні входити в обсяг актуальних справ міністерства закордонних справ, усі знаємо. Инакше не може бути, бо федералістична конструкція на сході Польщі булаб неповна, колиб забракло в ній українського кільця.

 

Отже щось робиться, якісь переговори відбуваються, але те все оповите імлою таємничости. Про це голосно не говорять. Навіть імя отамана Петлюри вимовляють тільки пів-голосно.

 

Зазначивши, що ці вісти зовсім перекручені, "Наруд" домагається якоїсь середньої лінії між безоглядною явністю і збереженням строгої таємниці в справі згаданих переговорів. Зокрема висловлює своє невдоволення, що варшавські гості польського правительства були недискретні.

 

П. з. "Український котел" подав "Курєр Поранний" з 9. квітня статтю якогось д-ра Б., типову для польської іґноранції українських справ. Назва статті виводиться з того, що:

 

По довгих збройних боротьбах спокій у Східній Галичині, окуплений стільки жертвами крови, це тільки спокій на перший погляд, здобутий при помочи цілого апарату, який функціонує на торічнім польсько-українськім бойовищі в Галичині.

 

Одначе в українськім кітлі під нерухомою покривкою військової управи сичить і кипить. Обдурюється політик, котрий мріє про пацифікацію сучасних настроїв у Східній Галичині при помочи програми повної автономії, цілковитої свободи під управою Річи посполитої.

 

Є це діло цілих літ. Це вимагає поважної праці, великих зусиль, спеціяльно зорґанізованого політичного виділу для Східньої Галичини.

 

Далі нарікає автор, що не вдалося найти шлях до якогось орґану української преси, який, спертий на широкі маси українського громадянства, ширив би між ними політичну деморалізацію. Він невдоволений польським орґаном в українській мові "Пробоєм", бо з ним не можна поважно рахуватися "під редакцією скомпрометованого політично Демянчука". Наплівши далі купу теревенів з приводу думок українських денників у Львові на марґінесі переговорів варшавських гостей польського правительства з представниками польського уряду, автор кінчить свою статтю, що "це вже не імперіялізм... це політична дурійка."

 

Можна підозрівати, що автор цієї статті д-р Б. познайомлений з основами льоґіки. В такім разі може є в силі дати відповідь на такі питання: 1) Чи це є польським імперіялізмом і дурійкою, коли Польща дістає напр. Познанщину, що чейже належала до Прусії? 2) Чи Туреччина має право ревіндикації всіх тих країв в Европі, над якими колись панувала й що-до яких, — коли брати з точки польської політичної льоґіки, — може мате історичне право? 3) Чи на підставі історичного права напр. Росія не малаб права анектувати свій давний Привислянський край ? і т. д. і т. д.

 

Що провідні польські партії дійшли аж до таких "льоґічних" заключень, винна сьому колишня антанта, в першій мірі Франція. Зміна подуву вітру в париськім парляменті відразу вплинула на зміну поглядів париського кореспондента "Ґазети Варшавскої" Казимира Смоґожевского. Річ в тім, що 27. марта два француські депутати катеґорично домагалися в париській палаті послів від француського правительства визнати державну незалежність України. День перед тим також у француськім сенаті оден визначний сенатор виголосив промову в обороні державної незалежности України й домагався допомоги їй. Такі й подібні речі так вплинули на париського кореспондента головного варшавського орґану вшехполяків, що він написав кореспонденцію на тему "Ми, Росія і справа України" й "Ґазета Варшавска" надрукувала її як передовицю.

 

Зміну своїх поглядів мотивує Смоґожевский буцімто тим, що представники всіх російських партій домагаються Галичини, одні зараз, инші підождалиб кілька літ, але чого то в світі не можна мотивувати. Перейшовши по черзі погляди поодиноких російських представників, кореспондент пише:

 

Отже повторяю, роблю висновок, що так, як всеукраїнство, зєдинена Росія ще більше загрожуватиме цілости Польщі (під цілістю Польщі треба тут розуміти: етноґрафічну Польщу, четвертину українських земель, відповідні частини білоруських і литовських земель тощо).

 

По такім заложенню легко, здається мені, означити, яка повинна бути наша східня політика. Всі годимося на те, що Польща повинна бути сильною і одноцільною державою, повинна бути моральною і мілітарною могучістю, щоб ми могли остоятися і розвиватися в тім і так уже труднім ґеоґрафічнім положенню, в котрім ми находимося. Та наше положення буде ще труднійше, колиб ми на нашій східній границі від Балтику аж до Дніпра мали одноцільну російську державу. Отже ясна річ, де є наш політичний інтерес.

 

Навязуючи приязні зносини з Фінляндією, Лотвою і Естонією, Польща дала доказ, що з свого інтересу дуже добре здає собі справу. Та чому прикладати иншу методу на північнім сході, а иншу на полудневім сході, коли, очивидно, з деякими необхідними коректурами (треба розуміти Галичину, Холмщину тощо), ця метода повинна бути така сама.

 

Ми повинні стати на тім принципіяльнім становищі, яке погодилосяб з загальними сьогодні принципами, що всі народности, яких гнобила досі Росія, мають право на самостійне істнування. Не можемо відмовляти сього права Україні, коли признаємо його балтійським державам.

 

Чейже вже в 1909 р. в своїй книжці "La Questiön Polonaisse" (Польська справа) Роман Дмовскі признавав, що "Малороси не є Москалями, що одного дня можуть вони освідомити собі свою національну окремішність і що таке змагання вже істнує на Україні". Автор питає далі, чи, як говорить більшість Москалів, поглине Росія Українців, і відповідає, що на це треба булоб "багато часу, багато праці й багато творчого ґенія".

 

Отже "Росія находиться в такім положенню, що вона має мало часу перед собою, щоб злагодити свої внутрішні трудности, а умови, в яких живе московський народ, не сприяють його суспільному поступови й розвиткови цивілізації". Таким робом на довго перед теперішньою війною провідник табору, якому наші соціялісти так радо причіпляють назву "русофіла", уважав повстання самостійної України за можливе їй числився з цією можливістю в своїх планах.

 

Сьогодні в Польщі не повинно бути двох думок щодо того, чи Україна має чи не має права на незалежне істнування. Без сумніву має. Отже коли Українці почуваються на силах створити самостійну державу, нехай будують її. Польща не повинна їм нічим утрудняти цю будову.

 

Поминувши тут і там слабі відскоки, льоґічність автора досі була досить правильна. Колиб пан Смогожевский був в силі строго льоґічно думати, то написав би далі менше більше таке: Галичина це український край з польською меншістю, якій Українці повинні дати повну національну автономію. Ні Росія, ні Україна не зречеться ніколи Галичини. Краще нам мати в сусідстві Україну, з якою жити мемо в приязних зносинах, ніж з Росією, яка чи нині чи по годині сягне навіть по Привислянський край, не то по Галичину й Холмщину. Коли нам дороге зєдинення Польщі, як можемо чогось такого відмовляти Українцям?! На Галичину не чигаймо тим більше, що тут саме є найбільше державно творчих елєментів, необхідних при орґанізації самостійної української держави та для оборонн її незалежности. Замісць такої менше більше арґументації Смоґожевский нараз перекреслює всі свої виводи:

 

Але нехай Українці раз на завжди зрезиґнують в польських земель, які ніколи "українськими" не були й не будуть (Галичина, Холмщина). Під цею умовою Польща моглаб виявити їх змаганням свою зичливість, а навіть по можности дати їм свою поміч.

 

Льоґічнійше думає Станислав Ґрабский, про що донесла та сама ґазета зараз на другій сторінці. От що тут читаємо:

 

Вчора ввечері відбулося перше засідання делєґації, яка має евентуально вести мирові переговори з совітським урядом. На цім засіданню голова соймової комісії для закордонних справ посол Станислав Ґрабский заложив формальний протест проти приготованого урядом проєкту мирового трактату й заявив, що виступає з делєґації. Свій поступок посол Ґрабский мотивує тим, що уряд зайняв у проєкті трактату становище, незгідне в найважнійших точках з принципами, які прийняла соймова комісія для закордонних справ. Це становище втягає Польщу в проби штучного створення великої української державі й протягає війну без ніякої користи для польської держави.

 

В найблищім числі "Ґазети" в передовиці "На передодні переговорів з большевиками" маємо пояснення поступку Ґрабского в словах:

 

Одначе просто на програну наражає Річпосполиту становище, яке міністерство закордонних справ зайняло в справі України... Україна, зроблена Польщею, получиласяб в найкоротшім часі з Росією, щоб сягнути по Львів і по Східну Галичину.

 

Те, що "Ґазета Варшавска" подала в тім самім числі передовицю за самостійністю і незалежністю обкроєної України й на другій сторінці вістку про сецесію Ґрабского з делєґації, викликало ріжні пояснення. З сарказмом зазначив "Наш Курєр":

 

Знаємо, що ендеція зміняє погляди, як рукавички, але й рукавички не зміняються два рази денно. А краківський "Ілюстрований Курєр цодзєнни" до вістки "Ґазети Варшавскої" додає:

 

В ненародово-демократичних політичних кругах панує обурення. Поступок Ґрабского уважають за саботаж мирових переговорів. Бачуть в цім також опозицію народової демократії проти української концепції Бельведеру й Пілсудского.

 

З приводу вісток про польсько-українські переговори й поступок Ґрабского забрала голос і "Ґазета Поранна" (варшавська) з 11. квітня і питає "що це все значить?" Домагаючися ясної деклярації польського приятельства в справі незалежної України, ґазета між иншим виводить:

 

Ніхто в Польщі не протиставиться принципіяльно ідеї незалежної України. Думаємо тільки, що ця незалежність є настільки реальним домаганням, на скільки самі Українці хочуть і можуть його здійснити. Зате творення якоїсь буфорової держави згідно з німецькими плянами чужими, в тім разі польськими руками, уважаємо за карколомну політичну авантуру, для якої загал польської суспільности певно не схоче посвятити ні феніґа гроша, а тимбільше — ні одної каплі крови польського вояка.

 

Поступок Ґрабского влучно поясняє "Роботнік" з 11. квітня в статті "Пан Грабский і мирові переговори", де між иншим пише:

 

П. Ґрабский не погоджується з "пробами штучного творення великої української держави". Знову мусимо повторити, що не знаємо, як ця справа виглядає в проєкті трактату. Одначе надто добре знаємо становище народової демократії супроти Українців, щоб повірити п. Ґрабскому, що наш уряд хоче "штучно" створити "велику українську державу". Взагалі як це можна "штучно" творити "великі держави"? Безсумнівне те, що п. Ґрабский за "штучне" творення "великої української держави" уважає домагання, щоб Українці могли свобідно висловитися щодо своєї державної будущини, щоб їм дано можність самоозначитися. Не знаємо в якій формі цe зроблено, бо не знаємо проєкту трактату. Та саме ходить про те, що п. Ґрабский не признає Українцям ніякої форми самоозначення, що просто хоче згори Україну віддати Росії, обскубавши її тільки на підставі "лінїї Дмовского". Але в такім разі, з яким чолом п. Ґрабский виступав у ролі людини, котра бажає, щоб територіяльні справи рішено згідно з волею населення?

 

"Роботнік" закидає панам породи Ґрабского, що вони замість оперти мирові умови на принципах демократичного права народів, на визнанню незалежности народів — чигають на те, що Радек швидче відступить Польщі Волинь і Поділля ніж згодиться на незалежність України.

 

Трудність і далекосяглість української справи підкреслює І. Д. в статті "Польща й Україна" в "Курєрі Польскім" з 11. квітня. Автор буцім то признає, що українська справа це одинока довбня на розбиття російського кольоса й на усунення будучої російської грози для Польщі й додає:

 

Треба сліпо, до забуття про себе самих задивитися в російську звізду, треба наївно себе одурювати, що може істнувати якась противна власній своїй природі, толєранційна, згідлива в сусідських зносинах, поміркована в змаганнях, ліберальна, благородна Росія, — щоб підшептувати думку відхрещуватися від підношення української справи й повного її викреслення з поля наших політичних оглядів.

 

Та далі сам автор перекреслює свої думки, коли на память витверджує науку політичного Дон Кіхота з Полтавщини Андрія Лівицького про впливання на українські елєменти в Східній Галичині, які повинні бути схильні льояльно трактувати своє польська горожанство. До того ще Польща має економічні інтереси в будучій Україні Лівицького між Збручем і Дніпром. Ось куди стежка в горох! Не заманите, пaнe І. Д., й не залякаєте.

 

Громадська думка

16.04.1920