Від ряду літ, ще перед війною, ідеольоґи української державности задля її реставрації — голосили гомінкі кличі про сепарацію від Росії, про відчахнення й роздвоєння царської імперії. Сю лінію ще яснійше сконкретезовано після вибуху великої Російської Революції, коли актуальною стала думка про союз нoвoстворених держав на окраїнах бувшої російської імперії.
Від Фінляндії через Естонію, Латвію, Литву, Білорусь, Польщу й Україну до Чорного Моря мав би простягатися новий вал, звернений проти всіх, хто посягав би на незалежність одної з тих держав, зглядно одного з тих народів. Розуміється, перш усього оборонна позиція союзу булаб звернена обличчям в бік Росії.
Сьогодня булоб у великій мірі менше своєчасно уявляти собі реалізацію цеї без сумніву ґрандіозної думки, одначе годі заперечити, що союз окраїнних народів бувшої Росії це одинокий захист перед завтрішньою, а у великій мірі і нинішньою Росією. Реальність цього проєкту є так життєва, що Науманівська "Середня Европа" (Mіtteleuropa) супроти нього сходить на щабель інтелєктуалістичної діялєктики. Всеж таки майбутній союз в своїм основній підкладі мав би багато спільного з Науманівською теорією. Тому й не від річи буде в кількох словах подати хід думок і міркувань помершого перед роком автора "Середньої Европи".
"Середню Европу" мав творити означений і усталений господарський простір та союз горожан для оборони сього простору. Територія, замкнена Північним Морем, Альпами і полудневою долиною Дунаю, Вислою і Воґезами, — Галичиною і Боденським озером — ось "Середня Европа". Держава будуччини це не маленька країна, це велика світова держава або союз менших чи слабших держав, котрі злучені разом зможуть вдержатися, заспокоїти свої господарські потреби і матимуть силу протиставитися своїм могутнім супротивникам.
Думка Наумана, з першого погляду так по мистецьки уоснована, виявилася пустою миляною банькою головно тому, що була передвчасна та що полягала на супрематії тодішнього европотрясця — Німеччини. Хоч Науман ревно доказував, що проєктований ним союз є історичною конечністю, хоч як вдатно і вміло підводив він свої мнимі докази, то — поминаючи розторощуючий для Німеччини вислід війни — призабув на одно, а саме, що крім потреб і вимог тодішнього супрематора є іще й потреби національностей, котрі мали по волі — чи по неволі входити в склад тієї "Середньої Европи". Науман перш усього мав на думці велику німецьку націю, уроєне ним дієве післанництво, думку про порожній німецький жолудок, він бажав Ніцшівського "сміючогося льва" нагодувати і випасти коштом малих націй, мнимих членів, а в самій речі слуг і рабів німецької "Середньої Европи", котра властиво повинна була мати назву: "Велика Ґерманія".
Та сама думка, лиш, розуміється, в меншім обємі, пробивається теж і в брошюрі Austriacus-a Observator-a "Zur Wiederverjüngung Oesterreichs", метою котрої була перебудова Австрії, як союзної держави.
Bсі ті змагання формальних змін в перестрою політично-господарської супрематії одного народу над иншими, чи одного народу над другим — остали лиш теоретечними міркуваннями.
В будуванню плянів "Середньої Европи" знехтовано правом кожної нації до повного життя, підпорядковуючи малі або й великі, але тзв. неісторичні нації вимогам і потребам пануючих народів.
Тому й не диво, що всі народи, котрі стогнали в чужинецькім ярмі, виставили домагання повної незалежности, лишаючи за собою свободу творити союзи, з ким їм буде до вподоби і з ким вяже їх суттєвий, насущний інтерес. Теорія рабства, теорія невільництва, в якійнебудь формі вона й не проявлялась би, мусить бути відкинута. Вправді реальні політики — якраз тому, що вони реальні, змагали навязувати нитки порозуміння з тими, котрі під даний час панували над ними, одначе український загал мав одну ясну мету: власна, незалежна і повна державність. Новий, болючий час великих траґедій розпочався періодом, якому на імя: Право Нації. Збунтувалася душа раба, та душа, котру всякі можновладці бажали вічно й невідклично держати в стані упідлення, забуття особистої й національної гідности. Раб, котрому на чолі вибито пятно: неісторичний! — не захотів думати старими катеґоріями, в своїй "обмежености" не міг порозуміти, що на "таблицях залізних" виписано і закріплено за ним старі розумні правди, заповіли сильного, а саме, що народи діляться на: пануючих і опанованих, на вільних і невільників, на історичні і неісторичні, на панів і послугачів, на аристократів і, скажім, хлопство. "Тупий" раб не хоче вдоволитися тим, що перші купаються в сонці цивілізаційних здобутків, а він, належний до других, має творити погній для "цивілізаційного післанництва" можних.
Цей розстрій в почуваннях, думках і змаганнях двох катеґорій народів (розуміється, з відповідними підвідділами) довів до прикрих і крівавих епільоґів, якими так багата найбільша з воєн світа.
Проповідь з душі гноблених і визискуваних та експортові формулки можних скодифікував президент Вільсон в своїх 13-ти точках. Їх основа це право самоозначення, котре й має творити підставу ладу нового світа. Національний простір, зглядно етноґрафічна більшість даної території має свобідно вирішати свою долю, має незалежно постановляти про свою державну приналежність. Національна меншість етноґрафічної території має одержати забезпечення своїх прав національних, культурних і політичних. Індівідуальність кожного народу мусить бути пошанована. "Народи і провінції не можуть бути перекидувані, як предмети або кости до гри, з під влади одної держави під владу другої, хоч би ходило о велику гру рівноваги сили, здискредитованої тепер раз на все".
Як-небудь станеться, без огляду на те, чи ті думки будуть тепер зреалізовані чи відсунені на дальший плян, ні один нарід не зречеться найбільшого права, що серед димів і пожарищ, серед огнів і крови, серед зойків і плачів, благодатним тремтінням пройняло душу гноблених народів, — право власного вирішення своєї долі.
На тім становищі стоїть увесь український загал, за те право стогне ціла українська земля, за ту ідею йде сьогодня війна з могутніми імперіялістичними націями.
Під оглядом засадничого становища нема й не може бути ніяких відхилень, ніяких хитань. Ні недоля, ні неволя, ні навіть евентуальні некорисні постанови париської конференції не зможуть захитати цеї віри і вбити цього змагання українського народу.
Науманівську теорію перейняла урядова Польща. "Середню Европу" вправді посунено дещо на схід, але зміст остав той самий під назвою федераційної політики з народами або дробами народів бувшої Росії. Від західних границь польської держави по Дніпро і Припять, від Балтійського до Чорного Моря мав би простягатися новий державно-економічний твір. Крім супремаційного польського народу мала би увійти там майже дорівнююча чисельно Полякам частина Українців (з того половина як безпосередні польські підданці: в Галичині, на Волині, Підляшу й Холмщині — і друга більша половина посередних підданців з буфорової української держави на Правобережу), дальше: Білорусини, Литовці і Німці, крім незначних дробів инших народів. Сей простір мав би вистарчати собі економічно, т. зн. непольські землі і непольські народи малиб вирівнувати недобори і недостачі польської території. В суті річи між німецькою і польською супрематією ніякої ріжниці немає, хиба та, щоб німецький погляд був ясно висловлений з цілою безглядністю і вповні теоретично уґрунтований, а польський pro foro externo прибраний в ідеалістичні елєменти, pro foro interno ще більш беззглядний, а теоретично зовсім неуґрунтований. Ріжниця тут заходить ще й та, що німецьку "Середню Европу" проголошено перед загальним теоретичним прийняттям засади про самоозначення народів, а польську т. зв. федераційну, в дійсности імперіялістичну політику проклямовано після того.
Ця польська "Середня Европа" розбила намірений союз окраїнних народів бувшої Poсiї і на довший час погребала думки про щире обєднання та рівновартність і рівноправність всіх націй. Кличі нашої доби не уйшли ні до сердець, ні до умів представників польської нації. Через те, як сказано, до більш слушного часу, евентуально у зміненім складі відходить в сутінь ґрандіозна думка про союз нововідроджуючихся націй. Через те саме й польська "Середня Европа" є більше, як нереальною. Вона шматує нації, ділить їх на ріжні кляси, запрягає їх в тяжку роботу і чужу службу. Вона ще й тому нереальна, що намагається вбити єдність націй.
Злишнім булоб говорити про неприємливість цеї видумки з боку українського народу. Аксіомом нашого змагання поруч державної незалежности (котра при більшім нашім виеманціпованю від впливів чужого довговікового панування ледви чи була би начальною засадою) являється зєдинення всіх українських земель. І кожний, хто підходив би до нас з иншими думками й пропозиціями, не говорячи про діла, мусить бути уважаний нашим ворогом. Сповнення цеї задушевної мрії всяких імперіялістів і разом з тим анексіоністів означало би поділ української національної території на пять займанщин: 1) Закарпатська Україна в чеській займанщині, 2) Галицько-волинські землі (давня галицько-волинська держава) в безпосередній польській, 3) державна Україна, себто Українська Народня Республіка (частини Волині, Поділля, Київщина, шматок Катеринославщини і Херсонщина) в сфері польських впливів, 4) Лівобережна Україна з Кубаню в російській займанщині і 5) північна Буковина і частина Бесарабії в румунськім володінню. Се роздрапання України булоб ще більшим погнобленням української нації, як це було до війни. Економічно булиб ми експльоатовані на всіх областях, культурно розділені і розщіплені, під політичним оглядом нездатні протиставитися ніякому противникови, у вічнім газарді супротивних політичних струй, деправовані і деморалізовані.
Це все спонукує нас рішучо відкинути перехрестні стежки, що можуть стати лябіринтом, в котрім змарніє і зледащіє душа нашого народу.
На тім підкладі, після того, як великі кличі сучасности розминаються із чорною дійсністю, жалобою сповита душа народу. Важке лихоліття вже шість літ хилить наші голови, забирає сотки тисяч жертв в людях і міліярди народнього майна. Нема причин до радости, в смутку і пониженню терпить зболіла українська душа, в горю і недолі бється думка про кращу долю.
На тім тлі родяться серед нашого громадянства нові напрямки що до політичного співділання і союзів. Що галицька армія, силою пхнута в червоні обійми, кооперує з большевицькою армією, що деякі повстанчі відділи теж співділають в большевиками, що значна частина селянства поза обрубом залізничих шляхів не протиставиться pадянській системі, що вкінці один з найвизначніших представників новітнього українства — М. Грушевський добачує єдиний вихід в радянстві, — все це факти, яких не можна заперечувати.
Українська політична думка вже в часі революції перейшла кілька етапів, що узмістовлюються в ваговім рухови між Сходом і Заходом. Представники західно-українських земель і наддніпрянська еміґрація підчас війни добачували єдине спасення України в злуці із Заходом. Правда, той Захід в тім моменті становили для нас Австрія і Німеччина. Сей напрям був так маркантний, що Дм. Донцов проповідував до війни похід проти Росії рамя об paмя з демократією Польщі. Гола дійсність перекреслила ці проповіди. На початку революції Наддніпряне ніяк не могли собі уявити розриву з Росією. Для них орієнтація на Схід була єдино міродатною. Галичане і кола молоді, що стояли під впливом ідеольоґії Донцова, не тільки видвигнули на порядок невідкличної розвязки справу української державности, але й спрямували українську державну думку в західнім напрямку.
Німецькі прийоми на Україні розчарували цих западників. Після Гетьманщини роздвоїлися українські погляди і настрої. Западницький табор, що підняв повстання, орієнтувався на антанту, крайно лівий на большевицький Схід, крайно правий на російсько-реакційний Схід. Галичина все вела перед в орієнтації на Захід, та коли виявилося, що та орієнтація може бути окуплена затратою західно-українських земель, попала в дісгармонію між почуваннями і суспільно-культурним світоглядом з одного боку а політичною конечністю задля ратунку перед неминучою загладою з другого. Остання спроба ґрупи Петлюри опертися на найближчім Заході мабуть потерпіла повне пораження.
Все це факти, які стверджують перехрестні стежки нашої політичної думки. Сьому виною й наше ґеоґрафічне положення, вікова неволя, недостача модерної громадської дисципліни, розріз між словами і ділами, зазіхання окружаючих нас народів на природні багацтва нашої землі.
Було би надто сміливо сього дня снувати думки в напрямі остаточної розвязки українського питання. Одно певне: треба було перебути всі ступні хитань, треба було перейти всі спроби в пошукуванню приблизно вірного виходу з тяжкого положення. І здасться, що українська політична думка поволі із стану плинности починає конкретизуватися, набирати змісту серед найширших мас. Це єдина запорука нашої національної і державної невміручости. Треба також вірити, що всі ті спроби з далекої перспективи мали на меті добро і щастя України.
Основної засади, права самоозначення ніколи не виречеться український нарід і ніхто ніколи не добуде згоди народу на добровільне поганьблення і його поневолення.
[Громадська думка, 11.04.1920]